M. Свобода вираження поглядів та свобода інформації: стаття 10

 

Стаття 10:

 

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

 

Право на свободу вираження поглядів є не лише наріжним каменем демократії, але й передумовою здійснення багатьох інших прав і свобод, які гарантує Європейська конвенція. Оскільки це право є значимим, велика кількість справ, у яких було встановлено критерії витлумачення принципів Конвенції, була пов’язана із статтею 10.

 

Хоч стаття 10 має аналогічну з іншими статтями структуру, оскільки в першому пункті наведено перелік гарантованих прав, а в другому - підстави для обмеження їх здійснення, однак вона має кілька характерних рис, що відрізняють її від інших статей, і це впливає на судову практику при її застосуванні. У першому пункті статті 10, наприклад, з категорії «втручання органів державної влади» виключено поняття «ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств». А в другому пункті державам начебто надано ширші межі розсуду у порівнянні з іншими статтями, оскільки тут уточнюється, що «здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками та відповідальністю» і у зв’язку з цим «може підлягати» різним видам державного контролю.

1. Стаття 10 та інші статті Конвенції

Як і по відношенню до інших гарантованих Конвенцією статей, держава може обмежити здійснення права на свободу вираження поглядів та права на інформацію. При цьому вона може послатись на інші статті Конвенції замість посилання на положення (або на додаток до цих положень), що перелічені у другому пункті статті 10.

Комісія, наприклад, визнала неприйнятними заяви, в яких два члени однієї з політичних партій обстоювали думку про необхідність видворення з країни всіх небілих робітників-мігрантів та інших подібних дій. Вони стверджували, що уряд Нідерландів порушив їхнє право на свободу вираження поглядів за статтею 10, засудивши їх за розповсюдження листівок, в яких пропагувались ці ідеї (Заяви №8348/78 та №8406/78). Комісія розглянула справу одночасно у світлі вимог статті 10 та статті 17. Передовсім вона зауважила, що в пункті 2 статті 10 від особи вимагається, щоб здійснення права на свободу вираження було пов’язане з обов’язками та відповідальністю. Потім Комісія ухвалила таке:

 

Зазначені вище обов’язки та відповідальність є сформульовані ще більш чітко в більш загальному змісті, а саме в статті 17,... основною метою якої є запобігти тому, щоб проголошені у Конвенції принципи тоталітарні групи використовували для власних цілей. Заявники передовсім намагаються використати статтю 10 для того, щоб отримати забезпечене Конвенцією право здійснювати дії, які суперечать букві та духу Конвенції, і таке право - якщо б воно було реалізоване - призвело б до анулювання визначених у Конвенції прав і свобод.

 

В одній із перших заяв, яку розглянула Комісія, заявник скаржився на те, що заборона до кінця життя працювати у видавничій сфері (один з додаткових видів покарання його за зраду під час війни) порушувала його право на свободу вираження поглядів за статтею 10(Де Бекер проти Бельгії (1962)). Бельгійський уряд посилався на те, що обмеження відповідали статтям з 2 по 7 Конвенції, в яких йдеться про застосування кримінальних санкцій, однак Комісія не погодилася з цим, зазначивши:

 

Якщо накладена в якості покарання санкція, про яку йде мова, призводить до позбавлення чи обмеження права на свободу вираження поглядів, то в цьому випадку пріоритетне забезпечення прав, що викладені у статтях 2, 5 і 4, в яких гарантується право на життя, право на свободу та особисту недоторканність і захист від примусової праці, а не права на свободу вираження поглядів, що викладене у статті 10, суперечитиме концепції і змісту Конвенції.

 

Інколи трапляються випадки подання заяв і окремими особами з посиланнями на положення статей 8 і 10 Конвенції. На сьогодні Комісія вважає, що питання, які стосуються статті 8, більше пов’язані з фактами конкретної справи (наприклад, право на фізичне виявлення своїх почуттів має більше відношення до права на приватне життя; право ув’язнених на нецензуроване листування стосується права на таємницю листування).

