У західноукраїнському письменстві.

В історії національно-культурного життя Галичини боротьба за впровадження єдиного правопису, яка тривала впродовж ХІХст. і не вщухала й на початку ХХст., була досить складною. Наукове і культурне життя тут обслуговувалося кількома азбуками і правописними системами: кириличною азбукою і традиційним правописом ХУІІ-ХУШст., мішаним "язичієм", російською "гражданкою" і польським абецадлом. З них традиція кириличного письма й етимологічного правопису була тут напрочуд міцна і підтримувалась галицькими граматиками слов'яноукраїнської мови Івана Могильницького (1824р.) та Михайла Лучкая (1830р.), Йосипа Левицького (1834р.). А.Кримський, характеризуючи стан правописної проблеми в Галичині на початку ХІХст., зазначав: "...там ніхто не захотів зірвати звичної для всіх вимови церковного h, буквьі ы та ъ – все там у Галичині залишилося у повній силі – так, як воно і було в ХУІІІст. з використанням старослов'янської кириличної азбуки "^1[8]. Лише наприкінці тридцятих років ХІХст. були спроби змінити правописну традицію у Галичині за зразком східної України. Першою такою спробою був правопис альманаху "Русалка Днhстровая", упорядкований і виданий "Руською трійцею" у 1837р. Поява альманаху, надрукованого українською народною мовою, гражданським алфавітом, а не старослов'янською кирилицею та новим фонетичним правописом, для Галичини тих часів була не тільки явищем прогресивним, але й "явищем наскрізь революційним", за словами І.Франка. Автори "Русалки Дністрової" відстоювали фонетичні засади правопису, дотримуючись правила: " Пиши, як чуєш, а читай, як видиш ". Пристосовуючи за зразком О.Павловського російську гражданку до звукової системи української мови, упорядники альманаху запропонували такі правила:

– ліквідували букви ы та ъ у кінці слова (за прикладом М.Лучкая, який це вперше зробив у своїй граматиці 1830р.);

– послідовно запровадили літеру і для передачі о та е (віз, сокіл, рідна, пізнала);

– однак і що походить з h передавали буквою h (недhля).

Так само через h передавався йотований і (кроhла, hде, своh);

– звук и передавали тільки через и (витягнули, встромила, ногами);

– звук е передавався буквою е, а йотований е вперше передано через кириличну є (мене, серце, ночуєш, допомагає, рубає);

– йотований о та м'якість приголосного перед о вперше запропонували передавати буквосполученням йо та ьо (його, сьогоднђ, дньовати);

– нескладовий у передавали буквою ў, а не в (порубаў, молиў);

– однак моментальний ґ передавали буквою г (грунт, гвалт);

– апостроф на письмі не позначався (бю, пє);

– етимологічне звукосполучення тсья передавалося через т-ся (бют-ся).

Намагання М.Шашкевича,Я.Головацького та І.Вагилевича запровадити в літературу живу українську мову і фонетичний принцип правопису замість церков­нослов'янського викликало збурення серед консервативних галичан, які вже охоче користувались модифікованим історико-етимологічним правописом М. Максимовича. Правопис "Русалки Дністрової" не поширився у Галичині, тим ча­сом як у Східній Україні деякі його риси були використані(йо, ьо у правописіА.Метлинського табуква є у нього ж).

Розглядаючи історію становлення українського правопису в західноукраїнсь­ких землях, необхідно проаналізувати й спроби впровадження тут ЛАТИНСЬКОЇ АЗБУКИ. 30-ті роки ХІХст. в Галичині відзначались боротьбою за утвердження тут української мови серед інших слов’янських, набравши ознак "азбучної війни". Одна частина освіченої громадськості вважала, що найкраще вирішити азбучну проблему через збереження традиційності у написанні, інша була схильна до впровадження латинського "альфабету". За таких умов у 1834 році з’явилася стаття Йосипа Лозинського "O wprowadzeniu Abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego". У ній автор теоретично обґрунтував питання впровадження "латинки" й польського правопису до української мови, аргументуючи свою позицію тим, що:

–кирилиця має багато зайвих букв;

– прийняття польського абецадла сприятиме поширенню української мови серед інших слов’янських, зробить її доступнішою для вивчення;

– латинськими літерами швидше й легше вчити дітей читати й писати;

– уведення латиниці полегшило б вивчення польської мови галичанам.

