Історія розвитку соціології в країнах західної європи та США

План

1. Початки наукової соціології. Видатні соціологи ХІХ – поч. ХХ ст.:

а) О. Конт – засновник соціології;

б) Г. Спенсер;

в) Е. Дюркгейм;

г) К.Маркс;

д) М. Вебер.

1. Поняття “парадигма” в соціології.
2. Сучасні соціологічні теорії:

а) теорії макрорівня (структурний функціоналізм, теорія конфлікту);

б) теорії мікрорівня (символічний інтеракціонізм, етнометодологія).

1. Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

 

 

Соціологія є порівняно молодою наукою. Щоправда корені деяких соціологічних концепцій сягають ще стародавніх часів (Наприклад, вчення Арістотеля про різні форми організації держави: монархію, аристократію, політію, олігархію, тиранію і демократію і т. ін.) Однак систематичні спроби зрозуміння і пояснення суспільної поведінки робляться тільки трохи довше ніж півтори сотні років. Найцікавіші розмірковування над природою суспільного порядку нам залишила Стародавня Греція, що пережила значні соціальні і політичні потрясіння в V-IV ст. до н. е. і Європа XVII – XIX ст.

Загалом, люди, котрі живуть у стабільних суспільствах, не схильні задумуватися над їх природою. Протягом багатьох сотень років люди, живучи у феодальному суспільстві займалися тим самим видом діяльності (землеробством), працювали знаряддями праці, які майже не змінювалися, використовували ті самі технології і життя багатьох поколінь людей практично нічим не відрізнялося від життя їх попередників.

В Європі XVII – XIX ст. почали відбуватися великі переміни: на зміну феодально-абсолютистському ладові з його жорсткою регламентацією усього життя, приходив новий капіталістичний лад, що утверджував суспільство в якому торжествували ідеї рівності прав і свобод громадян, їх духовна і економічна незалежність, виборність влади.

Саме в умовах становлення громадянського суспільства виникає достатньо масова потреба в знанні, орієнтованому на описання реальних соціальних явищ і процесів. Громадянське суспільство – це змагання, компроміс диференційованих громадян. Тому виникає необхідність розглядати суспільство не як однорідну масу, а враховувати його диференційованість, розмаїтість, багатоплановість. Соціологія і стала відповіддю на потребу громадянського суспільства, що переживало період свого становлення в певному типі соціальної науки, яка може поглянути на світ людей не спускаючись із висот філософських абстракцій, а поглянкти на нього “знизу”, тобто з рівня самого суспільства, його реальних подій і факторів, котрі на них впливають.

 

Огюст Конт (1798-1857) найбільш яскраво обгрунтував необхідність соціології і саме цей французький вчений вважається її засновником. У Ш томі своєї 5- томної праці «Курс позитивної філософії», опублікованому у 1839 році він вперше вжив термін «соціологя» і висунув завдання вивчати суспільство на науковому грунті. Він вважав, що з допомогою науки можна виявити приховані закони, за якими розвивається суспільство, так само, як вивчивши закони фізики, можна передбачити протікання різних фізичних процесів.

Конт спочатку разробляв "соціальну фізику", вважаючи, що справжня наука повинна переймати у природничих наук їх об’єктивність, яка грунтується на методиці спостереження і експерименту. Ті проблеми, які неможливо ні підтвердити, ні заперечити, опираючись на факти, не повинні вивчатися соціологією.

Огюст Конт поділяв соціологію на:

- соціальну статику – вивчає умови і закони функціонування суспільної системи. В цьому розділі досліджуються основні суспільні інститути – сім’я, держава, релігія з точки зору їх ролі в установленні суспільної згоди і солідарності, т. зв. консенсусу.

- соціальну динаміку – розглядає теорію суспільного прогресу, вирішальним фактором якого, на думку Конта, виступає розумовий розвиток людства.

Конт вважав, що людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну.

На теологічній стадії люди пояснюють усі явища, виходячи із релігійних уявлень.

На метафізичній стадії – послуговуючись філософськими абстракціями і умоглядними конструкціями.

На позитивній стадії – людина перестає оперувати абстрактними сутностями, відмовляється від з`ясування першопричини явищ і обмежується спостереженням за ними, фіксуванням постійних взаємозв`язків між явищами.

Перехід від однієї стадії до іншої здійснюється в різних науках послідовно, але не одночасно. Чим простішим є об’єкт вивчення – тим швидше там встановлюється позитивне мислення Огюст Конт вважав, що позитивне мислення послідовно встановлювалося спершу у математиці, потім – у фізиці, далі – в астрономії – хімії – біології, і врешті-решт – у соціології. Позитивізм у соціології Конт пов’язував не лише із методами вивчення суспільства, але й методами його перебудови. Соціологія повинна протиставити теоріям революцій соціологічну теорію, яка дозволяє проводити зміни в суспільстві еволюційним шляхом, із врахуванням інтересів усіх суспільних груп.

Виходячи їз своєї концепції про те, що соціологія є теоретичною основою практичного впливу на суспільство, Огюст Конт в пізніший період свого життя багато уваги приділяв формуванню суспільного ідеалу. Це, без сумніву, суперечило його ж теорії про те, що вчений повинен спиратися тільки на досвід і спостереження. Його соціологія в цей період стає все менш подібна на об’єктивну науку, “позитивну фізику”, все більше перетворюючись на “позитивну віру”. Конт навіть оголошує себе “першосвящеником нової релігії”. В біографії видатного вченого зустрічається немало й інших дивацтв. Наприклад, в 1842 р. він признається, що вже 20 років дотримується режиму т. зв. мозкової гігієни, тобто не читає творів, котрі стосуються сфери його наукових інтересів, щоб не втратити оригінальності власних суджень. У 1826 році, у віці 28 років Огюст Конт пережив серйозний нервовий зрив, через який припинив читати публічні лекції з філософії, а через рік він навіть збирався накласти на себе руки, кинувшись у ріку Сену.

Герберт Спенсер (1820-1903), англійський вчений – продовжив позитивістську лінію в соціології. Він, так само як і Конт, поклав в основу свого світорозуміння принцип еволюційності в розвитку суспільства і природи. В 1850 году з’явилася його перша праця "Соціальна статистика" (систематичний виклад моральних проблем сучасного суспільства та їх взаємозв’язок). Він говорив, що всі його теорії з’явилися на світ завдяки інтуїції і натхненню.

Герберт Спенсер вважається основоположником органічної школи в соціології. В своїй головній праці "Основи соціології" (1877 р.) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством, наприклад: 1) суспільство як біологічний організм протягом більшого періоду свого існування росте, збільшується в об’ємі (перетворення малих держав в імперії); 2) в процесі зростання супільства його структура ускладнюється так само як ускладнюється структура організму в процесі біологічної еволюції; 3) ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що приводить до посилення взаємозалежності і взаємодії частин цілого. Принципову відмінність суспільства від біологічного організму Спенсер вбачав у тому, що в живому організмі елементи існують заради цілого, а в суспільстві – навпаки. Органістичний підхід відкривав можливість застосування в соціології природничо-наукових методів.

Зацікавившись теорією природнього відбору Чарльза Дарвіна, Герберт Спенсер застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Цей підхід отримав назву соціальний дарвінізм. Спенсер доказував, що уряд не повинен втручатися у природні процеси, які протікають у суспільстві. Тільки у цьому випадку „пристосовані” люди виживатимуть, а „непристосовані”, „баласт” – вимиратиме. Будучи послідовним у своїх міркуваннях, Спенсер іноді доходив, м’ягко кажучи, дивних висновків: він, наприклад вважав, що не слід піклуватися про вдів, сиріт, хворих, бо якщо вони пристосовані до життя, то здатні вижити самостійно, а якщо ні, то смерть є найкращим для них виходом.

Спенсер вважав, що існує два типи суспільств: військове та індустріальне. Еволюція іде від військового до промислового типу супільства. Військовий тип характеризується сильним централізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Все життя тут перш за все підпорядковане дисципліні, індивід у такому суспільстві примусово підпорядкований соціальному цілому. В індустріальному суспільстві переважаючими є промисловість і торгівля, в ньому з’являється політична свобода, а соціальна організація стає гнучкішою. А найголовніше – влада розглядається в індустріальному суспільстві як вираз волі індивідів, а об’єднання індивідів стає добровільним.

