Територіальні основи реґіонального управління.

Територіальні основи реґіонального управління.

 

Адміністративно - територіальний устрій України.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої країни – це обумовлена географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких будуються система державних органів і система місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України (стаття 132) територіальний устрій України грунтується на засадах:

- єдності та цілісності державної території;

- поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;

- збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Адміністративно-територіальний устрій України враховує такі особливості і традиції:

- історичні;

- економічні;

- екологічні;

- географічні;

- демографічні;

- етнічні;

- культурні.

 

Поняття та суть адміністративно-територіальної одиниці: складові елементи та їх взаємодія.

Адміністративно-територіальною одиницею України є область, район, населений пункт.

Ознаки, за якими визначається адміністративно-териоріальна одиниця:

- економічні;

- соціальні;

- політичні;

- екологічні;

- промислові.

Адміністративно-територіальні одиниці в Україні розрізняються за трьома підставами:

1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);

2) за своїм статусом — на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як ад­міністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України — на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

 

Поняття “реґіону”.

В Україні “регіон” (на локальному рівні регіонального розвитку, тобто в межах країни) традиційно розглядають як: територіально-економічну одиницю; територіаль-но-адміністративну одиницю; громаду (що об’єднує всіх мешканців на певній території). Відповідно до таких ознак “регіону” система регіонального управління поєднує в собі: систему центральних і регіональних органів влади; сукупність функцій, що здійснюються державними органами, а також різноманітні методи, ресурси, які використовуються для реалізації цих функцій; підсистему зв'язків (прямих і зворотних), що виникають між об’єктами і суб’єктами регіонального управління.

Регіон – територія країни (район, область, зона) із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливо- стей, яка розвивається на основі законів національної економіки і регіональних за-

вдань, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини.

Регіон як наукова категорія регіоналістики – (від лат. “ regio ” – країна, область, простір; region – англ.) – визначена територія, обмежена просторово-часовими межами існування.

Регіон як категорія державного управління – (від лат. “ regio ” – країна, область, простір; region – англ.) – визначені законодавством територіальні утворення з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (Автономна республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь). Для цілей планування та регіонального розвитку можуть визначатись макрорегіони у складі декількох регіонів чи їх частин, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю розвитку, і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку території.

 

Типи реґіонів.

1 Програмно орієнтований – території, на яких економічна та інша діяльність за спец програмами (спец. екон зони прикордонні зони приміські зони, міські конгломерати, Чорнобильська зона).

2 Депресивні, які демонстрували в минулому високі темпи росту.

3 Стагнаційні з низьким або нульовим темпами росту на протязі певного періоду часу.

4 Піонерні (нового освоєння) існують в країнах, що розвиваються.

5 Мікрорегіони первинні економічні регіони.

6 Економічні регіони первинного порядку (генеральні) утворюють схеми регіонального мікроподілу держави

Реґіон та реґіоналізм.

Регіон: поняття та ознаки. Типи регіонів.

Двоїстість сприйняття поняття “регіон” у науковій думці:

• поняття “регіон” як адміністративно-територіальної одиниці (область чи регіон – Франція, Німеччина, Іспанія, Італія),

• обєднання кількох районів чи областей на зразок муніципальних регіонів (США).

Регіон – це територіальне утворення, яке сформоване у законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчий ніж державний та наділене політичним самоврядуванням.

У словнику з регіональної політики, наведено наступне тлумачення поняття „регіон”: регіон – (франц. region, від лат. region – область, район) – територія, яка відрізняється від інших територій за рядом ознак і характеризується певною цілісністю та взаємопов’язаністю її складових елементів. Регіони можуть бути будь-якого розміру – від міста (або району у великому місті) до величезних регіонів всередині континенту

В Україні ні конституційного, ні законодавчого визначення поняття “регіон” не має.

Визначається Конституцією або законом, який визначає його:

1.автономність

2.самобутність

3.владні повноваження

4.організаційний устрій.

