Види представництва в міжнародному приватному праві.

У зв’язку з розширенням експортно-імпортних відносин за участю українських осіб як юридичних, так і фізичних, інтенсивною інтеграцією України у світову спільноту, в тому числі її вступом у Світову організацію торгівлі, особливе значення набуває інститут представництва. Завжди важливим аспектом залишається вірна кваліфікація набуття та реалізації цивільних прав, виконання обов’язків. Це зумовлює необхідність з’ясувати низку питань теорії представництва і повноваження, зокрема, кваліфікації представництва, довіреності, що розглядаються в контексті представництва у комерційних відносинах, яка в свою чергу є окремим випадком представництва в цілому.

За своєю сутністю представництво – це реалізація правосуб’єктності під час правочинів та інших юридичних дій, що здійснює представник в межах наданих йому повноважень, з яких, як з юридичних фактів, випливають правовідносини за участю того, кого представляють, і третіх осіб. В свою чергу представник залишається за межами відносин, породжених його діями, не набуває ніяких прав і не несе ніяких обов’язків. Таким чином дії представника породжують юридичні наслідки для того, кого представляють, однак не для самого представника.

В міжнародних приватноправових відносинах виділяються такі загальні види представництва, як законне представництво й представництво, що виникає в силу спеціального уповноваження особи. Останній вид представництва традиційно для вітчизняного законодавства має назву просто “представництво” або “уповноважене представництво”, тоді коли, наприклад, італійський закон “Реформа італійської системи міжнародного приватного права” 1995 року класифікує представництво як таке, що виникло на підставі припису закону, і “добровільне представництво”.

У свою чергу добровільне представництво може використовуватись у виді представництва за довіреністю, комерційного представництва та інших. Зокрема комерційне представництво заслуговує на особливу увагу, оскільки його регулювання є досить новим для українського права (ст. 243 ЦК), а застосування у приватноправових відносинах з іноземним елементом навпаки досить поширеним і суперечливим. Для галузі комерційного представництва характерною є різноманітність класифікації його відносин, що надані різними правовими системами. З урахуванням цього, вибір права підпорядкування у кожному конкретному випадку комерційного представництва може не тільки вплинути на зміст такого представництва, але й сприятиме позбавленню в подальшому недійсності певних положень договору. Зокрема слід визначити, право якої держави може бути застосовано до конкретного правочину, чи може бути застосована автономія волі (принцип, що знайшов своє відображення у ст. 31 Закону України “Про міжнародне приватне право”), чи припустимі обрані види договорів. Наприклад, законодавство деяких країн забороняє діяльність представників, що не є їх громадянами або юридичними особами.

Певним чином ускладнює ситуацію відсутність колізійних норм, що регулюють інститут представництва в цілому. Окремі питання цього інституту можуть бути вирішені в межах норм, регулюючих порядок видачі, строки дії довіреності, що визначені у ст.34 Закону України “Про міжнародне приватне право”.

 

4.2. Колізійні питання довіреності.

Колізійною нормою українського права щодо безпосереднього врегулювання питання довіреності є ст. 34 закону “Про міжнародне приватне право”, згідно з якою порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

За своєю сутністю видання довіреності – односторонній правочин, на сучасному етапі загальною тенденцією для законодавств більшості країн світу, а також низки міжнародних договорів, наприклад Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов’язань та ін., є відображення принципу автономії волі сторін. Його значення полягає у наданні певної свободи для сторін правочину за участю іноземного елемента. Саме такий підхід є характерним і для законодавства України, колізійні норми якого щодо правочинів містяться у законі “Про міжнародне приватне право”. Відповідно до ст.31 зазначеного закону форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, - місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. В свою чергу зміст правочину згідно із ст. 32 може регулюватися правом, яке обрано сторонами. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином.