Становлення і розвиток галицького шкільництва вхіх - на поч. Ххст. Видання західноукраїнських граматичних автодидактів.

Розвиток шкільної освіти і видання разногалузевої підручникової літератури в Галичині мотивувалося двома суспільно-політичними причинами:

1) Підавстрійська територія України в плані шкільництва хоч і тримала перед порівняно з Наддніпрянщиною і Кубанню, однак була дуже залежна від польської та угорської політичної бюрократії, що скрізь у Галичині запроваджувала польські та німецькі школи й гімназії. Австійсько-польській уряд (через сприятливе для України конституційне право) не закривав україномовних шкіл, однак і не прагнув ширити освіту серед українців рідною мовою.

В Іпол.ХІХст.співвідношення українських і польських середніх навчальних закладів було 6 до 50. Львівський університет був польським (єдина українська кафедра історії України організована тільки у 1894р.) Не краща ситуація була і на Буковині.

2) Шкільна освіта в Галичині традиційно керована духовенством. Учителями у галицьких школах також були духівники, що аж ніяк не вітали українську мову як викладову мову школи. З боку духовенства насаджувалась стара церковнослов`янська і латинська мови, в той час, як вивчення рідної мови почалося тут тільки в 30-х р. ХІХст.

Галичанам же належать і перші шкільні граматики спочатку церковнослов’янсько-української мови, а згодом (з 30-х р. ХІХст.) і української мови. Так само, пріоритет у виробленні вітчизняної граматичної термінології І.Огієнко, наприклад, також віддав Галичині. Треба зазначити, що до 30-40-х років ХІХст. більшість галицької інтеліґенції продовжували визнавати за літературну мову українського народу церковнослов’янську, тому і прагнули викласти її основи у шкільних підручниках, а також з`ясувати співвідношення української народної та церковнослов`янської мов. Важливо і те, що після відкриття на початку ХІХст. порівняльно-історичного методу дослідження мовних фактів, у вітчизняному мовознавстві оформилися три напрямки у вивченні східнослов’янських мов: учбовий, критичний та науковий. Граматики першого напрямку подавали тільки граматичні правила і визначення без будь-якого коментаря. У граматиках другого напрямку висвітлювали правила і норми мови із короткими описами і коментарями. І, нарешті, автори третього типу граматик порівнювали і зіставляли окрему мову із спорідненими мовами і діалектами. З усіх трьох напрямків галицькі українці тільки в 1 пол. ХІХст. створили не менш як 20 зразків граматики, серед яких і систематичні підручники з української мови. Розглянемо найголовніші з них.

Про те, що у Західній Україні абсолютна більшість української інтеліґенціі продовжувала дбати про збереження церковнослов’янської (слов’яноруської) як мови літературної свідчить поява у 1768р. рукописної “СЛОВЕНОРУСЬКОЇ ГРАМАТИКИ” Арсенія Коцака. Мета граматики була суто практична – навчити писати, читати і розуміти написане словеноруською мовою. Автор популяризує цю мову на Закарпатті з тим, аби протистояти асимиляції з іншими сусідніми мовами і боронитися від тиску австро-угорського уряду. Подаючи визначення граматики як “обще есть хитрость учащая и наставляющая добре писати і глаголати”, автор за середньовічною традицією піділяв її на 4 частини: орфографію, просодію, етимологію і синтаксис. Не глибока за змістом, ця граматика однак стала передумовою створення багатьох галицьких автодидактів Іпол. ХІХст., в тому числі й “ГРАМАТИКИ ЯЗЫКА СЛАВЕНОРУСЬКОГО” Івана Могильницького (1923). Із причин політичного й економічного характеру ця граматика за життя автора так і не була надрукована, але рукопис її був добре відомий галицькім інтеліґентам. Популярності здобула не стільки сама граматика, як передмова до неї, що була надрукована у 1828р. під назвою “ВЬДОМЬСТЬ О РУСКОМЬ ЯЗЫЦЬ”. Інтерес до статті був не випадковий, оскільки автор викладає революційні як для того часу погляди на галицьку українську мову, що становили науковій і політичний інтерес. І.Могильницкий, спираючись на авторитет вчених-славістів І.Бандтке, М.Каченовського, В.Раковецького, Й.Добровського, доводить, що:

1) руська (тобто українська, оскільки галичани називають себе русинами, а свою мову-руською) мова є окремою слов’янькою мовою,а не наріччям польської і російської: “ Мова руска або діалекть рускій обіч Польського, Російського, Чеського, Імерійського, Корніольського місце має. Народ руський єсть племенем и отраслею рода словенського, як кожний инший народ словенський”.

2) руська і церковнослов’янська мови це різні мови, які не слід змішувати, оскільки вони виконують різні функції. Добре розуміючи природу обох мов, І.Могильницький також визнає можливості руської народної мови стати літературною мовою.

Не зважаючи на такі теоретичні настанови, учений створив граматику словеноруської мови, хоча й дуже наближеної до галицького діалекту. М.Возняк зазначав: “ українською літературною мовою хотів бачити І.Могильницький таку мову, яка б стала перехідним містком від нароної до церковнослов’янської ”.

Кроком уперед у написанні порівняльного типу граматик треба вважати створення Михайлом Лучкаєм “GRAMMATIKA SLAVO-RUTHENA” (1830). Автодидакт надрукований латинською мовою не випадково: в умовах асимілятивної політики Угорщини, яка прагнула довести, що на Закарпатті здавна жили угорці, М.Лучкай вирішив повідомити учених Європи про історію, культуру і мову рідного йому Закарпаття. Автор переслідував й іншу мету – допомогти українцям опанувати норми молозрозумілої їм церковнослов`янської мови, зіставивши їх із нормами місцевої говірки. Таким чином, М.Лучкай створив першу порівняльну граматику церковнослов’янської й української (говіркової) мов.

Інших поглядів на українську мову дотримувався ще один закарпатський граматист Іван Фогарашій. У “ Русько-угорській ілі мадярській грамматитці ” автор під впливом ідей панславізму, переконує, що найкращою у плані літературному є церковнослов`янська мова, яка здатна виконувати будь-які функції в церковному, урядовому, суспільному житті усіх слов’ян. Тому, робить висновок граматист, не варто працювати над утворенням окремих слов`янських літературних мов, що тільки роз`єднуватимуть слов’ян.

У 1834р. була видана німецькомовна граматика Осипа Левицького“GRAMATICA DER RUTHENISHEN UND DER KLEINRUTHENISHEN SРRACHE in GALIZIEN”. Складаючись із 3 частин (орфографіі, морфології і синтаксису) підручник, за визначенням М.Возняка, є компіляцією декількох попередніх українських та російських граматик. Негативно цю граматику сприйняли і члени “Руської трійці” через непослідовність і обмеженість поглядів автора на питання розвитку літературної мови галицьких українців. Однак найбільшою хибою граматики критики вважають її неприродну, суржикову мову, продуковану побоюванням автора, аби українська мова не віддалилась від церковнослов’янської. Це побоювання переслідувало автора і в наступних його граматиках 1849р. та 1850р. Загалом же, як слушно зауважив академік М.Возняк: “Левицький стояв до кінця свого життя на розпутті між народною українською мовою, російською та церковнослов`янською”, що завадило йому створити повноцінну граматичну працю української мови.

Значно виваженішим у питанні розмежування мов був Йосип Лозинський. У 1846р. після тривалих цензурних заборон і рекомендацій автор надрукував польською підручник “GRAMNATYKA JEZYKA RUSKIEGO (maloruskiego) ” Книга складалася із передмови і 2 розділів (фонетика і морфологія). У передмові Й.Лозинський подає коротку генеалогію української моваи. Правильно оцінює вплив на неї церковнослов’янської, польської та російської мов. І найголовніше, на противагу поглядам більшості попередніх галицьких граматистів, заперечує підпорядкованість української мови церковнослов`янській, польській, угорській, німецькій мовам. Літературний варіант української мови автор пропонує створити у такий спосіб: “ Треба брати мову з уст простого люду, треба вложити її в якісь постійні правила, треба очищувати її від чужих слів, треба добувати її багатства з пісень, приказок і казок ”. У самій граматиці автор дуже виважено, як для свого часу, підходить до аналізу фізіологічної природи звуків, характеризує наголос, докладно розглядає відмінювання іменників та дієвідмінювання дієслів.

Граматика Й.Лозинського була однією із найкращих галицьких граматик Іпол. ХІХст. У зв’язку із цим досить згадати про те, що Ф.Міклошич вважав її найкращою з усіх відомих йому граматик української мови.

