Суб’єктивне ставлення до природи як показник сформованості екологічної спрямованості особистості

Проблема ставлень є однією з найбільш перспективних і досліджуваних проблем у сучасній психології. Основоположниками теорії ставлень по праву вважають В. Мясищева, який, розвиваючи ідеї, закладені ще О. Лазурським, розробив досить струнку систему поглядів на природу ставлень людини, їх структуру, своєрідність, динаміку проявів. На думку В. Мясищева, ставлення людини являють собою «… цілісну систему індивідуальних, вибраних, свідомих зв'язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності. Ця система випливає з усієї історії розвитку людини, вона виражає її особистий досвід і внутрішньо визначає її дії, її переживання» [103, с. 210]. У системі ставлень людини виражаються її погляди, установки, позиції, «відображені» в остаточному підсумку її потреби, що зумовлюють значущість, «упередженість» до об'єктів дійсності і до самої себе.

Суб'єктивні ставлення виступають як основа суб'єктивного світу особистості. Відображаючи реальні, об'єктивні ставлення особистості до світу, вони фіксують характер її переваг у різних сферах і через них впливають на поведінку загалом. Саме тому
О. Леонтьєв вважав, що «змістовна, а не формальна характеристика психічного розвитку дитини залежить від розвитку її реального ставлення до світу, від змісту цього ставлення. Вона повинна виходити з їхнього аналізу, тому що інакше неможливо зрозуміти особливості її свідомості».

Під суб'єктивним ставленням у психології розуміється суб'єктивно забарвлене відображення особистістю взаємозв'язків своїх потреб з об'єктами і явищами світу, які є фактором, що зумовлює її поведінку [14, с. 138–152].

Суб'єктивне ставлення людини до природи – це досить складна з психологічної точки зору сфера взаємодії людини зі світом, де знаходять відображення позиція особистості, її погляди й установки, зумовлені рівнем розвитку екологічної свідомості й рівнем екологічної вихованості. Саме тому в основу екологічної освіти і виховання підростаючого покоління має бути покладена певна ідеальна модель такого «суб’єкт-суб’єктного» ставлення, спираючись на яку, можна організувати навчально-виховний процес, метою якого є формування особистості, що наділяє природу ознаками суб'єктності і характеризується непрагматичним типом взаємодії, свідомо й відповідально здійснює не тільки свої дії відносно природи, а й здійснює вчинки, що несуть високий заряд порядності і духовності в широкому розумінні цього слова.

Сутність суб'єктивного ставлення особистості на думку науковців полягає в такому.

На вихідному етапі існують: потреби особистості; об'єкт або явище світу й об'єктивний зв'язок між ними. Потім об'єктивний зв'язок одержує своє суб'єктивне відображення у внутрішньому світі, внаслідок чого об'єктивне у своїй основі ставлення набуває характеру суб'єктивного ставлення особистості.

Оскільки відбиток зв'язку потреб з об'єктами та явищами світу відбувається в різних формах, у психології існує група понять, для яких, на думку Б. Ломова, поняття «суб'єктивне ставлення» є родовим. Наприклад, «особовий зміст» розкриває суб'єктивне ставлення в значеннєвому аспекті, у його зв'язку із спільно виробленими значеннями, значеннєва установка – у мотиваційному, почуття – в афективному, ціннісні орієнтації – в аспекті загальної спрямованості (за В. Мясищевим) визначають суб'єктивну позицію особистості в навколишній дійсності.

Як стверджують В. Сітаров, В. Пустовойтов [140], ставлення людини до природи може описуватися як певна об'єктивна характеристика, що важливо для власне наукового аналізу проблеми як такої, так і характеристика суб'єктивна, коли об'єктивний зв'язок природи і потреб особистості знаходить відображення в її внутрішньому світі. Внаслідок цього практично будь-яке ставлення до природи набуває своєрідності суб'єктивного ставлення.

С. Дерябо і В. Ясвін вважають, що в основі суб'єктивного ставлення до природи лежить відображення в тих або інших об'єктах і явищах потреб людини. Через це одні об'єкти байдужі для особистості, інші стимулюють упереджене ставлення [29].