Дійсно, українська мова не вкладалась ні у старий кириличний правопис ні у російську гражданку, однак пропозиція Й.Лозинського про затвердження латинсь­кого алфавіту також не вирішувала проблеми нового українського правопису. Тому виступ Й.Лозинського викликав полеміку, яка сприяла пожвавленню культурно-на­ціонального руху серед галицьких українців.

На кінець 40-х років ХІХст. правописне питання в Галичині набуло особливої гостроти у зв’язку із улітературпенням тут української мови. Тому не випадково у запрошеннях на Сбор руських учених, який відбувався 19-26 жовтня 1848р. у Львові, говорилося, що за його програмою у першу чергу належить встановити однакові форми правопису і з'ясувати відмінності української мови від старослов’янської, російської і польської мов. Учасники конференції поділилися на ряд секцій, серед них і секція для впорядкування руської мови та словесності, головою якої був Яків Головацький. На засіданні секції вчені принагідне розглянули підготовлений "Проект правописи" Івана Жуківського, основними засадами якої були:

– писати так, як вимовляється, але не заперечувати й етимології;

– при побудові українського правопису "маємо ся тримати язика, яким наш на­род говорить";

– кириличну азбуку можна залишити, але деякі букви з неї слід вилучити, інші – додати.

Під час обговорення доповіді І. Жуківського на Соборі не раз виникали гарячі суперечки: одні вчені хотіли, аби правопис був наближений до церковнослов'янсь­кого, інші – щоб він відбивав живу народну мову. Після тривалих дискусій Собор прийняв компромісне рішення: кирилиця залишиться у церковних книгах, а в світ­ському письменстві поруч з нею повинна увійти в життя "гражданка", пристосована до народної мови. Галицькі вчені ухвалили також постанову, згідно з якою затвер­джені етимологічні правописні правила вважалися обов'язковими для шкіл та пись­менників, які не вникали у граматичні тонкощі. А для вчених-філологів залишалася певна свобода у дотриманні орфографічних норм, що мало сприяти подальшому його удосконаленню.

Собор не вирішив правописної проблеми в Галичині, однак уже те, що його ухвалою дозволялось паралельно із кирилицею користуватись і гражданським алфа­витом, пристосованим до українських потреб було значною подією.

Таким чином, ні у Східній, ні у Західній Україні в І пол. ХІХст. єдиного зага­льновизнаного правопису не було. Провідна роль у виробленні й організації україн­ського правопису на фонетичних засадах належала східноукраїнським ученим і письменникам, тоді як галицька інтеліґенція дотримувалась в більшості своїй ети­мології. Проте виразно виявилась загальна тенденція в історії українського право­пису цього періоду – виробити такий правопис, який би найповніше й найточніше фіксував норми формованої української національної мови.

 

Правописні системи

П половини XIX – початку ХХст.
у східноукраїнському письменстві.

На відміну від Галичини, де в II пол. ХІХст. саме розгоралася "азбучна війна" між етимологами та фонетиками, східноукраїнська інтеліґенція працювала над удосконаленням уже апробованих практи­кою вживання правописних систем на основі фонетичного принципу і гражданського алфавіту. Хоча Наддніпрянській Україні російський уряд всіляко за­важав нормалізувати правопис. Навіть використання російської "гражданки" хоч трохи відмінної від російського правопису кваліфікувалось не інакше, як "малоро­сийский сепаратизм".

У таких умовах уПетербурзі з 1861р. почав виходити журнал "Основа", ви­давцями якого були І.Білозерський, М.Костомаров, і П.Куліш. Журнал популярував творчість українських письменників: Т.Шевченко, М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського тощо. Однак важливим для нас е те, що твори названих митців слова друкувались цілком фонетичним правописом, упорядкованим Пантелеймоном Кулішем у раніших його творах "Записки о Южной Русі" (1856) та "Граматиці" (1857). Цю правописну систему в історії мови термінують КУЛІШІВКОЮ. Засади свого правопису П.Куліш виклав у вступі до "Записок":

– вживання і на місці h та о, е у нових закритих складах (попіл, діти, пічъ);

– вживання и на місці етимологічних и та ы (лисиця, музика, правди);

– вживання ъ та ь у ролі апострофа (семьі, зівьяла,завъяже);

– моментальний ґ передавався г (ґуля);

– подвоєння приголосних (лихоліттє, безвіддє);

– етимологічні звукосполучення ться, шся передавались відповідно через тьця (тця) та сся (вернетця, всміхнетця.одібьессяі).