30-40 роки ХІХст. принесли розширення прав української мови у підавстрійській Україні. Поступово розвивається шкільництво українською мовою, особливо нижчі школи, що вимагають підручників і навчальної літератури. З огляду на критичний стан справ із україномовними підручниками шкільна комісія двічі оголошувала граматичні конкурси: 1840р. та 1851р. Перший 1840р. граматичний конкурс був оголошенний на кращу українсько-німецьку граматику, на який надіслали свої рукописи Кирило Блонський, Іван Жуківський, Антон Добрянський, Осип Лозинський, Осип Левицький. Упереджена цензура визнала кращим підручник О.Левицького, тоді, як “прилюдно було відомо, що граматика А.Добрянського була найкращою” (М.Возняк). Так само упередженою, за оцінкою А.Москаленко, виявилося і шкільна комісія, яка у 1851р. оголосила конкурс на українську граматику (учасники: Яків Головацький, Осип Ганінчак, Іван Жуківський). Найкращою було визнано у цьому конкурсі “Сокращёную Грамматику Языка Русского в употреблении народных училищ в Галиции” Яківа Головацького. Однак вартіснішою, за неупередженим висновком М.Возняка, була “Грамматика русского языка для училищ народных” Івана Жуківського.

У період після 1848р. з’являється цілий ряд рукописних галицьких граматик і посібників з української мови Луки Слугоцького (1848), Івана Малицького (1848), Гаврила Паславського(1848), Миколи Щербановського(1848). Усі автодидакти писані макаронічною мовою і є неглибокими за змістом, що складався головним чином із визначень і прикладів. Однак граматисти порівняно більше звертають увагу на окремі говіркові особливості української мови: читання е, о як і, о на початку як в (одь-wid); вимова л як в (вовк, писав).

Підсумовуючи огляд граматичних праць Іпол. ХІХст., створених галицькими українцями, мусимо вказати на таке:

1) Галицька граматична література цього періоду становила собою автодидакти спочатку порівняльного, а потім описового характеру, неглибокі за змістом, наукова система яких обмежена описом церковнослов’янської мови і частково говіркової галицької чи закарпатської мови.

2) У більшості граматик визнається окремішність української мови від російської чи польської, але немає ясності про співвідношення української і церковнослов’янської, що теж мало свої причини:

2.1 Відсутність української галицької літературної мови на народній основі;

2.2 У відродженні української школи в Галичині брало активну участь духовенство;

2.3 Вплив європейських ідей панславізму.

Культурні перетворення в Галичині в ІІпол.ХІХст., а особливо створення Наукового товариства “Просвіта”, сприяли розвитку українського шкільництва у всіх його формах – недільних, початкових школах, гімназіях, частково-вищої школи (заснування кафедри української мови при Львівському та Чернівецькому університетах). Як і в попередній період І пол. ХІХст., найактуальнішою проблемою галицького шкільництва було створення граматик і підручників українською мовою із доступною термінологією. Однак тепер це були вже якісно нові посібники (букварі, граматики, хрестоматії, читанки), що подавали опис і коментар не церковнослов`янської, а української галицької мови. Так, іще 1843р. вийшли “Буквар” та “Способь борзо виучити читати” Йосафата Кобринського, написані “дуже гарною народною мовою” (І.Франко), а в 1852р. “Руская читанка для низшої гімназії” В.Ковальського. Але більше таких видань з’явилось згодом, починаючи з ІІпол. 60-х років ХІХст.

Однім із перших підручників української мови 2пол.ХІХст. можна назвати “Граматику руского языка” Михайла Осадци, яка перевидавалась тричі: 1862, 1864, 1876рр. Автор розписує вивчення тем на чотири класи гімназії і подає чотири розділи граматики, назви яких створив сам: звукословіє (фонетика), словообразованіє (словотвір), видословіє (словозміна), словосочіненьє (синтаксис).

Мало не першим вдалим зразком вітчизняної методичної праці з української мови треба вважати “Методичну граматику язика мало – руского” Пилипа Дячана (Львів, 1865). Вже перші сторінки свідчать про намагання автора рекомендувати метод бесіди як один із оптимальних методичних прийомів вивчення рідної мови: кожне запитання учителя і відповідь учня П.Дячан подає за зразком:

Учитель: Як діляться всі звуки язика руського?

Школяр: Всі звуки язика руського діляться на: 1) самозвуки; 2) сползвуки; 3) полсамозвуки; 4) двозвуки.

Практичний характер граматики зумовив і прозору етимологію лінгвістичних термінів, побудованих на народній основі: приросток (суфікс), самозвуки (голосні), перезвук (періхід звуків), пень, ствол (основа). Значення граматики П.Дячана у вдало створених прозорих термінах, і в тих методологічних засадах і рекомендаціях, які ще були рідкістю у граматиках ХІХст.