 

Інколи Суд відмовляється розглядати заяву про порушення статі 10, якщо справа може бути розглянута з огляду на порушення статті 8 або статті 11. У справі Маккаллум проти Сполученого Королівства (1990) Суд ухвалив, що цензурування кореспонденції особи, яка перебувала у в’язниці, порушило статтю 8, і вже не було необхідним здійснювати розгляд заяви з огляду на порушення статті 10. У справі Езелен проти Франції (1991) Суд визнав, що дисциплінарні санкції, яких було вжито по відношенню до адвоката (він брав участь у несанкціонованій маніфестації, під час якої висловлювались образливі зауваження проти поліції, а будинки були забруднені надписами (граффіті), що містили критику суддівського корпусу) мають більше відношення до свободи мирних зібрань, яка захищається статтею 11, аніж до свободи вираження поглядів, якій присвячена стаття 10.

 

Нарешті, слід зауважити, що стаття 16 Конвенції дозволяє державі накладати обмеження на свободу вираження політичних поглядів іноземців. Однак, згідно рішення Суду, це не поширюється на громадян держав-членів Європейського Союзу, які хочуть здійснити своє право на свободу вираження поглядів в іншій державі-члені (П`єрмон проти Франції (1995)).

 

2. Область застосування терміну «вираження поглядів», який викладено в статті 10

 

Стаття 10 визначає, що право на свободу вираження поглядів «включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї». У справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Суд розглянув питання про те, чи засудження особи, яка опублікувала довідкове видання для школярів з порадами на тему сексу та інші теми, порушило права цієї особи за статтею 10. Суд визнав, що держава, посилаючись на положення пункту 2 про «охорону моралі», діяла в межах поля свого розсуду. Суд в той же час підкреслив свою позицію щодо ролі права на свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві:

 

Свобода вираження поглядів є однією з основоположних підвалин такого суспільства і однією з визначальних умов його прогресу та розвитку кожної людини... Це стосується не тільки «інформації» та «ідей», що сприймаються доброзичливо або оцінюються як неагресивні чи нейтральні, але й тих, що ображають, шокують або викликають занепокоєння у суспільстві чи серед будь-якої частини його населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без чого не може існувати «демократичне суспільство».

 

Віншій справі, в якій розглядалось питання про «охорону моралі», заявники скаржились на те, що конфіскація урядом Швейцарії кількох картин відверто сексуального змісту і накладення на художників штрафу за опублікування непристойних матеріалів порушило статтю 10 (Мюллер та інші проти Швейцарії (1988)). Визнавши, що дії держави були узгоджені з пунктом другим, Суд ухвалив рішення про те, що держава має широке поле розсуду при вирішенні питання стосовно того, що є дійсно «необхідним» для «охорони моралі». Проте, ухвалюючи це рішення, Суд зазначив, що термін «вираження поглядів» за статтею 10 охоплює також і виявлення творчих поглядів, що «дає можливість брати участь у публічному обміні інформацією культурного, політичного і соціального змісту, а також різного роду ідеями».

Суд також погодився з рішенням держави у випадку, коли релігійні почуття частини населення могли бути піддані нарузі в результаті здіснення свободи вираження мистецьких поглядів. У справах Отто-Премінгер інститут проти Австрії (1994) та Уїнгроу проти Сполученого Королівства (1996) Суд не знайшов порушення статті 10 у випадках, коли уряди цих країн заборонили демонстрацію фільмів, в яких окремі особи та обряди християнської релігії були показані в такому вигляді, який свідчив про неповагу до них.

 

3. Свобода преси

Кілька найважливіших справ за статтею 10 пов’язані з правом газет на свободу вираження поглядів. Головною функцією газети є публікація інформації та ідей, що представляють загальний інтерес для громадськості. Тому Комісія і Суд мають встановлювати чітке співвідношення між інтересами преси щодо опублікування інформації та інтересами держави щодо обмеження в поширенні такої інформації серед громадськості.

