Дискусії навколо походження і статусу української літературної мови її перспектив і варіантів у другій половині XIX – початку XXст.

В останні десятиліття XIX ст. завершується процес кінцевого виділення й узагальнення в науці характерних рис української мови.

Унаслідок накопичення історичних фактів та вивчення давніх пам‘яток обґрунтовуються і гіпотези про її вік. На відміну від першої половини XIX ст., коли проблемами мовознавства часто із патріотичних міркувань та практичної необхідності займались не філологи, у другій половині XIX ст. про українську мову дискутують здебільшого визнані мовознавці та відомі майстри красного письменства. Ось декілька прикладів за персоналіями.

Свої авторитетні міркування про походження української мови висловив основоположник першої філологічної школи в Україні Олександр Потебня. Слід зазначити, що вчений не вступав у полеміку, а на основі глибоких наукових досліджень («Заметки о малорусском наречии» (1870), «К истории звуков русского языка» (1873 – 1883)) переконував, що спільна мова східних слов‘ян розпалася на наріччя набагато раніше XII ст., оскільки у XII ст., на його думку, уже існувало українське наріччя, що яскраво відрізнялось від російських діалектів.

Спробу з’ясувати різницю між південно – і північноруськими групами наріч зробив на основі фонетичних рис К.Михальчук у “Наречиях и говорах Южной России в связи с наречиями Галичины” (1872). Автор ніскільки не сумнівався у давності східнослов’янського наріччя, яке поділяв на 3 діалектні групи, як це робимо за його зразком і тепер. Давність і самостійність української мови визнавав філолог М.Колесов. Особливості, які відділяють українську мову від російської, він розділив на дві групи: власне українські ознаки, що є її ідентифікаторами та успадковані із давньоруської мови. Дослідник припускав, що фонетична різниця між наріччями давньоруської мови виявляється у IX – X ст.

У передмові до “Словника живої народної, письменної і актової мови руських югівщан Російської і Австро – Венгерської цесарії”. Фортунат Піскунов стверджував, що южноруська мова зовсім окрема від північноруської. За багатством словникового запасу, кількістю носіїв українська мова не поступається мові італійській і значно випереджає польську та чеську. На думку Ф. Піскунова, давня українська мова була універсальна для всієї Київської Русі, відповідно, російська мова походить від української, а не навпаки, як це стверджувала офіційна російська філологія XIX ст.

У дискусії навколо походження східнослов’янських мов активну участь брав професор О.Соболевський. Учений належав до прихильників гіпотези існування давньоруської мови, і виходячи з теорії єдності “русского” народу, твердив, що в давнину говори південної, західної та північної Русі були тотожні, а тому так звана давньоруська мова тоді була єдиною. У своїй докторській дисертації О.Соболевський писав, що вже з XII ст. українська мова існувала у південнозахідній Русі як самостійна, окрема від усіх інших наріч. Проте на догоду імперській науці, яка прагнула будь – що довести давність російського етносу і його єдиноможливість у Київській русі, учений висунув тезу, ніби до Батиєвої навали у Києві жили предки росіян, а не українців. Це псевдонаукове положення спростував український мовознавець, поліглот і знавець східних мов Агатангел Кримський, довівши споконвічність українців на київських землях (роботи «Древнекиевский говор», «Филология и погодинская теория»). Позицію А. Кримського підтримав і російський лінгвіст Олексій Шахматов, який визнавав побережжя Дніпра споконвічним місцем проживання українців. Вчений переконував, що мова пам‘яток XI – XII ст. спростовує факт єдності давньоруської мови, яка ще задовго до цих століть розпалась на декілька діалектних груп. Мовознавець розумів, що офіційні заборони всього українського негативно позначилися на розвиткові української мови і виступив одним із ініціаторів скасування заборонних указів.

Полеміка про самостійність української мови тривала аж до кінця XIX ст. По суті це була боротьба за саме її існування у Східній Україні, яку В. Чапленко, наприклад, називає “ Великою життєвою опірливістю українського народу, зокрема його передової частини – інтеліґенції”. Найбільше було зроблено вченими у двох напрямках:

1) у напрямку оборони українського народу і його мови;

2) у напрямку підтримки українського національного руху в Галичині.

Відносно останнього, то суцільні заборони вітчизняного друкованого слова у підросійській Україні зумовили перенесення українського мовотворення до Галичини, де навколо народовецьких видань “Правда”, “Мета”, “Вечерниці” згуртувалися представники усіх територіальних частин України.