Соціальні революції, на думку Спенсера – це хвороби суспільства, вони протистоять органічній єдності соціальної системи і еволюційному прогресові.

Аналізуючи соціално-політичну ситуацію кінця ХІХ ст. в роботі “Від свободи до рабства” (1891р.) Герберт Спенсер з гіркотою і відчуттям власного безсилля визнавав, що “соціалізму уникнути не вдасться, але він буде найбільшим нещастям, яке будь-коли переживав світ, позаяк завершиться найрізкішою формою деспотизму”. Спенсер був переконаний, що “людство може піти прямо, тільки вичерпавши усі можливі криві шляхи”.Цей похмурий погляд все-таки непохитнув його віру в остаточне торжество соціального прогресу людства і воно продовжить свій шлях на сонові принципів однакової свободи для всіх.

Цікавою і, як показує час, точною і справедливою видається думка Спенсера, що “помиляються ті, хто думає, що мудрий і добрий правитель може бути обраний народом, в якому немає ні доброти, ні розуму”.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) – соціолог, засновник французької соціологічної школи, яка розвивалася навколо заснованого Дюркгеймом журнала “Аннали соціології”. Перший професор соціології у Франції (1887). Найбільш відомі праці «Правила соціологічного методу» (1895), «Самогубство» (1897).

Будучи духовним послідовником Огюста Конта, Дюркгейм, разом з тим, поділяв далеко не усі його погляди. Вважав, що Конт – проголосивши – не зумів виконати свою ж програму – заснувати вивчення суспільства на науковому фундаменті.

В основі вчення Дюркгейма концепція соціологізму (принцип специфічності і автономності соціальної реальності). Суспільство становить особливу надіндивідуальну реальність, котра поєднує людей в єдине ціле і встанавлює між ними солідарність особливого роду, а тому відмінна від звичайної механічної суми індивідів. Об’єднуючись у групи, люди відразу починають підпорядковуватися правилам і нормам, які Дюркгейм назвав „колективною свідомістю”. Ця особлива соціальна реальність диктує свої установки кожному індивідові у вигляді суспільних очікувань, вимог і принципів моралі.

Соціальні явища, породжені колективними діями індивідів і через це якісно відмінні від того, що відбувається на рівні індивідуальної свідомості, Еміль Дюркгейм назвав «соціальними фактами».

Роль соціальних фактів у поведінці людей учений продемонстрував у своїй книзі „Самогубство”. У ній Дюркгейм доказав, що навіть такий вчинок, яким є самогубство, яке, на перший погляд видається зумовлене суто особистими чинниками, насправді є соціальним фактом – продуктом тих значень, очікувань і угод, які виникають у процесі спілкування людей між собою. Дюркгейм доказав, що індивіди, які мають потужну сітку соціальниз зв’язків є менше схильними до самогубств, ніж індивіди, які слабо пов’язані з життям груп. (атеїсти частіше вдаються до суїцидів, ніж віруючі люди, самотні – частіше, ніж сімейні, військові – частіше ніж цивільні, а під час мирного часу – частіше, ніж під час воєн і революцій). Тобто самогубство більшою мірою характерне для представників одних соціальних груп, ніж для вихідців з інших соціальних груп, а відтак – є явищем соціальним.

Еміль Дюркгейм закликав «Вивчати соціальні факти як речі!»,тобто визнавати їх незалежне від дослідника існування і досліджувати їх так само об’єктивно як учені вивчають світ природи.

Центральною проблемою у творчості Дюркгейма була проблема соціальної солідарності, тобто з’ясування того, які ж зв`язки об`єднують людей у суспільство? У властивому для ХІХ століття дусі протиставлення «нового» суспільства «традиційному» він виділяє два типи солідарності, що цементують суспільство: механічна і органічна.

Механічна солідарність відзначається тим, що особистість ніби поглинається колективом. Для такого суспільства характерний високий рівень репресивності і насильства, а також низький рівень розподілу праці і різноманітності індивідів. Еміль Дюркгейм наводить вислів одного антрополога: «хто бачив одного туземця Америки – бачив їх усіх».