 

Найбільш значимою справою про свободу преси за статтею 10 є справа «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (І) (1979). У цій справі заявники підготували для опублікування репортаж, де йшла мова про методи наукових досліджень і експериментів, які здійснювала одна фармацевтична компанія перед початком продажу заспокійливого препарату «талідомід». На час, коли було заплановано цю публікацію, стало відомо (з джерел, які були незалежними від преси), що в результаті вживання цього препарату вагітними жінками багато дітей народились із серйозними патологіями. Деякі з родин в Сполученому Королівстві, які постраждали внаслідок вживання цього препарату, досягли з фармацевтичною компанією позасудового врегулювання цієї проблеми, інші ще вели переговори, а кілька родин тільки починали процес врегулювання. Одержавши текст ще не опублікованої статті, фармацевтична компанія звернулася до суду, вимагаючи заборонити публікацію, і одержала такий дозвіл. Цю заборону було підтверджено вищою судовою інстанцією на тій підставі, що публікація статті була б втручанням в нормальне відправлення судочинства у цьому судовому процесі, і це було б виявом неповаги до суду.

 

Суд ухвалив рішення про те, що ця заборона була втручанням у здійснення газетою її права на вираження поглядів згідно з пунктом 1 статті 10. Суд, розглянувши також доводи, на підставі яких уряд обгрунтовував втручання згідно з пунктом 2 статті 10, відзначив передовсім, що, незважаючи на неписаний характер англійської правової норми відносно «неповаги до суду», тим не менш, норма закону відповідала вимозі положення «бути встановленим законом», оскільки правові норми, що стосувались дій заявників, були відкриті для них і заявники були обізнані з можливими наслідками порушення таких норм. Далі Суд звернув увагу на те, що однією з головних функцій закону про «неповагу до суду» є підтримання авторитету та неупередженості правосуддя, тобто одне з обмежень свободи вираження поглядів, що дозволяється в пункті 2 статті 10. В результаті узгодження цих функцій внутрішнього права з вимогами Європейської конвенції ця заборона, безсумнівно, відповідала законним цілям пункту 2.

 

Підтвердивши відповідність заборони вимозі положення про те, що вона «є встановлена законом», Суд розглянув далі, чи було дотримана вимога про «необхідність в демократичному суспільстві». Суд зазначив, що уряд Сполученого Королівства не зміг довести того, що необхідність заборони була дійсно зумовлена «нагальною соціальною потребою» та була «пропорційною законній меті», або що підстави, на які посилався англійський суд, були «доречними і такими, що задовольняли вимоги пункту 2 статті 10». Суд акцентував увагу на кількох фактах, що були важливими для ухвали рішення у справі, наприклад, на широту та явну необмеженість заборони, поміркований тон статті, яка стала предметом суперечки, тривалість і пасивний характер судового процесу та переговорів з метою віднайти компроміс, нарешті, широке обговорення громадськістю проблеми, що розглядалась у статті. Суд також розглянув аргумент англійського уряду, відповідно до якого уряд належним чином намагався встановити рівновагу між двома суспільними інтересами - свободою вираження поглядів та справедливим відправленням правосуддя. Після цього Суд ухвалив таке:

 

Загальновизнаним фактом є те, що суди не можуть діяти у вакуумі. Хоч вони є місцем врегулювання суперечок, це не означає, що не може бути попереднього обговорення предмету суперечки в інших місцях - в спеціалізованих друкованих виданнях, в звичайній пресі або серед широких кіл громадськості. Більше того, оскільки засоби масової інформації не можуть виходити за межі, які визначені в інтересах справедливого відправлення правосуддя, на них покладено обов’язок донесення інформації та ідей відносно питань, які розглядаються в судах, причому в тій же мірі, як і відносно питань, що належать до інших сфер інтересу громадськості. До завдання засобів масової інформації повідомляти інформацію додається також право громадськості отримувати таку інформацію…

 

Суд звернув увагу на те, що родинам, які постраждали внаслідок трагедії з талідомідом,

 

життєво необхідно знати всі наведені факти та різні можливі вирішення проблеми. Вони можуть бути позбавлені цієї вкрай необхідної для них інформації тільки якщо буде абсолютно точно доведено, що її поширення загрожувало б «авторитету суду».

Суд також заявив, що широка громадськість мала право одержувати інформацію про цю справу, навіть якщо викладені в ній факти та проблеми на той час були предметом судового розгляду. Суд зазначив, що

 

в результаті оприлюднення окремих фактів стаття могла покласти край спекулятивним та безграмотним суперечкам.