Відповідно, збереженість потреб особистості в об'єктах або явищах природи характеризується трьома параметрами:

1) структурно-змістовним – широтою: у яких саме об'єктах і явищах природи відображені потреби;

- структурно-динамічним – інтенсивністю: з одного боку, якою мірою відображені потреби особистості в об'єктах і явищах природи, наскільки вони є для неї значущими, а з іншого – в яких сферах і якою мірою виявляється суб'єктивне ставлення;

- мірою усвідомленості: якою мірою особистістю усвідомлюється збереженість потреб в об'єктах і явищах природи (наскільки вона підзвітна собі).

Отже, спираючись на власні теоретичні та експериментальні дослідження, С. Дерябо і В. Ясвін виявляють базові параметри суб'єктивного ставлення до природи, параметри другого порядку, модальність і інтенсивність суб'єктивного ставлення до природи, а також виділяють різновиди суб'єктивного ставлення до природи у вигляді своєрідної типології [29].

Як базові параметри суб'єктивного ставлення до природи виокремлюють: широту, інтенсивність та ступінь усвідомленості.

До параметрів другого порядку автори відносять:

- емоційність (характеризує ставлення людини за віссю «раціональне – емоційне»;

- узагальненість (характеризує суб'єктивне ставлення за віссю «окреме – спільне»);

- домінантність (описує суб'єктивне ставлення до природи за віссю «незначуще – значуще»);

- когерентність (визначає ставлення за віссю «гармонія – дисгармонія»);

- принциповість (описує суб'єктивне ставлення за віссю «залежне – незалежне»);

- свідомість (характеризує суб'єктивне ставлення за віссю «неусвідомлене – свідоме»).

Особливе місце в цій концепції посідають модальіость і інтенсивність суб'єктивного ставлення до природи.

Модальність – це якісно-змістовна характеристика, яка визначає «прагматизм – непрагматизм» і наділення природи об'єктними або суб'єктними властивостями. Відповідно виділяються чотири типи модальності ставлення до природи:

- об'єктно-прагматичний: ставлення до природи лише як до об'єкта задоволення своїх потреб, це, на жаль, найпоширеніший тип відносин;

- суб'єктно-прагматичний: наприклад, власник собаки любить його, добре ставиться, але його мета, щоб собака завоював високе місце на виставці;

- об'єктно-непрагматичний: наприклад, ставлення служителя цирку до коня, він доглядає за ним, годує його, але використовують його інші;

- суб'єктно-непрагматичний: наприклад, ставлення господині до своєї кішки або собаки, які є єдиними друзями, співрозмовниками, стають повноправними членами сім'ї.

Інтенсивність суб'єктивного ставлення до природи автори оцінюють за перцептивно-афективним параметром, який характеризується естетичним освоєнням об'єктів природи, турботою про їх стан. Когнітивний (пізнавальний) параметр виражає прагнення людини пізнавати природу. Практичний компонент суб'єктивного ставлення до природи знаходить вираження в готовності людини до практичної взаємодії з природою; вчинковий компонент (структура вчинків) відображає орієнтованість людини на зміну природи відповідно до свого суб'єктивного ставлення [29].

Дослідники виділяють шістнадцять основних типів суб'єктивного ставлення до природи, оскільки існують чотири типи модальності суб'єктивного ставлення до природи і воно може переважно виявлятися в одній із чотирьох «сфер» (відповідно до компонентів інтенсивності). У цілому, ці типи ілюструють три основи типології ставлення до природи: характер модальності за шкалою «об'єктна – суб'єктна», характер модальності за віссю «прагматична – непрагматична» і переважаючий компонент інтенсивності: перцептивно-афективний, когнітивний, практичний і вчинковий.

Розглянемо психологічний зміст основних типів суб'єктивного ставлення до природи, які найбільш часто зустрічаються на тих або інших етапах онтогенезу особистості.