Однак П.Куліш не розв'язав до кінця правописного питання на користь фонетики, бо саме цей принцип у його системі не витриманий у таких важливих моментах:

– залишено ъ у кінці слів (хоча автори "Русалки Дністрової" запропонували його усунути ще в 1837 році);

– не вирішено проблеми передачі йотованих:

– йотований і передавався через і, що приводило до поплутання (моіх, тихоі);

– йотований е передавався через е (попивае, нагріе, Кіеві);

– йотований о передавався буквою ё, запозиченою із російської "гражданки" (всёму, слёзою, тёхнув).

Наведена правописна система підтримує орфографію О.Павловського і по суті нічого авторського (Кулішевого) у цьому правописі немає, що дало можливість окремим авторам (А.Москаленку, І.Огієнку) вказувати на неправомірність назви "кулішівка". Однак і применшувати роль П.Куліша у процесі утвердження фонетики в українському письменстві, як це повсюдно здійснювалося у підручниках часів радянської історіографії, також не слід. Бо саме Пантелеймон Куліш популярністю вченого, етнографа, письменника, громадсько-політичного діяча та популярністю своїх творів остаточно закріпив фонетичний принцип правопису у друкованих творах Наддніпрянщини. То ж не дивно, що журнал "Основа" у Петербурзі друкувався саме кулішівкою як "правописанием наиболее доступньїм большинству читающих". До того ж вчені Б.Грінченко та П.Житецький, які правопис Куліша-Желехівського аналізували детально, охоче говорять про П.Куліша, як про одного з авторів фонетичного принципу правопису в українській мові. І, нарешті, правописна система П.Куліша поширювалася разом із популярністю автора на теренах Західної України не без заходів піонера галицької фонетики Якова Головацького, який писав у 1895р. до П.Куліша: " Пособіть, брате, Русинам Галицьким, засадіть їх плодами Малоруської братії, бо наша самотна билинка засохне від спеки, або приглушать її сусідні бур'яни ". Орфографічна система П.Куліша, впроваджувана тут у часописах "Вечерниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Руська читальня", "Правда", надавала галицькому друкованому і писаному слову ознак самостійності й незалежності від російської чи старослов'янської мови, що викликало незадоволення москвофілів.

Таким чином, про роль П.Куліша у витворенні правописної системи української мови на фонетичній основі можна говорити як про роль популяризатора фонетики у східно- та західноукраїнських землях. Не завадять тут і схвальні слова Б.Грінченка, який, як відомо, дуже виважено давав оцінку своїм попередникам і сучасникам: " Куліш скористався цілком підготовленим матеріалом, але йому належить заслуга умілого вибору із цього матеріалу, умілої комбінації вибраних ним елементів правопису, і слід бути таким майстром слова, як Куліш, щоб вибір цей був зроблений так вдало"^{1 [9]} .

Наведені вище недоліки "кулішівки", що не дали їй стати досконалою фонетичною системою, були виправлені у правописі, запровадженому в записках "Юго-западного отдела Русского Географического Общества", перший том яких вийшов у 1873р. У монографії І.Огієнка ця система названа КИЇВСЬКИМ ПРАВОПИСОМ 1873р., від місця видання записок. З ініціативи редакторів ученого видання, серед яких П.Житецький, М.Драгоманов, К.Михальчук, В.Антонович, П.Чубинський, було внесено зміни до панівної тоді в науковій та художній літературі "кулішівки":

– в кінці слів перестали вживати ь;

– навели лад із йотованими:

– йотований і вперше почали передавати буквою ї;

– йотований е почали знову передавати буквою є;

– йотований о на початку складу передавалось буквою ё (ёго), а в середині складу– ьо (трьох).

– Моментальний ґ передавався буквосполученням кг.

Як справедливо зауважує І.Огієнко: "у цьому журналі знаходимо вже... цілком сучасний фонетичніший правопис, фонетичний, як правопис Куліша".

