Особливості створення і діяльності офшорних компаній.

Суб’єкти господарювання у всі часи прагнули до підвищення прибутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниці. Так, коли античні Афіни запровадили двохвідсотковий імпортний та експортний податок, грецькі та фінікійські купці почали обминати місто за 20 миль, аби уникнути їх оплати. В результаті сусідні острови стали зонами безмитної та неоподаткованої торгівлі та місцями накопичення товарів для контрабандного ввозу до Афін. У п’ятнадцятому сторіччі англійські купці, що продавали вовну, обирали для торгівлі Фландрію, а не рідну Англію, де вони мали сплачувати великі податки та мито. Найвідомішою країною, що з великим успіхом скористалася правовими засобами залучення іноземного капіталу стала Швейцарія, де ще у XVIII столітті Міська Рада Женеви прийняла закон, який вимагав від банкірів ведення обліку рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік без згоди Міської Ради. Традиційний нейтралітет Швейцарії та Закон про банківську таємницю 1934 року (в редакції 1971 р.), низькі банківські проценти забезпечили цій країні центральне місце у світовому фінансовому бізнесі.

Сьогодні багато країн світу прагнуть залучити іноземні інвестиції та підняти власний економічний рівень шляхом створення так званих офшорних зон. Офшорна зона - різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави, або суб’єкту федерації (конфедерації), особливістю якої є створення для суб’єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність державного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є розповсюдження зазначеного режиму виключно на суб’єктів господарювання, які не здійснюють господарської діяльності та не мають джерел доходу на її території.

Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податкового планування, тобто для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах. Хоча досить часто вони стають інструментом для різноманітних зловживань та створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так званого «відмивання» незаконних доходів.

Офшорні зони, в залежності від виду та обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб’єктам – нерезидентам, поділяють на три групи:

Перша група - це країни «податкової гавані», такі що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови що управління компанією здійснюється за межами території реєстрації та вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній висуваються мінімальні вимоги, вони не зобов’язуються надавати фінансову звітність та відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї групи - це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.

Повністю звільняються іноземні підприємці від сплати податків також у князівстві Ліхтенштейн, Сінгапурі та Гонконгу, хоча вони зобов’язані подавати фінансову звітність та повідомляти про зміни у складі акціонерів та директорів компанії.

Друга група - це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги, та висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності, до них належать Кіпр, Уругвай, Естонія тощо.

До третьої групи офшорних юрисдикцій належать країни, де податкові пільги та привілейований режим таємності мають суб’єкти господарювання-нерезиденти, що здійснюють лише визначені в законодавстві країни види господарської діяльності. В цю групу входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція тощо.

Як правило, з країнами першої групи інші держави не прагнуть укладати угоди про уникнення подвійного оподаткування, а навпаки вживають заходів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Так, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від 22 травня 1997 року в ст. 18.3. встановлені спеціальні правила, щодо торгівельних операцій платників податку з нерезидентами, зареєстрованими в офшорних зонах[131]. Перелік зон, що мають офшорний статус згідно закону, затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року[132].

З багатьма країнами другої та третьої груп Україна має угоди про уникнення подвійного оподаткування.

Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниці. Така інформація захищена законодавством майже в усіх країнах, проте вона, як правило, не захищається від правоохоронних органів у випадку розслідування кримінальних справ, в тому числі, коли розслідування проводиться згідно міжнародного договору, але в офшорних зонах бар’єри таємності не порушуються навіть у випадку скоєння злочинів в іншій країні. Виходячи з рівня режиму таємності розрізняють офшорні зони, де такий режим не порушуються навіть у випадку його використання у кримінальних цілях, та країни, де таємність не порушується лише стосовно податкових злочинів, при розслідуванні неподаткових злочинів цей режим припиняє дію.