 

Таким чином, у справі " Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (І) (1979) Суд встановив високий рівень захисту преси, мотивуючи цей захист тим, що громадські інтереси будуть захищені краще, коли населення одержуватиме більше інформації.

 

Суд знову розглянув питання про накладення в судовому порядку заборони друкованим засобам інформації у справах “Обсервер” та “Гардіан” проти Сполученого Королівства (1991) та " Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (ІІ) (1991). У цих справах йшлось про опублікування в двох газетах інформації про “Ловця шпигунів” та уривків з цієї книги, яку опублікував колишній агент британських спецслужб, що вийшов у відставку. У цьому виданні діяльність спецслужб описувалась як така, що не завжди була законною. Суд визнав, що встановлення тимчасової заборони автору книги, яку було зроблено англійськими судами, відповідало умовам статті 10 в тій частині, де йдеться про поле розсуду держави стосовно питання про оцінку загрози національній безпеці. Суд, однак, ухвалив рішення про те, що продовження такої заборони становило порушення статті 10 після того, як наведені в книзі документи в значній мірі перестали бути конфіденційними завдяки поширенню цієї інформації через різні інформаційні джерела, зокрема, внаслідок публікації та продажу книги в багатьох країнах, а також завдяки ввозу її без будь-яких обмежень на територію Сполученого Королівства. Суд використав аргументацію, якою він скористався в цих справах, при розгляді справи Ференігінг Веекблад Блуф! проти Нідерландів (1995). В цій справі головні редактори журналу опублікували доповідь про діяльність служби внутрішньої безпеки. Не дивлячись на те, що весь тираж цього номеру журналу було конфісковано, а головних редакторів було заарештовано, співробітники журналу видрукували новий тираж і поширили його наступного дня. Суд визнав у цьому випадку порушення статті 10.

 

У справах Лінгенс проти Австрії (1986), Обершлік проти Австрії (І) (1997) та Обершлік проти Австрії (ІІ) (1997) видавці політичних періодичних видань опублікували статті, в яких критикувались публічні виступи на політичні теми окремих політичних діячів. Кожен із цих політиків вчинив проти заявника із звинуваченням у дифамації і кожен позов був задовільнений. Заявники стверджували, що рішення австрійських судів порушили їхню свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10. Суд погодився з цим, відзначивши у справі Лінгенса, що:

 

Свобода преси... надає громадськості один із найкращих засобів виявляти та формувати думку про ідеї та погляди політиків, що знаходяться на вищих щаблях влади. Якщо розмірковувати в більш загальних термінах, то свобода політичної дискусії проходить стержнем через концепцію демократичного суспільства, якому відведене чільне місце у Конвенції.

Межі припустимої критики є, відповідно, більш широкими по відношенню до політичного діяча, аніж до приватної особи. На відміну від останнього випадку, політичний діяч неминуче та свідомо виставляє себе, свої слова та вчинки на прискіпливий розгляд як журналістів, так і широкої громадськості... Пункт 2 статті 10 гарантує захист репутації інших осіб... і цей захист поширюється також на політичних діячів... але у таких випадках вимоги до такого захисту мають бути співставлені з інтересами відкритого обговорення політичних питань.

Суд піддав критиці австрійський закон про дифамацію, який покладає саме на обвинуваченого тягар доведення істинності його твердження, і підкреслив, що це вже порушує статтю 10:

 

Необхідно чітко розмежовувати факти та оціночні судження. Існування фактів може бути підтверджене, тоді як істинність оціночних суджень - ні.... [Згідно австрійського законодавства] у випадках, подібних до цього, журналісти не можуть уникнути обвинувачувального вироку, якщо вони не зможуть довести правдивість своїх тверджень... Однак подібну вимогу не можна задовольнити, коли йдеться про оціночні судження. І це порушує саму свободу власної думки, яка є основним складовим права, яке гарантує стаття 10 Конвенції.

Суд також відзначив, що застосування урядом санкцій проти журналіста, який критикував політичного діяча,

 

було своєрідною цензурою, спрямованою на те, щоб позбавити його бажання критикувати когось... у майбутньому.... В контексті політичної дискусії такий вирок може відштовхнути журналістів від участі у відкритому обговоренні тем, які впливають на життя суспільства. Тому подібні санкції, по суті своїй, перешкоджають пресі виконувати її завдання - бути джерелом інформації та забезпечувати здійснення контролю.