Головна мовна ідея, що ширилась і серед галицьких і серед східних українців у 60 – 80 –х роках XIX ст. – потреба єдиної української літературної мови, але такої, яка б враховувала усі діалектні відгалуження – тобто прагнення синтезованої на основі усіх діалектів літературної мови. З огляду на це багато східноукраїнських письменників наслідували галицьку діалектну мову: М. Старицький (най, нім, днина), Олена Пчілка (конечно, тручають), В. Мова (ся питаючи, абисьте, най). А представники красного письменства Галичини (М.Костоваров, І.Федькович та інші), прагнули наблизитись до мовостилю Т.Шевченка і письменників-слобожанців. Хоча загальновизнаним був той факт, що галичани більш працювали у царині науки та публіцистики через практичні видавничі та освітянські потреби, а наддніпрянці уже мали високохудожні зразки красного письменства народною мовою, що спиралась на полтавсько – київські говірки.

З іншого боку зосередження українського мовотворення в Галичині призвело до переваги у ньому галицького впливу і до насаджування галицьких форм і слів східноукраїнським письменником навіть тоді, коли останні цього не бажали. Змушені друкуватися у галицьких журналах і газетах, представники Східної України віддавали свої твори на волю редакторів – галичан, що звичайно виправляли незвичні їм наддніпрянські особливості своїми галицькими. На це скаржилися у листах та передмовах до власних творів К. Мельник-Антонович, Олена Пчілка, незадоволенний „обгаличуванням” своїх творів І. Нечуй – Левицький. Але вцілому інтеліґенція Галичини створила таку суспільну атмосферу, яка була “ потрібна для нормального розвитку літературної мови і цим підбадьорювала наддніпрянську інтеліґенцію” (В. Чапленко). Цей позитивний момент впливу на розвиток української літературної мови відзначив навіть Б. Грінченко, що взагалі був проти “галичанення”: “ Коли б не бачив він (український народ наддніпрянської України (С. С.)) роботи братів – галичан та буковинців, то давно б йому й уста заніміли ”.

Унаслідок галицького впливу до літературної української мови того часу увійшло багато лексичних одиниць (абстрактно – наукових і загальнокультурних), що були і полонізмами і чехізмами і німецькими запозиченнями. З цією “галицькою” ознакою вони назавжди залишились в українській мові: повітря, часопис, читанка, влада, передплата, підручник, освіта, рух, підприємство, тривати, уникати, сучасний, відродження, відсоток, співробітник, остаточно, збагнути, прагнути, перешкода, мавпа, вибух, замах, гасло, вплив, злочин, виконання і т. ін.

Таким чином, у кінці XIX ст. виявилися дві протилежні тенденції у розвитку української літературної мови:

1) лексичне і граматичне “погаличення” багатьох україномовних видань;

2) ідея створення синтезованої на основі усіх наріч української літературної мови.

Остання тенденція особливо виразно виявила себе в 1880 – 1900 рр., коли під впливом політизації України[2], стали можливі ідеї її самостійності, а головне – ідеї “всеукраїнського єднання”. Особливо велику роль у розвитку ідеї єднання українців відіграв М. Грушевський, що часто у цей період присвячував проблемі публіцистичні статті.

Така політична тенденція єднання усіх українців від Карпат і до Кубані підкріплювала віру діячів українського відродження у можливість створення всеукраїнської літературної мови шляхом злиття усіх її наріч. Але це прагнення наразилось на закон творення літературної мови, згідно з яким в основу її може лягти тільки один якийсь діалект, а інші звичайно відпадають. На думку В. Чапленка, в Україні цей закон “ гостро виявився тоді, коли українські діячі особливо щиро бажали злиття говорів і тоді, коли потреба була найбільша, - тоді, коли люди з різних частин України змушені були працювати на одному ґрунті – галицькому ”. Невідповідна названому мовному закону ідея злиття наріч в одну літературну мову, зазнавши поразки, вказала на необхідність вибору українцями одного з українських наріч як основи літературної мови. Погляди українських інтеліґентів розділилися: П. Куліш, Є. Сакун, І. Верхратський, І. Нечуй – Левицький виступили за пріоритетність наддніпрянських говорів і не приймали тієї літературної мови, що її вироблено у Галичині, називаючи її вузько місцевою, створеною тільки на основі галицьких говорів. А більшість галичан стали свою мову боронити, оскільки їм практично нелегко було засвоїти “подніпрянський говір”. Так виникла небезпека роздвоєння українського літературно – мовного процесу.

