Адміністративно-процесуального

ПРАВА

 

 

 

§ 1.1. Основні концепції адміністративного процесу

Перед дослідником будь-якої проблематики адміністративно-процесуального права завжди постає необхідність з'ясування ряду концептуальних питань: що саме слід розуміти під згаданим явищем; яку сферу соціального життя воно охоплює; яким є його реальний обсяг тощо. І вже на цьому етапі він зазнає об'єктивні труднощі. Незважаючи на загальне визнання адміністративно-процесуально­го права структурним елементом вітчизняної правової системи, попри постійне підкреслення його ролі регулятора державно-владних відносин, у науковому світі й досі не вироблено єдиного погляду на цей непересічний феномен.

Уже понад півстоліття більшість наукових дискусій виникають з приводу того, які ж саме аспекти правозастосовної діяльності органів влади слід відносити до розряду адміністративно-процесуальних. На цьому тлі представники різних теоретичних шкіл демонстру­ють майже протилежні підходи до детермінації адміністративного процесу. Іноді під ним розуміють лише судовий розгляд справ про адміністративні проступки, а інколи - усю багатогранність вико­навчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації.

Подібна розбіжність поглядів не могла не накласти сутгєвого від­битку на сучасне уявлення про адміністративно-процесуальне право

як систему юридичних норм, науку та навчальну дисципліну. Одні вчені максимально звужують його рамки, інші - навпаки, макси­мально їх розширюють. Як наслідок, певна частина висловлених у літературі ідей (з якими цілком ймовірно зустрінеться і наш читач) вступає у суперечність із положенням представленого підручника.

Очевидно, що розкриття витоків та суті таких суперечностей значно полегшить сприйняття навчального матеріалу. Воно не лише сприятиме критичному аналізу різних концепцій адміністра­тивного процесу (адміністративно-процесуального права), а й дасть змогу уникнути плутанини, що виникає при «змішуванні» їх вихід­них положень. Отже, розглянемо їх детальніше.

Починаючи з середини 40-х років XX ст. у вітчизняній правовій парадигмі окреслились три основні концепції адміністративного процесу: юрисдикційна, судова та управлінська.

І. Юрисдикційна концепція адміністративного процесу. У рам­ках юрисдикційної (або так званої «вузької») концепції адмініст­ративний процес розглядається як регламентована законом діяль­ність з розв 'язання суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не перебувають між собою у відносинах служ­бового підпорядкування, а також діяльність із застосування за­ходів адміністративного примусу '.

Прибічники цієї ідеї вбачають в адміністративному процесі своєрідний аналог кримінального та цивільного процесів. На їх думку, функції адміністративно-процесуальних норм зводяться до забезпечення лише тих матеріальних правовідносин, в основі яких лежить суперечка про право.

Іншими словами, під адміністративним процесом пропонується розуміти законодавчо упорядковану діяльність з вирішення справ про адміністративні проступки, а також з розгляду скарг на непра­вомірні дії (рішення) органів державної влади, не пов'язані із служ­бовим підпорядкуванням.

Діяльність органів виконавчої влади та місцевого самовряду­вання з вирішення справ управлінського (неконфліктного) харак-

' Див.: Салищева Н. Г. Административньш процесе в СССР.- М., 1964.— С. і 6: Котюргии С. И. О понятий административного процесса // Сб. ст. адьюнктов и соискателей Вьісшей школьї МООП СССР.- М., 1966.- С. 3-8; Деміт А. А. Понятие административного процесса и кодификация админист-ративно-процессуального законодательства Российской Федерации // Госу-дарство и право.- 2000.- № ] 1.- С. 9-15 та ін. ^і: -■ _:; > •

теру виноситься за межі адміністративного процесу. її іменують «провадженням». Норми, які регулюють порядок такого прова­дження, оголошуються «матеріальними». Таким чином адмініст­ративний процес та адміністративне провадження мисляться як два самостійні види діяльності органів державної влади. Перший з них спрямований на розв'язання конфліктів між учасниками адмі­ністративних правовідносин; другий - на вирішення суто управ­лінських питань.