Із розвитком суспільства і поглибленням розподілу праці у суспільстві виникає органічна солідарність, яка грунтується на співробітництві і кооперації членів суспільства. Обмін продуктами праці передбачає, що партнери беруть на себе взаємні зобов’язання – це форма соціальної взаємодії. Чим глибшим є розподіл праці у суспільстві – тим більша у ньому різноманітність, тим толерантнішими є люди, тим ширша база для демократії.

Карл Маркс (1818 – 1883) так само, як і Огюст Конт, вивчав соціальні процеси для того, щоб покращити суспільство, але, на відміну від Конта, для якого головним була соціальна стабільність, Маркс запропонував цілком новий підхід до розуміння суспільства. Його вважають засновником теорії соціального конфлікту.

На відміну від усіх інших соціологів, які виступали за еволюційний шлях реформування суспільства, Карл Маркс обстоював революційний шлях.

Так само як Конт і Дюркгейм, Маркс визнавав історичну роль розподілу праці. Але Конт і Дюркгейм вважали експлуатацію,безробіття, злидні, однобічний розвиток особистості побічними результатами процесу розподілу праці, і передбачали, що ці проблеми будуть поступово усуватися в рамках капіталістичного ладу. Їхня теорія виявилася підтверджена ходом історичного розвитку. Карл Маркс же вважав суперечності капіталізму викликаними класовим антагонізмом (антагонізм – непримиренна суперечність).

Згідно теорії Маркса кожне суспільство поділяється на два класи – експлуататорів (власників засобів виробництва) і експлуатованих (тих, котрі не мали такої власності). Він виділяв 5 основних суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Перехід від однієї до іншої відбувався внаслідок наростання економічних суперечностей в рамках кожної з цих формацій, а вирішувалися ці суперечності внаслідок класової боротьби пригнобленого класу проти експлуататорів: рабів проти рабовласників, кріпаків і залежних селян проти феодалів, пролетарів проти капіталістів. Кожна наступна суспільно-економічна формація є менш репресивна за попередні, а отже – досконаліша за них. Тому Карл Маркс не вбачав у конфліктах зла, а тільки мотор поступу: «Революції – локомотиви історії».

Вплив Маркса на соціологію є відчутним і сьогодні. Хоча його погяд про визначальний вплив на суспільство економічних чинників не тішиться беззастережним схваленням, але більшість соціологів визнає їх дуже важливу роль у суспільному житті.

Макс Вебер (1864 - 1920) – німецький соціолог, який виявив величезний вплив на сучасну соціологію як в плані методологічному, так і в плані нагромадження соціологічного знання. Його основні праці: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 - 1905), «Про категорії розуміючої соціології» (1913), «Історія господарства» (1923), «Місто» (1923).

На відміну від Огюста Конта і Еміля Дюркгейма вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законів природи. А тому необхідно розвивати два типи наукового знання – науки про природу (природознавство) і науки про культуру (гуманітарне знання). Соціологія ж – на його думку – перебуває на межі між цими двома сферами і повинна запозичити у природничих дисциплін причинно-наслідкове пояснення дійсності і дотримання точних фактів, а у гуманітарних – метод розуміння і віднесення до цінностей. (Розуміння – вживання у внутрішній світ індивідів, розуміння їх думок і переживань. Вебер вважав особистість основою соціологічного аналізу. Він вважав, що такі складні поняття як держава, релігія, капіталізм можуть бути осмислені тільки на основі аналізу поведінки індивідів. Але як виділити головне, спільне в індивідуальних переживаннях людей? Таким критерієм, згідно Вебера, є «ваднесення до цінностей». Цінності можуть бути теоретичними – істина, політичними – справедливість, моральні – добро, естетичні – краса.і т. ін. Але якщо вони мають значення для всіх досліджуваних субєктів, то вони – надсубєктні, тобто мають абсолютне значення в рамках досліджуваної епохи.).

Головним інструментом пізнання у Макса Вебера виступають «ідеальні типи» Це такі конструкції, схеми соціальної дійсності, які існують в уяві учених. Вони містять її найбільш істотні, типові риси і можуть служити еталоном для порівняння з ними соціальної історичної реальності (Макс Вебер оперував такими ідеальними типами як «капіталізм», «бюрократія», «релігія» і т. ін.).