Ця проблема була винесена на сторінки тодішньої преси, і так виникла наприкінці XIX ст. мовна дискусія між східними і західними українцями, або дискусія “східняків”і ”західняків”.

Розпочав цю дискусію Б.Грінченко (псевдонім Чайченко), надрукувавши у “Правді” статтю “Галицькі вірші” (1891). До “східняків” ще належали А.Кримський “Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові” (1891), Н.Школиченко “Чайченко і Франко” (1891). Із західного боку виступили: І.Франко “Говоримо на вовка, скажімо і за вовка” (1891), І.Кокорудз “Причинок до спору язикового” (1891), Лосун “В справі язиковій” (1892). “Східняки” вказали на такі негативні моменти у галицькому мовотворенні:

1) Галичина не може претендувати на творення літературної мови, бо це тільки невелика частина України (Грінченко: “Що таке Галичина? Така частина як Буковина, Київщина, Полтавщина, Херсонщина. Язика галицько-руського не може бути, як не може бути язика херсонсько-українського”);

2) Витворена у Галичині книжна мова – це макаронічне діалектне “язичіє”, незрозуміле більшості українців;

3) Галицька мова відійшла від мови перших творців української літературної мови – І. Котляревського, Г. Квітки, Марка Вовчка, Т. Шевченка.

Висновок із цих положень “східняки” робили такий, що творення української літературної мови треба зорієнтувати на мову населення Східної України.

“Західняки” висували свої арґументи на захист галицької основи української літературної мови та на захист ідеї злиття усіх говорів у літературній мові:

1) усі українські говори мають право на використання їх у літературній мові;

2) тільки Галичина має усі суспільні умови для утворення української літературної мови.

Перебіг дискусії довів, що засади “східняків” були теоретично сильнішими, хоча Галичина мала потенційно творчі можливості у творені української культури, а тому могла претендувати на керівну роль у витворенні української літературної мови. Однак хибою у поглядах “західняків” було те, що вони покладалися на мінливі австрійсько-галицькі політичні можливості, а не на всеукраїнські реалії, та на потребу синтезувати усі говори і наріччя, що суперечить закону розвитку літературної мови.

Значення дискусії 90-х років XIX ст. у тому, що вона:

1) сигналізувати про небезпеку – загрозу роздвоєння українського культурного процесу;

2) намітила вихід із ситуації, вказавши на потребу орієнтації на одне наріччя – східне чи наддніпрянське;

3) допомогла багатьом культурним діячам у царині мовотворення кінця XIX ст. скорегувати свою “лінію поведінки”.

Дискусія з приводу названих мовних проблем не припинилася й після 90-х років 19 ст. і тривала на сторінках преси аж до Першої світової війни. Особливо пожвавилось обговорення мовних питань у період після революції 1905 року, однак тепер ця дискусія набрала якісно іншого характеру, оскільки учасники її вирішували ті невідкладні питання української мови, що їх продукували наслідки зняття царських заборон на друковане слово: у Східній Україні виникають реальні можливості створення єдиної загальноукраїнської мови. Цьому сприяли і цього вимагали реалії українського життя, що були, однак, неоднаковими у Східній і Західній частині країни. Порівняймо:

