Стан українського шкільництва у

Наддніпрянській Україні в ХІХ-поч. ХХст.

Східноукраїнські граматики.

Виразні спроби створити україномовні школи у підросійській частині України зробили вперше шістдесятники у Києві й Наддніпрянщині:Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов, О.Кониський. Внесок кожного із них був різним, хоча справа у більшості випадків зводилась до теоретичних оборонних статей і видань україномовних підручників. Т.Г.Шевченко, написавши буквар для початкової школи “Буквар южно-русскій” (1861), мав намір видати лічбу, етнографію, географію й історію українською мовою. М.Костомаров опублікував дві статті на теми навчання українською мовою, де обґрунтовував потребу поширювати серед народу наукові знання рідною мовою – “удобньйшей и легчайшей формой передачи и выражения мысли”. М.Драгоманов у 1866р. надрукував статтю “О педагогическом значении малорусского языка”, а в “Громаді” велику розвідку “Народні школи”,що в ній усебічно проаналізував потребу української школи. Ідею українізації школи услід за теоретиками підтримали і педагоги-практики:за українську мову в школі подали свій голос кілька київських гімназій, полтавська та житомирська гімназія. Але практично заправаджено україномовні уроки тільки у недільних школах (перша така школа з’явилась у Києві 1859р.) Однак і тут українська викладова мова була предметом боротьби:часто викладали двома мовами – українською і російською, оскільки переважна більшість дисциплінарних підручників написана російською. Загалом проблема відсутності українських підручників була найпекучішою проблемою тогочасної школи, у зв`язку з чим почали з`являтись україномовні книги для школи: “Катехизис” С.Опатовича (1856), “Азбука Золотова для южно-украинского края” (1861), “Українська абетка” М.Гатцука (1861), “Граматка” П.Куліша (1857 та 1861), “Граматка” І.Деркача (1861), “Таблиці для початкового навчання грамоти” К.Шейковського, “Арихметика, або щотниця” Д.Мороза (1862), “Українські прописи” О.Кониського (1863), “Життя святих” Гутиминського (1863). Але і цей рух був незабаром припинений, бо недільні школи улітку 1862р. заборонено, а українська мова підпала під заборону Валуєва. До початку ХХст. у східноукраїнських землях не відкрито не те що жодної україномовної школи- жодного класу! Що ж до шкільної літератури, то так само у період від 60-х років ХІХст. і до поч. ХХст. не маємо жодного зразка україномовного підручника.

На щастя справа української школи набрала розвитку після революції 1905р., коли були скасовані заборонні укази і вимоги “українізації” усіх сфер життя нашої країни залунали голосніше і повсюдно. Свідомі українці в першу чергу висували вимогу “українізації” школи у центральних і східних землях України:формально їх висували громадські організації (земства, міські думи, сільськогосподарські комітети). Інтеліґенція, насамперед вчителі й студенти, домагались створення при Харківському, Київському й Одеському університетах українознавчих кафедр. Вимагали української школи й кубанські вчителі на з’їзді учительства в Катеринодарі 1905р.

Однак домагання українців щодо української школи не переконали російські урядові кола і у період до 1917р. не було відкрито жодної україномовної школи. До того ж українським патріотам не по силі було зрушити кількавікову кригу національної несвідомості та темноти українського народу. Б.Грінченко у своїй статті “Народні вчителі і вкраїнська школа” відзначає як одну із головних перешкод щодо “українізації” школи опозицію більшості українського народу проти незначної жменьки ініціаторів цієї справи. Над денаціоналізованою українською інтеліґенцією тяжіла інерція русифікації, а також політичні й соціальні обставини, що давали людям з російською освітою перспективи службово-державної кар’єри, тим часом, як українська освіта була цілком безперспективною. Аналіз усіх проблем української школи подав Б.Грінченко у брошурі “Якої нам треба школи?”. Автор вирізнив дві найгловніші проблеми: 1) запровадження українських дисциплін-мови, літератури, історії, географії; 2) викладання всіх дисциплін університетського навчання українською мовою. Справді, більшість культурних діячів того часу усвідомлювали, що домагатися треба спочатку українізації початкової школи, а вже потім вимагати українізації всієї системи освіти.

Підсумовуючи все сказане про справу української школи у період ХІХ-поч. ХХст. доводиться відзначити, що перешкод було більше ніж можливостей: 1) непохитна позиція російських урядових чиновиків, що не визнавали українців за націю; 2) опір зросійщеної української інтеліґенції та темність неписьмених селянських мас, у свідомості яких защеплена була думка, що російська мова-“панська”, а українська-“мужицька”; 3) недостатність учительських сил, оскільки україномовних вчителів з вищою освітою тоді було одиниці; 4) відсутність україномовних підручників.