Зазначені привілеї впливають на рішення підприємців щодо вибору місця реєстрації суб’єкта господарювання на користь офшорних зон. З юридичної точки зору класична офшорна компанія – це суб’єкт господарювання, що знаходиться у власності нерезидентів тієї держави, де вона зареєстрована, отримує прибуток за її межами, керується з-за кордону, не сплачує податок на прибуток (або сплачує його за мінімальними ставками). Як правило, офшорні компанії не мають керівного офісу в місці реєстрації, юридична адреса надається місцевими фірмами. Але існують випадки, коли законодавство не забороняє створення адміністративних офісів в офшорних зонах та надає право резидентам бути співвласниками офшорних компаній.

Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєструється у встановленому порядку, має передбачену законом організаційно-правову форму, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський рахунок та інші ознаки.

 

Міжнародні юридичні особи.

Особливим статусом в міжнародному приватному праві користуються міжнародні міждержавні організації, які створені державами для досягнення певних цілей й учасниками яких є держави, до них належать ООН та її структурні підрозділи, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародний валютний фонд, Міжнародна Агенція з ядерної енергетики (МАГАТЕ) та багато інших.

Міжнародні договори та статути, на підставі яких створюються зазначені організації, містять норми про надання останнім статусу юридичної особи для виконання ними своїх статутних цілей. Наприклад, Угода про привілеї та імунітети Міжнародного агентства з ядерної енергетики (МАГАТЕ) від 01.07.1959 у розділі 2 передбачає: «Агентство має статус юридичної особи. Воно володіє правоздатністю: a) укладати контракти, b) придбавати нерухоме та рухоме майно та розпоряджатися ним, c) порушувати судові справи». Місцем перебування МАГАТЕ є Відень (Австрія). Отже чи можна вважати дану організацію австрійською юридичною особою? А ООН, штаб-квартира якої знаходиться в Нью-Йорку – американською? Уявляється, що такий висновок був би необґрунтованим. По-перше, міжнародні організації створюються на підставі міжнародних договорів, а не у відповідності до внутрішнього законодавства країни перебування; по-друге, підпорядкування міжнародної організації національному праву будь-якої країни суперечило б незалежному міжнародному характеру такої організації; по-третє, організаційно-правова форма міжнародних організацій не базується на внутрішньому законодавстві країн, а є уніфікованою, оскільки міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права. Оскільки міжнародні організації не мають національності, їх називають міжнародними юридичними особами.

Здійснюючи свої статутні функції міжнародні організації стають учасниками двох видів приватноправових відносин: цивільно-правові відносини для забезпечення своєї повсякденної роботи (еклектро- та водопостачання, придбання офісного обладнання, ремонт приміщень тощо); цивільно-правові відносини, пов’язані з виконанням власних статутних цілей. Наприклад, Міжнародний валютний фонд, згідно до Статей Угоди Міжнародного валютного фонду від 22.07.1944 р. має право укладати різноманітні правочини та проводити фінансові операції з метою сприяння стабільності валют та розвитку міжнародного співробітництва у валютно-фінансовій сфері.

Особливістю міжнародних юридичних осіб є наявність у них певних привілеїв та імунітетів порівняно із національними юридичними особами. Види привілеїв та імунітетів регулюються міжнародними угодами. Наприклад, Конвенція ООН про привілеї та імунітети спеціалізований установ від 21.11.1947 р. встановлює недоторканість майна, фондів та активів установ ООН, звільняє їх від усіх прямих податків, митних та інших зборів. Посадові особи установ ООН користуються імунітетом від судового переслідування, звільняються від імміграційних обмежень тощо

Обсяг цивільної правоздатності міжнародних організацій на території України визначається міжнародними угодами. Наприклад, Договір між Урядом України та Європейським Банком Реконструкції та Розвитку про співробітництво та діяльність Постійного Представництва ЄБРР в Україні[133] передбачає недоторканість майна та приміщень представництва, звільнення від сплати податків тощо.

Слід зазначити, що привілеї та імунітети надаються міжнародним юридичним особам лише у тих відносинах, що відповідають їхнім статутним цілям.