Розвиток вітчизняної термінології.

 

Історія формування української наукової мови – це постійне переборювання політичних перешкод і заборон та власної бездуховної інерції в української інтеліґенції, яка свідомо уникала творчої рідномовної діяльності і нерідко починала творити на користь іншої нації: навіть наукові праці про українську мову у ІІ пол. ХІХст. написані були не по-українськи.

На початку ХІХст. наука і політика в Україні обслуговувались мовами: польською, німецькою, російською, рідше – церковнослов’янською. Найбільше гальмували розвиток української наукової мови на власний етнічно-мовній основі: 1) недержавний статус української мови та 2) роз`єднаність української мовної території.

Перший період процесу творення вітчизняної наукової мови – ІІ половина-кінець ХІХст. пов`язаний із журналом “Основа” на Наддніпрянщині та діяльністю Наукового Товариства ім. Т.Шевченка у Галичині. У періодичному щомісячнику “Основа” вперше з’явились україномовні публіцистичні статті П.Куліша (“Історія України од найдавніших часів”, “Хмельниччина”, “Виговщина”), М.Костомарова (“Християнство і кріпацтво”), Я.Кухаренка (“Пластуни”), В.Каховського (“Устня мова з науки про дощ”) та інші. “З усього цього матеріалу, - робить висновок В.Чапленко, - найбільшу вартість для історії української наукової мови мають Кулішеві праці, що їх пізніше так оцінив М.Драгоманов: “Куліш перший у нас почав писати тоді критичні й історичні статті по-українському, - історичні, зрештою, напівпопулярні”. Пантелиймон Куліш перспективу української наукової мови бачив у вживанні народної мови у її поєднанні із запозиченими та “кованими” словами. Учений також закликав повернутися обличчям до Європи, аби вписати українську мову у світовий контекст.

Засноване у 1873р. галицьке “Наукове Товариство імені Шевченка” (НТШ) видає два друковані органи “Записки НТШ” і “Збірник НТШ”, на сторінках яких друкували наукові праці І.Франко, М.Грушевський, І.Горбачевський, К.Кравчук, В.Левицький. Ці та інші видання друкували наукові й художні твори представників Східної України, які, як відомо, через заборони будь-якого україномовного друку не могли видаватися у своїх землях. Так галицькі видання перетворювалися на загальноукраїнські, а в ході співпраці східних і західних українців вирівнювалися фонетичні й морфологичні форми української мови, хоча “погаличення” східноукраїнських писань редакторами галицьких видань було дуже сильне і не завжди виправдане.

У 70-ті роки ХІХст. з’явились наукові й популярні праці І.Нечуя-Левицького: “Унія й Петро Могила”, “Святий Володимир і його потомки”, “Татари й Литва на Україні”, “Світогляд українського народу”, “Сьогочасне літературне прямування”.

Але найбільше праць наукового і публіцистичного характеру у ІІпол. ХІХст. дав М.Драгоманов та його “Громада” (1878-82рр.). Велике значення у розбудові українського наукового стилю мали статті вченого: “Віра й громадські справи”, “Рай і поступ”, “Переднє слово до громади”, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, “Австро-руські спомини” і ряд інших. М.Драгоманов підійшов до розуміння того, що запроваджувати абстрактну лексику і термінологію у загальнонародну мову треба через науково-популярний твір, оскільки саме із доступного контексту такого твору пересічний читач здатен зрозуміти значення нових для нього слів. Разом із М.Драгомановим у “Громаді” співпрацювали С.Подолинський, І.Франко, М.Грушевський, які без перебільшення формували українську наукову мову. Найбільшою перешкодою у цьому формуванні було те, що українські інтеліґенти не бажали, а часом і не вміли писати по-українськи через брак потрібної термінології. До того ж у свідомості багатьох українців панував фольклорно-етнографичний погляд на нашу мову, що придатна тільки для опису побутового життя українців. З іншого боку йшлося про читачів, котрі не звикли сприймати поважні нехудожні тексти українською мовою.

Не зважаючи на зовнішні та внутрішні перешкоди, українська наукова мова і термінологія, що її обслуговувала, на к.ХІХст. набувала розвитку. Причому творили її інтеліґенти-ініціатори, а тому наука, по суті, була надбанням одиниць. Причину такого становища визначив І.Огієнко: “ Для належного розвою своєї наукової мови Україна не мала головної основи – школи, а тому мова ця розвивалася неорганізовано, розвивалося зусиллями окремих одиниць, а не інституцій. Наукова термінологія знаходилася в початковому стані, бо знов же вона не мала життєвих основ свого вироблення ”.

Що ж до галузевого розвитку української мови, то більшою мірою упродовж ІІпол.ХІХст. розвивалися суспільно-гуманітарні науки і значно менше - природничі. Серед вартісних для розвитку української мови можна вказати на солідну природознавчу розвідку на 243 сторінки С.Подолинського ”Життьа і здоровjа льудеj на Украjіні”, його ж “Ремесла й хвабрики ”, “Багатство та бідність”. Але найбільше для розвитку наукової української мови і термінології зробило Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке проіснувало у Львові з 1873 по 1939р. і стало українською академією de facto. Метою новоствореного у грудні 1873р. Товариства було популяризація української художньої літератури, що друкувалась у журналі “Заря”. З часом навколо Товариства гуртуються наукові сили і виникає потреба публікувати історичні, філологічні, природознавчі матеріали. У 1892р. Товариство було реформоване у наукову інституцію із своїм статусом, який констатував, що метою організації є не просто популяризація української словесності, а “розвиток і розроблення науки українською мовою”. У Товаристві починає працювати три секції: історико-філософічна, філологічна і математичнно-природописно-лікарська. Тоді ж засновано “Записки НТШ” для публікації тільки наукових статей. Згодом НТШ так розрослося, що кожна секція починає видавати свій збірник, а окремі комісії – свої журнали.

З к. ХІХст. у секціях НТШ розпочинається активна робота із збирання, опису термінології та ведуться дискусії про шляхи і принципи творення термінів.

Починають звертати увагу на проблеми українського терміна публікації секції математично-технічних наук: І.Пулюй “Додатки до руської термінології” (1894), В.Левицький “Еліктичні функції модулові”, що мали “Додатки до математичної термінології” (1895). У 1895р. математично-природописно-лікарська секція друкує “Матеріали до фізичної термінольогії В.Левицького. У 1896р. історико-філософська секція обговорює і дає дозвіл на друк зібрання юридичної термінології К.Левицького. У 1897р. НТШ видає “Збірника НТШ” у першому томі якого надруковано праці з математики В.Левицького і стаття з хімії У.Горбачевського, праця з біології І.Верхратського, медицини Щ.Сельского. У другому томі – велика праця В.Левицького “Електро-магнетна теория сьвітла і филї електричні”, що закінчується “Додатками до термінології електричної та оптичної”. Подальші випуски “Збірника НТШ порушавали й теоретичні питання термінотворення.

Загалом за п`ятдесятилітню історію НТШ було майже створено або хоча б зібрано матеріал до хімічної, географічної, математичної, біологічної, медичної термінологій. Уся вона видана у вигляді словників або систематизована у збірниках НТШ.

У Наддніпрянській Україні справа наукової мови і термінології відродилася тільки після 1905р., коли організовано було наукові органи – “Літературно-науковий вісник” М.Грушевського, “Україна”, фахові видання “Рілля”, “Пасічництво”, педагогічний журнал “Світло”. Були організовані громадські заходи й індивідуальні почини: Київське наукове товариство (природничо-технічно-медична секції), київська “Просвіта”,Товариство ім. Квітки-Основ`яненка у Харкові. Чимало зробили для збирання й опрацювання народної термінології студентські організації-гурток натуралістів при Київському політехнічному інституті, агрономічний гурток при Московській Петровській Академії. У 1913р. у Москві відбувся навіть нелегальний термінологічний з`їзд, який скоординував роботу студентів.

Особливо важливо наголосити на принципах творення наукової мови і термінології, що їх уживали українські науковці ХІХ-поч.ХХст. Іх було декілька:

1) “У науці писати зовсім так, як говорить народ” (А.Кримський) – принцип крайнього етнографізму.

2) Шукання в народній мові слів, що могли б стати термінами і недопускання іншомовних запозичень (принцип пуризму).

3) Скеровування наукової мови на мову люду середньої Наддніпрянщини (І.Нечуй-Левицький, А.Кримський, Б.Грінченко).

4) Скерування наукової мови на мовні особливості Галичини (діячі НТШ).

5) “Кування” термінів (тобто створення неологізмів шляхом додавання афіксів до вже існуючих слів і коренів).

Зрозуміло, що при дотриманні якогось одного принципу термінотворення, справа розбудови української термінології неодмінно б припинилась. Тому українські науковці поч.ХХст. виявили у царині творення наукової мови неабияку “всеукраїнськість”, погодившись використати усе зроблене у термінології галичанами, скерувати зусілля на збирання народного матеріалу у Наддніпрянщині. В обмірковуванні цієї термінологічної проблеми брали участь і східники (А.Кримський, Б.Грінченко, І.Стешенко) і галичани (І.Верхратський, М.Пачовський, І.Франко). Однак далі прихильники народних готових термінів наразились на інші перешкоди: а) діалектну розмаїтість народної термінології; б) неможливість звести цю размаїтість у єдину наукову мову; в) відсутність у мові селян і ремісників більшості понять наукового й абстрактного мислення. З огляду на відзначені труднощі представники етнографічного принципу термінології у випадку відсутності народної назви для поняття уживали наступні способи їх творення:

а) переносили народну назву одного явища (предмета) на інший: зачеплене питання (І.Стешенко), кодло (І.Верхратський), плем’я (Раковський) для називання виду тварин.

б) “кували” слова – особливо популярний на поч. ХХст. метод, що відповідав пуристичним поглядам більшості українських науковців. Однак із причин нерозробленості основ словотвору нової української літературної мови науковці часто подавали невдалі неологізми, які в сучасній українській мові не закріпились: розволіклість, просвітність, прилюбність, клювинець, письмовець, електризм, гитучництво, мізерство, розумовання, обуда, загад, враза, вчоловічення, тямка, рухавка, спотичка. Переважна більшість новотворів із термінології та абстрактної лексики стали набутком загальноукраїнської мови. За підрахунками О.Муромцевої у період від 60-х р. ХІХст. до першого десятиліття ХХст. лексичний фонд української мови поповнило 2500 слів (новотворів та запозичень).

в) запозичували та калькували іншомовні слова. Проте через значні пуристичні тенденції більшість діячів того часу була проти засилля чужомовних слів: “ З усією рішучістю,-писав І.Верхратський,- виступаю проти непотрібного засмічування нашого слова чужоземними виразами, без котрих можемо зовсім вигідно обійтися ”. Такої ж думки були А.Кримський, Б.Грінченко. Уживали більшою мірою тільки такі запозичення, що вже давно увійшли у склад української мови й адаптувались у ній, або використовували інтернаціоналізми. “ Але й у цій проблемі виявилась небезпека роздвоєння,- зауважує В.Чапленко,- галичани висували ті чужомовні слова, що до них звикли під впливом польської мови (прокуратор, емерит, атут, ас, ліхтар, карафка), а наддніпрянці-ті, що до них вони звикли під впливом російської мови (прокурор, пенсіонер, козир, туз, хвинарь, грахвин). ”

У калькуванні слів теж були розбіжності між сходом і заходом: галичани орієнтувались на польську і німецьку мови, наддніпрянці – на російську.

Найбільша кількість запозичень у період 60-х.р. ХІХст. до поч. ХХст. засвідчена у таких групах:

а) суспільно-політична та економічна термінологія: автономія, аграрний, ідеологія, емансипація, опозиція, сепаратизм, федерація, ліберал, конкуренція, комфортабельний, корупція, легальний, мобілізація, регрес, мітинг, лідер.

б) філософська термінологія: абстракція, антагонізм, індивідуум, містицизм, суб’єктивний, об’єктивний, раціоналізм, абсолют, імперіалізм, позитивізм, утопія, дуалізм.

в) мистецька термінологія: декадент, мініатюра, натуралізм, шарж, символізм, редакція, концепсія, декламація, романтизм.

г) загальнонаукова термінологія: дедукція, дисонанс, експеримент, кадр, конфлікт, репрезентант, фантом, фільтрація, гіпотеза, імпульс, критерій, новація, фіаско, сенсація, диференціація.

Головним джерелом запозичень із сфери суспільно-політичного життя була в ХІХст. французька мова. Вплив німецької мови як джерела запозичень спостерігається в групі філософської термінології. На к. ХІХ-поч.ХХст. припадає проникнення в українську мову англомовних запозичень. Слова італійського походження обмежуються одиничними прикладами.

Навчальне видання

 

 

Сабліна Світлана Володимирівна

 

Конспект лекцій
Історія української літературної мови
XIX-початку XXст.

Частина I

Конспект лекцій

 

Рецензент: кандидат філологічних наук Л.М.Стовбур

Відповідальний за випуск: С.В.Сабліна

Коректор: Н.А. Нестеренко

 

 

Підп. до друку 05.12.2007. Формат 60×90/16. Папір офсетний.

Друк різографічний. Умовн. друк. арк. 3,2.

Замовлення № 19. Наклад 100 прим.

 

_____________________________________

Запорізький національний університет

 

69600, м. Запоріжжя, МСП-41

вул. Жуковського, 66

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

ДК № 1884 від 28. 07. 2004 р.

[1] У істориків мови різні погляди на авторство словника: більшість учених висловлюються за те, що словник уклав сам І.П. Котляревський. Інші, наприклад, ужгородський дослідник М.Галас, називають автором словника редактора “Енеїди” М. Папуру.

[2] Політизація України виявилася у створені по всій країні політичних гуртків, громад і партій: Русько – українська радикальна партія на чолі з І. Франком та М. Павликом (1890), Національно – демократична партія (1899), братерство “тарасівців”, соціал – демократичний гурток, безпартійні організації об‘єдналися у єдину Загальну українську організацію, що перетворилась у 1907р. в Українську демократичну партію.

1 Іван Огієнко. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Науково-популярний курс з історічним освітленням. – Варшава, 1927. – Передмова.

² Німчук В.В. Проблеми українського правовису ХХ ст. // В кн. Український правопис. Проект найновішої редакції. – К., 1999.

1 Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Історія української мови. – К.: Либідь, 1995. – С. 232.

 

 

1 Павловский. Прибавление к грамматике малороссийского наречия. 1822. – С.31.

1 Іван Огієнко (Митрополит їларіон). Історія української літературної мови.-К.,1995.-С.232.

1 А. Кримський. Нарис історії українського правопису до 1927р., - К., 1927. – С.27.

1 Б.Грінченко, П.Житецький. К вопросу о правописании украинского язикам.// Мовознавство.-1971. -№1. - С. 68-80.

1 Юрій Шевельов. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. -Чернівці, 1998. – С.32.