А зорі – все одне, незмінні неба очі,

Шептали людям про свого Творця.

“Творець наш Бог, Творець любові, ласки,

Творець краси, спокою і добра,

Ми – Його діти, світлі неба пташки,

На кожній з нас була Його рука.

Він нас створив, щоб всім ми розказали

Про вірність, ласку, про Його любов,

Він нас створив, щоб люди дивувались,

І щоб шукали в небесах основ”.

І лилась пісня, лилась так любовно,

Що всяк, хто чув її, не міг здержати сліз,

І думкою здіймавсь в чудовий край Сіону,

Шукаючи Творця оцих чудес.

Та ось одного разу, як вже люди спали

І небо чисте барвами цвіло,

Натхненна пісня знову залунала,

Та вже нова і про нове зерно.

“Послухайте усі, послухайте народи,

Послухай земле, темна і сумна,

Звіщаю новину вам небесної природи,

Послухайте нову любов Творця.

“Я обіцяв,- говорить Цар всесвіту, -

Я обіцяв послати вам життя,

Сьогодні сталось те, чого за Заповітом

Нужденний світ віками дожидав.

Я вам даю найкращий з діамантів,

Корону всесвіту і повноту життя,

До вас іде Любов, а з нею мир і ласка,

І досконала йде до вас Краса”.

Прокинулися люди, вчувши пісню дивну,

Збудилось серце їх, щоб глянути вгору,

Що там таке, - у переливах світла

Вони побачили сіяючу зорю.

Вона, мов на незрячій колісниці,

Котилася по темній вишині;

І знову чути спів: “Ідіть, там у стаєнці

Лежить життя, Творець небес й землі!”

Ну що ж, мій друже, чув ти цюю пісню,

Цю дивну пісню, що звучить і днесь?

Поглянь вгору, там ще лунає гомін,-

Останнє слово: “Він – живий, воскрес!”

“О Ти Любове, Ясносяйна Зірко,

Морів небес огнистий Діамант,

Де ти живеш?” І чую: “У стаєнці…”

Ні, друзі, годі це усім збагнуть.

Прийміть таку, як є: безцінну і у яслах!

Прийміть Її у серце, Вифлеєм,

Вона засвітить і ти крикнеш:

“Ясно! В одній домівці я й Творець живем!”

 

***

Христос рождається! – Славіте!

Славіте, друзі, сестри та брати!

Нехай в душі панує завжди літо,

Небесної святої теплоти!

 

Хай сонце правди з неба світить!

Хай теплотою гріє вас!

Радійте тим, що стали Божі діти

Святого Бога, Він – Господь і Спас!

 

Христос рождається! – Славіте!

Славіте вірним щирим серцем всім!

Несіть Христу любов – щоденні квіти,

Зробіть Йому в своєму серці дім!

 

Христос родивсь, щоб жити з нами

І Правдою ходити між людьми,

Він відчинив у Царство Боже браму! –

Христос Родивсь! Отож, славімо ми!

 

Христос рождається! – Славіте!

Славіте, друзі, сестри та брати!

І дякуйте, що в серці Сонце світить

Небесної святої доброти!

 

То ж дякуйте і занесіть молитву

За край, за ближніх, - хай молитва та…

Щоб їм звести в житті важкую битву

За Правду Божу, за Ім’я Христа.

 

 

 

***

 

Ніч як ніч. Вифлеєм. Зорі сяють.

В місті пальмовім вітер співає.

Місто, мабуть, давно уже спить –

Кожен хоче від праці спочить.

Хоча ні. Он, поглянь, хтось іде…

Чоловік, віслючка він веде.

Поряд жінка, втомилася бідна,

Шлях важкий, а вона ще й вагітна.

І нема їм притулку, ночівлі немає.

“Сподівайся кохана, Бог бачить, Бог знає”.

Й знов у двері з надією стука,

А у відповідь – тиша, ні звуку.

Він – у інші, і той же отвіт:

“Місць нема, далі йдіть, далі йдіть”.

Вже останній будинок стоїть.

“Подорожні? Куди вас впустить?

Повна хата… Хоча, зачекай,

В мене хлів є, туди й завертай.

Тепло там, сіно свіже для ложа,

Зараз ковдру ще дам… Милий Боже!

Ти ж родити вже маєш, дитино!

Я води принесу і тканину…”

Вбогий хлів. Вифлеєм. Зорі сяють.

В місті пальмовім вітер співає.

Діаманти роси, наче крапельки сльоз,-

У цю ніч народився Христос.

І Дитя засинає в ясельцях на сіні,

І схилившись над Ним, засинає Марія.

І утомлений Йосип дрімає,

А у небі зоря дивно сяє.

Вбогий хлів. Вифлеєм. Зорі сяють.

В місті пальмовім вітер співає.

Діаманти роси, наче крапельки сльоз,-

У цю ніч народився Христос.

 

 

***

 

Тиха ніч над землею спочила,

Вифлиєм вже заснув тихим сном;

Чорні тіні всю вулицю вкрили..

Йосип втомлений став під вікном,

І стучить безнадійно й благає:

“О, впустіть бідну жінку на ніч…

Вона хвора і вже знемагає…

Приключилась така з нею річ…

Ось сидить при дорозі сама…”

Чує відповідь: “Місця нема…”

 

Знов іде він до дальшої хати,

Знов терпляче у двері стучить…

“О, впустіть нас переночувати…”

Але тихо темрява мовчить…

“Ми йдемо із далекого краю,

І підбились в дорозі важкій;

Від утоми я майже вмираю…

Дайте місце дружині моїй…

Вона змерзла… Вже ніч і зима…”

Знову чує він: “Місця нема…”

 

Так до півночі Йосип просився,

І ніхто їх на ніч не впустив…

Подорожній до краю втомився

І нарешті знайшов… бідний хлів…

Так і в наші дні люди не хочуть

Свого Спаса впустити в серця,

І відводять від Господа очі,

Й відрікаються Бога Отця;

У них відповідь все та сама,

Що для Господа місця нема…

 

Прийде час, час страшний для людей,

Час останнього Божого суду,

Час відради для Божих дітей,

Що для грішників карою буде.

Увійдуть вірні всі в тихий рай,

А всі грішні залишаться долі;

 

Їх охопить розпука-відчай,

І пекельні обіймуть їх болі;

Й будуть стукати в двері вузькі,

Що провадять до раю, за хмари,

І впустити проситимуть їх,

І спасти від пекельного жару…

І здригнеться у відповідь їхня тюрма,

Христос скаже їм: “Місця нема!”

 

 

***