На східноукраїнських землях.

Історія українського правопису ХІХст. цікава тим, що його розвиток ішов паралельно із розвитком нової української літературної мови окремими митцями слова, які часом вважали за справу свого життя виробити такі орфографічні правила, які, на їх думку, найточніше передавали особливості вимови українців. То ж не дивно, що у таблиці правописних систем XIX- поч. ХХст., укладеній Іваном Огієнком, маємо їх аж 47.

З іншого боку становлення єдиної української правописної системи відбувалося на тілі складних і суперечливих історико-політичних процесів. Правописні тенденції значною мірою визначались тим, які політичні сили домінували у тогочасному українському суспільстві. Так, писемні люди східної України, яка перебувала під юрисдикцією Росії, спочатку користувалися нав'язаною у 1708 році Петром І "гражданкою", зовсім не пристосованою до звукової системи української мови. А суспільне протистояння двох угрупувань галицької інтелігенції москвофілів і народовців мало свої початки у боротьбі (чи війні) відповідно прихильників етимологічного і фонетичного принципів правопису спочатку на сторінках галицької преси, згодом і на сторінках художніх та наукових творів, епістолярії. Наслідки цієї правописної боротьби, за Іваном Франком, виглядали так: " Ідеї, форму вислову, стиль, мову - все ми занедбали за тою боротьбою букв, немов мертвецьким сном проспали європейський і слов'янський романтизм і реалізм і народництво, проспали розвій наук природничих, історичних і суспільних ".

Низька мовна культура к. XVIII - поч. ХІХст. не сприяла виробленню сталої орфографічної системи на основі фонетичного принципу і разом з тим не створювала умов для збереження старого церковнослов'янського правопису, тим більше у зв’язку з перемогою живої мови в українській літературі. З виходом у 1798 році "Енеїди" І.П.Котляревського склалася незвичайна правописна ситуація, коли живомовні українські риси передавалися майже не пристосованою до них "гражданкою" й етимологічним правописом, тобто бачили одне, а читати слід було інше. І.П.Котляревський – батько нової української літературної мови на жаль не став батьком нового українського правопису, однак його "Енеїда" " спричинилася до того, що питання про окремий український правопис таки виплило на поверхню і голосно вимогало вирішення "¹[4].

У правописі своїх творів І.П. Котляревський повністю використав тогочасну російську гражданську азбуку, хоча і намагався пристосувати її до української вимови, що привело до значної орфографічної варіантності:

– звук и передавався за етимологічним принципом трьома літерами:

й, і, ы (лыгали, лигавъ, сынь, великий-великій);

– звук і передавався буквами h, и, і (лhто, жинка, твій, мhй);

– звук е передавався двома літерами: на початку слова і після голосних буквою э, а після приголосних [5]буквою е (Эол, поэт, теперъ);

– йотовані: о позначався через іо (іому, тріома);

е через е (мое, сыне);

і через h (hжак, hхав), рідше через и та е (ии (її), до неи).

– ъ послідовно писався в кінці слова (бувъ, якъ, маешъ) так само разом із ь уживався замість апострофа (ззъhвъ, пьяный);

– довгі м’які приголосні в іменниках середнього роду не передавалися (волосья, весЬлья);

– паралельне вживання прийменників зъ і съ (зъ неи, съ кварты) та префіксів роз і рос (розкричався, росходився).

Таким чином, правопис І.П.Котляревського в своїй основі був історико-етимологічним і відбивав правописну традицію ХУІІІст., вироблену попередниками знаменитого полтавця.

Після почину І.П.Котляревського у східноукраїнських землях з'являється дедалі більше художніх, публіцистичних та наукових творів, писаних народною мовою. Одночасно письменники намагаються вирішити правописну проблему. Саме письменники, адже наукових інституцій в Україні поч. – сер. ХІХст. ще не було, у зв’язку з чим говоримо про "авторські" правописи, найвідомішими з яких були правописна система О.Павловського, М.Максимовича та слобожанський правопис.

