Визначення менінгіту. Клінічна картина менінгіту, залишкові явища. Лікувально-педагогічні заходи.

Менінгіт – гнійне або серозне запалення оболонок головного і спинного мозку, спричинене бактеріями, вірусами, іншими причинами. Виникає як самостійне захворювання, так і як ускладнення іншого процесу. Симптоми – головний біль, ригідність м’язів потилиці одночасно з гарячкою, порушенням свідомості і чутливістю до світла або звуку, іноді у дітей – дратівливість і сонливість. Якщо є висип, це вказує на менінгококову інфекцію. Діагноз ставиться на підставі дослідження спинномозкової рідини. Ускладнення – глухота, епілепсія, гідроцефалія, розумова відсталість у дітей.

Причиною захворювання можуть бути бактерії, грибки, найпростіші, віруси. При первинному менінгіті запаленню мозкових оболонок не передують захворювання інших органів. Вторинні менінгіти виникають як ускладнення інших захворювань. До таких захворювань відносяться запалення порожнини середнього вуха, гнійні процеси у області обличчя, ЧМТ, туберкульози, епідемічний паротит тощо. По клінічному перебігу менінгіти поділяються на: блискавичні, гострі, хронічні. Протікання менінгіту визначається характером збудження, реактивністю організму, віком хворого.

Основним клінічним проявом менінгіту є менінгіальний синдром, до якого відноситься головний біль, блювання, загальна гіпертензія, специфічна поза хворого і ряд інших симптомів.

При менінгіті спостерігаються такі симптоми Керінга (неможливість розігнути ногу у колінному суглобі), верхній симптом Брудзвинського (мимовільне згинання ніг у колінному і тазостегнових сулобах при опусканні голови до грудей), нижній симптом Брудзинського (мимовільне згинання однієї ноги у колінному і тахостегновому суглобах при розгинанні іншої) тощо.

Найбільш стійким та обов’язковим симптомом менінгіту є запальні зміни у спинномозковій рідині, що характеризуються збільшенням числа клітин і помірно вираженим збільшенням білка. Наявність змін у спинномозковій рідині дозволяє діагностувати менінгіт навіть при відсутності виражених менінгіальних симптомів, так як це часто буває у маленьких дітей.

Частота виникнення негативних наслідків після перенесеної хвороби становить, в середньому, 10-15 відсотків. Порушення та втрата слуху, зору, коли вражаються слухові та зорові нерви, вважається одним із найбільш розповсюджених ускладнень гнійного менінгіту. Також трапляються паралічі, розумова відсталість, судомний синдром. Тому хворі, що перенесли менінгіт, потребують тривалого диспансерного нагляду в лікарів (вузьких спеціалістів) амбулаторно з відповідною корекцією можливих наслідків.

63. Будова середнього і проміжного мозку. (№41+)

Середній мозок — відділ головного мозку розташований між і проміжним мозком, древній зоровий центр.

Середній мозок є продовженням моста. На базальній поверхні головного мозку середній мозок відокремлюється від мосту досить чітко, завдяки поперечним волокнам мозку. З дорсальної поверхні середній мозок відмежовується від мосту мозку за рівнем переходу IV шлуночка у водопровід і нижніх горбків даху. На рівні переходу IV шлуночка у водопровід середнього мозку верхню частину IV шлуночка формує верхній мозковий парус, де утворюють перехрест волокна блокового нерва і переднього спинномозочкового шляху.

У латеральних відділах середнього мозку в нього входять верхні мозочкові ніжки, які, поступово занурюючись у нього, утворюють перехрест зі середньою лінією. Дорсальна частина середнього мозку, розташована ззаду від водопроводу, представлена ​​дахом з ядрами нижніх і верхніх горбків.

Будова ядер нижніх горбків проста: вони складаються з більш-менш гомогенної маси нервових клітин середнього розміру, відіграючи істотну роль в реалізації функції слуху і складних рефлексів у відповідь на несподівані звукові подразнення. Ядра верхніх горбків організовані більш складно і мають шарувату будову, беручи участь у здійсненні «автоматичних» реакцій, пов'язаних із зоровою функцією, тобто безумовних рефлексів у відповідь на зорові подразнення. Крім того, ці ядра координують рухи тулуба, мімічні реакції, рухи очей, голови, вух і т. д. у відповідь на зорові стимули. Здійснюються ці рефлекторні реакції завдяки дахово-спиномозговому і дахово-бульбарному шляхам.

