Внутрішнє законодавство держав.

Сучасний досвід правової регламентації відносин в сфері МПП свідчить про наявність двох основних підходів до проблеми регулювання приватних міжнародних відносин на рівні національних законодавств. Для першого з них характерне закріплення норм міжнародного приватного права в численних галузевих законах (зазвичай шляхом включення цих норм до окремої глави чи розділу цивільного чи іншого відповідного кодексу певної держави) і підзаконних актах внутрішнього права. Специфіка другого полягає в прийнятті державою спеціальних кодифікаційних законодавчих актів з питань МПП.

В Білорусі, Російській Федерації, Франції, Японії та деяких інших державах регулювання приватних міжнародних відносин здійснюється на основі «цивілістичної» концепції, зміст якої полягає в створенні норм, закріплених у цивільних, цивільно-процесуальних, сімейних, трудових, торговельних кодексах, а також у інших галузевих і комплексних нормативних актах.

В Італії, Польщі, Румунії, Естонії і деяких інших державах законодавець обрав іншу форму закріплення норм МПП - прийняття спеціального кодифікаційного законодавчого акту (кодексу, указу, ордонансу) у відповідному внутрішньому законодавстві. Цим самим шляхом пішла й Україна.

В Україні існує єдиний кодифікаційний акт в області міжнародного приватного права – це Закон України «Про міжнародне приватне право», що був прийнятий 23 червня 2005 року та набув чинності 1 вересня 2005 року. Прийняття цього закону дозволило вирішити низку проблем правового характеру, особливо в частині впорядкування колізійного регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом, адже, до його прийняття, норми, що регулюють ці відносини, були «розкидані» по великій кількості законів і підзаконних нормативних актів, а деякі групи суспільних відносин в цій царині взагалі не були врегульовані. Окрім того, відсутність в українському законодавстві протягом певного часу єдиного кодифікаційного документа, що регламентував основні питання в сфері МПП, збільшувала проблему виникнення колізій правових норм на рівні національного законодавства та призводила до дублювання цих норм у різних законодавчих актах, породжуючи «зіткнення» між ними. Така ситуація негативно впливала на ефективність правозастосовної діяльності в сфері міжнародного приватного права.

Структура цього закону складається зі вступу, чотирнадцяти розділів (включаючи прикінцеві положення), що охоплюють в узагальненому вигляді наступні питання:

1) загальні поняття (визначення термінів, кваліфікації, встановлення змісту норм іноземного права, зворотного відсилання, особистого статуту суб'єктів МПП та інші);

2) визначення застосовного права в тій чи іншій сфері відносин (цивільних, сімейних, трудових та інших), ускладнених іноземних елементом;

3) питання міжнародного цивільного процесу (компетенція судів, процесуальні права іноземних фізичних й юридичних осіб, визнання та виконання рішень іноземних судів та інші.).В цілому зміст цього нормативно – правового акту свідчить про те, що цей закон на даний час являє собою основне джерело колізійного регулювання відносин МПП в Україні.

Правова регламентація приватних міжнародних відносин відбувається в українському законодавстві й в інших законах та підзаконних нормативно-правових актах.

Так, окремі норми містяться в Конституції України[32]. Скажімо, у ст.25 зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами, а в ст.26 – що іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами як і громадяни України.

Інші нормативні акти внутрішнього законодавства, що містять норми міжнародного приватного права, можна поділити на дві основні групи:

1. Нормативні акти, які повністю присвячені регулюванню відносин з «іноземним елементом», наприклад:

а) Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року [33]; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року[34]; «Про біженців» від 21 червня 2001 року[35]; «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року[36]; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року[37] та ін.б) Підзаконні нормативні акти: Консульський статут України[38], затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року; Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію[39], затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року та ін.2. Нормативні акти, в яких лише окремі розділи або статті призначені для регулювання відносин з «іноземним елементом», наприклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року[40] (ст.ст. 22, 24, 25); Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року[41]; Кодекс законів про працю України (ст.ст. 8,8-1, 9)[42]; Сімейний кодекс України. Розділ VІ «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства.[43]; Кодекс торгового мореплавства України (ст.ст. 5, 6 – застосування іноземного законодавства, ст. 14 – колізійні норми)[44].

Законодавчі акти, що містять норми міжнародного приватного права, в сучасному світі приймаються й застосовуються і в правових системах тих держав, де перевага надається прецедентному регулюванню (Великобританія).

Правові звичаї

Звичаї – це правила, які склалися здавна, систематично застосовуються, однак не набули форми закону, підзаконного акту або міжнародного договору.

Правовий звичай – звичай, застосування якого санкціоноване нормами права. За порушення звичаєвих правил поведінки може наставати юридична відповідальність.

Існують такі види звичаїв: 1) міжнародні (головним чином міжнародні торгові звичаї); 2) внутрішньодержавні.

В ГПК України (ч. 5 ст. 4)[45] визначено, що у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. В Законі Україні «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ч. 4ст. 28) йдеться про те, що «в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди». В Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 6) зазначено, що сторони при укладенні договору можуть використовувати звичаї торговельного мореплавства, якщо це не суперечить законодавству України.

Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 9) передбачає, що «сторони пов’язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили в своїх відносинах».

Міжнародні торгові звичаї – звичаї, що склалися в міжнародній торгівлі і торговельному мореплавстві. Вони є обов’язковими у випадках, коли: 1) норми права безпосередньо відсилають до них; 2) сторони при укладенні договору посилаються на певний звичай.

Міжнародний правовий звичай застосовується у практиці певної держави, якщо вона прямо визнала його в нормативному чи дипломатичному акті. Так, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)[46] зазначає, що суб’єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору вправі використовувати відомі міжнародні звичаї, якщо це не заборонено законодавством.

Торгові звичаї відіграють значну роль в регулюванні міжнародного комерційного обороту. Враховуючи труднощі, що виникають в учасників такого обороту при встановленні змісту даних звичаїв (викликані їх неписаним характером), багато міжнародних організацій вивчають, узагальнюють і публікують своєрідні зводи звичаїв за певними групами питань. Деякі з цих публікацій одержують загальне визнання. Окрему групу складають публікації, підготовлені Міжнародною торговою палатою (Париж), в тому числі: Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів[47] (редакція 2000 року) – ІНКОТЕРМС; Уніфіковані правила по інкасо[48] (редакція 1995 року); Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 року)[49].

Іншу природу мають рекомендаційні документи, такі як: загальні умови (поставок, виконання робіт, надання послуг) і типові контракти, які розробляються як самими учасниками господарського обороту, так і міжнародними організаціями, що ставлять своїм завданням сприяти міжнародній торгівлі. Зокрема, вони розробляються Європейською економічною комісією ООН, Міжнародною федерацією інженерів-консультантів, Асоціацією з торгівлі зерном і кормами та ін. Ці документи відбивають існування звичаїв, що склалися в тій чи іншій сфері комерційної діяльності (щодо умов, що включаються в контракти, чи виконання сторонами своїх зобов’язань).

З огляду на те, що в міжнародному приватному праві міститься чимало колізійних правил, які є визнаними всіма чи більшістю країн і тому мають кваліфікуватися як засновані на міжнародному звичаї (принципи, згідно з якими права на нерухоме майно визначаються за законом місця його знаходження; суб’єкти, які укладають угоду, можуть самі обрати право, що може бути застосовано до неї, та деякі ін.), дійсно мають звичаєве походження, вони можуть бути визнані його джерелом.