Першу спробу створення правопису, пристосованого до звукової системи української мови, здійснив Олексій Павловський у праці "Грамматика малороссийского наречия" (1818). Виклад наукових фактів здійснений російською мовою, але приклади та зразки подані у граматиці українською і надруковані новим (фонетичним) правописом. Учений негативно поставився до історико-етимологічного правопису "Енеїди" І.Котляревського, вказавши, що через брак відповідного правопису "мало хто із читачів зможе відчути всю красу і достоїнство такого чудового твору, як перелицьована "Енеїда". Про свій же правопис О.Павловський у відповідь на рецензію граматики Цертелева пише: " Відносно до мого правопису, я прагнув якомога всі слова малоросійські передавати такими буквами та наголосами, якими вони там вимовляються "^1[6]. Дотримуючись цього правила, вчений передавав:

– звук и тільки через ы (підняты, пытать, сыла);

– йотовані: о як і в І. Котляревського через іо (сіогодні, у іого);

е буквою h (маhшъ, немаh);

і через і (не ість, загоіцьця);

– звук г передавав старовинним, уживаним ще в ХVІст, способом-буквосполученням кг (кгуля, кгрунтъ);

– за традицією в кінці слова О. Павловський вживає ъ (пьятакъ, поволікъ, Чмыръ);

– як і в І. Котляревського, вживає у функції сучасного апострофа ъ та ь (пьятакъ, зомьять, бьють, розъіхавсь).

По суті у наведених випадках правопис О. Павловського дублює етимологію І. Котляревського, однак на відміну від останнього, автор першої української граматики намагається якомога ближче до вимови передавати:

– етимологічне звукосполучення ться через цься (бьїцьця, оглядацьця);

– етимологічне звукосполучення шся через сься (засмгЬсься);

– звукосполучення чці через цьці (печуроцьці).

Але головне, вчений звернув увагу на багатство української мови на звук і (з h, о та е). Вперше в історії української мови О.Павловський послідовно став писати:

– літеру і на позначення українського і на місці h (понеділокъ, літо, слідъ, тінь);

– таку ж літеру і на місці етимологічних о та е в новозакритихскладах (гомінъ, візьме, твій, пічъ).

Тим самим " він перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правописі на користь правопису фонетичного "¹[7]. До О.Павловського звук і різного походження читався, звичайно, як і, але графічно передавався через й, о, е, h. Вчений виправив цю невідповідність і новину його зразу ж підтримали письменники-слобожанці, а пізніше (в 50-х роках ХІХст.) міцно закріпив Пантелеймон Куліш.

Із появою граматики О.Павловського і розпочалась організація українського правопису на засадах фонетичного принципу. Загалом слід сказати, що в І пол. ХІХст. автори всіх правописнихсистем так чи інакше оцінювали "фонетику" О.Павловського і або заперечували її (М.Максимович, А. Метлинський, Цертелев) або підтримували і наслідували. Серед останніх слід назвати харківських письменників П.Гулака-Артемовського та Г.Квітку-Основ’яненка. Вироблений ними СЛОБОЖАНСЬКИЙ правопис мав виразну тенденцію організувати український правопис на засадах фонетичного принципу, однак якоїсь єдиної правописної системи його організаторам не вдалося виробити. У слобожанському правопису хоч і передавались особливості української народнорозмовної мови, однак засобами не пристосованого до цього російського алфавіту ("гражданки"). Наприклад:

–звук і передавався буквами:

и між приголосними (витер, сино);

і перед голосним та й (твій, сію);

– звук и передавався буквою ы (сьін, сьша, ходьільї);

– йотований о та м’якість попереднього приголосного перед о передавались у слобожанському правописі буквою ё (ёго, синёго);

– у функції апострофа вживались ъ та ь (пъять, вьяжуть).

Серед письменників Слобідської України, які наслідували і розвивали "фонетику" О.Павловського, варто виділити Івана Бецького, твори якого вперше були опубліковані у Харкові (збірник "Молодик") в 1843р. Іван Бецький досить вдало пристосував російську "гражданку" до звукової системи української мови, тому його правопис був загалом схвалений тодішніми письмениками, які почали друкувати свої твори саме цим правописом. Для порівняння подамо основні його риси:

– із "гражданки" були вилучені зайві буквиh, о, v;

– з метою найточнішої передачі українських звуків, були додані букви е', і', й', кг.

– йотовані:

е передавався буквою е (сине, спивае);

і передавався і' (і'сти) та и' (и'хати);

о передався через ё (ёго, синёму);

– звук е передавався буквою е (море, бере);

– звук і передавався буквою и, а перед голосними - буквою і (била, гримъ, сіеи);

– фрикативний г передавався буквою г, а моментальний -буквосполученням кг (говорити, кгерликга).

Окремими представниками східноукраїнського письменства були також здійснені спроби поміркованого поєднання фонетичного та етимологічного принципів правопису. До таких слід віднести правопис Афанасія Метлинського, який у 1839 році видав збірник "Думки й пhсни та шче де-шчо", а в 1848р. у Харкові "Южньїй русскій зборник". У вступних статтях до цих збірників А.Метлинський і виклав свої погляди на український правопис. Критикуючи прихильників фонетичного правопису за те, що вони " йдуть на крайнощі у вживанні букв при відтворенні усіх випадковостей місцевої української вимови, яка є різноманітною " і прихильників етимологічного правопису за те, що вони " січ аж надто дорожать давніми буквами і тим збивають пересічного читача ", А.Метлинський доводить, що є " третій спосіб написання слів, середній між випадковостями вимови та надмірним клопотанням про збереження давнини ". З-поміж особливостей правопису А.Метлинського наведемо спочатку ті моменти, що були подальшим кроком у фонетизації східноукраїнського правопису:

–із "гражданки" викинуто h.

– йотований е передається буквою є (допливає, розмовляє);

– звук е передається через е (пече, витер);

– йотоване о та м'якість приголосного перед о передається як йо, ьо (його, сльозами). (Однак це не новина А.Метлинського, бо диграфи вперше запропоновані "Руською трійцею" у 1837 році).

Паралельно А.Метлинський зберіг у своєму правописі й етимологічні моменти та увів окремі латинські букви на позначення українських звуків:

– звук і передається буквою и, іноді з дашком над и (у писках, писня, кистки);

– йотований і передається через и (пишнии, Украини);

– етимологічні звукосполучення ться, шся зберігались (дивуєшся, вьються, чується);

– звук и передається латинською буквою u (засвистав, водици);

– моментальний ґ передається латинською буквою g (gуля, дзиgа).

Автором і оборонцем історико-етимологічного правопису в Україні І пол. ХІХст. був Михайло Максимович. 1827 році вчений видав збірник "Малороссийские песни", у передмові до якого спробував обґрунтувати необхідність збереження в українській мові саме історико-етимологічного правопису. Суть цієї правописної системи зводилась до використання н українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також запровадження надрядкових знаків. Ця авторська правописна система відома як ПРАВОПИС МАКСИМОВИЧА. Теоретичні засади свого правопису вчений докладно пояснивнадрукованому в журналі "Киевлянин" листі до Г.Основ’яненка (1842р.). М.Максимович передусім констатує, що всі відомі в І пол. ХІХст. правописні системи "одна гірше іншої", хоча й відзначає історико-етимологічну орфографію І.Котляревського: " правопис... найменш вигадливий, який найбільше підходить до звичного і навіть відповідного правопису малоросійського ". Правописна система М.Максимовича зводилася до таких найголовніших засад:

– використано "гражданку" з іншим значенням деякихбукв;

– для передачі звука І пропонувався ряд знаків:

h там де він здавна писався (снhгь, хлhбъ, 6hдный);

ô, ê на місці етимологічних о, е (нôсь вôзъ, привêзь);

ý, û передавали і, що походить з інших звуків (добрû,замýжъ);

– для передачі звука и вживалисядві букви: ы (мы, сынъ) та и (ходили,сила);

– звук е М.Максимович передавав спочатку буквою е і після твердих і після м'яких приголосних (сыне море). Згодом звук е після твердих приголосних почав передавати буквою є (Коваленко, жєнци), а буквою е передавав тільки йотований е (збирае);

– вживався ў в кінці складу (ходиў, воўк).

У правописі М.Максимовича все зводилося до того, щоб зберегти давнє історичне написання слів. Вживаючи старослов'янські літери і ставлячи над ними різні знаки, М.Максимович намагався створити такий правопис, який би зберігав стару форму слова і водночас давав змогу передавати на письмі діалектні особливості української мови. І.Франко зауважував, що у своїх правописних реформах М.Максимович так само, як І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко, А.Метлинський, стояв на засадах фонетичного принципу, тобто виходив від живої мови та її потреб, намагаючись традицію узгодити із новими потребами.

Зрозуміло, що такий правопис був дуже складний і незручний у користуванні. Однак на поч. 50 років ХІХст. система М.Максимовича була офіційно визнана в Західній Україні і вживалась аж до 1886р. У Наддніпрянській Україні цей правопис деякою мірою став на перешкоді витворення фонетичної правописної системи.

Таким чином, у Східній Україні в І пол.ХІХст. усі спроби побудувати український правопис ґрунтувались або на засадах етимологічних (Т.Котляревський, М.Максимович), або на засадах фонетичного принципу (О.Павловський, письменники Слобожанщини), або на поміркованому поєднанні етимологічного і фонетичного принципів правопису (А.Метлинський).