Подібне уявлення про зміст адміністративного процесу має низку «вразливих» місць, з яких можемо виділити такі:

1) з точки зору послідовників юрисдикційної концепції, нор­
мативно-регламентована діяльність з вирішення конфлікту між
суб'єктами адміністративних правовідносин - це завжди адмініст­
ративний процес. У свою чергу, адміністративний процес не­
одмінно увінчується застосуванням заходів адміністративного
примусу'.

Насправді ж, досить часто конфліктні ситуації складаються в ході управлінських справ. Приміром, відповідно до статті 11 Зако­ну України «Про Центральну виборчу комісію»: член Комісії, при­сутній на її засіданні, який не погоджується з рішенням, прийня­тим Комісією, має право викласти окрему думку, що в письмовій формі додається до протоколу засідання Комісії». Неважко по­мітити, що у даному випадку особисте переконання представника колегіального органу вступає у суперечність (конфлікт) із думкою більшості. Очевидним є й інше - вирішення подібних ситуацій жодним чином не пов'язане ні з застосуванням примусових захо­дів, ані з реалізацією санкцій адміністративно-правових норм.

2) Навіть, якщо припустити, що адміністративний процес - це
діяльність з вирішення лише конфліктних справ, то й тоді важко
збагнути, чому ним охоплюється виключно неслужбова сфера ад­
міністративних правовідносин. Адже це означає, що конфлікти
між сторонами, які перебувають у стані службового підпорядку­
вання, вирішуються не на підставі адміністративно-процесуальних
норм, а на якійсь іншій основі.

¹ Самоіїленко А. В. Административньїе штрафи милиции как ередство
охраньї советского правопорядка: Автореф. дисс.... канд. юрид. наук.- К.,
197К-С. 7.

² Закон України «Про Центральну виборчу комісію» // Відомості Верхов­
ної Ради України- 1998,- № 5- Ст. 17.

У дійсності ж цього не відбувається, оскільки службові й поза­службові конфлікти (а так само порядок їхнього вирішення) мо­жуть бути однаковими як за своїм характером, так і за змістом. Нерідко порядок розгляду скарги державного службовця, так само, як і порядок розгляду скарги громадянина, регламентується єди­ними адміністративно-процесуальними нормами¹.

Наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАСУ) встановлює однаковий порядок розгляду: а) конфліктів фі­зичних та юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності та б) спорів з приво­ду прийняття громадян на публічну службу, її проходження та зві­льнення з неї (див.: ст. 17 та розділ III КАСУ).

3) Наріжним каменем юрисдикційної концепції є загальне по­ложення, відповідно до якого юридичний процес існує лише там, де наявний конфлікт з приводу права. Стверджується, що перед будь-якою процесуально-правовою нормою (а відтак, і перед будь-якою процесуальною галуззю або інститутом) завжди стоїть зав­дання з упорядкування діяльності з вирішення спорів між суб'єк­тами правовідносин. Натомість, поза конфліктною сферою немає ні юридичного процесу, ні процесуального права.

З цього приводу варто зазначити, що у загальній теорії права окреслений підхід до розуміння сутності юридичного процесу не отримав широкого визнання. Хоча й він має своїх прибічників, та все-таки переважна більшість відомих процесуалістів (В. О. Лучин, С. С. Студенікіна, В. М. Горшеньов, С. С. Алексєєв та ін.) схиля­ються до іншої думки.

Названі вчені послідовно аргументують точку зору, згідно з якою процесуальна форма притаманна будь-якій (а не тільки право­охоронній) діяльності органів влади із застосування юридичних норм. Вони переконливо доводять, що до переліку завдань юридич­ного процесу належить не лише розв'язання спорів між учасниками

Коз.чов Ю. М. Предмет советского административного права.— М., 1967.-С. 87,88.

' Див.: Юридическая процессуальная форма: Теория и практика / Под ред. В. М. Горшенева и її. Е. Недбайла.— М., 1976,- 279 с.; Теория юридичес-кого процесса / Под ред. В. М. Горшенева.- X., 1985.- 191 с; Лучин В. О. Процессуальньїе нормьі в советском государственном праве.- М., 1976.- 168 с; Колодій А. М. Принципи права України.- К., 1989.- 208 с; Алексєєв С. С. Общая теория права.- Т. І.- М., 1982.- 360 с. та ін.