Однак удосконалений українськимивченими фонетичний правопис проіснував усього три роки і не встиг остаточно закріпитися ні у Східній Україні, ні в Галичині. У 1876р. з’явився наказ Олександра II про заборону української мови, в тому числі й заборону українського правопису. За цим наказом в історичних пам'ятках дозволялось зберігати виключно оригінальний правопис, а все інше, що виходило у Східній Україні дозволялось друкувати російською азбукою без усяких її змін і тільки згідно з російським правописом. В українських виданнях з урядового примусу запанувала "єрижка", або правопис "єрижний" (від назви букв ъ – "єр" (у Галичині "йор"), та ы – "єри"). Український же правопис утратив усі ознаки національного і про подальший розвиток його годі було й говорити. Така ситуація утримувалась до 1905р., коли революція скасувала заборонні накази, в тому числі й Емський указ. Однак і перед 1905р. до уряду було подано чимало записок і рекомендацій у справі припинення заборон українського слова. Під таким тиском 12 грудня 1904р. голова Комітету Міністрів Російської імперії С.Вітте отримав спеціальне урядове доручення переглянути обмежувальні постанови, що й було зроблено на засіданнях комітету. За підтримкою Петербурзької Академії наук та професорів Київського й Харківського університетів було прийнято рішення про скасування заборон української мови. Однак фактично жодна із заборон так і не була знята¹[10], тому у друкованих виданнях українських текстів дозволялась тільки "єрижка".

У 1905р. сталася знаменна подія у вітчизняній лексикографії: на підставі оцінки О.Шахматова "Словарь української мови" за ред. Б.Грінченка було визнано "лучшим малорусским словарем сравнительно со всеми до сих пор вьішедших" і відзначено другою премією М.Костомарова. Однак з самого початку цей словник поставив ряд проблем перед українськими вченими, в тому числі й проблему надрукування його українським правописом.

Відповідальний за друкування цієї праці В.Доманицький, опинившись на "правописному раздоріжжі", звернувся у Відділ російської мови та словесності Петербурзької Академії наук з питанням щодо правопису "Словаря української мови". Для розв’язання цього питання було створено спеціальну академичну комісію, яка офіційно називалася "Малоруською комісією" у складі Ф.Корша, О.Лотоцького, О.Русова, П.Фортунатова, О.Шахматова. Із доповіддю "К вопросу об украинском правописании" виступив письменник і громадський діяч П.Стебницький, який подав загальний огляд українського правопису і докладно зупинився на системі П.Куліша та галицькому фонетичному правописі Є.Желехівського, назвавши їх найпридатнішими у відтворенні звукових особливостей української мови. Обговоривши доповідь, комісія з вибору системи українського правопису прийшла до висновку, що "єдино відповідною системою в Словарі української мови має бути визнано правопис Куліша-Желехівського''. Власне, "кулішівкою", доповненою галицьким лексикографом Є.Желехівським і був надрукований "Словарь української мови". Таким чином, фонетичний принцип правопису і гражданський алфавіт, пристосований до потреб української вимови, було повернено після тривалих заборон у першому досконалому словнику української мови.

Правопис словника, названий ГРІНЧЕНКІВКОЮ, був прийнятий повсюдно у Східній Україні і закріплений численними шкільними граматиками української мови (П.Залозного, Г.Шерстюка, І.Нечуя-Левицького, Л.Кримського). За словами І.Огієнка, "цей правопис, як вислід збірної праці письменників усього ХІХст. й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні".

 

Правописні системи II пол. XIX – поч.ХХст. у
західноукраїнському письменстві.

У 1848 році галицька інтеліґенція остаточно відкинула ідею "історичної Польщі" – об'єднання українських західних земель у складі Польщі як нібито споконвічне польських. Наступним кроком у пошуках національної тотожності стало визначення своєї української індивідуальності. Ця проблема допускала два альтернативні шляхи її розв'язання: "всеросійський" або "український". Так, діячі москвофільської партії, яка викристалізувалася у 50-ті роки ХІХст., у плані культури хотіли протиставити польській мові не "низьку" народну, а іншу "родовиту" мову, якою їм здавалася церковнослов’янська з етимологічним правописом. Москвофілів, що обстоювали ідею етимологічного правопису стали іменувати етимологами. Противників русофільської течії називали молодими русинами, або народовцями. Народовецький рух виник у 60-х роках ХІХст. і його представники відстоювали права народної мови, боролись за утвердження правопису на фонетичній основі, який на той час активно впроваджувався у Наддніпрянській Україні.

Згодом "етимологи" почали з української, церковнослов’янської, польської та російської мов компонувати свою штучну мову – язичіє", наближаючи її до російської. Така мовна політика спряла витворенню, за влучним висловом І.Франка, " язикового й ідейного макаронізму та гібрідизму, якому подібного дарма було б шукати у цілій слов’янщині".

