В. Європейська конвенція з прав людини

Інформація для читача

 

В цьому Короткому путівнику ЄКПЛ автор намагався зробити стислий огляд:

 

* практики ЄК та ЄС з прав людини при застосуванні Європейської конвенції з прав людини;

* процедур ЄК та ЄС з прав людини, за якими розглядаються індивідуальні звернення, що подані згідно з Конвенцією; та

* ролі Комітету міністрів як органу контролю і ролі Генерального секретаря РЄ в імплементації положень ЄКПЛ.

 

У самій назві визначається, що Путівник має бутикоротким. У розділах, які присвячені гарантованим Конвенцією основним правам, зроблено посилання тільки на найважливіші та/або недавні рішення Комісії та Суду. В цих розділах не розглядаються багато цікавих, але менш важливих справ, а також не розглядаються справи, що були визнані неприйнятними, так само як і мотиви цієї неприйнятності, хоча подібний огляд матеріалів був би повчальним. Путівник охоплює справи Комісії та Суду, які були розглянуті до кінця 1997 року.

 

В розділах, де йдеться про процедуру розгляду справ, увагу зосереджено, головним чином, на зверненнях фізичних осіб, а не держав. Європейська конвенція з прав людини була доповнена в зв’язку із змінами, які були викликані Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини. За цим Протоколом встановлюється єдиний Європейський суд з прав людини, який з 1 листопада 1998 року замінив Європейську комісію з прав людини. В розділах Путівника, в яких йдеться про процедурні питання, посилання робиться на статті Європейської конвенції з прав людини, що вже доповнені Протоколом № 11.

 

Для стислості викладу використовуються скорочені назви «Конвенція», «Комісія» і «Суд» замість повних назв «Європейська конвенція з прав людини», «Європейська комісія з прав людини» та «Європейський суд з прав людини». Рішення Комісії та ухвали Суду позначаються тільки назвами та датами. В тих небагатьох випадках, коли в Путівнику робиться посилання на заяви, наводиться лише їхній номер.

 

Щоб полегшити сприйняття тексту, не зазначаються повні назви та деталі справ кожного разу, коли згадуються ці справи. При розгляді судових справ в Путівнику використовуються такі скорочення для означення відповідних рішень та ухвал:

 

Заява № або заява: посилання на рішення Європейської комісії з прав людини про прийнятність справи.

(Доп. Ком. від (дата)): посилання на офіційну доповідь Європейської комісії з прав людини, в якій викладені конкретні обставини справи. За незначними винятками в Путівнику робиться посилання тільки на ті доповіді Комісії, в яких представлено заключний розгляд обставин справи.

 

(Дата): посилання на рік винесення ухвали Європейським судом з прав людини.

 

На резолюції Комітету міністрів ніяких посилань не робиться.

 

Терміни «Висока Договірна Сторона», «Держава-учасниця», «Держава, яка є стороною» і «Держава» вживаються в Путівнику як синоніми з метою полегшити сприйняття матеріалу.

 

Оскільки тексти Конвенції англійською та французькою мовами вважаються автентичними, автор, яка під час написання Путівника користувалася англійським текстом,не зважала на мовні розбіжності.

 

Автор Короткого путівника Європейською конвенцією з прав людини свідомо обмежилась розглядом практики та процедур Європейської комісії та Європейського суду з прав людини. Через брак місця в Путівнику не розглядаються багато інших тем, які становлять інтерес для всіх, хто займається регіональним або міжнародним правом в області прав людини. Не згадуються, наприклад, Європейська соціальна хартія, яка передбачає захист економічних та соціальних прав в багатьох державах - членах Ради Європи, або Європейська конвенція про запобігання катуванням, так само як і два міжнародні правові документи регіонального рівня про права меншин. У Путівнику не розглядаються і різні ініціативи в області прав людини, які здійснюються політичними структурами Ради Європи та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (людський вимір), не відображена роль Європейського Союзу в питаннях захисту окремих прав людини. Також не розглядається розгалужений механізм захисту прав людини Організації Об’єднаних Націй та її окремих структур.

 

Вступ

 

 

А. Статут Ради Європи

 

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип дотримання прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Під час Гаазької зустрічі в 1948 році Конгрес Європи виступив ініціатором створення Ради Європи, ухваливши резолюцію, в якій, зокрема, було сказано:

 

Конгрес:

 

вважає, що майбутній союз або федерація має бути відкритим для всіх європейських країн, в яких існує демократичне правління, і які зобов’язуються дотримуватись Хартії прав людини;

 

приймає рішення заснувати Комісію для негайного вирішення подвійного завдання - підготовки проекту такої Хартії та визначення стандартів, яким повинна відповідати держава, що прагне називатись демократичною.

Основний зміст першої частини цих двох положень було внесено до статті 3 Статуту Ради Європи:

 

Кожна держава - член Ради Європи визнає принцип верховенства права та принцип, згідно з яким кожна особа, яка перебуває під її юрисдикцією, повинна користуватись всіма правами людини і основними свободами.

 

Значимість прав людини підкреслюється також і в інших положеннях Статуту Ради Європи, а в статті 8 навіть проголошено, що серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення або ж для позбавлення держави-члена членства у Раді Європи.

 

Статут був підписаний 5 травня 1949 року. Підготовка проекту хартії прав людини стала першочерговим завданням для новоствореної Ради Європи, і вже через вісімнадцять місяців після підписання Статуту, 4 листопада 1950 року, десять держав-членів підписали Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року.

Питання про аборти

 

В Європі, як і в інших частинах світу, питання про аборти часто ставало предметом суперечок, оскільки воно пов’язане з моральними, політичними та релігійними аспектами, а також зі здоров’ям і правом. Хоча Суд не розглядав ще жодної справи про аборти, Комісія дійшла висновку про те, що визнання безумовного права утробного плоду на життя суперечило б змісту та цілям Конвенції (Заява № 8416/78). Однак Комісія визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (Брюггеманн і Шойтен, Доп. Ком. від 1977 р. У цій справі Комісія навмисно залишила відкритим питання про права утробного плоду). На відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу.

 

Комісія та Суд ще не розглядали справ, в яких би йшлось про евтаназію або подібні проблеми. Також ще не було подано жодного звернення про порушення протоколу № 6.

Стаття 1

Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання.

Стаття 2

1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Стаття 3

1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.

2. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є.

В пункті 1 статті 5 Конвенції кожному забезпечено право на свободу та особисту недоторканність. Винятками з цього права є шість типів обставин, які сформульовані в наступних положеннях і які є завершеним переліком виключень із загального правила. Іншими словами, Висока Договірна Сторона не має права створювати додаткові види підстав для арешту або затримання осіб, а повинна діяти в рамках, визначених Конвенцією. На додаток до цього Суд надав чітке роз’яснення винятків, підкресливши, що лише така інтерпретація відповідає завданням цієї статті. Суд визнав, що порушенням пункту 1 статті 5 було позбавлення волі члена парламенту за незаконне привласнення державних коштів на тій підставі, що цей парламентар як член уряду брав участь у прийнятті рішення про надання допомоги окремим країнам, які розвивались. При цьому не було представлено жодного доказу, який би свідчив про те, що участь цього парламентаря в прийнятті такого рішення була незаконною по відношенню до національного законодавства, та, зокрема, що він отримав якусь фінансову вигоду від ухвали такого рішення (Луканов проти Болгарії (1997)). Подібна ситуація склалася, коли національним законодавством з 1995 року «Свідків Єгови» було визнано як «відому релігію». В результаті цього на законній підставі від військової служби звільнялись служителі культів відомих релігій, а тому позбавлення волі двох служителів культу цієї релігії через їхню відмову служити в армії не було законним з огляду на пункт 1 статті 5 (Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997)). Навіть у менш очевидних справах Суд часто враховував висновки, які були ухвалені національними властями або інституціями, що розглядали скарги, пов’язані з положенням цієї статті. У справі Ранінен проти Фінляндії (1997) Суд ухвалив рішення про те, що мало місце порушення статті 5 у справі, коли фінський омбудсман визнав неприйнятними умови арешту та утримання під вартою особи, яка через свої переконання відмовлялась від військової і від альтернативної служби.