правовідносин, а й вирішення широкого спектра справ неконфліктно-го («позитивного») характеру. Більше того, у загальному масиві юри­дичних справ, які підлягають процесуальній регламентації, більшу частину становлять саме управлінські справи. Адже перелік орга­нізаційних правовідносин, котрі виникають у сфері управлінської діяльності, є надзвичайно багатогранним та різноманітним.

Справедливість наведеної позиції підтверджується ходом роз­витку української юриспруденції. У ній дедалі більших обертів набирає тенденція до виділення таких видів юридичного процесу, як: законодавчий, бюджетний, господарський та ін. Названі види процесу володіють переліком ознак, котрі недвозначно свідчать про їх управлінську природу: здебільшого орієнтовані на виконан­ня завдань позитивного (неконфліктного) характеру; не збігаються із судово-процесуальною діяльністю; переважно регламентують порядок реалізації тих матеріальних норм, які не мають санкцій; спосіб реалізації цих норм не передбачає можливості застосування заходів примусу і т. д.

Отже, доводиться констатувати, що вихідні принципи юрисдик­ційної концепції майже повністю спростовуються сучасною прак­тикою і не відображають об'єктивного розвитку юридичного про­цесу у вітчизняній правовій парадигмі.

II. Судова концепція адміністративного процесу. її прибічни­ки виходять з того, що будь-яка процесуальна діяльність є винятко­вою прерогативою органів судової влади. Так само, як і послідовни­ки юрисдикційної концепції, своє уявлення про адміністративний процес вони будують на основі аналогії з двома «традиційними» видами юридичного процесу: кримінальним та цивільним. Проте, якщо перші таку аналогію вбачають у «конфліктному» характері юридичних справ, що підлягають процесуальному вирішенню, то другі виходять з ідеї їх обов'язкової судової підвідомчості.

Слід зазначити, що й у рамках судової концепції в різні роки висловлювались два майже протилежні погляди на юридичну природу, зміст, структуру та функції адміністративного процесу. Згідно з першим підходом, адміністративний процес розглядається як діяльність органів правосуддя з вирішення справ про адмініст­ративні проступки} Відповідно до другого, ним є діяльність

¹ Клеймам А. Ф. Вопросьі гражданского процесса в связи с судебной практикой // Социалистическая законності».- М., 1946.-С. 12.

адміністративних судів щодо вирішення індивідуальних адмініст­ративних справ, в основі яких лежить спір про суб 'єктивне пуб­лічне право\

Обидва зазначені підходи, а відтак - і сама судова концепція адміністративного процесу, характеризуються наявністю ряду дис­кусійних моментів:

1) методологічну основу першої позиції становить загальна теорія судового юридичного процесу, котра набула певного поши­рення ще у середині минулого століття. Прибічники цієї теорії ви­ходили з того, що юридичний процес як явище не існує поза сфе­рою правозастосовної діяльності органів правосуддя (відношення, що складаються при позасудовому розгляді юридичних справ, а так само регулівні їх норми, відносились ними до розряду про­цедурних).

Це положення (а також тогочасна відсутність реальних перед­умов для створення адміністративних судів) породило думку про те, що сфера існування адміністративного процесу обмежується судовим розглядом відповідної категорії адміністративних справ -справ про адміністративні проступки (делікти).

Сьогодні, очевидно, що ні судове уявлення про юридичний про­цес, ані судово-деліктна концепція адміністративного процесу не витримали іспиту часом. Про це свідчить уся новітня історія вітчиз­няної юриспруденції: у країні практично сформована система ад­міністративного судочинства (до завдань якого не належить вирі­шення справ про адміністративні проступки); у загальній теорії права остаточно окреслилось домінування «управлінського» під­ходу до детермінації юридичного процесу і т. д.

2) Серйозним поштовхом для розвитку другого напряму судо­вої концепції адміністративного процесу стало запровадження в Україні системи адміністративних судів. Тривалий та надзвичайно складний процес становлення вітчизняної адміністративної юсти­ції наблизився до остаточного завершення з прийняттям Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про утворення міс­цевих та апеляційних адміністративних судів...» та постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 вересня 2005 р. «Про

Махина С. Н. Управленчєский и административньш процессьі: пробле­ми теории и перспективи правового регулирования: Дисс.... канд. юрид. наук.- Воронеж, 1998.- С. 122-133.

утворення у Верховному Суді України Судової палати в адмініст­ративних справах»'. Процес формування інституту адміністратив­ної юстиції спостерігається в інших країнах пострадянського прос­тору: Російській Федерації, Естонії, Латвії, Молдові.

Виходячи із наявних чи запланованих перетворень державної судової системи, деякі російські та українські правники пропону­ють окреслити сферу адміністративно-процесуальних правовідно­син саме рамками адміністративного судочинства. У цілому адмі­ністративний процес розглядається ними у якості самостійної юридичної галузі судово-процесуального спрямування².

З приводу слушності подібного погляду на адміністративний процес можна висловити такі зауваження:

- виділення в системі права самостійної адміністративної судо­во-процесуальної галузі, яке здійснюється на підставі формування в Україні гілки спеціалізованих судів, суперечить майже віковій парадигмі формування галузевих концепцій. Навіть такі традицій­ні «судові» галузі права, як кримінально-процесуальне та цивіль­но-процесуальне право, базуються на інших принципах. Адже у державній системі правосуддя не існує спеціалізованих криміналь­них або цивільних судів - відповідні категорії справ розглядають­ся судами загальними.

Якщо ж припустити, що спеціалізація судів може слугувати галузетворчим критерієм, то можна знайти усі підстави для форму­вання єдиної галузі загального процесуального права, котра обслу­говує три основні матеріальні галузі: кримінальну, цивільну та частково — адміністративну (судовий розгляд справ про адміністра­тивні проступки). При цьому набагато більше «прав на життя» (порівняно з кримінально-процесуальним або адміністративно-процесуальним правом) мала б галузь господарського процесуаль-

¹ Указ Президента України від 16.11.2004 р. № 1417 «Про утворення міс­цевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» // Урядовий кур'єр.- 2004.- № 224; Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 23.09.2005 р. «Про утворення у Верховному Суді України Судової палати в адміністративних справах» // Ьир://2акоп.гасіа.§оу.иа.

" Див.: Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В. Б. Авер 'янова.- К., 2003.- С. 39^-3; Старилов Ю. Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективи.- М, 2001 - С. 233-235; Махина С. Н. Зазначена праця.- С. 25.

ного права. Адже відповідно до Закону України «Про судоустрій України» (ст. 19), господарські суди належать до переліку спеціалі­зованих судів загальної юрисдикції:'

- обмеження адміністративного процесу сферою функціонування
адміністративної юстиції автоматично виключає з цього поняття
діяльність загальних судів з розгляду справ про адміністративні про­
ступки. Такий підхід певною мірою суперечить вітчизняній правовій
доктрині, у якій провадження в справах про адміністративні проступ­
ки традиційно вважається «ядром» адміністративного процесу;

- не на користь подібного розуміння адміністративного процесу
свідчать і деякі кроки законодавця. Затверджена у 1998 р. Концеп­
ція адміністративної реформи в Україні з метою регламентації дія­
льності адміністративних судів передбачала прийняття єдиного
кодифікованого акта під назвою «Адміністративно-процесуальниіі
кодекс».' Майже тотожну назву («Адміністративний процесуаль­
ний кодекс») мав і відповідний законопроект, схвалений Верхов­
ною Радою України у першому (20 червня 2003 р.) та другому
(1 липня 2004 р.) читаннях.

Проте перед остаточним прийняттям законопроекту, за подан­ням Комітету Верховної Ради з питань правової політики, назву кодексу було змінено на ту, під якою він зрештою й ввійшов у по­всякденну юридичну практику — «Кодекс адміністративного су­дочинства України». Гадаємо, що не останню роль у прийнятті такого рішення відіграло визнання недоцільності ототожнення широкого поняття «адміністративний процес» із діяльністю орга­нів адміністративного судочинства.

Викладене свідчить про наявність об'єктивних перепон на шля­ху віднесення адміністративного процесу до виключної компетен­ції органів судочинства. З огляду на надзвичайну широту та різно-плановість адміністративно-процесуальних відносин, окреслювати сферу їхнього функціонування рамками правосуддя видається справою не досить перспективною.

