Виявлення особливостей української мови

Наприкінці XVIII – поч. XIXст. в Росії та Україні серед освічених верств замість колишнього зневажливого ставлення до простолюду виникає сентиментально-романтичне зацікавлення ним, спричинене європейським ренесансним впливом. На Україні до того ж подібні ідеї поєдналися із демократичними козацькими традиціями, під впливом яких окремі представники вітчизняної інтеліґенції почали досліджувати народний побут, світогляд, філософію, а також мову свого народу. Найбільше уваги філологами й етнографами I пол. XIXст. було приділено українському фольклору, оскільки основи фольклористики та етнографії уже були закладені раніше в XVII – XVIIIст. Наприклад, у 70-х роках XVIIIст. У збірниках Чулкова-Попова та Трутовського надруковано кілька десятків українських пісень. А матеріал до фольклорного зібрання Зоріана Доленги-Ходаковського автор збирав протягом останньої чверті XVIIIст., вислідом чого став перший вітчизняний систематичний збірник українських пісень у їх жанровій різноманітності та великій кількості (понад 2000 зразків із Галичини, Волині, Поділля, Наддніпрянщини і Полісся). У 1777р. Надруковано етнографічне видання “Описание свадебных украинских простонародных обрядов” Калиновського. Особливої уваги українська народна творчість пісенного, легендарного та казкового жанрів удостоїлась у I пол. XIXст. Маємо цілу низку українських видань: “Запорожская старина” І. Срезневського, три збірки українських пісень М.Максимовича, «Малороссійскія и червонорусскія думы и песни» П.Лукашевича. Фольклорне та етнографічне вивчення українського етносу підказувало думку про потребу вивчати і його мову. Так, уже у виданні “Сравнительній словаръ всьхъ языковъ и нарьчий” (1787-1780рр) за ред. Палласа, було вміщено 65 народних «малороссійскихъ слів». У 1793р. українець Ф.С.Туманський у своєму часописі “Россійскій магазинъ” подав тлумачення 333 українізмів під назвою “Изъясненіе Малороссійскихъ рьченій, в льтописць встрьтившихся”. У 1798р. М.Папура[1], видаючи “Енеїду” І.П. Котляревського, надрукував при ній словничок українських слів із реєстром на 972 лексеми. На поч. I пол. XIXст подібні словники укладають, спираючись на певні наукові засади, продиктовані щойно відкритим ученими порівняльно-історичним методом: “Собраніе слов малороссійского нарЬчия” О.Павловського, що була предметом обговорення на зборах Російської академії і дістала позитивну оцінку, Івана Войцеховича (1923). У 1805 р. Російська академія наук придбала ”Граматику малороссійського нарЬчия”. Проте переслідування царською владою усього “инородческого” призвело до того, що граматика Олексія Павловського була надрукована аж у 1818р. У цій порівняльній праці вперше була подана граматична характеристика української мови в її найістотніших рисах у морфології та фонетиці:

– м’якість приголосного ц: царыця, пьяныця, лавочныця;

– гортанна артикуляція г: гуляю, губка, гарный;

–наявність звуків дз, дж: джыкгунець, дзвин, дзьнь;

– вимога и як звука середнього ряду: сыній, кныжка;

– наявність звука в на місці л у кінці складу: вовк, сказав, ховався;

– перехід о в і: сімъ, бігъ, стілъ;

– вимова хв на місці ф: хварба, хвороба;

– наявність j після губних приголосних: мьясо, тімь’я, мьяккый;

– вимова і написання на місці ь - і: літо, тінь.

Важливо і те, що О. Павловський уперше проголошує фонетичний принцип правопису: «Я намерен все слова малороссийские писать точно теми буквами, какими они там произносятся». Крім усього, О.Павловський висловив власні думки про українську мову: усвідомлюючи оригінальність історичного розвитку українського етносу, він однак вважав мову цього народу “исчезающим нарЬчіем”, але таким, що “составляет почти настоящий язык”.

У цей же час уперше в офіційній науці ставиться питання про набуття українською мовою ознак літературності. У “ВЬстнику Европы” за 1815р. була надрукована стаття польського вченого І. Бандтке. “ЗамЬчанія о языкь Богемскомъ, Польскомъ и ныньшнемъ Россійскомъ”, в якій автор заперечував «німецький» погляд на українську мову, як на наріччя «русского языка, испорченного примьсью къ нему языка польского» і стверджував, що «языкъ малороссійській (которого столица есть Кіевъ) какъ не уступающий въ старшинствь Великороссійскому не может быть нарьчіем посльднего». Далі автор висловив побажання: “ Дай Боже, чтобы языкъ Малороссійскій сталъ въ ряду ученых языковъ славянскихъ ”. І як слушно зауважує В. Чапленко: “ Що далі, то більше ставало таких висловлювань, як також збільшувалось і самих видань, що просували далі справу вивчення українського народу та його духовного багатства ”.