У справі Гудвін проти Сполученого Королівства (1996) Су д розширив межі застосування цього положення, визнавши порушення статті 10 у випадку, коли уряд заборонив журналісту публікувати статтю вимагав від цього журналіста відкрити джерела інформації, з яких він отримав матеріали для цієї статті, де описувалась бізнесова діяльність однієї компанії. Суд хоч і визнав, що захист прав компанії був законною ціллю, однак ухвалив, що використані для досягнення цієї цілі засоби не були пропорційними такій цілі.

 

Суд зайняв більш жорстку позицію у випадках, коли преса критикувала суддів. У справі Барфод проти Данії (1988) йшлось про те, що заявник опублікував в газеті статтю, де піддав критиці судове рішення, яке підтверджувало законність рішення місцевого адміністративного органу. У своїх критичних висловлюваннях він посилався на те, що двоє з трьох суддів були не професійними суддями, а до того ж і службовцями того місцевого органу влади, який виступав відповідачем у справі. У своїй статті заявник висловив міркування про те, що ці двоє суддів зроблять, мабуть, те, чого від них чекають, тобто “виконають свій обов’язок” і проголосують на користь своїх працедавців. Уряд учинив позов проти заявника за здійснення дифамації і виграв цей позов, хоч одночасно з цим датські суди визнали, що непрофесійні судді не повинні були брати участь у розгляді цієї справи. Європейський суд не знайшов порушення статті 10 і ухвалив, що

 

Законний інтерес держави захистити честь і та гідність двох непрофесійних суддів... не суперечить інтересу заявника брати участь у вільному відкритому обговоренні проблеми неупередженості структур вищих судових інстанцій.

 

В той же час Суд визнав порушення статті 10 у справі Де Хас та Гейсельс проти Бельгії (1997). У цьому випадку на журналіста було накладено штрафні санкції за опублікування статті, в якій він критикував рішення суду про передачу дітей під опіку їхнього батька, хоч цей батько був визнаний винним у скоєнні інцесту та поганому ставленні по відношенню до власних дітей. Журналіст висловив припущення про те, що судді, закріплюючи за цією особою права опікуна, керувались політичними міркуваннями.

 

4. Ліцензування діяльності радіомовних і телевізійних підприємств

 

Деякі питання, що стосуються свободи преси згідно статті 10, піднімаються і в справах, які пов’язані із засобами радіомовлення та телебачення. Однак стаття 10 дозволяє державі широку свободу дій у цій сфері; оскільки

 

ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

 

Суд ухвалив рішення про те, що, не зважаючи на вміщене в пункті 1 статті 10 положення про ліцензування, держава повинна законодавчо визначити умови та практику здійснення такого ліцензування, і це ліцензування має відповідати вимогам статті, взятої в цілому. Заявники у справах Інформаціонсферайн Лентіа та інші проти Австрії (1993) та Радіо АВС проти Австрії (1997) оскаржували відмову уряду надати їм дозвіл на трансляцію передач і одночасно оскаржували збереження монополії Австрійської телерадіомовної корпорації. Суд визнав порушення статті 10 в обох випадках і при цьому зауважив, що державна монополія на здійснення трансляцій накладає значні обмеження на плюралізм при вираженні поглядів, що може бути виправдане лише існуванням нагальної соціальної потреби. Якщо ж врахувати досягнення науково-технічного прогресу в області телебачення та радіомовлення а також відкритість значної кількості частот для здійснення трансляцій, то ніяка необхідність подібного типу не може слугувати виправданням загальній забороні використовувати приватні трансляційні засоби.