III. Управлінська концепція адміністративного процесу отри­мала найбільше визнання у вітчизняній правовій теорії. її прибіч-

Закон України «Про судоустрій України» II Відомості Верховної Ради України.-2002.-№ 27-28-Ст. 180.

Указ Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» // Офіційний вісник України,- 1999.-№ 21,-Ст. 32.

ники наполягають на тому, що адміністративний процес не пови­нен і не може обмежуватись роллю організаційно-правового «ре­гулятора» юридичних конфліктів. На їх думку, подібне розуміння адміністративного процесу не відображає всієї повноти цього явища. Стверджується, що особлива, процесуальна форма є при­таманною усій правозастосовній діяльності органів публічної вла­ди, а не лише її окремим аспектам, які безпосередньо пов'язані із застосуванням заходів примусу. Таким чином, межі функціону­вання адміністративного процесу, окрім власне юрисдикційної сфери, поширюються на все розмаїття управлінських (неконфлікт-них) справ. З огляду на свою специфіку, в юридичній літературі окреслений підхід отримав назву «широкого».

Представники даної наукової течії формулюють багато різних визначень поняття адміністративного процесу. їх загальний сенс цілком можна звести до такого положення: адміністративний прог/ес - це діяльність суб 'єктів владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права¹ '.

Серед усіх викладених підходів до розуміння адміністративного процесу, саме управлінська концепція є найбільш аргументованою.

Очевидно, що правозастосовна діяльність має практично одна­кові риси в ході розв'язання як управлінських, так і конфліктних питань. Подібними є форма, зміст і принципи здійснення такої діяльності. Однорідними є відносини, що виникають у її ході. Мало чим різниться зміст юридичних норм, котрими зазначені відноси­ни регламентуються і т. д. Словом, у обох випадках вона втілює не що інше, як упорядкований процес застосування кореспондуючих матеріальних норм.

Так, справді, між зазначеними видами правозастосовної діяльно­сті існують певні відмінності. Насамперед, це стосується їхньої мети. Вирішення справ конфліктного характеру спрямоване в основному на реалізацію правоохоронних функцій держави. Натомість, установ-

¹ Див.: Бахрах Д. Н. Административное право.- М., 1997.- С. 153-158; Голосніченко І. ТІ., Стахурський М. Ф. Адміністративний процес- К., 2003.-С. 7-25; Додин Е. В. Доказатсльства в советском административном процес-се.- М., 1973.- С. 8; Сорокіш В. Д. Административньїй процесе и админист-ративно-процессуальное право.- СПб., 2002.- С. 18-30; Тихомиров Ю. А. О концепции развития административного права и процесса II Государство и право- 1998.-№ 1.- С. 12-14.

лении порядок розгляду управлінських справ переважно спрямова­ний на забезпечення ефективного функціонування державного механізму та оптимальне задоволення інтересів суб'єктів права.

Проте наявність різних цілей не може бути підставою для штуч­ного розподілу процесуальних за своєю природою й змістом відно­шень на дві ізольовані групи, лише одна з яких отримує право вва­жатись істинно «процесуальною» (це зауваоюення більшою мірою стосується юрисдикційної концепції адміністративного процесу).

Те саме можна сказати і про спроби обмежити явище адміністра­тивного процесу сферою функціонування органів правосуддя (див. вище). Адже у такому випадку за межами загального поняття «адмі­ністративний процес» опиняється більша частина відношень з при­воду реалізації встановленого порядку вирішення адміністративних справ. Характер, природа і зміст цих відношень майже нічим не відрізняються від тих, які виникають при здійсненні судочинства. Навіть самими прибічниками судової концепції вони (а також регу-лівні їх норми) визнаються адміністративно-процесуальними} Тож чи повинні вони мислитись поза адміністративним процесом, поряд з ним? Гадаємо, відповідь на це запитання є негативною.

Зважаючи на викладене, у наступних розділах підручника ми ви­ходимо з позицій управлінської концепції, згідно з якими регулятор­ний вплив адміністративно-процесуального права поширюється на усі види виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте основні положення юрисдикційної теорії адміністративного
процесу. На основі конкретних прикладів законодавства визначте їх диску­
сійні моменти.