У I пол. XIXст провідну роль у розробці української лінгвістичної тематики відіграв Михайло Максимович. У працях “Малороссийские песни М.Максимовича”, “Начатки русской филологии” (1846), “Критико-исторические исследования о русском языке” (1838), і особливо в останній своїй роботі автор висловив погляди на самобутність східнослов’янських мов. Спираючись на авторитет О.Востокова, Ф. Палацкого, М.Надєждіна, М. Максимович вперше вводить нову класифікацію слов’янських мов, розподіляючи їх на 3 окремі етнічні мови: “1) Восточный или Русский; 2) Югозападный или Южный (тобто український); 3) Северозападный или Западный”. Ця класифікація стала загальноприйнятою серед усіх мовознавців світу. Українська ж мова розпадається у М. Максимовича на «Малороссийское или украинское» та «Червонорусское или Галицкое» наріччя. Так учений заклав підвалини української діалектології.

Одним із перших з українських мовознавців означеної доби М. Максимович починає розглядати українську мову осібно від російської: «На так называемое малороссийское наречие должно смотреть как на язык особый, отличный от Великороссийского». Проте дослідник категорично виступає і проти тих учених, які “коренные южнорусские слова и формы, неизвестные в русском языке и сходные с польскими” зараховує до запозичених із польської мови. Подібні судження «польської братії» намагалися зробити з української мови наріччя польської мови. Поставала нова загроза, цілком шовіністичного напрямку, - заперечення української мови як окремої взагалі, а відтак – виникала необхідність наукового захисту автентичності і давності української мови, викладеній у «Филологических письмах к М.П.Погодину». У ряді статей-листів М.Максимович наводить мовні риси пам’яток києворуського періоду, які згодом характеризуватимуть особливості української мови (наприклад, поплутання в з у: уселенная замість вселенная). Цілим рядом історичних і мовних фактів М.Максимович таки довів факт давності української мови (про дискусію Погодіна-Максимовича див. нижче). Загалом наукові аргументи М.Максимовича про давність і оригінальність української мови використовували інші дослідники, зокрема А.Метлинський зазначав, що мова південноруська відрізняється від північно руської, виділяв ряд ознак української мови, як, наприклад, різна вимова е з давнього є та і з ь тощо.

Оригінальні думки про свою мову висловив і автор першого великого словника нової української мови П.Білецький – Носенко. Він один із перших намагався простежити історію української мови. Вказуючи на давність її походження, вчений помилково ототожнював українську мову із церковнослов‘янською, покликаючись на Нестора – літописця. За П. Білецьким – Носенком, українська мова відрізняється від російської обласними наріччями, ідіомами запорозьких козаків, лексикою, що увійшла до її складу за час правління Литви та Польщі.

Дискусія навколо походження української мови була актуальною в 20 – 30 роки XIX ст. і для галицьких мовознавців. Львівський журнал “Czasopis naukowy” 1829 р. надрукував статтю І. Могильницького “Відомість о руском языці”, у якій на підставі свідчень пам‘яток та досліджень М. Каченовського, І. Бандке, В. Раковецького автор робить висновок: “Мова руська, або діалектъ рускій обік Польського, Російського, Чеського, Имерійського, Корніолского місце має. Народ руский єсть племенем и отраслею рода словенского, як кожний инший народ словенський”. Підкреслюючи старожитність української мови, Іван Могильницький визнавав її можливість і право бути літературною мовою. Осип Маковей уже у 1903 р. так схарактеризував “Відомості” І. Могильницького: “написана рішучо і з великим на ті часи знанням мови, давала молодшому поколінню Русинів першу наукову основу для розуміння становища руської мови поміж іншими слов‘янськими мовами і сліди цієї статті ми бачимо у працях Й. Левицького, Й. Лозинського, М. Шашкевича”.

У контексті дискусії навколо походження української мови та її статусу певне місце посідає граматика Йосипа Лозинського (1846 р.), а точніше передмова до неї, де автор подає історію українського народу, аби показати напрямки, якими йшов розвиток української мови. Учений не сумнівається у тому, що українська мова є окремою слов‘янською мовою, що поширена від південних Карпат аж до Кубані. Дослідник правильно оцінив вплив церковнослов‘янської та польської мов на галицькі діалекти і подав слушний прогноз стосовно негативного впливу російської мови на діалекти Наддніпрянщини. Він переконував, що наша літературна мова має базуватися на народній основі: необхідно брати мову з уст простого народу (а найважливішою, на думку автора, є мова пісень, казок і примовок) і увести її в чіткі і прості правила.

Важливою у визначенні властивостей української мови, особливо в осмисленні її діалектного поділу, була доповідь Я. Головацького “Розправа о язиці южноруськім та його наріччях”, прочитана на Соборі руських вчених у Львові (1848 р.). Лінгвіст заперечував вплив польської мови на українську і твердив, що навпаки – польська мова своєю виробленістю повинна завдячувати українській. Учений довів самостійність української мови, її окремішність від церковнослов‘янської та російської мов. Хоча дивно виглядає його твердження, ніби основним джерелом збагачення української літературної мови мусить бути не народна мова, а лексика стародавніх пам‘яток. В усьому іншому розвідка Я. Головацького, за оцінкою І. Крип‘якевича – науковий гімн на честь народної мови. Виступ на з‘їзді підніс авторитет ученого і наприкінці 1848 р. він стає професором Львівського університету. На цій посаді видає ряд праць, де поданий докладний як для його часу опис звукових і граматичних особливостей української мови (чергування звуків, спрощення приголосних, опис граматичних форм і категорій відмінюваних і невідмінюваних слів).

Нарешті й поважні європейські фахівці починають визнавати осібність і давність української мови. Одним із перших, хто аналізував українську мову як самостійну слов’янську мову, а не як наріччя російської чи польської, був словак П. Шафарик. Учений був переконаний, що українці – окрема нація із своєю мовою та культурою.

Таким чином, зацікавлення народною мовою, що спричинене було романтичним і сентиментальним впливом у літературі, породило низку етнографічних, фольклорних і філологічних видань у яких документувалась різнорівнева (але найбільш лексична і фонетична) система української мови. На основі виявлених фонетичних, лексичних і граматичних ознак було описано найхарактерніші риси нової української літературної мови, що виділяють її у колі слов‘янських мов. Зрозуміло, що ці перші порухи національної свідомості у бік українства аж ніяк не задовольняли імперську науку, яка вважала українську мову лише наріччям “общерусского языка, испорченного польским воздействием”. Відтак виникають тривалі, майже столітні дискусії про давність і головне – самостійність української мови. Показовою може стати дискусія з приводу теорії російського науковця і видавця – журналіста М. Погодіна, який спираючись на припущення І.І. Срезневського про тотожність книжної і живої мов у стародавньому Києві, розвинув свою шовіністичну гіпотезу. Хід його міркувань був такий: якщо книжна і жива мови у стародавньому Києві були тотожні, а давньоруська мова, зазнавши глибокого церковнослов’янського впливу виявляє схожість з російською мовою, то це означає, що в Києві в часи існування Руської держави жили росіяни та їх предки; українці, за його гіпотезою, прийшли на землі Подніпров’я не раніше XV ст. з Прикарпаття, де і сформувалися як народність. Цю теорію М.П.Погодін виклав у формі листа до І. Срезневського та опублікував у “Ізвестиях Академии наук” 1856 р. На цю публікацію негайно відгукнувся український мовознавець, історик і фольклорист М. Максимович, надрукувавши ряд статей під загальною назвою “Филологические письма к М.П.Погодіну”, в яких передусім доводить, що українці виявляють себе як окреме мовне й етнічне угруповання ще у Київській державі. Такий висновок робить учений на підставі вивчення пам‘яток X – XI ст., у яких наявні українізми на зразок черевья (1074 р.), свита (1074 р.), свитка (1147р.). звичайно, мовно – історичних аргументів у М. Максимовича ще бракує, тому помітного наукового результату його статті не мають. Однак є дуже позитивний момент у його полемічних статтях і дискусії в цілому: він полягає в тому, що М. Максимович спромігся довести факт фіксації у києворуських пам‘ятках таких рис, які згодом характеризуватимуть особливості української мови (наприклад, поплутання у з в (уселенная замість вселенная) у Ізборніку Святослава 1073 р.). він також конкретизує різницю між старослов‘янською та східнослов‘янськими мовами. У листах – статтях М. Максимович зупиняється і на питанні взаємозв’язків старої української літературної мови та народної української мови. Полеміка між М.Максимовичем та М.Погодіним тривала протягом 1856 – 1863 р., і мала велике значення для становлення поняття “українська мова”, для виявлення її характерних ознак, історичних етапів розвитку. Вона зацікавила й інших славістів: так на бік М. Максимовича пристав мовознавець О.Котляревський. А під впливом цієї дискусії П.О. Лавровський написав ґрунтовний твір “Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями” (1859 р.), у якому засвідчив головні фонетичні, морфологічні та синтаксичні риси української мови, зіставивши їх з відповідними рисами російської та інших слов’янських мов.

Що ж до кардинального питання дискусії – походження окремих східнослов’янських мов, то воно розв”язувалося й пізніше (праці О.Шахматова, П.Філіна “Происхождение русского, украинского и белорусского языков” (1972).