 

Суд розглянув декілька справ, що були пов’язані з питанням про те, чи передбачає право на радіомовлення також право на свободу від втручання уряду під час прийому радіопередач. У справі Гроппера Радіо та інші проти Швейцарії (1990) швейцарська радіомовна компанія, яка мала свої інтереси в італійському філіалі, а також кілька приватних осіб, які мали відношення до цих компаній, скаржились на те, що Швейцарія заборонила швейцарській компанії кабельного мовлення здійснювати передачу радіопрограм з Італії до заявника, і це було порушенням статті 10. Суд зауважив, що державі у пункті 1 статті 10 надається дозвіл ліцензувати суб’єктів теле- та радіомовлення, однак держава повинна здійснювати своє право на ліцензування в контексті всієї статті. Суд визнав, що внутрішнє законодавство з цього питання було відкритим для ознайомлення та чітко визначеним, а саме обмеження відповідало законній меті. В результаті Суд ухвалив рішення про те, що порушення статті 10 не було, оскільки уряд Швейцарії обрав такий спосіб обмеження, який “виявився цілком необхідним для запобігання порушенню закону [і] не був формою цензури”.

 

У справі Аутронік проти Швейцарії (1990) уряд відмовив швейцарській телекомпанії у дозволі приймати незакодовані телевізійні програми через радянський супутник через те, що не було згоди радянської сторони. Суд спочатку відзначив, що приймання телевізійних програм підпадає під право одержувати інформацію згідно пункту 1 статті 10. Він також зазначив, що відповідне швейцарське законодавство було відкритим для ознайомлення спеціалістів, для яких воно було призначене. Проте Суд визнав порушення статті 10, вказавши, що оскільки приймання незакодованих телевізійних програм у цьому випадку було призначене для широкої аудиторії і швейцарський уряд визнав, що не існувало ризику одержати секретну інформацію шляхом приймання цієї програми, накладені обмеження не були необхідні у демократичному суспільстві, оскільки вони перевищували межі розсуду держави.

 

5. Свобода слова в області висловлювань комерційного характеру

 

Суд розглянув невелику кількість випадків, які стосувались порушення статті 10 в області висловлювань комерційного характеру. У справі Марк Інтерн ГмбХ і Клаус Беєрман проти Німеччини (1989) видавці комерційного видання, що обслуговувало підприємства малого та середнього бізнесу, опублікували статтю, в якій критично була зображена робота великого підприємства із тієї самої галузі виробництва. На цьому виробництві трапився якийсь інцидент, і видавці звернулись із пропозицією до читачів надавати подібну інформацію про нещасні випадки або подібну практику. Уповноважений на те національний суд визнав, що заявник вдався до незаконної комерційної практики і заборонив будь-яку нову публікацію інформації з цього питання. Для того, щоб ухвалити висновок про відсутність порушення статті 10, Європейський суд констатував, що, отримавши обвинувачення на свою адресу, підприємство відразу ж почало розслідування з цього питання, і від цього часу опублікування інформації про одиничний інцидент за цих обставин було б передчасним і призвело б до непропорційного втручання в справи підприємства. У справі Якобовськи проти Німеччини (1994) Суд не визнав порушення статті 10 у випадку, коли уряд переслідував в судовому порядку особу, яку було звільнено з роботи і яка створила власне підприємство в цій же галузі і пізніше стала поширювати серед своїх колег вирізки з преси та інші документи, що стосувались його колишнього роботодавця.

 

У справі Бартольд проти Федеративної Республіки Німеччини (1985) хірург-ветеринар розповів в інтерв’ю пресі про існування служб швидкої ветеринарної допомоги. Кілька інших хірургів-ветеринарів, які мали практику в цьому ж регіоні, поскаржились до своєї професійної асоціації, що таке інтерв’ю є «рекламою», яка заборонена правилами професійної поведінки хірургів-ветеринарів. Рада цієї професійної асоціації своїм розпорядженням заборонила заявнику повторювати подібні заяви у пресі.

 

Визнавши порушення статті 10, Суд відзначив, що німецькі регулятивні норми не були "узгоджені з положенням про свободу вираження поглядів", оскільки ці норми могли відбити бажання у представників окремих професій долучитись до публічної дискусії і могли "створити перешкоду пресі у виконанні її задач поширювати інформацію та здійснювати контроль". Суд також підтримав заборону реклами професійних послуг (Касадо Кока проти Іспанії (1995)).

 

6. Обов’язки та відповідальність осіб згідно зі статтею 10

 

За пунктом 1 статті 10 “кожен” має право на свободу вираження поглядів, включаючи свободу одержувати і передавати інформацію та ідеї. Але згідно з пунктом 2 статті 10 здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками і відповідальністю. Усією своєю практикою Комісія та Суд довели, що при розгляді справ за статтею 10 вони тісно пов’язують фактор “обов’язки і відповідальність” зі стандартом “необхідності у демократичному суспільстві”. Наприклад, у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Комісія запровадила принцип обов’язкового вивчення “конкретної ситуації, в якій перебуває особа, що використовує своє право на свободу вираження поглядів, а також її обов’язків і відповідальності, що пов’язані з цією ситуацією”. У справі Хендісайда Суд відзначив важливість такого фактору, як вік аудиторії, для якої призначалась публікація, та можливий вплив цього фактору на моральні засади молодих читачів. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд постановив, що застосовані державою обмеження проти видавця були правомірними.

 

Суд дійшов протилежного висновку в справі “ Санді Таймс”(І) (розгляд якої наведений вище у цьому виданні), тому що в цьому випадку роль газети полягала в інформуванні громадськості про важливу справу, яка на той час привертала загальну увагу. У справі Єрсілд проти Данії (1994) Суд визнав порушення статті 10 у випадку, коли на тележурналіста було накладено штрафні санкції за участь у поширенні расистських ідей. Цей журналіст підготував і передав в ефір інтерв’ю з молодими людьми, які відстоювали свої расистські та спрямовані проти іммігрантів погляди. Згідно ухвали Суду, це інтерв’ю становило невід’ємну і об’єктивну частину публічного обговорення питання, яке становило інтерес для суспільства.

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ, у яких заявники скаржилися на те, що держава порушила їхнє право на свободу вираження поглядів за статтею 10 під час виконання ними службових обов’язків.

 

і. Права державних службовців

 

Декілька державних службовців оскаржували обмеження своїх прав за статтею 10, що було пов’язане з їхнім особливим службовим статусом. Комісія та Суд постійно підкреслювали, що держава може обмежувати права своїх службовців на вираження поглядів у такій мірі, в якій ці погляди відповідають їхнім службовим обов’язкам та функціям. Наприклад, у поданій проти Сполученого Королівства заяві (Звернення № 8010/77) Комісія ухвалила, що держава може заборонити вчителеві у неконфесійній школі демонструвати символи, які уособлюють певні моральні чи релігійні ідеї, оскільки такі дії можуть шокувати або турбувати учнів та інших осіб.

 

Суд розглянув декілька справ, в яких йшлось про свободу вираження поглядів військовослужбовців. У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд підтримав рішення уряду про висунення заборони солдатам друкувати та поширювати матеріали, в яких критикувались старші офіцери. Спочатку Суд зауважив, що концепція “державного порядку” передбачає:

 

в рамках визначеної соціальної групи має існувати порядок... Коли ж йдеться про збройні сили, то порушення порядку в цій групі може вплинути на порядок у всьому суспільстві.

Визнавши далі, що стаття 10 захищає права військовослужбовців нарівні з правами інших осіб у межах юрисдикцій Договірних Сторін, Суд відзначив, що:

 

Нормальне функціонування армії навряд чи можливе без правових норм, що спрямовані на запобігання підриву військової дисципліни з боку військовослужбовців, наприклад, через поширення інформації у письмовому вигляді... [Законодавство Нідерландів] базується на цій законній вимозі і саме по собі не суперечить статті 10 Конвенції.

 

Суд не може ігнорувати особливі умови військового життя, специфічні “обов’язки” і “відповідальність” військовослужбовців, а також поле розсуду, яке пункт 2 статті 10... надає в розпорядження Договірних Сторін.

 

Тому йшлось не про позбавлення цих осіб права на свободу вираження поглядів, а тільки про покарання їх за зловживання цією свободою. У зв’язку з цим не було підстав вважати, що рішеннядержави порушило пункт 2 статті 10.

Суд дійшов до протилежного висновку у справі Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), оскарживши заборону поширювати серед призовників матеріали, в яких критикувалось військове керівництво. Визнавши у цьому випадку порушення статті 10, Суд підкреслив, що опубліковані матеріали не містили жодного заклику до дій, що могли б призвести до ослаблення військової дисципліни і не виходили "за межі простого обговорення ідей. Ці межі не може звужувати армія демократичної держави, а тим більше суспільство, якому ця армія служить". Суд визнав порушення статті 10 у справі Гріоріадес проти Греції (1997). У цій справі йшлось про те, що на заявника було накладене дисциплінарне покарання за лист з критикою армії, який він надіслав своєму командирові-офіцеру: цей лист не публікувався і жодним чином не поширювався.

 

У заяві № 9401/81 йшлось про те, що високопоставлений державний службовець, у якого до цього були психічні розлади, заявив, що його переведення з однієї посади на іншу було порушенням статті 10, тому що це переведення відбулося після того, як він публічно обвинуватив державу в організації стеження за ним. Його скаргу було розглянуто і відхилено норвезькими судами. Комісія погодилась із позицією уряду, зазначивши, що

 

Престиж міністерства та довіра до нього можуть зменшитись як з точки зору його службовців, так і зовнішньої точки зору, якщо особа, яка видається психічно хворою, продовжує обіймати посаду керівника департаменту... Пам’ятаючи,... що до загальних обов’язків державних службовців, особливо службовців високого рангу, належить вміння стримуватись, Комісія не могла погодитися з тим, що переведення заявника... за таких конкретних обставин було порушенням права заявника на свободу вираження поглядів, що гарантується статтею 10 Конвенції, оскільки здійснення цього права пов’язане з обов’язками та відповідальністю, на які ця особа повинна була зважати.

У зверненні № 10293/83 Комісія повинна була знайти рівновагу між “обов’язками” і “відповідальністю” державних службовців та обраних представників влади. У цій справі заявник мав подвійний статус: він був одночасно і державним службовцем, обіймаючи “політично обмежену” посаду, і обраним членом регіональної ради. На нього було накладене дисциплінарне покарання з боку уряду після інтерв’ю телевізійній програмі, в якому він торкнувся питань, що були пов’язані з державною службою, хоч коли він звернувся туди за дозволом, йому було відмовлено брати участь у програмі. Комісія вирішила, що дія уряду була прийнятною за пунктом 2 статті 10.

 

У двох інших зверненнях Комісія ухвалила, що уряд міг обмежувати здіснення прав юристів-практиків згідно статті 10. У першому зверненні йшлось про те, що заявник-адвокат виступив з “образливими та тенденційними заявами” (Звернення № 10414/83), у другому зверненні заявником був суддя, який поширював буклети, що вміщували коментар політичного спрямування з приводу окремих державних обвинувачів (Звернення №10279/83). Комісія визнала, що дисциплінарні заходи, яких вжив уряд проти обох заявників, відповідали вимогам пункту 2 статті 10, зокрема з огляду на особливі обов’язки та відповідальність адвокатів та суддів.

 

ii. Питання працевлаштування

 

Суд розглядав питання про звільнення або відмову у прийнятті на роботу тих осіб, які скористались своїм правом на свободу вираження поглядів за cтаттею 10, при цьому підхід у вирішенні такого питання змінювався в різний час його розгляду. У справах Козік проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) і Глазенапп проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) Суд розглянув доктрину Berufsverbot (заборона на професії), яка на той час існувала в ФРН. За цією доктриною всі державні службовці мали скласти присягу на вірність Конституції та цінностям, які були в ній проголошені. Пані Глазенапп виявила певну симпатію до політики крайніх лівих, а п. Козік, навпаки, - до політики крайніх правих. В обох випадках уряд відмовився надати заявникам, які на той час проходили стажування в якості шкільних вчителів, постійний статус державного службовця. Визнавши дії уряду як такі, що відповідали вимогам статті 10, Суд в обох випадках відзначив, що Європейська конвенція з прав людини не гарантує призначення на державну службу. Далі Суд констатував, що державні заклади брали до уваги погляди заявників, їх позиції та вчинки тільки для того, щоб прийняти рішення про відповідність їх вимозі “мати необхідну особисту кваліфікацію для даної посади”. Варто зауважити у зв’язку з цим, що Міжнародна організація праці організувала Комісію для розслідуван