Порівняно з Карлом Марксом, Макс Вебер надавав набагато меншої ваги класовому конфлікту і впливові економіки на суспільне життя. У книзі «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 - 1905) він виявив взаємозв`язки між соціальною організацією і релігійними вартостями. Віра спонукувала протестантів до самовідданої праці, ощадливості, особистої відповідальності за свій життєвий шлях, Ці якості сприяли розвитку сучасного капіталізму. Капіталізм, на думку Вебера, сформувався і поширився у процесі розвитку науки, сучасної технології і бюрократії та раціоналізації суспільства, тобто його організації згідно з принципами ефективності та на базі технічних знань.

Сучасні соціологічні теорії

Сучасна соціологія базується на теоріях, описаних вище. Однак із розвитком соціологічної науки зростає її спеціалізація. Соціальна реальність є дуже складною і різноплановою, а тому існує багато різних шляхів зрозуміти її і жоден з них не є вичерпним. Тобто, вчений не може і не прагне осягнути всі можливі підходи до вирішення якоїсь наукової проблеми Так як їжак, що скручується в клубок, відгороджуючись від усього світу і концентруючись на чомусь одному, своєму, так і учений-соціолог зосереджується на власній теорії і відмовляється від усього, що суперечить його концепції.

Виходячи з цього, американським вченим Томасом Куном було запропоновано поняття парадигма. Парадигма – це сукупність переконань, цінностей і методів, які визнаються певним науковим співтовариством. Пардигма в соціології – це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору крізь призму якого відстежується, аналізується та узагальнюється соціальні явища та процеси. Це певне науково-теоретичне, концептуальне та методологічне бачення світу, яке скеровує під певним кутом зору науковий підбір проблем та емпіричного матеріалу, що обгрунтовує теорію.

Поняття парадигма є ширшим за поняття теорія чи концепція. В рамках сучасної соціології можна виділити структурні парадигми, які включають в себе теорії макрорівня та інтерпретативні парадигми, що включають теорії мікрорівня.

Теорії макрорівня

Теорія структурного функціоналізму. Її засновником є американський вчений Толкотт Парсонс (1902 – 1979). Він починав свою карєру як економіст у Гарварді. Стажувався в Німеччині де познайомився з теоріями Вебера, Зіммеля, Тьонніса. Повернувшись до Гарварда, почав викладати на факультеті соціології, щойно організованому П. Сорокіним. Основні праці: “Структура соціальної дії” (1937), “Соціальна система” (1951), “До загальної теорії дії” (1951).

Якщо намагатися знайти якусь “точку відліку” розвитку соціологічної теорії у ХХ ст., то найбільш придатною для цього виявиться теорія Т. Парсонса. Його всеохоплюючий синтез підвів риску попереднього соціологічного знання і намітив шляхи його дальшого розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою.

Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми у які вкладається усе некопичене знання і встановити логічні зв`язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса прсвячена переведенню інших теорій і результатів чужих досліджень на власну термінологічну мову.

Центральне поняття соціальної структури – рівновага. Суспільство в рівновазі – суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Роберт Мертон удосконалив і модифікував функціоналізм Парсонса. Він доказав, що організація може мати як явні функції, так і латентні (приховані). Явні – це ті, які відомі учасникам даного виду суспільної діяльності, латентні – ті, про які учасники не знають. Як приклад Мертон наводить «танець дощу» індіянців племені гопі з Нью-Мексико. Гопі вірять, що даний танець примусить пролитися дощ на їхні поля (явна функція). Однак танець дощу, який притаманний тільки цій суспільній групі і ніякій іншій – згуртовує їх, сприяє усвідомленню своєї єдності, «інакшості» від усіх інших людей (прихована функція). Мертон розрізняє також дисфункції – негативні дії, які загрожують цілісності суспільства.

Мертон твердить, що не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Рика не має такого елемента суспільної структури, як армія.

Соціологія, за Мертоном, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, явні і приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстів можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій.

Критики структурного функціоналізму звертають увагу на її слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги легко виміряти, наприклад зміни температури тіла чи кров’яного тиску, він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що дана теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку.

Альтернативою для структурно-функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. Її засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Сучасні теоретики Ральф Дарендорф (нар.1929 р.), Чарльз Райт Міллз (1916-1962), Льюїс Козер (нар. 1913 р.) не концентрують усю свою увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими за сучасних умов й інші види конфліктів: між різними расовими, етнічними, релігійними і статевими групами.

Льюїс Козер вважає, що конфлікт є внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові вартості суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обгрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму з тим, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.

Ральф Дарендорф жезапропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства. Суть її у наступному: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним відношенням до них з боку влади. У демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання.

Якщо функціоналісти звертають увагу передусім на позитивні сторони існування певного соціального укладу, то конфліктологи розглядають суспільство як динамічне утворення, всі елементи якого перебувають у стані боротьби. Критики теорії конфлікту вказують на радикалізм її представників, їхню тенденцію концентрувати свою увагу на аспектах, котрі поділяють і конфронтують суспільство, не помічаючи процесів гармонізації суспільних взаємин.

 

Теорії мікрорівня

Символічний інтеракціонізм. Засновником цієї теорії вважається Джордж Герберт Мід (1863-1931). Його головна книга “Розум, Я і Суспільство” (1934) була створена вже після смерті автора його учнями, на базі студентських конспектів його лекцій.

Символічний інтеракціонізм грунтується на твердженні, що інтеракція (взаємодія) є головним у суспільному процесі. Все інше – і соціальний світ, і оточуюче середовище, і сам індивід – є похідним від взаємодії індивідів. Взаємодія відбувається через символи – мову, жести, письмо, знаки.

Найкоротше основні постулати цієї теорії викладені в праці Герберта Блумера “ Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод” (1969):

1. людська діяльність здійснюється щодо об’єктів на підставі тих значень, якими вони (люди) їх наділяють;

2. ці значення є продуктом соціальної взаємодії (інтеракції) індивідів;

3. ці значення змінюються і застосовуються шляхом інтерпретації символів.

Інтеракціоністи відмовляються від вивчення питань структури суспільства, його інститутів та організацій, держави і влади, концентруючись на вивченні форм і способів міжособистісної взаємодії.

Етнометодологія

Засновниками цієї теорії вважають Альфреда Шюца (1889-1951), Гарольда Гарфінкеля (нар. 1917 р.). Її представники не вважають цінності, норми, вірування та інші суспільні значення незмінними елементами соціального оточення індивіда. На думку етнометодолога не існує впорядкованого соціального світу. Люди самі “домовляються” про те, як поводити себе у різних умовах, створюючи певний порядок.

Етнометодологи вважають, що комунікація між людьми несе істотнішу інформацію, ніж та, котра висловлюється вербально, тобто за допомогою слів, тому що існує ще неявне, фоновое знання, яке опирається на поняття, які за мовчазною згодою визнаються учасниками комунікативного процесу.

Соціокультурна реальність з точки зору етнометодологів є потоком неповторних, унікальних ситуацій, які виникають у процесі комунікацій. З допомогою мовних конструкційлюдина долає цю унікальність і, грунтуючись на власному досвіді і знаннях, уніфікує і класифікує її. Люди спільно будують соціальну реальність. Описуючи яку-небудь ситуацію, встановлюючи зв’язки між значеннями, пояснюючи їх сенс, ми одночасно створюємо її. Бо будь-який опис прагне до більшої раціональності і упорядкованості, ніж реальність, при цьому подаючи іншим зрозумілі вказівки, як належить ситуацію сприймати і оцінювати.

Позаяк соціальну дійсність можна конструювати, то вона, на думку етнометодологів, розпадається на численний набір різних ситуацій і подій. Етнометодологія вивчає багато феноменів, яким раніше не приділялося достатньої уваги: як ми бачимо певний порядок у світі, як передаємо власне бачення іншим, як встановлюються певні сталі елементи суспільного життя (наприклад, “говорити по черзі” під час розмови). Г. Гарфінкель писав, про те що “підтримання враження соціального порядку є результатом постійно триваючої діяльності”. Предметом вивчення в етнометодології є прийняті на віру правила, які регулюють взаємини між людьми. Ці правила визначають як поводити себе у різних ситуаціях: коли треба щось сказати, або, навпаки, промовчати, коли можна пожартувати, а коли усмішка виглядатиме недоречною.