Вживаючи етимологічний правопис, москвофіли об’єднувалися навколо редакції "Слова", яка виступала з гострою критикою фонетичного правопису. Арґументація москвофілів ґрунтувалася на нерозумінні фонетичної системи, при якій основою є живе слово, а букви лише його вираженням, "етимологи" звикли виходити із букви і до неї пристосовувати живе слово. Прихильники фонетики висували свої правописні положення, посилаючись на різні фонетичні системи Наддніпрянської України. А оскільки письменники Східної Українитак і не розв'язали правописного питання, незважаючи на міцну фонетичну основу, то протягом II половини ХІХст. з’являється ряд спроб дальшої фонетизації української орфографії.

Офіційно в Галичині "Собором руських учених" 1848р. дозволено було писати "гражданкою" і правописом М. Максимовича, якого дотримувались повсюдно у школах і який був проведений через граматику М.Осадци (Львів, 1864). В окремому додатку до неї "О правописи" автор вмістив детальні правила орфографії, що заснував на вимові та походженні слів. М.Осадца поділив науку про правопис на 4 розділи:

– где якû гласнû писати;

–якъ слова роздђляються;

– где великû буквы пишутъся;

– якь ô тдђляти слова знаками перепинання.

Основні правила правопису за цим прикладом стали з того часу окремим додатком до кожної граматики. Вмістили їх П.Дячан у своїй граматиці для народних шкіл (1865), О.Партицький у „Граматиці для людових шкіл" (1873). А тим часом з’явився навіть окремий правописний покажчик О.Лепкого "Указатель на употребленіє декоторьіхь буквь вь руской правописи"(1870).

Паралельно з’являється рядспроб дальшої фонетизації української орфографії в Галичині. У 1857р. М.Гаццук запропонував свій варіант українського правопису, фонетизованого настільки,що той відбивав усі діалектні відмінності української мови. М.Гаццук до свого правопису залучив обидва алфавити (і гражданку і кирилицю),які ускладнив багатьма надрядковими знаками. Наприклад, крапка над å, О, У означала, що ці і букви передають відповідні йотовані; дужка над голоснми А, О, і означала дифтонги ай, ой, ій; коли перед голосними 'і, 'е з’являвся паєрок, то це у правописі Гаццука означало їх йотацію; над довгими приголосними писалася риска. Хоч як гаряче обороняв свій правопис М.Гаццук, крім нього таким правописом ніхто не друкував.

Л.Боровиковський перший у Галичині показав варіант спрощення "гражданки":

– букви і та и позначають один звук;

– замість ф вживається хв;

– літеру ё пропонує вилучити, а йотацію о передавати на письмі через йо;

– ліквідував ъ на кінці слів.

У II половині 50-х років ХІХст. суперечки щодо мови та правопису зводились до двох питань: кирилічні чи “гражданка, українська мова” чи "російський язик"? про латинський алфавіт або польське абецадло серйозних виступів серед галичан не було. З новою силою боротьба іа введення латинської азбуки розгорнулась у 1859 році. Приводом стала брошура урядового характеру про введення латини у Галичині. Згодом до "латинського питання" повернувся М.Драгоманов, Учений відстоював латинський правопис з теоретичних міркувань і вживав його у деяких своїх виданнях. На думку М.Драгоманова, за уведення латинської азбуки свідчать такі арґументи:

– цими літерами пишуть найосвіченіші народи: італійці, французи, англійці, німці;

– між слов'янами латинськими літерами пишуть не тільки поляки, а й чехи,словаки,хорвати;

– латинська азбука зблизила б нас із цивілізованим світом.

Такі намагання запровадити латинську азбуку до української мови були приречені на поразку, адже ця графічна система не могла відтворити всіх особливостей та специфіки української мови.

У 60 – 70-х роках ХІХст. між москвофілами та народовцями точилася гостра політична боротьба, викликана політичним та економічним станом Галичини. Головними об’єктами цієї боротьби були, поруч з іншими, літературна мова й орфографія. " Етимологісти, - писав І.Франко, – ні за шо в світі не стануть читати книжок ані газет, друкованих фонетикою; фонетики відплачують такою ж монетою ". Очевидно, загострення політичної боротьби знову спонукало до появи в 70-х роках ряду фонетичних систем і на прикінці 70-х років правописна боротьба увінчалася тим, що з’явилася "драгоманівка". Сам М.Драгоманов до переїзду в Женеву в 1877 році більшість своїх творів друкував "кулішівкою" або "максимичівкою". З часом виробив свою систему правопису, вважаючи її "справжньою фонетикою". Від попередніх відомих систем "драгоманівка" відрізнялася тим, що її автор спробував по-новому вирішити проблему відповідності літер звукам:

– усунув з алфавіту літери я, ю, є, ї, ё, щ, ъ;

– для позначення йотації голосних запропонував писати j (відповідно jа, jу, jе, jі, jо) (рукоіу, jою, тіjеjі, краjіни);

– проблему пом'якшення приголосних розв'язавза допомогою м'якого знака (русньаки,сльоза, синьу);

– африкату щ послідовно передавав через шч (дошч, шчириj, шчока).

