V. Застереження і заяви про тлумачення

 

Згідно з Європейською конвенцією держава може обмежувати застосування і дію статей, що захищають певні основні права через зроблені застереження до відповідної статті чи статей. Згідно з підпунктом d пункту 1 статті 2 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про право міжнародних договорів (Відень, 1969), яка багато в чому кодифікувала загальні принципи тлумачення договорів, поняття застереження означає:

 

односторонню заяву в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням, зроблену державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору чи приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити чи змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до цієї держави...

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів не дає достатніх пояснень щодо наслідків дії застережень держави для Європейської конвенції, оскільки застосування цієї Європейської Конвенції грунтується не на принципі взаємності між державами, а на прийнятих Високими Договірними Сторонами односторонніх зобов’язаннях.

 

Стаття 57 Європейської конвенції проголошує:

1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

 

2.Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

 

Стаття, таким чином, закладає дві основні умови прийнятності застережень: а) застереження має бути прямим наслідком національного закону, який не відповідає положенню Конвенції (відповідно, закон має бути чинним на час реєстрації застереження); b) застереження має бути зроблене стосовно конкретного положення Конвенції. До цього часу Комісія і Суд не встановлювали різниці між термінами “застереження” і “заява про тлумаченння”; останній термін стосується конкретної заяви держави про те, що прийняття нею конкретного положення Конвенції залежить від певного тлумачення цього положення. Як застереження, так і тлумачні заяви обмежують застосування і дію конкретного договірного положення в даній країні.

 

Перша умова в статті 57 забороняє державі робити застереження у зв’язку з будь-яким законом, який прийнято після того, як держава ратифікувала Конвенцію; друга умова дозволяє державі робити застереження стосовно “конкретного положення“ Конвенції. Не зважаючи на обмежувальне формулювання статті 57, Комісія дозволяє державам приймати нові закони чи норми, якщо вони аналогічні за змістом тим, що діяли на час реєстрації першого застереження.

 

Тільки Протокол № 6, який скасовує смертну кару, не дозволяє робити жодних застережень. Проте, ратифікуючи цей Протокол, Швейцарія зазначила, що її законодавча система дозволяє знову вводити смертну кару в разі війни або неминучої загрози війни; обидві підстави були цілком прийнятними згідно зі статтею 2 Протоколу. Швейцарський уряд також посилався на “міркування необхідності”, яке, на перший погляд, видається дуже широким за змістом, але Швейцарія насправді зверталась до цих підстав тільки під час другої світової війни.

 

Суд ухвалив рішення про те, що держава не може робити застереження відносно статті Конвенції, в якій йдеться безпосередньо не про основні права або свободи, а про процедурні або формальні питання. У справі Лоізіду проти Туреччини (1995) заявник оскаржував спробу турецького уряду накласти обмеження на здійснення права на подання індивідуальної заяви а також на юрисдикцію Суду, в час, коли прийняття цих двох механізмів було необовязковим. Визнавши такі обмеження недопустимими, Суд ухвалив таке:

 

Якщо б... ці положення дозволяли територіальні або такі, що робилися б згідно змісту прийняття, застереження, то держави-учасниці були б вільні в своєму виборі щодо різного режиму застосування конвенційних зобовязань...Така система...не лише б суттєво ослабила роль... Суду,... але також зменшила ефективність Конвенції як конституційного міжнародного правового документу загального європейського порядку (public order).

 

Останнє речення пункту 1 статті 57 забороняє застереження “загального характеру”. У справі Белілос проти Швейцарії (1988) заявниця стверджувала, що неможливість оскаржити в суді рішення, прийняте адміністративним органом, є порушенням права на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідаючи на цю заяву, швейцарський уряд послався на свою декларацію про витлумачення пункту 1 статті 6, в якій вказувалось таке:

 

Федеральна рада Швейцарії вважає, що гарантія справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції при визначенні цивільних прав і обов’язків або ж при визначенні обгрунтованості кримінальних обвинувачень проти особи, про яку йде мова, спрямована виключно на забезпечення прикінцевого судового контролю за діями або рішеннями державної влади шляхом ухвали органами державної влади актів або рішень, що стосуються цих прав чи обов’язків, чи визначення обгрунтованості подібного обвинувачення.

Як Комісія, так і Суд дійшли висновку про те, що зміст згаданої вище заяви майже повністю позбавляє обвинуваченого у кримінальному злочині захисту з боку Конвенції і, відповідно, заява носить занадто широкий характер і не відповідає вимогам статті 57, принаймні щодо кримінального процесу. Суд дав таке роз’яснення:

 

“Застереження загального характеру” в статті 57 означає, зокрема, застереження, що викладене у занадто невизначених і широких означеннях, що унеможливлює визначення його точного значення і обсягу... Слова “прикінцевий судовий контроль за діями або рішеннями державної влади” унеможливлюють точне встановлення обсягу зобов’язань, що їх взяла на себе Швейцарія, особливо щодо того, які категорії спорів охоплює це поняття, і чи при “прикінцевому судовому контролі” розглядаються факти даної справи. Тому ці слова можуть тлумачитись по-різному, у той час як пункт 1 статті 57 вимагає чіткості та ясності. Коротко кажучи, вони підпадають під заборону застережень загального характеру.

Після винесення рішення у справі Белілоса швейцарський уряд анулював свої застереження по відношенню до обвинувачень у кримінальних справах і до процедур, які були повязані з визначенням громадянських прав та обов’язків за статтею 6.

 

Пункт 2 статті 57 гарантує, що “будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити короткий виклад відповідного закону”. Це положення суттєво доповнює вимоги пункту 1 про те, що обмеження має відноситись до закону, чинного на той час, і що воно не може носити загальний характер. Пункт 2 має забезпечити, щоб держави, які роблять застереження до Європейської конвенції, давали Комісії та Судові досить інформації для оцінки його законності. Вони розглянули дієвість цього положення на прикладі швейцарського застереження до пункту 1 і підпунктів с та е пункту 3 статті 6.

 

Федеральна рада Швейцарії ухвалила, що вона витлумачує зміст гарантії стосовно безоплатної допомоги захисника і перекладача відповідно підпунктів с і е пункту 3 статті 6, як такі, що не забезпечують обов’язкове звільнення особи, яка одержує цю допомогу, від сплати судових витрат після закінчення процесу.

 

У справі Темельташ проти Швейцарії (Доп. Ком. від 1982 р.) громадянин Нідерландів турецького походження, був обвинувачений швейцарським судом у скоєнні кримінального злочину. Після закінчення процесу органи влади пред’явили йому рахунок на оплату послуг перекладача, якими він користувався під час процесу, посилаючись на зазначену вище заяву про тлумачення. Заявник звернувся зі скаргою до Комісії, стверджуючи, що його права за пунктом 3 статті 6 Конвенції були порушені, частково і на тій підставі, що заява про тлумачення не відповідає формальним вимогам пункту 2 статті 57, оскільки вона не містить короткого викладу закону. Уряд відповів, що федеральна структура країни перешкоджає робити таке представлення. Комісія визнала цей аргумент непереконливим, однак продовжила розгляд проблеми виключно в термінах другого “основного положення” статті 57 - запобігання застереженням загального характеру:

 

Важливо враховувати обсяг положення Конвенції, застосування якого держава має намір обмежити шляхом застереження чи заяви про тлумачення. Необхідність включення короткого викладу закону збільшується саме там, де відповідне положення Конвенції має більш широкий характер, наприклад, у статті 10, а не стосовно положення більш вузького застосування, наприклад, у пункті 3 статті 6...

 

Проте в останньому випадку заява про тлумачення Швейцарії стосується положення підпункту е пункту 3 статті 6, в якому сформулювано дуже конкретний принцип: безоплатна допомога перекладача... Зміст заяви про тлумачення є досить чітким для того, щоб заявник або його захисник зрозуміли, що принцип надання безоплатної допомоги перекладача не може бути застосований проти Швейцарії.

Комісія ухвалила, що заява про тлумачення від Швейцарії мала “юридичні наслідки, які були аналогічними правильно зробленому застереженню”, і тому порушення пункту 3 статті 6 у даному випадку не було.

 

Однак у справі Вебер проти Швейцарії (1990) Суд дійшов до протилежних висновків. У цій справі заявник скаржився на те, що було порушене його право на публічне слухання під час винесення йому кримінального вироку. Уряд Швейцарії у відповідь послався на таке застереження:

 

Закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції норма, яка передбачає, що розгляд має бути публічним, не стосується розгляду, який пов’язаний з винесенням... обгрунтованого кримінального вироку; такий розгляд, згідно із законодавством кантонів, проводиться в адміністративній інстанції.

 

Норма, яка передбачає, що рішення у справі виноситься публічно, не суперечить дії кантонального законодавства при розгляді цивільних та кримінальних справ, якщо брати до уваги те, що судове рішення не ухвалюється публічно, а повідомляється сторонам у письмовому вигляді.

Суд визнав це застереження недійсним на тій підставі, що уряд Швейцарії не додав до нього “короткого викладу відповідного закону (законів)”, як того вимагає пункт 2 статті 57. Порівнюючи це рішення з викладеною вище справою Белілоса, Суд підкреслив, що така неповнота представлення становила порушення умови за суттю, а не тільки за формою.