Етично-моральні засади дружби, кохання і родинного щастя.

 

1. Цінності у співвідношенні необхідності та свободи. Функції і якість людини. Необхідність і свобода. Зовнішні вимоги і вибір «серця». Аксіологія як теорія (вчення) цінностей, як глибинна онтологія моралі й етики. Моральні цінності. «Сердечність» як особлива логіка ціннісного зв’язку людини з Абсолютом, Універсумом. «Логіка серця» в моралі й етиці придає цінність праці, подвигу, доблесті, любові. Ерос Універсуму моделюється в окремій особі (задушевність або «сердечність») і виявляється у кращих якостях душі – вірі, надії, любові. «Бог є любов». «Царство Небесне в середині вас». Моральні цінності – золотий запас («благодать») стосовно грошових знаків – банкнот нормативно-зобов’язуючих елементів («закону»).

2. Поляризація цінностей у категоріях добра і зла, величі й ницьості. Загальна поляризація ціннісного змісту в морально-етичній свідомості. Добро і зло як вияв свободи ставлення людини до Блага. Разом зі своєю протилежністю – злом, добро є найбільш узагальненою формою ціннісного розмежування і протиставлення всього, що має позитивні та негативні моральні значення; того, що відповідає змісту певних вимог, і того, що їм суперечить та заслуговує осуду. Добро і Зло – категорії етики і поняття моральної свідомості, які у гранично загальній формі розмежовують моральне й аморальне, належне і негоже в мотивації діяльності та вчинках, у моральних якостях і відносинах людини, у соціальних явищах. Основними етичними версіями добра і зла є: натуралістична; суб'єктивістська; метафізична; соціальна.

Потворність (втрата «образу») є відчуттям вільної особи в оцінці чуттєво-предметної реальності недосконалості її якості. Особистісна міра і самоконтроль в полюсах краси і потворності, величі й ницьості – моральний смак. Не все і всякому смакує в одній мірі. І не лише естетично. Моральний протест проти потворного не менш вартий, ніж естетичний.

Ціннісні орієнтації як стратегічні позиції у моралі. Якщо мотивація дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то ціннісна орієнтація висвітлює заради чого діє людина., чому переважно присвячує себе і діяльність свою. Моральність виробила різні позиційно-ціннісні орієнтації: гедонізм, евдемонізм, стоїцизм, скептицизм, утилітаризм, прагматизм, релігійна мораль. Егоїзм – принцип життєвої орієнтації і моральна якість людини, зв'язана з перевагою власних інтересів над інтересами інших. Егоїзм прямо протилежний альтруїзмові – принципові безкорисливого, а то й жертовного служіння ближньому чи близьким.

У залежності від того, що підлягає оцінці, виділяють чесноти, що мають моральну цінність, і пороки, що не містять її. До найбільш відомих комплексів чеснот відносять: мудрість, мужність, помірність, справедливість; християнські чесноти віри, надії, любові, покаяння і смиренності, милосердя і жалю; чесноти етики ненасильства: толерантність, згода, любов, розуміння.

3. Свобода волі й внутрішня відповідальність особистості. « Свобода волі» як ціннісний вибір і як джерела добра і зла. Свобода творення нових моральних цінностей: можливості й завади. Оскільки людина за своєю суттю є істотою діяльною і творчою, те й інше виявляється для неї формами її самоздійснення, самореалізації: діючи і створюючи нове, людина тим самим «виконує», здійснює саму себе. Тож свобода самореалізації постає своєрідним спільним знаменником обох різновидів свободи: «свободи від», «свободи для».

Свобода – здібність (атрибут, якість) людини діяти, реалізуючи себе у відповідності зі своєю метою, власними інтересами, спираючись на освоєння природної й соціокультурної необхідності. Втім, ні свобода самореалізації, ні свобода дії або творчості самі по собі ще не мають безпосередньо етичного характеру. Творчим результатом моральної діяльності й прозрінь свідомості особи так чи інакше є «гідність» як досконалість самої людини, та довершеність її проявів. Дистанція особи від натуральної об’єктивності – це її внутрішня якість! Людина як процес, як завдання для самої себе, як символізація свого «Я», як подолання нормативної заданості. «Пізнай себе» (людську сутність в собі, гармонію душі зі світом людей) – це шлях до єдності душі та зовнішнього світу, до виробки морального імунітету й моральної незламності.

4. Совість і щастя. Гідність як вища ціннісна мірка людини. Особистісною мірою і внутрішнім контролем у полюсах добра і зла є совість. «Со-вість» – звістка з космічно-універсальних глибин людини. Стійкість і нестійкість совісті. Чи можна позбавитись совісті й лишатись людиною?

Категорія «щастя» в етиці. Поєднання людини і світу через індивідуальний психологічний стан душі. Щастя як результат стрімкого бажання ідеалу й осмисленого життя. Істинне й ілюзорне щастя. Щастя як повнота життєвого і духовного задоволення, як моральний катарсис. Щастя за Аристотелем –реалізація переважаючої у людини здібності як найповніше себе втілити. Особисте щастя. Щастя – «ім’я тієї свободи, в якій розкриваються серця». Художник – великий організатор людського щастя. Щастя в гедоністичній і евдемоністичній орієнтаціях. Щастя і совість. Чи можливе щастя в етиці сили (протилежності етики добра)? Безсилість добра (Дон Кіхот) і добра сила.