Описово – методичною є також “Граматика руского язика для ужитку вь школах народных” Омеляна Партицького (Львів, 1873). Поряд із теоретичними відомостями з граматики та правопису автор подав ще й вправи та завдання. А чимало сучасних лінгвістичних термінів “родом” саме з цієї граматики: присловникь, реченє, звязка, водміна іменниковь, знакь выклыку, наголосъ.

Відомим галицьким мовознавцем і педагогічним діячем був Омелян Огоновський. Брак відповідних підручників для вивчання української мови спонукав цього вченого написати “Хрестоматию староруску для высшихь клясъ гимназіяльныхъ” (1881) та “Граматику руского языка для школъ середнихъ” (1889). На думку М.Возняка та І.Огієнка, роботи О.Огоновського були великим кроком уперед як своїм науковим апаратом, так і національно-виховними вартостями і мали великий вплив на граматичну літературу пізніших часів. У своїй граматиці О.Огоновський подав новий методичний виклад матеріалу у таких розділах: 1) наука про звуки; 2) наука про творення пнів або етимологія; 3)словотвір або наука про форми; 4) складня або синтаксис; 5) додаток. У вступі до свого підручника автор наголосив: “ Я намагався написати таку граматику руску, котра бь водповьдала вымогамъ теперъшньои науки фільологічної, а потомь була зрозумьла ученикамь найнизшихь клясь школь середнихь ” Граматику О.Огоновського високо оцінив М.Возняк, назвавши її “найкращою граматикою ХІХст.”.

Останнім підручником серед тих, що були створені й вийшли у ІІ пол. ХІХ ст. в Галичині, стала “Руска граматика” 1893р. Степана Смаль-Стоцького і Теодора Гартнера. Книжка починається розповіддю про мову, русинів, слов`ян, виникнення церковнослов’янської мови, творчість українських письменників.Зміст самого підручника такий: 1) Звуки; 2) Букви; 3) Словотворення; 4) Відмінюванє; 5) Складня і два додатки (руське віршування та церковнослов`янське письмо). Після кожної частини підручника автори подають граматичні правила, що ілюструються прикладами.

Коли “Руска граматика” з’явилась у школах, вона викликала невдоволення вчителів, які звикли до складних граматик класичних мов із масою правил, формул, зразків, винятків, зауважень. А граматика С.Смаль-Стоцького, Т.Гартнера була порівняно простою і звертала увагу на фонетику, знайомлячи учнів із звуковими законами, висвітлювала історичні зміни, описувала поодинокі явища, і, як твердять дослідники, “змальовувала живий образ української мови у сфері звуків”. Проте найбільше нового ця граматика внесла у граматичну термінологію. С.Смаль-Стоцький або поутворював терміни заново (іменник, прикметник, числівник), або перебрав їх із сербської граматики (однина, множина),або утворив на основі німецьких граматичних термінів (дієслово, дієприкметник, дієприслівник). Ці терміни були не важкі, доступні учням, етимологічно прозорі. Звичайно, граматика не була бездоганною, оскільки окремі її частини важко стилізовані, із великою кількістю прикладів, у яких губились учні, синтаксис був слабко розроблений. Однак “ Руска граматика ” вважалась найбільш придатним шкільним підручником, до того ж написаним цілком фонетичним правописом П.Куліша-Є.Желехівського. Для ІІ пол. ХІХст. актуальним було і питання грамотності. Підтвержуванням цього є створення великої кількості галицьких букварів, серед яких найбільш вартісні “Букваръ для школъ народных в австрійськойдержавь ” (1872) та “ Рускій букварь для школь людовых” (1879) О.Партицького, “Руська читанка для висшоїгімназії” О.Барвінського, підручники у перекладі українською мовою з ботаники, географії, арифметики, у яких вироблялась науково-технічна термінологія.

Таким чином, у ІІ пол. ХІХст. галицьке шкільництво внаслідок сприятливих соціально-політичних умов неухильно українізується, а відтак – виникають проблеми навчальної літератури, національної термінології, методики викладання різних дисциплін українською мовою:

1) граматичні праці цього періоду являють собою посібники із вивчення української галицької мови. До того ж це більшою мірою методично-наукові праці, аніж у І пол. ХІХст.

2) галицькі вчені починають дбати про доступність і зрозумілість науки засобами термінології. Апробуються різні підходи до її творення: на національних та інтернаціональних засадах.