2. У чому полягає суть «судового» підходу до детермінації адміністратив­
ного процесу? Які теоретичні течії існують у рамках цього підходу? Пояс­
ніть різницю між ними?

3. Охарактеризуйте управлінську концепцію адміністративного процесу.
Чому відповідний підхід прийнято називати «широким»? У чому ви вбачаєте
його переваги або недоліки?

4. Стисло опишіть принципові відмінності управлінської, юрисдикційної
та судової концепцій адміністративного процесу. Яка з них репрезентує най-
ширший обсяг поняття «адміністративний процес», а яка - найвужчий?

Див.: Махина С. Н. Зазначена праця.— С. 41.

§ 1.2. Адміністративно-процесуальне право

як самостійна галузь права *•

Попри принципову розбіжність точок зору на юридичну приро­ду, зміст, обсяг та структуру адміністративно-процесуального пра­ва, практично усі дослідники цієї сфери погоджуються в одному: адміністративно-процесуальне право є відносно самостійним нор­мативним утворенням, котре посідає одне з важливих місць у си­стемі вітчизняного права.

Нажаль, констатацією цього беззаперечного факту одностай­ність вчених і обмежується. Питання про реальне місце групи ад­міністративно-процесуальних норм у системі права, а також про їх співвідношення з іншими елементами цієї системи, й досі залиша­ється остаточно не вирішеним.

Що ж являє собою система права? З'ясувати це питання нам допоможе загальна юридична теорія, у якій ніколи не бракувало визначень відповідного поняття. Ось лише деякі з них:

- система права - це об 'єктивно обумовлена системою соціаль­
них відношень внутрішня будова права, котра виражається в
об'єднанні й розташуванні нормативного матеріалу в певній по­
слідовності;

- система права - внутрішня форма права, яка має об 'єктивний
характер своєї побудови, що відображається в єдності та узго­
дженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплекса­
ми, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права;'

- система права - це структура діючого права, яка одночасно
втілює єдність юридичних норм та їх розмежування на окремі скла­
дові відповідно до специфіки регламентованих суспільних відносин.

Узагальнюючи наведені визначення, можна виділити ключові ознаки системи права: а) її утворює увесь масив діючих юридич­них норм; б) вона має чітко окреслену ієрархічну структуру; в) головним критерієм розмежування складових елементів систе­ми права є специфіка предмета їхнього регулювання - соціальних відносин.

' Общая теория права / Под ред. В. К. Бабаева.- Нижн. Новгород, 1993.— С. 339.

² Правознавство / За ред. В. В. Копейчикова.- К., 2001.- С. 94. •° ³ Большая Советская Знциклопедия.- М, 1973.

У літературі висловлюються різні погляди на кількість «щаб­лів» ієрархії права. Одні правники виділяють у ній три рівні уза­гальнення: правова норма — інститут права - галузь права. Інші -доповнюють наведену схему такими структурними одиницями, як субінститут, підгалузь, правовий комплекс тощо.

Численні спроби ідентифікувати адміністративно-процесу­альне право як одну із складових цієї ланки знайшли своє вті­лення у трьох основних концепціях. Відповідно до першої з них, адміністративно-процесуальне право вважається інститутом права. Прихильники другої концепції вбачають у ньому підгалузь права. І, нарешті, остання група вчених наділяє комплекс адміні­стративно-процесуальних норм ознаками самостійної юридичної галузі.

З метою вирішення питання про те, чим саме - юридичним інс­титутом, підгалуззю або галуззю, насправді, є адміністративно-процесуальне право, коротко зупинимось на розгляді перелічених понять.

Інститутом права є виділена в межах певної правової галузі група взаємопов'язаних юридичних норм, котрі регламентують порівняно вузьке коло однорідних суспільних відносин.

Підгалузь права - це комплекс предметно та функціонально пов 'язаних юридичних інститутів, виділених в межах однієї галу­зі. Таке нормативне об'єднання втілює проміжний етап перетво­рення низки споріднених інститутів на самостійну галузь права. Його вже не можна назвати інститутом у класичному розумінні -воно має складний, гюліструктурний характер, володіє достатньо різнорідним предметом регламентації, має широкий спектр цілей, містить «власні» норми-принципи і т. д. Водночас відповідний інституціональний комплекс ще не повністю володіє особливим набором ознак, котрі б дали змогу однозначно детермінувати його як юридичну галузь.