Підросійська Україна до 1905 року	Підросійська Україна після 1905 р.	Галичина і Буковина до і після 1905 р.
1) Цілковитий брак українських шкіл і церкви     2) Цілковите усунення української мови з громадського життя, науки.   3) Непристижність української мови. Рідкісне вживання її в інтеліґентських родинах: “Навіть приватна балачка українською мовою сприймалась як доказ нижчого суспільного становища” (Ю.Шевельов). Є.Чикаленко називає тільки 8 (!) східноукраїнських родин інтеліґентів, де розмовляли українською мовою.	1) Ситуація не змінилася. За час від 1905 до 1914 р. не відкрито жодної школи   2) Змін не сталося     3) Статус української мови не змінився	1) Відносно розвинене шкільництво-97% маленьких галичан відвідувало українські початкові школи (на поч.20ст. початкових шкіл українською мовою було уже 2510)   2) Українська мова в Австро-Угорської імперії не заборонена в громадському житті, але її функціонуванню запекло перешкоджає бюрократична польська адміністрація   3) Галицька інтелігенція була двомовна (українська і російська) або тримовна (українська, польська, німецька).Хоча між собою інтелігенти часто спілкувалися українською мовою. Ілля Кокорудз у 1891р. писав: ”Підчас, коли на Україні рідко язик українсько-руський є розмовним між тамошньою інтелігенцією, то в Галичині говорять ним як у простій хаті, так і в найелегантніших і найвищих салонах”
	4) Нечисленна інтелігенція, що складалася із вчителів, лікарів та духовенства, які вийшли з села і йому служили     5) Сільське населення, у якого українська говіркова мова переважала цілковито, часто соромились говорити рідною мовою і розмовляючи із представниками вищих класів, намагалися вставляти російські слова. Так укорінилося тавро ”мужичої” стосовно української мови і так було створено “суржик”, який дожив і дотепер.   6) Художні твори українською мовою писалися на сільську тематику, часом навіть говірковою мовою. Наука, публіцистика і періодика українською мовою відсутня через цензурні заборони.   7) Абсолютний брак вітчизняної журналістики	4) Число інтелігентів збільшується і вони прагнуть згуртування навколо часописів та громадсько-політичних гуртків     5) Ситуація із престижністю української мови не змінилася – вона так само не престижна у жодного класу населення     6) Зростає число науково-популярних видань українською мовою(здебільшого із сільського господарства та медицини для малограмотних селян) Виходить ряд граматик і художніх творів.     7) У Харкові засновано першу політичну партію (радикальну), що визухала щомісячники “Гасло”, ”Селянин”, “Праця”, закладаючи основи журналістичної мови. З’являється “Нова громада” М.Грушевського, “Україна“, “Слово“, “Село “, “Сяйво“. У 1906 р. у підросійській Україні було 32 українські видання, далі їх число зменшилось наполовину	4) Галицьке суспільство складається з селянства й інтелігенції, яка вийшла з села. Але ще з сер. 19ст. інтелігенція порівняно активніша і об`єднується навколо часописів, засновує осередки (“Про світа”, НТШ) і партії.   5) Селяни, що складали більшість населення Галичини і Буковини спілкуються власною говіркою із домішками польської та мадярської   6) Ю.Шевельов припускає, що у галиць-ких містах витворюється галицько-буковинське літературне койне на основі наддністрянського діалекту, яке уживалось у львівській і чернівецькій преси й наукових творах. Художня література ще малочислена.   7) У Галичині у 1900р. виходило 25 періодичних видань і 6 у Буковині. У 1911р. на цій території вже 59 друкованих органів.

 

Однак! Тут ми порівнюємо залежні підавстрійську і підросійську Україну, а коли говорити про вільний розвиток української нації -в ті часи і її тогочасні можливості, то виявляється, що стан української мови в Галичині був далекий від нормального. Тому зрозумілі стають слова Івана Верхратського: “ Обставини в Галичині не конче веселі. Не маєм ні вельмож-меценатів, ні багатого міщанства, ні заможної численної інтелігенції, ні повного руського університету, ні руської академії. ”

Як видно із таблиці, після 1905р. в окремих галузях суспільного життя навіть у підросійській Україні з`являються спроби реактивації української мови. Першочергову роль тут відіграла преса і журналістика. Однак у Східній Україні вітчизняна преса наразилась на проблему невиробленості мови українських видань, що породжувала іншу проблему – споживацьку: селяни зовсім не могли і не хотіли читати українських газет, які писались хоч і українською народною мовою, але незрозумілою їм через іншомовні слова і термінологію; міські жителі краще розуміли російську мову, а тому не підтримували українських видань; а інтеліґенція здебільшого обстоювала не літературну мову, а бажала бачити у газетах мовостиль Т.Шевченка або й І.Котляревського.