Гідність – інтегральна ціннісна характеристика досконалої людини без всякої диференціації оцінок.. Перш за все визнається цінність людини як такої.Гідність – поняття й почуття моральної свідомості, які надають вираз уявленням кожної окремої людини про її власну цінність як цілісної й морально досконалої істоти. Як категорія етики позначає особливе моральне ставлення людини до себе самої, яке враховує також ставлення до неї з боку інших осіб і спільнот, великих і малих груп спілкування.

За що цінується людина перш за все? За людяність. Звідси бере початок інтеграція всіх інших універсальних якостей: потреби й здібності себе самого; віри у свої можливості й реальні засоби у собі до їх реалізації (здійснення); свободи бажань (хочу й того, до чого не здібний поки що, або й взагалі е можу); стійкості позиції (поверх обставин і вчинків). Є немало псевдоморфоз гідності – їх набагато більше, ніж справжньої її висоти. Справжня гідність вимагає досконалості, продуктивної причетності до спільнісного життя незалежно від соціального, професійного чи офіційного статусу. Моральна гідність не оцінюється в медалях, що отримані на виставці життя. За звичай, «той уважається у суспільстві хорошим, хто – зла людина взагалі» (Кант). Але без гідності – лише видимість морального буття людини: саме гідність – головний гарант виробки морального імунітету, протистояння злу.

5. Етично-моральні засади дружби, кохання і родинного щастя. « Закон і Благодать» митрополита Іларіона – це й про любов земну і небесну. «Шлюби здійснюються на небесах», але реалізуються у земному бутті. Моральна й естетична цінність вищих форм міжособистісного спілкування – дружби та кохання.

Ерзаци та міфологеми справжньої моралі в статевій символіці. Чоловіче начало – оновлення, зміни, творчість; жіноче начало – збереження, стійкість, традиційність. Ці початки можуть знаходитися у відношеннях: взаємного доповнення, конфлікту, ієрархічної підлеглості. Поза коханням істинної моральності у статевих стосунках не існує. Захоплення сучасної «авангардної» культури надмірною абсолютизацією «сексу» є показником переоцінки всіх моральних цінностей у бік їх профанації, а не сублімації. Розкутість не можна ототожнювати з безпринципною вседозволенністю й хамством. Людство вже майже втратило межу статевого кохання й порнографічного смакування «сексом». Звідси зниження підвалин родинно-шлюбних взаємин.

Література:

Бердяев Н. А. О назначении человека. – М., 1993. c. 117-138 (моральна творчість і свобода)

Бербешкина З. А. Совесть как этическая категория. – М., 1986.

Берлін І. Дві концепції свободи.//Сучасна політична філософія. – К., 1988. С.56-113.

Вейсе Ф.Р. Нравственные основы жизни. – Минск, 1994.

Виндельбанд В. О свободе воли.//Виндельбанд В. Избранное: Дух и история. – М, 1995 с.508-654.

Войтыла К. Любовь и ответственность. – М., 1993

Глюксман А. Одинадцята заповідь. – К., 1994.

Дубко Е.Л. Моральное добро.//Философские науки, 1986, № 1.

Льюис К.С. Любовь. Страдание. Надежда: Притчи. Трактаты. – М., 1992, с.125-184; 208-261.

Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник.– К.: Либідь, 2001. – 384 с.

Малахов В.А. Стыд (Философско-этический очерк). – М., 1989.

Мелешко Е.Д., Назаров В.Н. Счастье.//Этическая мысль. - М., 1988, с. 258-281.

Мэй Р. Любовь и воля. – М. - К., 1997. 384 с.

О достоинстве и пороках человека. – М., 1992.

О свободе человеческой воли./А. Шопенгауер, Е. и Н. Рерихи.. – М., 1991. 64 с.

Селиванов Ф.А., Суровягин С.П. Совесть и чувство добра.// Философские науки, 1990, № 2.

Соловьев Вл. Смысл любви.//Соловьев Вл. Соч: В 2 т. – М.: Мысль 1988, т. 2, с. 493-547.

Федотова В. Г. Свобода или равенство.//Философские науки, 1991, № 4.

Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1990. 269 с.

Фромм Э. Искусство любить.//Фромм Э. Душа человека. – М., 1992. С.109-178.

Этическая мысль: Научно – публицистические чтения. - М., 1990., с 274–295 (совість).

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ:

1. Свобода і необхідність у моральному виборі й діяльності. Чи не заважає совість свободі волі та творчий свободі?

2. Моральний зміст вищих духовно-емоційних форм спілкування: любові, вірності, дружби, відданості, кохання.

3. Краса і добро у спілкуванні колег, друзів, закоханих, подружжя, родини.

4. Морально-етичні засади родинно-шлюбних стосунків.

5. Категорії “ моральна гідність,” “совість”, “сенс життя”, ”щастя” в етиці.

6. Добро і зло – бінарна опозиція у моральній оцінці будь-яких явищ дійсності.

7. Чи досить свободи дії для відповідального ставлення людини до обов’язків?

8. Співвідношення гідності, честі і слави.

9. Совість чи обов’язок? Совість і обов’язок?

 

¨ ДО 1ІІ МОДУЛЯ. Морально-етична культура: феномени і розвиток.

 

Тема 6. Професійна культура і фахова етика.

 

У даній темі розглядаються такі питання: