С. Генеральний секретар Ради Європи

1. Роль Генерального секретаря як депозитарія

 

Генеральний секретар діє як депозитарій Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій, що їх було укладено Радою Європи. У деяких випадках функція депозитарія досить обмежена, як, наприклад, стосовно самої Конвенції; згідно з пуктом 4 статті 59 Генеральний секретар лише інформує держави - члени Ради Європи про держави, які ратифікували або підписали Конвенцію. Генеральний секретар зобов’язаний інформувати всі Високі Договірні Сторони про денонсацію будь-якою державою Європейської конвенції з прав людини згідно статті 58.

 

Згідно зі статтею 15 Європейської конвенції будь-яка держава, яка частково відмовляється від своїх зобов’язань за Конвенцією, має інформувати Генерального секретаря про вжиті заходи і про причини їх вжиття. Держава, яка відмовляється від своїх зобов’язань, повинна також інформувати Генерального секретаря про те, коли ці заходи буде скасовано і буде поновлено дію положень Конвенції в повному обсязі. Протягом періоду, коли має місце відступ від положень Конвенції, Генеральний секретар не має чітко встановленого зобов’язання інформувати інші Високі Договірні Сторони про подібне обмеження дії або про його строк.

 

2. Інші функції Генерального секретаря

 

На додаток до ролі Генерального секретаря як депозитарія, а в деяких випадках і джерела інформації для Високих Договірних Сторін Конвенції, Генеральний секретар виконує інші, більш прямі функції у процесі нагляду за дотриманням Конвенції. Стаття 52 уповноважує Генерального секретаря робити запит будь-якій Високої Договірній Стороні щодо “роз’яснення тщодо того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції”. Генеральний секретар робить не часто запит щодо таких роз’яснень. До сьогоднішнього дня такі запити стосувались якогось конкретного питання і надсилались до всіх Високих Договірних Сторін, а не до якійсь окремій державі. Важливо зазначити, що стаття 52 не дає Генеральному секретареві повноважень здійснювати будь-які дії у зв’язку з інформацією, яку він одержує від Високих Договірних Сторін.

 

Підсумкові зауваження

Незважаючи на недоліки, в Путівнику зроблено спробу продемонструвати, як здійснювався розвиток Європейської конвенції з прав людини - найважливішого міжнародного правового документу в ділянці захисту прав людини - у ході витлумачення Європейською Комісією і Європейським Судом з прав людини. Практика роботи цих органів збагачує зміст Конвенції, додає до ідеї форму і життєздатність. Тлумачення Комісією та Судом таких понять, як “верховенство права”, “демократичне суспільство” закладають підвалини європейської системи захисту прав людини і є чітким дороговказом для країн Центральної та Східної Європи, які бажають стати складовою частиною цієї системи.

 

В той же час слід бути розважливим. Європейська конвенція з прав людини не є панацеєю від усіх порушень прав людини в Європі. Створена відразу після закінчення другої світової війни, вона зосередилась на людині та захисті її основних прав. Внаслідок цього їй не вистачає здатності вирішувати на правових засадах гострі проблеми сучасності, зокрема економічні та соціальні. Але, незважаючи на цю обмеженість Європейської конвенції з прав людини, як політики, так і правники мають брати за взірець традицію захисту прав людини, втілену в ній, та працювати над подальшим розвитком того, що вже напрацьовано. Вступ до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції з прав людини країн Центральної та Східної Європи мають надати новий імпульс цим зусиллям. Рада Європи, а також нові та майбутні держави-члени мусять проаналізувати та оцінити свої здобутки і знову підтвердити свою прихильність до всебічного захисту прав людини, що становить підвалини європейського духовного і політичного життя.