 

 

У пункті 1 статті 5 також вимагається, щоб держава позбавляла свободи особу тільки «відповідно до процедури, встановленої законом». Ця вимога обмежує повноваження держави, тому що в практиці Комісії та Суду чітко встановлено, що термін «закон», який використовується в Конвенції, не означає виключно внутрішні законодавчі та підзаконні акти, а має більш широкий та об’єктивний зміст. (Див. нижче розгляд питань щодо обмеження підстав для здійснення прав). У випадку, коли держава позбавляє свободи фізичну особу на більший строк, аніж це передбачено внутрішнім законодавством, таке позбавлення свободи порушує конвенційне положення (К.-Ф. проти Німеччини (1997)).

 

Загалом у статті 5 розглядається питання захисту фізичної свободи а також захисту від довільного арешту або затримання. Як це видно на прикладі кількох заяв, що їх Комісія визнала неприйнятними, стаття не гарантує захисту від менш серйозних форм обмеження особистої свободи, наприклад, при дотриманні правил дорожнього руху, при обов’язковій реєстрації іноземців або громадян, у значній кількості випадків, коли йдеться про нагляд за умовно звільненими особами, запровадження комендантської години або інших видів контролю, які серйозно не обмежують свободу пересування в межах території проживання.

 

Практика Суду свідчить, що питання про те, чи особу було позбавлено свободи з порушенням статті 5, має вирішуватись у кожній справі окремо з урахуванням усіх обставин. Так, у справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд ухвалив рішення про те, що необхідність проживання військовослужбовців у казармах не суперечить статті 5, тому що таке обмеження «не виходить за рамки звичайної військової служби». У той же час подібні обмеження по відношенню до цивільних осіб є неприйнятними. У справі Гуццарді проти Італії (1980) Суд ухвалив рішення про те, що особа, яка була вимушена залишатися на невеликому острові й була обмежена у кількості та різновиді контактів із суспільством, може вважатися такою, яку позбавлено свободи. Але у справі Нільсен проти Данії (1988) Суд, навпаки, прийшов до висновку, що стаття 5 неприйнятна у випадку, коли опікун віддав дванадцятирічного хлопчика до психіатричної лікарні (див. нижче подальший розгляд цієї справи). Таким чином, різниця між позбавленням свободи, яке порушує статтю 5, і обмеженням свободи, коли не відбувається порушення статті, полягає в більшій мірі в рівні обмежень, а не в їхній суті.

 

Варто зазначити, що особа не може відмовитись від прав, які гарантовані їй у статті 5. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше ув’язнення, таке ув’язнення може бути незаконним та порушувати статтю 5. Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії (ця справа здебільшого відома як Справа про волоцюг (1971)):

 

Право на свободу в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції є настільки важливим, що особа не може бути позбавленою захисту з боку Конвенції на єдиній підставі - якщо вона добровільно зголосилася на позбавлення волі.

 

1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

 

і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

 

У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства. Підпункти а та с пункту 1 статті 5 знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайній в’язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в’язниці зі спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув’язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)). У справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

 

У підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення. Суд визнав порушення підпункту с пункту 1 статті 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Королівства заарештував та ув’язнив авторів заяв, підозрюючи їх в терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред’явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які підтвердили б «обгрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

 

У значній кількості справ піднімалось питання про порушення підпункту с пункту 1 статті 5 при застосування законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно підпункту с пункту 1 статті 5 скарг «він обов’язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд постановив, що заявники були ув’язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких грунтувались конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт с пункту 1 статті 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов висновку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд.

 

Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 статті 5.