Перцептивно-афективний об'єктно-непрагматичний – це тип суб'єктивного ставлення до природи об'єктивно-непрагматичної модальності, що характеризується переважанням перпептивно-афективного компонента інтенсивності. Для особистості з цим типом ставлення властиве об'єктне сприйняття світу природи. Природні об'єкти, при всій привабливості, дуже далекі від можливості спілкування з ними, партнерської суб'єкт-суб'єктної взаємодії.При контактах з природними об'єктами особистістю не ставить за мету одержати від них якийсь «корисний продукт», переважає непрагматична мотивація: «відпочити на лоні природи», «подихати свіжим повітрям», «помилуватися її красою» тощо.

Особистість з таким типом ставлення до природи орієнтована на перцептивно-почуттєве, естетичне її сприйняття, на естетичний характер дій стосовно природного суб'єкта. Вона характеризується особливою сенситивністю до «почуттєвої виразності природи», здатністю «безпосередньо осягати об'єкти на основi своєї почуттєвої естетичної сприйнятливості, їx об'єктивні матеріальні ознаки (колір, форма, пропорції, ритми, pозміри, симетрія, динаміка, звучання й ін.)». Перцептивно-афективний об'єктно-непрагматичний тип суб'єктивного ставлення є найбільш поширеним, починаючи з юнацького віку.

Когнітивний суб'єктно-непрагматичний – це тип суб'єктивного ставлення до природи суб'єктно-непрагматичної модальності, яка характеризується домінуванням когнітивного компонента інтенсивності.

Для особистості з таким типом ставлення, на відміну від попереднього, властиве суб'єктне сприйняття світу природи – це суб'єкт, що володіє власною самоцінністю. Водночас в основі діяльності з природними об'єктами перебуває непрагматична мотивація.

Суб'єктивне ставлення найбільшою мipoю виявляється в пізнавальній сфері: особистість прагне більше довідатися про piзнi рослини, тварини, про проблеми їx харчування i розмноження, про екологічні зв'язки, що існують між різними природними об'єктами, взагалі виявляє цікавість до світу природи. При цьому у своїй пізнавальній діяльності вона не прагне одержати якийсь «корисний продукт» від природного об'єкта i не допускає стосовно нього деструктивних, руйнівних дій.

Когнітивний суб'єктно-прагматичний – це тип суб'єктивного ставлення до природи суб'єктно-прагматичної модальності, яка характеризується переважанням когнітивного компонента інтенсивності.

Для особистості з цим типом ставлення, так само як і з попереднім, властиве суб'єктне сприйняття світу природи, але при цьому діяльність з природними об'єктами має прагматичний характер.

Суб'єктивне ставлення особистості найбільшою мірою виявляється в пізнавальній сфері і мотивом пізнавальної діяльності є здобуття знань (які в цьому випадку виступають як своєрідний «корисний продукт»), зацікавленість в інформації для подальшого прагматичного використання. Але при цьому особистість не допускає можливості деструктивних, руйнівних дій стосовно природних об'єктів, що нею вивчаються.

Практичний об'єктно-прагматичний – це тип суб'єктивного ставлення до природи об'єктно-прагматичної модальності, що характеризується переважанням практичного компонента інтенсивності. Для особистості з таким типом ставлення властиве об'єктне сприйняття світу природи як джерела матеріальної користі, постачальника ресурсів. Природні істоти – це позбавлені будь-якої самоцінності об'єкти маніпуляції, які в разі необхідності можуть без жалю піддаватися деструктивному, руйнівному впливу, їхня цінність визначається лише тим, наскільки вони можуть бути корисними для людини.

В основі діяльності з природними об'єктами в особистості з цим типом ставлення лежить чітко прагматична мотивація: природні об'єкти, які не можуть послужити яким-небудь «корисним продуктом», її взагалі не цікавлять. Суб'єктивне ставлення найбільшою мірою виявляється в безпосередньому практичному використанні природних об'єктів для задоволення харчових, технологічних та інших потреб людини.