Умови розвитку української культури у середині XIX ст. стали ще більш несприятливими. Найбільша перешкода у цьому процесі – поділ української землі між двома державами: Австро – Угорщиною та Росією, які посилили свої кордони по території України. Створились неоднакові політичні й культурні умови для різних частин України, а це призвело до розбіжностей у процесі мовотворення. Унаслідок суцільних політичних заборон Російського царського уряду, що спрямовані були на руйнування навіть найменших виявів національної гідності, розвиток української культури триває в Галичині, де конституційний лад Австрії з II половини XIX ст. давав певні можливості для розвитку української літературної мови. Однак на цій території України виникли свої перешкоди на шляху розвитку української літературної мови. Треба знати, що в Галичині та на Закарпатті унікальний статус мало духовенство, оскільки українське населення цієї території складалося виключно з духовенства та селянства (поляки жартували, що це було суспільство “попа і хлопа”). Отже той прошарок населення країни, який більшою мірою і витворює літературну мову із народнорозмовної, і який прийнято називати інтеліґенцією, в Галичині складався із духовенства. А воно користувалось у церковних відправах мертвою церковнослов‘янською мовою, а в побуті польською
(в Галичині), угорською (на Закарпатті), румунською та німецькою (на Буковині) і зневажливо ставилось до мови українського селянства, а звідси й до спроб запровадити цю мову в літературу. Значна частина духовенства Західної України ще в першій половині XIX ст. склала партію “москвофілів”, що фінансувалася Москвою. Будучи русофільським, але не знавши гаразд російської мови, це духовенство витворило “язичіє” – мішанину з церковнослов‘янських, німецько-польських російських та місцевих українських елементів. У 50 – 60 рр. москвофіли за словами В. Чапленка “Узяли гору і користувались в культурному житті мертвим “язичієм”, а мову народну зневажали, називаючи її мовою “пастухів та свинопасів”. Москвофіли захопили найбільші громадські установи – “Народний дім”, “Галицько-руську Матицю” та головні галицькі видання “Слово”, “Пролом”, “Семейная библиотека”, “Червонная Русь”. Але найважливіше – москвофільське духовенство керувало освітою галичан, а тому не дозволяло викладати рідною українською мовою у будь – яких освітніх закладах, навіть початкових школах. На думку одного із дослідників цього періоду В. Чапленка: “ Це був фактично агентурний, ворожий українському визволенню напрямок, фінансований від російського уряду, що прагнув русифікувати українські землі, пропагував російську літературну мову, і в історії української літературної мови його можна згадувати тільки як одну із перешкод”. Але з цим антиукраїнським напрямом повели боротьбу східні та західні інтеліґенти, підбадьорені ідейними постановами і зразками рідної мови у художній обробці Т. Шевченка, виступами російських слов‘янофілів та революціонерів, зокрема Г. Чернишевського, який у статті “Національная безтактность” дав негативну оцінку москвофільству і язичію, вказавши на уже існуючу якісно оброблену наддніпрянськими українцями народну мову. Подібні ідеї втілювала в Галичині передусім молодь, що організувала рух “Молода Русь” (К. Климкевич, Ю. Федькович, О. Кониський, М. Ковалевський, Симиренко, Милорадович). Цей рух дедалі міцнів, а його учасники стали називатись “народовцями” через те, що одним із завдань “народовців”, які виразно протиставили себе “москвофілам” і відмежували український народ від російського, було “здобування самостійної народної руської літератури на основі розвою народної мови в письмі і слові”. Силами “народовців” у 1867 р. була заснована перша галицька громадська організація – товариство “Просвіта”, що розгорнула національну роботу. А в 1873. учасниками народовецького руху був створений “Літературний фонд”, який згодом (з 1892 р.) став основою “Літературно – наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ)”. Ці дві організації відіграли виняткову роль у національному відродженні українців, в обороні їх прав, і стали прототипом Національної академії наук, оскільки саме у виданнях НТШ вперше почали друкуватися науково – популярні статті, літературні та публіцистичні матеріали українською мовою, а проблеми, поставлені у цих друкованих матеріалах, сприяли розвиткові не тільки художнього але й наукового, епістолярного, публіцистичного, інформативно - політичного стилів.

Тим часом майже півстолітнє політичне і мовне протистояння “москвофілів” та “народовців” завершилось у Галичині перемогою останніх і з кінця XIX ст. хоч і не зовсім вільно, але українська народна мова, оброблювана поступово галичанами зазвучала навіть у школах та церковних проповідях.

Перша половина XIX ст. – 50 – 60 рр. XIX відома як епоха наукового вивчення української мови. За цієї доби виникають перші описові граматики і словники; досліджується історія української мови та визначається її місце серед слов’янських мов. Науково вивчається фольклор та українська етнографія, з’являються талановиті вчені, які заклали підвалини української науки, в тому числі й мовознавства і які стримували політичну та культурну асиміляцію українського народу.