 

ii. Тримання під вартою в контексті цивільного права

 

В підпунктах b, d, e та f пункту 1 статті 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права. У підпункті b пункту 1 статті 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, завданням яких є забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, примусове проходження чоловіками тесту на батьківство або здіснення психіатричного огляду. Цей підпункт також допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов’язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов’язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загальним зобов’язанням дотримуватись закону (Енгель та інші проти Нідерландів (1976) та Лоулесс проти Ірландії (1961)) або «змінити свою поведінку» (Чюлла проти Італії (1989)). Важливо зазначити, що це положення не має відношення до виконання договірних зобов’язань: у статті 1 Протоколу №4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання».

 

У підпункті d пункту 1 статті 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затримувати неповнолітніх з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу». У справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вирішив, що бельгійські органи влади не могли посилатись на «застосування наглядових заходів виховного характеру», виправдовуючи поміщення дитини до ізольованої камери у в’язниці. У справі Нільсен проти Данії (1988) датський хлопчик, неодружені батьки якого розійшлися коли він ще був зовсім маленьким, визнав за краще залишитися з батьком і прожив кілька років з ним, незважаючи на те, що суд кількома своїми рішеннями віддавав право на опікунство матері. Врешті-решт мати віддала сина до державної психіатричної лікарні. Навіть визнаючи, що стаття 5 Конвенції захищає «кожну особу» і що в підпункті d пункту 1 статті 5 захищаються права неповнолітніх, Суд визнав, що стаття 5 у цій справі неприйнятна, тому що «госпіталізація заявника не була тим позбавленням свободи, яке б відповідало змісту статті 5, а була здійсненням опікунських прав з боку його матері, яка несла відповідальність за свої дії».

 

У підпункті e пункту 1 статті 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. В більшості справ, в яких робилось посилання на цю статтю, оскаржувалось примусове утримання в психіатричних лікарнях. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту e пункту 1 статті 5. По-перше, держава має використовувати об’єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатись «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду. Проте як у справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979), так і в справі Ешінгдейн проти Сполученого Королівства (1985) Суд ухвалив рішення про те, що підпункт е пункту 1 статті 5 не зобов’язує державу надавати особі, яку тримають в лікарні примусово, особливе лікування з тим, щоб на підставі діагнозу “психічно хворий” перебування цієї особи в лікарні не перевищувало межі необхідних для лікування строків. Держава, наприклад, не може навмисно продовжувати курс лікування психічного захворювання особи, яка вже не має виражених ознак такого захворювання і очікує на звільнення місця в притулку, де забезпечується спеціальний догляд. Коли уряд встановлює подібні умови звільнення особи з лікарні, то він же повинен і вжити належних заходів з тим, щоб забезпечити своєчасне виконання цих умов. (Джонсон проти проти Сполученого Королівства (1997)).

 

Суд розглянув кілька справ про порушення Нідерландами як підпункту е пункту 1 статті 5, так і одного або кількох процедурних положень, які містяться у статті 5. У справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що уряд Нідерландів порушив пункти 1, 2 та 4 статті 5, тому що дозволив помістити заявника до психіатричної лікарні, не поінформувавши його про таке рішення і залишивши без відповіді його клопотання. У справі Вассінк проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що процедура, за якою особу можна помістити до психіатричної лікарні на підставі телефонного опитування, не порушує положень статті 5, але відсутність секретаря суду під час наступного слухання суперечила національному законодавству і, таким чином, мало місце порушення “вимоги законності”. У справі Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що чотиримісячний строк, протягом якого ухвалювалось рішення про продовження утримання в психіатричній лікарні, становив порушення пункту 4 статті 5.

 

Комісія та Суд розглянули відносно небагато справ про порушення підпункту f пункту 1 статті 5, який передбачає затримання у зв’язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав людини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до “законності”, яку викладено у підпункті f пункту 1 статті 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті (Бозано проти Франції (1986)). Суд визнав порушення цього положення у справі Амююр проти Франції (1996), в якій йдеться про те, що декілька осіб, які шукали притулку, були затримані в зоні міжнародних вильотів французького аеропорту на майже тритижневий строк і не мали при цьому можливості оскаржити своє затримання.

