Адміністративно - територіальний устрій України.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої країни – це обумовлена географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких будуються система державних органів і система місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України (стаття 132) територіальний устрій України грунтується на засадах:

- єдності та цілісності державної території;

- поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;

- збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Адміністративно-територіальний устрій України враховує такі особливості і традиції:

- історичні;

- економічні;

- екологічні;

- географічні;

- демографічні;

- етнічні;

- культурні.

 

Поняття та суть адміністративно-територіальної одиниці: складові елементи та їх взаємодія.

Адміністративно-територіальною одиницею України є область, район, населений пункт.

Ознаки, за якими визначається адміністративно-териоріальна одиниця:

- економічні;

- соціальні;

- політичні;

- екологічні;

- промислові.

Адміністративно-територіальні одиниці в Україні розрізняються за трьома підставами:

1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);

2) за своїм статусом — на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як ад­міністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України — на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

 

Принципи організації системи реґіонального управління.

- наукової обґрунтованості управлінських рішень, що передбачає розробку якісних управлінських рішень, заснованих на об'єктивних економічних законах і результатах попереднього аналізу рівня регіонального розвитку;

- погодженості всіх елементів системи регіонального управління, що полягає у формулюванні адекватних цілей діяльності й розвитку регіону, виконанні для їх реалізації основних функцій регіонального управління, а також використанні необхідних методів управління при відповідному ресурсному забезпеченні;

- раціоналізації діапазону регіонального управління, що полягає в розробці та функціонуванні ефективних організаційних структур управління, що забезпечують суб'єкту управління відповідну керованість об'єктом управління;

- оптимізації співвідношення централізації та децентралізації в процесі регіонального управління, що повинен забезпечити раціональне об'єднання єдиноначальності й делегування повноважень, що дозволяє приймати якісні управлінські рішення і реалізовувати їх у запланований термін;

- формування та використання адекватної і достовірної управлінської інформаціїна основі ефективної організації інформаційних потоків, що полягає в одержанні та використанні необхідної управлінської інформації про стан об'єкта регіонального управління;

- максимізації результату регіонального управління при мінімізації ресурсних витрат, заснованого на одержанні запланованого результату управління при використанні необхідного обсягу природних, матеріально-технічних, фінансових, трудових і інформаційних ресурсів.

 

Поняття “реґіону”.

В Україні “регіон” (на локальному рівні регіонального розвитку, тобто в межах країни) традиційно розглядають як: територіально-економічну одиницю; територіаль-но-адміністративну одиницю; громаду (що об’єднує всіх мешканців на певній території). Відповідно до таких ознак “регіону” система регіонального управління поєднує в собі: систему центральних і регіональних органів влади; сукупність функцій, що здійснюються державними органами, а також різноманітні методи, ресурси, які використовуються для реалізації цих функцій; підсистему зв'язків (прямих і зворотних), що виникають між об’єктами і суб’єктами регіонального управління.

Регіон – територія країни (район, область, зона) із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливо- стей, яка розвивається на основі законів національної економіки і регіональних за-

вдань, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини.

Регіон як наукова категорія регіоналістики – (від лат. “ regio ” – країна, область, простір; region – англ.) – визначена територія, обмежена просторово-часовими межами існування.

Регіон як категорія державного управління – (від лат. “ regio ” – країна, область, простір; region – англ.) – визначені законодавством територіальні утворення з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (Автономна республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь). Для цілей планування та регіонального розвитку можуть визначатись макрорегіони у складі декількох регіонів чи їх частин, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю розвитку, і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку території.

 

Типи реґіонів.

1 Програмно орієнтований – території, на яких економічна та інша діяльність за спец програмами (спец. екон зони прикордонні зони приміські зони, міські конгломерати, Чорнобильська зона).

2 Депресивні, які демонстрували в минулому високі темпи росту.

3 Стагнаційні з низьким або нульовим темпами росту на протязі певного періоду часу.

4 Піонерні (нового освоєння) існують в країнах, що розвиваються.

5 Мікрорегіони первинні економічні регіони.

6 Економічні регіони первинного порядку (генеральні) утворюють схеми регіонального мікроподілу держави