Галузь права - це сформоване у рамках єдиної мети, функцій та пршиіипів універсальне об 'сдтіання юридичних інститутів, яке за допомогою специфічного правового методу регламентує певний сектор суспільних відносин. Галузь містить різноманітні норми -норми-визначення і норми-принципи, загальні і спеціальні, регу­ляторні й охоронні, заборонні, зобов'язальні, уповноважувальні тощо. Кожна юридична галузь здатна вступати у системну взаємо­дію з іншими нормативними утвореннями галузевого рівня.

Зіставлення ключових детермінант адміністративно-процесуаль­ного права з ознаками трьох названих категорій дає змогу визна­чити його як самостійну галузь права:

- адміністративно-процесуальне право має складну структуру,
воно складається з цілого комплексу різноспрямованих юридич­
них інститутів: провадження у справах про адміністративні про­
ступки, провадження з розгляду звернень громадян, адміністратив­
не судочинство, нормотворче, контрольне, реєстраційне, дозвільне
провадження тощо;

- адміністративно-процесуальне право характеризується наяв­
ністю,, чітко визначеного, відносно відокремленого, цілісного та
водночас різнорідного предмета регламентації;

- воно володіє специфічним методом регулювання, відмінним
від методів адміністративного, кримінального, цивільного права;

- адміністративно-процесуальне право вступає у системну
взаємодію практично з усіма іншими юридичними галузями:
конституційним, кримінальним, цивільним, адміністративним, кри­
мінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, бюджетним,
господарським, земельним, трудовим правом та іншими;

- функціонування й розвиток комплексу адміністративно-проце­
суальних норм здійснюється на основі визначених правових прин­
ципів. Частина з цих принципів має виражений індивідуальний
характер - їх вплив поширюється тільки на адміністративно-
процесуальне право і лише на нього. А, як відомо, наявність влас­
ного набору принципів є невід'ємною рисою більшості юридичних
галузей;

- адміністративно-процесуальне право має розгалужену ієрар­
хію джерел. Його норми містяться в Конституції України, міжна­
родних деклараціях, конвенціях та угодах, законах України, а також
у величезній кількості підзаконних нормативних актів. Особливу
увагу привертає належність до джерел адміністративно-процесу­
ального права двох кодексів: Кодексу України про адміністративні
проступки (далі - КУпАП) та Кодексу адміністративного судочин­
ства України. Проект ще одного кодифікованого акта - Адмініст­
ративно-процедурного кодексу України - нині перебуває на роз­
гляді у Верховній Раді України;

- ствердження будь-якої галузевої концепції неможливе без її
загального визнання в теорії права. Грань між уявленням про юри­
дичну підгалузь та галузь є доволі розпливчастою. Тому остаточне

віднесення певного нормативного комплексу до однієї з названих категорій - це завжди результат наукової згоди більшості провід­них правознавців. Не є винятком з даного правила й адміністратив­но-процесуальне право. І хоча ідея про його галузеву природу є порівняно «молодою» (приміром, історія розвитку кримінально-процесуальної та цивільно-прпцесуальної галузей права нараховує понад сто років), але сьогодні саме вона домінує на сторінках праць таких авторитетних вчених, як І. П. Голосніченко, В. К. Кол-паков, М. М. Тищенко та ін.¹

Детальніше об'єктивні критерії та фактори впливу на форму­вання галузевої парадигми адміністративно-процесуального права будуть проаналізовані у наступному розділі нашого підручника. Проте, навіть їх попередній аналіз дає змогу констатувати таке: адміністративно-процесуальне право на сучасному етапі свого розвитку є повноправною юридичною галуззю. У системі вітчиз­няного права воно посідає одне з чільних місць, поряд з такими профілюючими галузями, як конституційне, кримінальне, цивіль­не, адміністративне право та іншими.

■' у і Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття системи права. Опишіть їхню структуру. Які науко­
ві підходи до детермінації місця адміністративно-процесуального права у
системі вітчизняного права ви знаєте?

2. Перелічіть ознаки, котрі дають змогу ідентифікувати адміністративно-
процесуальне право як самостійну юридичну галузь (дайте їх стислу харак­
теристику).