Може мати власну Констит або статус автономії в одній державі можуть бути регіони з різним правовим статусом

Характеристики: базова асамблея або інший представницький орган, власний виконавчий орган.

В Україні 9 соціально-економічних регіонів:

1 столичний (Київська, Житомирська, Чернігівська обл..)

2 центральний (Черкаська, Кіровоградська обл..)

3 північно-східний (Сумська, Харківська, Полтавська обл..)

4 Донецький (Донецька, Луганська обл..)

5 придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська обл..)

6 причорноморський (АРК, Одеська, Миколаївська, Херсонська обл..)

7 Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл..)

8 Прикарпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська обл..)

9 північно-західний (Рівненська, Волинська обл..)

 

Регіоналізм – це система ідеологічних орієнтацій, яка проявляється в громадсько-політичному русі, метою якого є утвердження регіонів як суб’єктів політичний та управлінських відносин, розширення повноважень регіональних органів влади.

У учасному світі розрізняють західний (європейський), американський і східний регіоналізм. Підґрунтям першого є пріоритет прав і інтересів конкретної особи над будь-якою спільнотою.

Регіоналізм направлений на згладжування контрастів між центральними і перефірійними регіонами, виконуючи стабілізуючу функцію. Слід розділяти регіоналізм як зовнішньополітичний курс, як ідеологія державного втручання і як економіко-політичну співпрацю держав, які утворюють регіональні союзи чи групування. Також є глобальний і локальний регіоналізм.

 

Види реґіональної політики.

Регіональна політика - це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільними витратами проводити децентралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов із врахуванням складної економічної, соціальної, національної, етнічної, релігійної структури країни. Це важлива складова частина економічної політики держави, що охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, які проводяться як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані на регулювання процесів розміщення продуктивних сил. Регіональна політика — це державне втручання у розвиток регіонів для згладжування соціально-економічних диспропорцій між ними.

Відповідно до суб'єкта управління розрізняють регіональну політику на рівні держави та власне на рівні регіону.

Відповідно до об'єкта управління регіональна політика поділяється на: галузеву і територіальну. Галузева політика передбачає, передусім, розвиток галузі, а потім —території. При регіональній політиці територіального спрямування регулюванню підлягає загальна структура областей і економічних регіонів, тобто сукупність галузей економічного виробництва, що зосереджені в регіоні.

Залежно від рівня розвитку держави виділяють регіональну політику країн з розвинутою та перехідною економікою; країн, що розвиваються.

Залежно від напряму реалізації регіональної політики виділяють такі види: зовнішню регіональну політику та внутрішню регіональну політику.

За сферою суспільного життя розрізняють такі види регіональної політики: економічна; екологічна; соціальна; науково-технічна; культурна; військова.

В залежності від основних цілей державної регіональної політики, розрізняють два її види:
1. Регіональна політика орієнтована на вирівнювання. Оскільки отримання економічних доходів “бідними” і “багатими” регіонами веде до нерівності в добробуті населення цих регіонів в середині однієї держави, то мають проводитися такі специфічні регіонально-політичні заходи, які приведуть економічно слабкі і малозабезпечені регіони до рівня певних економічних стандартів в середині країни.

2. Регіональна політика орієнтована на зростання. Регіональне і одночасно загальноекономічне зростання мають відбуватися з державною допомогою через першочергове латентне освоєння наявних регіональних потенціалів.

Суттєва різниця між орієнтованою на зростання і орієнтованою на вирівнювання регіональною політикою полягає в тому, що, по-перше, при чистій концепції економічного зростання держава цілеспрямовано сприяє лише таким регіональним процесам, які приводять до загальноекономічного зростання. З погляду на це, кращими для політичного рішення будуть такі економічні умови розвитку в окремих територіях, в яких є в наявності розвинута матеріальна і соціальна інфраструктура. Саме ці критерії і будуть мати вирішальне значення при визначенні територій пріоритетного розвитку.