Значення ж цього періоду боротьби за українську школу в тому, що було кинуто в маси саму ідею рідномовної школи і ця ідея, кінець-кінцем, призвела до того, що вже 1914р. Полтавське жандармське управління констатувало: “ украинством заражена почти целиком вся малорусская народная интеллигенция...преимущественно учителя”.

Аналіз шкільницва у підросійській Україні був би неповним без огляду тих одиничних підручників української мови, в тому числі й граматик, що виходили друком на цій території. Розвиток граматичної літератури на Наддніпрянській Україні починається з книги О.О.Павловського “Грамматика малороссійського нарьчия” (1818). Це описова і відночас порівняльна (з російською мовою) граматика, що складалася з двох частин: власне граматика викладена двома розділами (“О буквах”, ”О частях речи”), та лексико-фольклорна частина (перекладений українсько-російський словник на 1131 слово та словник ідіом). Праця написана російською мовою і для росіян з метою ознайомлення їх з українською мовою, яка, на думку автора, невдовзі зникне зовсім, асимілювавшись російською. Тому зрозуміле прагнення автора подати яскраві фонетичні та морфологічні українські риси.

О. Павловський характеризує українську орфоепію: 1) вимова г та ґ (передається як кг); 2) пояснює природу африкатів, що передаються двома буквами і “произносятся вдруг”. Серед характеристичних фонетичних рис учений називає: 1) перехід л з в (вовк, сказав); 2) чергування о, е з і (сім, піп, біг); 3) і на місці ь (літо, тінь); 4) вимова голосних після губних (м’ьясо, тім’ья). І хоча опис О.Павловським українських звуків був далеко недосконалим (подача матеріалу за алфавітом, а не за звуковою системою; опис не всіх звуків, а лише характерних для української вимови порівняно з російською), проте на той час це була найбільш систематизована фонетика української мови. До того ж у граматиці О.П.Павловський вперше проголошує фонетичний принцип правопису.

Значно більшим за обсягом є розділ “О частях речи”, де аналізуються іменник, прикметник, числівник і дієслово у тих моментах, де вони відрізняються від російської мови. Іменники поділені на 4 сучасні відміни, подані парадигми відмінювання, вказується на паралельні закінчення для окремих відмінків; характеризуючим автор подає кличний відмінок іменників. Український прикметник учений також аналізує в тих рисах, що відрізняють цю частину мови від російських форм: повні й короткі форми, особливості творення демінутивів і пейоративів. У формах дієслів О.Павловський звертає увагу на давноминулий час та на дієвідмінювання і способи дієслів.

Невелика за обсягом (21 сторінка) та неглибока за змістом граматика О. Павловського в наш час застаріла, але як справедливо зауважує В.Ващенко, ця праця “ За своїми теоретичними настановами становить цілий етап у створенні першого наукового твору, який характеризує граматичну будову української мови”.

Наступні граматики – П.Білецького-Носенка, П.Куліша, Т.Шевченка, Л.Ященка, І.Деркача – за характером були букварями та читанками, а справжньої граматики на Східній Україні не видавали впродовж усього ХІХ століття.

Крихта надії на українські школи на поч. ХХст. породила й граматики української мови. Найближче до типу шкільних підручників стояли граматики Павла Залозного “Короткаграматика української мови ” (ч.1. Київ, 1906р. та ч. 2. Київ, 1912р.) та Григорія Шерстюка “ Українська граматика ” (1907-1909 у 2 частинах). Детальнішими і складнішими були “ Українська граматика ” Євина Тимченка (1907р.), в якій проаналізовано деякі діалектні елементи та подана виважена прозора лінгвістична термінологія. Незакінчена “Українськаграматика” А.Кримського (1907-1908рр.) з глибоким історичним коментарем. “ Граматика українського язика ” І.Нечуя-Левицького (1913-1914), особливо цікава своєю термінологією, створеною самим автором, або транслітерованою з інших мов.

Дослідник періоду української літературної мови поч. ХХст. Ю.Шевельов переконаний, що усі названі граматики уживалися не в школі, а для самоосвіти, можливо, припускає вчений, вони “сприяли нормалізації писемної мови, бо тут був час, коли... кожний автор писав не тільки своїм особливим правописом, але й своєю персональною мовою”.

Ймовірно, що цих граматик уживала “Просвіта”, яка мала завданням ширити письменність серед дорослих і з мовного погляду ставала осередком прилюдного вжитку української мови.