Вчинковий суб’єктно-непрагматичний – це тип суб'єктивного ставлення до природи суб'єктно-непрагматичної модальності, яка характеризується переважанням вчинкового компонента інтенсивності. Для особистості з цим типом ставлення властиве суб'єктне сприйняття природи; для неї сферою, що регулюється етичними вимогами, є взаємодія з тваринами, рослинами і цілими екосистемами; все, що неприпустиме стосовно людини, неприпустиме і відносно природного об'єкта. Поширення сфери етичних вимог на взаємодію зі світом природи передбачає непрагматичний характер мотивації цієї взаємодії: природа не може розглядатися як джерело якогось «корисного продукту», вона цінна сама по собі.

Суб'єктивне ставлення найбільшою мірою виявляється у відповідних вчинках особистості, в її активності щодо зміни свого оточення, у природоохоронній діяльності, спрямованій як на збереження самих природних об'єктів, так і на вплив на людей, які з ними взаємодіють.

Вчинковий суб'єктно-непрагматичний тип ставлення характерний для активних учасників різних екологічних рухів: «зелених», «блакитних патрулів» тощо. Необхідність саме такого типу суб'єктивного ставлення до природи проголошується філософами-гуманістами (Л. Толстой, М. Ганді, А. Швейцер, Г. Гачев, В. Хесле та ін.), оскільки він найбільш повно відповідає екоцентричному типу екологічної свідомості.

Водночас, як підкреслюють дослідники, використовуючи цю типологію, необхідно враховувати те, що, 1) по-перше, безумовно, неможливо говорити про «чистий» тип ставлення (ця складність узагалі властива будь-яким психологічним класифікаціям): типи ставлення до природи мають динамічний характер, досить легко трансформуються один в одного, крім того, зовні ідентичні поведінкові прояви можуть зумовлюватися різними типами ставлення; 2) по-друге, у реальності існує не єдине ставлення до «природи взагалі», а система суб'єктивних ставлень до різних природних об'єктів.

Тому, коли стверджують, що для конкретної особистості властивий певний тип ставлення, мають на увазі, що він у неї переважає, поширюється на більшість природних об'єктів (при цьому до окремих природних об'єктів може бути сформоване ставлення полярних типів).

Важливою заслугою авторів типології є введення поняття суб’єктного сприйняття природи, під яким розуміється сприйняття того чи іншого об'єкта світу саме як суб'єкта. У суб'єктному сприйнятті виділяються три аспекти:

а) гносеологічний – чи вважається щось у світі суб'єктом;

б) установчий – чи ставиться той, хто сприймає, до нього як до суб'єкта;

в) функціональний – чи відкривається воно сприймаючому як суб'єкт.

При аналізі гносеологічного аспекту розглядається, чи є щось у світі для того, хто сприймає, суб'єктом відповідно до його власної системи уявлень. При аналізі установочного аспекту розглядається, чи сформована у нього відносно цього об'єкта чи явища світу "суб'єктна установка". При аналізі функціонального аспекту розглядається, чи виконує щось у світі відносно сприймаючого специфічно суб'єктні функції і чи рефлексуються вони тим, хто сприймає. Виділяються три специфічно суб'єктні функції, які повинен здійснювати той чи інший об'єкт або явище світу, щоб відкритися сприймаючому як суб'єкт: а) забезпечувати сприймаючому переживання його власної особистісної динаміки, б) бути опосередковуючим елементом при побудові сприймаючим системи його відносин зі світом і в) виступати як суб'єкт спільної з ним діяльності та спілкування.

Специфіка суб'єктного сприйняття природних об'єктів полягає в тому, що той, хто сприймає, сам наділяє їх суб'єктністю. Це може відбуватися на основі анімізації, антропоморфізації, персоніфікації і суб'єктифікації. Найважливіше значення з цих механізмів має суб'єктифікація – процес і результат наділення об'єктів і явищ світу здатністю здійснювати специфічно суб'єктні функції, в результаті чого вони відкриваються сприймаючому як суб'єкти.

Отже, ставлення людини до природи найбільш адекватно може бути охарактеризоване за трьома параметрами: а) психологічна "протиставленість – включеність"; б) "об'єктно-суб'єктне" сприйняття природи; в) "прагматичний – непрагматичний" характер взаємодії.

С. Шмалєй у монографії «Екологічна особистість» підкреслює, що особистість людини є системоутворювальним фактором формування суб'єктивного ставлення до природи.