Звичайно досягнення цілі економічного зростання певним шляхом приведе до зростання міжрегіональних доходів, зростання добробуту населення і таким чином до пасивного оздоровлення (санації) слабо розвинутих регіонів. Але орієнтована виключно на економічне зростання регіональна політика навряд чи буде сьогодні суспільно необхідною.

По-друге, якщо регіональну економічну політику розглядати з точки зору регіональних проблем, то вона перетвориться на допомогу переважно слабким регіонам – аграрним і моно структурним промисловим. Але така “регіоналізована” політика може затримувати загальноекономічне зростання, оскільки вона стримує дію факторів виробництва у короткостроковому періоді та їх спрямування до найкращого господаря в найкращого місце прикладання.

 

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах.

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Стаття 145. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Стаття 146. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

 

1. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

У Конституції України від 28 червня 1996 р. місцевому самоврядуванню присвячено весь розділ XI (ст. 140-146), а також про нього йдеться в певних статтях інших розділів. Принципове значення має ст. 7, якою визнається і гарантується місцеве самоврядування як елемент демократичного конституційного ладу. Конституція є правовою основою побудови системи місцевого самоврядування, організації і діяльності його органів.

З прийняттям Верховною Радою України 21 травня 1997 р. Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» депутати і працівники місцевих Рад отримали нову правову основу для своєї діяльності. Цей Закон закріплює недержавний статус органів місцевого самоврядування, що відповідає положенням Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування і Європейської Хартії про місцеве самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. складається з преамбули та 5 розділів (80 статей).

Розділ І. Загальні положення. – Дається визначення місцевого самоврядування, що доповнює його розуміння згідно з Конституцією України. Так, проголошено, що місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

До системи місцевого самоврядування включають: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування. – Формулюється загальна та виключна компетенція сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; права та обов'язки сільського, селищного, міського голови; повноваження районних та обласних рад.

Розділ III. Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. – Передбачаються порядок і процедура використання комунальної власності, формування й розпорядження місцевим бюджетом і т. д.

Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування. – Присвячений проблемам забезпечення фактичного втілення компетенції органів місцевого самоврядування та покладання відповідальності за її порушення.

Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення. – Визначає особливості дії Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

 

1. Сучасна модель місцевого самоврядування в Україні.

Найбільше поширення в сучасному світі отримали дві основні моделі місцевого самоврядування – англосаксонська (англо-американська) та континентальна (французька).

Англосаксонська модель сформувалася в результаті поступового входження систем управління містами середньовічної Англії в державний механізм управління країною.

Характерними рисами цієї системи є:

 значна автономія органів місцевого самоврядування по відношенню до державної влади;

 відсутність на місцях повноважних представників центральної влади, які б опікали органи місцевого самоврядування;

 виборність ряду посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою (наприклад, шериф, клерк громади, скарбник, коронер, регістратор, податковий інспектор тощо);

 функціонування органів місцевого самоврядування виключно в межах своєї компетенції, закріпленої в законі, тобто, повноваження місцевого самоврядування визначаються згідно з позитивним принципом правового регулювання (органи місцевого самоврядування можуть робити лише те, що прямо передбачено законом).

Континентальна модель є результатом тривалої еволюції римської системи організації влади на місцях і вона характеризується такими основними рисами:

 більш високим (у порівнянні з англо-американською моделлю) ступенем централізації управління, наявністю органів місцевого управління з вертикальною підпорядкованістю;

 Повноваження місцевого самоврядування визначаються згідно з негативним принципом правового регулювання (органам місцевого самоврядування дозволяється робити все, що не заборонено законом).

В деяких державах започаткована така система організації влади на місцях, яка характеризується рисами як англо-американської і континентальної моделі, що дає підстави виділити третю – змішану модель.

Аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що в нашій державі реалізовано саме змішану модель місцевого самоврядування, особливості якої зводяться до такого:

1) право на місцеве самоврядування визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ, міст («природними» громадами);

2) на регіональному рівні (район, область) практично всі функції управління територією здійснюють органи виконавчої влади – місцеві державні адміністрації, а органи місцевого самоврядування (районні та обласні ради) носять декоративний характер і реально не впливають на стан соціально-економічного та культурного розвитку регіону;

3) організація місцевого самоврядування здійснюється за схемою «сильний мер – рада», яка передбачає, що обраний територіальною громадою сільський, селищний, міський голова відіграє досить вагому роль в системі місцевого самоврядування – він головує на сесії відповідної ради, очолює її виконавчий комітет та здійснює функції представництва громади у відносинах з іншими громадами, органами державної влади, підприємствами, організаціями та установами;

4) компетенція місцевого самоврядування закріплюється згідно з позитивним принципом правового регулювання (органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України – ст. 19 Конституції України).

Аналіз існуючої в Україні моделі місцевого самоврядування дозволяє зробити висновок, що вона не в повній мірі відповідає принципам та стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування і, зокрема:

1) суперечить положенням Хартії щодо віднесення до суб’єкта права на місцеве самоврядування всіх рівнів місцевих властей, оскільки передбачає визнання права на місцеве самоврядування лише за їх низовим рівнем (село, селище, місто);

2) в законодавстві України не визначено територіальної основи місцевого самоврядування (територіальних меж юрисдикції громади);

3) при закріпленні компетенції місцевого самоврядування не дотриманий принцип субсидіарності, проголошений Хартією. Зокрема, значна частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус «делегованих», а характер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення «конкуренції компетенцій», тобто до такої ситуації, коли до відання органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій віднесені однакові питання управління.

 

1. Рівні місцевого самоврядування.

Існує два рівні місцевого самоврядування: базовий та регіональний.

Базовим рівнем місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами.

Територіальну основу регіонального самоврядування становлять район, область. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

 

1. Елементи системи місцевого самоврядування.

 

1. Територіальна громада.

Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Згідно ст. 6 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову.

Добровільне об'єднання територіальних громад відбувається
за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних
громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна.

Вихід із складу сільської громади здійснюється за рішенням
референдуму відповідної територіальної громади.

У містах з районним поділом територіальні громади районів
у містах діють як суб'єкти права власності.

 

1. Форми прямої (безпосередньої) демократії.

 

1. Представницькі органи місцевого самоврядування.

Представницький орган місцевого самоврядування - виборний
орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.Згідно ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні",сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські,
селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами. Порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Чисельність працівників органів місцевого самоврядування встановлюється відповідною радою у межах загальної чисельності,визначеної типовими штатами, затвердженими Кабінетом Міністрів України.

 

1. Виконавчі органи місцевого самоврядування.

Виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції
України та ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого
самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами;

Згідно ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у
містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з
питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої
влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
У сільських радах, що представляють територіальні громади,
які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово. До виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних в містах рад належать:- їх виконавчі комітети;- відділи;- управління;- інші виконавчі органи, які утворюються цими радами.Виконавчі органи рад створюються відповідною радою на строк її повноважень і діють до формування нового складу виконавчого органу. Вони не належать до органів державної виконавчої влади.Виконавчі органи є юридичними особами, наділеними виконавчо-розпорядчими функціями, які від свого імені видають нормативно-правові акти, які є обов'язковими для виконання на території відповідної ради.До основних функцій виконавчого комітету ради відносяться:- попередній розгляд проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм, місцевого бюджету, проектів рішень з питань, які відносяться до розгляду ради;- координація діяльності відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, об'єктів комунальної власності;- право змінювати і відміняти акти підлеглих йому відділів, управлінь, а також їх посадових осіб;- президіальні функції - функції, спрямовані на забезпечення діяльності відповідних рад.Основною формою роботи виконкому ради є засідання. Засідання скликає голова не рідше одного разу на місяць. Основним документом, який визначає організащйно-процедурні питання є регламент виконкому.

 

1. Посадові особи місцевого самоврядування.

Згідно ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.Посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на
чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України.
Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий
комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на
її засіданнях. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю. На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про
статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.