"Драгоманівку" вживали в окремих виданях І.Франко, Леся Українка, М.Павлик, В.Стефаник. Однак широкого вжитку "драгоманівка" не набула.

Наказ царського уряду 1876 року про заборону друку українських книжок і періодики в межах Російської імперії змусив перенести майже всю літературно-видавничу діяльність, а тим самим і відповідальність за розвиток української літературної мови у Галичину. Початок 80-х років ХІХст. засвідчив у Галичині наявність двох орфографічних течій. У той час як преса перейшла на "максимичівку", в наукових колах почала поширюватись нова система у вигляді желехівки, тобто правопису, якого вживав Євген Желехівський у своєму "Малорусько-німецькому словарі", що почав виходити з 1882 року. Основні риси фонетичного правопису Євгена Желехівського, якими він відрізняється від інших систем, такі:

– новиною цього правопису стала буква ї, що вживалася не тільки для позначення йотованого і, але й для позначення і після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н. Тому після твердих приголосних писалася літера і, а після м'яких – ї (дїло, цїна, приніс);

– позначалась м’якість с перед наступним м’яким (сьвіт, сьвято);

– вживались тверді с та ц у суфіксах ск -ий, цк- ий (сїльский, нїмецкий, галицкий);

– у словах іншомовного походження послідовно вживалося м’яке л (блюза, кляса, бльокада, зоольогія).

Правопис Є. Желехівського був побудований на фонетичному принципі з урахуванням особливостей мови південно-західного наріччя. І хоча "желехівка" не була офіційно визнана у Галичині, незабаром стала зброєю проти етимології.

У 80-х роках ХІХст. особливо відчутною стала необхідність вирішення справи правопису, оскільки вже "не можна було найти і двох письменних людей, щоб однаково писали, бо навіть один і той самий чоловік не міг дотримуватись певних правил, бо всі правописні правила були занадто штучно придумані" (С.Смаль-Стоцький "Правописні непорозуміння"). Такий непевний стан в українській орфографії вимагав учених вироблення єдиного правопису, оскільки саме від правопису, за визначенням багатьох лінгвістів залежав стан вивчення мови у школах і літературний розвиток взагалі.

Тому у 1886 році С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер звернулися до Міністерства освіти Галичини з листом, в якому доводили необхідність запровадження у галицьких школах фонетичного принципу. До листа додавався проект нового правопису. У відповідь на це звернення Міністерство освіти постановило уЛьвові та Чернівцях провести анкетування українських вчених з питань правопису. У Львові учасники анкети виступили проти фонетики, на що М.Драгоманов зауважив, що громадськість ще не готова до таких змін.

І тільки у 1893 році "Руска граматика" чернівецьких професорів С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера, в якій узаконено було фонетичний принцип із правилом "пиши згідно правильної вимови" була схвалена Міністерством освіти Галичини як підручник української мови для шкіл. Правила правопису тієї граматики зводилось до таких:

– ліквідовано ъ (пес, стіл);

– замість буков ы та і, де вони звучать як и писали и (шия, мити);

– розрізняли і та ї за сучасними нормами;

– вживали є (житє);

– вживали ґ (ґазда);

– правильно вживали прийменник від (а не отъ чи водъ).

Боротьба за впровадження фонетичного правопису завершилася постановою австрійського Міністерства освіти (для Буковини) про запровадження фонетики у школах.

Так наприкінці ХІХст. фонетичний правопис став офіційною орфографічною системою Галичини і Буковини. Однак боротьба за його повсюдне впровадження тривала і далі, а основну роботу над удосконаленням українського правопису було зосереджено у новоствореному Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка.

 

Розвиток української школи
у ХІХ - на поч. ХХст.

Українські граматики

Вступні зауваги

Функціонування української школи, як одна із передумов розвитку української літературної мови, нерозривно пов`язане із навчанням рідною мовою, а відтак – із виданням українських граматик і україномовних підручників із різних дисциплин. Тому аналізуючи проблеми вітчизняної шкільної освіти, мусимо враховувати й історію видання українських граматик, зважаючи, звичайно, на той териториально – політичний поділ України на дві частини, який офіційно проіснував аж до 30-х років ХХст.