2. Процесуальні гарантії в разі позбавлення свободи

і. Право бути поінформованим про обвинувачення

Серед процесуальних гарантій, які передбачені у статті 5 Конвенції, частина є дійсними у випадках, коли особу затримують як в кримінальному, так і в цивільному порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують в кримінальному порядку. Пункт 2 статті 5, який передбачає право особи бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд дійщов висновку про порушення пункту 2 статті 5 у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990), оскільки власті Нідерландів не тільки не ознайомили жінку, яка пізніше звернулась із заявою до Комісії, про її поміщення до психіатричної лікарні, але й взагалі не поінформували її про факт позбавлення свободи. Комісія та Суд вважають, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у пункті 3 статті 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

 

іі. Попереднє ув’язнення

 

У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона має постати перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає (Cкоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).

 

Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалість мінімального строку, цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно статті 15 про відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує статтю 5 в частині пункту 3 (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труднощі, які були пов’язані з розслідуванням терористичних актів.

 

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає затримання особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5, подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі “обгрунтованої підозри” неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що ризик вчинення нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув’язнення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про дотримання судової процедури (Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти Іспанії (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи держави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи могли застосовуватись на основі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі та Саргін проти Туреччини (1995) а також у справі Мансур проти Туреччини (1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

 

Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні злочинів, в яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував в попередньому ув’язненні (Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3 статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.

 

ііі. Habeas corpus

 

Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

 

Більшість справ за пунктом 4 статті 5 пов’язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд виробили досить послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно підпункту а пункту 1 статті 5, різняться від інших форм затримання, які відносяться головним чином до сфери дії пункту 4 статті 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попередніх обставин, які стосуються затриманої особи, щоб зумовити перегляд попереднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти Сполученого Королівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше тривалість цього строку була визначена так: “наскільки на це буде ласка Її Величності”), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув’язненні, яке мало місце після закінчення визначеного спочатку терміну покарання. Підставою для цього було те, що при подібному ув’язненні потрібно враховувати небезпеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час “подавати скаргу” з вимогою перегляду законності позбавлення свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз’яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув’язнення мають бути відносно короткими, тоді як інтервали часу для утримання в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Конвенцію. У цій справі інтервал у п’ять з половиною місяців для перегляду другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на першу перевірку рішення про затримання. У двох справах про перевірку рішень щодо утримання в психіатричних лікарнях Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

 

Хоч процедура “habeas corpus” може і не відповідати всім вимогам справедливого судового розгляду, про який йдеться у статті 6 Конвенції, Комісія та Суд підкреслили, що треба дотримуватись певних стандартів справедливого судового розгляду відповідно до пункту 4 статті 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотримуватись також у випадках, коли держава при позбавленні свободи окремої особи як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення пункту 4 статті 5 у справі Шагал проти Сполученого Королівства, Суд зробив такі зауваження:

 

Суд визнає, що у випадках, коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національної безпеки чи пов’язана з тероризмом (...) [І]снують технології, що дозволяють одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної інформації, та, з іншого боку, враховують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедливого судочинства.

 

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватись також до процедур “habeas corpus”. У справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення про попереднє затримання обвинуваченого. А в справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає особа юного віку, то цїй особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні процесуальні права, гарантовані у пункті 4 статті 5.

 

Слід відзначити, що в пункті 4 статті 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення цього положення у зв’язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалась пунктом 4 статті 5 або відповідною статтею турецької Конституції.

 

3. Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5

 

У кількох справах було зроблено посилання на пункт 5 статті 5, який передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Комісія та Суд визнали порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед державними органами своєї держави, це ж саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі I Конвенції. Так пункт 5 статті 5, подібно до пункту 4 статті 5, є засобом захисту права на національному рівні, які Суд може розглядати при витлумаченні інших статей Конвенції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення пункту 5 статті 5 на підставі того, що уряд Туреччини не зміг довести, що хоч одна особа отримала ко