У Галичині такі проблеми не виникали, оскільки там преса була більш виробленою, апробованою і різнорідною: і для селян і для інтеліґенції із своєю мовою і проблематикою. Це поглиблювало різницю між галицькою та східноукраїнською газетною мовою, що на поч. ХІХст. була наймасовішим виявом української мови взагалі.Отож спочатку мова української періодики, а потім і всього україномовного обширу вимагала розв`язання проблеми норм всеукраїнської літературної мови, однаково стандартизованої у лексиці й граматиці для Східної України і Галичини. Так було поновлено дискусію про єдину українську літературну мову. Однак тепер у центрі дискусії було питання про міру перенесення окремих галицьких слів і термінів у мову Східної України, а не про галицьку основу української літературної мови. Розпочав цю дискусію І.Нечуй-Левицький, виступивши проти уживання галицьких слів у східноукраїнських друках: статті “Сьогочасна мова на Україні” (1907р.), та “Криве дзеркало української мови” (1912 р.). Автор статей вважав, що галицька літературна мова дуже роблена, тим часом як українська літературна мова повинна зберігати свій народний (селянський) характер, як вона зафіксована у перших українських письменників. У цій дискусії узяли участь М.Грушевський, А.Кримський, І.Стешенко, Б.Грінченко, І.Франко, М.Пачовський та ін. Яких слів уживати, як висловити певне поняття, як написати слово? – ці питання виникали і перед журналістами і перед митцями слова. Читачі теж не лишались осторонь, вони або схвалювали нове, або протестували проти нього. А через те, що це нове здебільшого уже було у галицькій літературній мові, то виникало питання про прийняття чи неприйняття лексичних і термінологічних одиниць у східноукраїнську літературну мову. Крім того запозначення галицьких мовних елементів полегшував “новий погляд”, згідно з яким літературна мова мусить бути однаково доступною і зрозумілою для всіх, а не пристосовуватись виключно до селян. Зрозуміло, що галицькі слова наближали їх до потреб інтелігенції, а відтак – науки і прогресу.Дискусія тривала близько десяти років і виявила відсутність переконливих арґументів проти галицьких елементів та запозичень у літературній мові. А письменники (Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Вороний, М.Чернявський) та журналісти уводили у загальнолітературну мову те, що допомогло урбанізувати її та стерти межу між “східним” і “західним”. Крім того, саме галицькі елементи (терміни, запозичення, урбанізми) сприяли відходу української літературної мови від традицій селянства й етнографізму 19ст.

 

Історія українського

Правопису XIX – поч.XXст.

 

Вступні зауваги

Правописна система кожної літературної мови виробляється поступово і досить повільно змінюється. А шлях становлення українського правопису був та й зараз залишається таким складним і довготривалим, як ніякої іншої галузі культури українців. На думку Івана Огієнка "... в українському культурному житті немає, здається, другої такої ділянки, як правопис, де б стільки сперечалися та не погоджувалися. А це сталося головним чином тому, що в питаннях правопису дуже часто виступали в нас і не фахові люди, які історії нашої мови звичайно не знали, і на правописні питання дивилися з погляду одної якоїсь говірки "¹.

Висловлена професором сімдесят років тому теза справедлива й тепер, коли й про новий український правопис багато пишуть, а ще більше говорять і сперечаються. Проте мало хто із сучасників, окрім хіба Василя Німчука², вирішує правописні питання шляхом проектування їх на історичні факти, в тому числі й ті соціальні, що мали місце в XIX - на початку ХХст.[3]

Українськими істориками мови XIX-ХХст. Здійснювалися неодноразові спроби подати виклад систем українського правопису XIX -поч. ХХст. з історичним коментуванням. Серед них відоме дослідження Агатангела Кримського "Нарис історії українського правопису до 1927 року" (Київ, 1927), монографія Андрія Москаленка "Нарис історії українського алфавіту і правопису" (Одеса, 1958), новіше дисертаційне дослідження Олени Гузар "Правописна система Галичини другої половини XIX - поч. ХХст." (Львів, 1994). Однак "першу спробу повної системи українського правопису з історичним освітленням", за визначенням самого автора, подав Іван Огієнко у монографії для вчителів "Нариси з історії української мови: система українського правопису" (Варшава, 1927). Окрім зазначених монографічних праць, що історично коментують майже всі правописні системи XIX -поч.ХХст., маємо значну кількість наукових розвідок і повідомлень, присвячених аналізові окремих правописних систем: Олексій Огоновський "Питане азбучне й правописне" (1889), Іван Франко "Етимологія і фонетика в южноруській літературі" (1894), Іван Франко "Азбучна війна в Галичині 1859р." (1907), Михайло Драгоманов "В справі реформ нашої правописи" (1908), Володимир Щурат "Азбучна стаття Миколи Кмицикевича в 1834р." (1908), Борис Грінченко "Три питання нашого правопису" (1908), Василь Сімович "В справі анархії в нашій правописи" (1912), Михайло Грунський "Украинское правописаніе, его основи й история" (1918) та інші. Зважаючи на представлені наукові дослідження, які, однак, майже не доступні студентам, та на нові погляди на систему українського правопису XIX -поч. ХХ ст. у плані перегляду персоналій, пропонуємо синтезовані на їх основі лекційні матеріали.