Вентральніше від верхніх і нижніх горбків даху знаходиться водопровід середнього мозку, оточений центральною сірою речовиною. У нижньому відділі покришки середнього мозку розташовується ядро ​​ блокового нерва, а на рівні середнього і верхнього відділів — комплекс ядер окорухового нерва. Ядро блокового нерва, що складається з нечисленних великих багатокутних клітин, локалізується під водопроводом на рівні нижніх горбків. Ядра окорухового нерва представляють собою комплекс, до якого входять головне ядро ​​окорухового нерва, великоклітинне, подібне за морфології до ядер блокового і відвідного нервів, дрібноклітинне непарне центральне заднє ядро ​​і зовнішнє дрібноклітинне додаткове ядро. Ядра окорухового нерва розташовуються в дахові середнього мозку у середній лінії, вентральніше водопроводу, на рівні верхніх горбків даху середнього мозку.

Важливими утворами середнього мозку є також червоні ядра і чорна речовина. Червоні ядра розташовуються вентролатеральніше центральної сірої речовини середнього мозку. У червоних ядрах закінчуються волокна передніх мозочкових ніжок, кірково-червоноядерні волокна і волокна з утворень стріопаллідарної системи. У червоному ядрі розпочинаються волокна червоноядерно-спинномозкового, а також червоноядерно-оливного шляхів, волокна, що йдуть в кору великого мозку. Таким чином, червоне ядро ​​є одним з центрів, що беруть участь у регуляції тонусу і координації рухів. При ураженні червоного ядра і його шляхів у тварини розвивається так звана децеребраційна ригідність. Вентральніше від червоного ядра розташовується чорна речовина (subst. nigra), яка ніби відокремлює дах середнього мозку від його основи. Чорна речовина також має стосунок до регуляції м'язового тонусу.

Основа ніжки середнього мозку складається з волокон, які сполучають кору великого мозку і інші утвори кінцевого мозку з нижчими утворами мозкового стовбура та спинного мозку. Велика частина основи зайнята волокнами пірамідного шляху. При цьому в медіальній частині розташовуються волокна, що йдуть з лобових областей півкуль великого мозку до ядер моста і довгастого мозку, латеральніше — волокна пірамідного шляху, в самих латеральних відділах — волокна, що йдуть з тім'яної, скроневої і потиличної областей півкуль великого мозку до ядер моста.

Проміжний мозок складається з таламуса (зорового горба), епіталамуса, метаталамуса та гіпоталамуса. Порожниною проміжного мозку є ІІІ шлуночок.

Таламус – це скупчення нервових клітин, розташованих по обидва боки ІІІ шлуночка. Його ділять на передній та задній таламус.

Таламус є одним з підкіркових центрів зору і центром аферентних імпульсів зі всього організму, що прямують до кори великого мозку. Основна функція таламуса – проведення чутливих імпульсів до кори головного мозку. Через таламус проходять провідники больового, тактильного, температурного, м’язово-суглобового, вібраційного чуття; зорові, смакові, нюхові, слухові шляхи. У таламусі формуються відчуття та передача імпульсів до екстрапірамідної системи, її підкіркових центрів.

Метаталамус також містить один з підкіркових центрів зору та підкірковий центр слуху. Обидва ці ядра (медіальне та латеральне колінчасті тіла) зв’язані з пагорбками середнього мозку.

До структурних елементів епіталамуса відносяться шишковидне тіло, яке є ендокринною залозою, що регулює функцію кори надниркових залоз і розвиток статевих ознак.

Гіпоталамус складається з сірого пагорба, лійки, мозкового придатка (нейрогіпофіза) та парних сосцевидних тіл. Зоровий перехрест та зорові тракти є його передньою межею. У ділянці сосцевидного тіла знаходиться ядро, яке є підкірковим центром нюху.

Сірий пагорб переходить у лійку, у ділянці якої розташований нейрогіпофіз. Саме він контролює функції ендокринних залоз (щитовидної, статевих, надниркових залоз), контролює зріст та дозрівання органів, координує функції різних органів та систем організму. Гормони продукуються переважно передньою долею, у задній відбувається їх накопичення з подальшим виділенням у кровообіг.

У гіпоталамусі знаходяться скупчення сірої речовини у вигляді ядер, які є центрами вегетативної нервової системи, котра регулює всі види обміну речовин, дихання, кровообіг, діяльність внутрішніх органів, залоз внутрішньої секреції тощо. Завдяки функції гіпоталамуса у організмі підтримується певна сталість внутрішнього середовища (гомеостаз) в умовах постійної лабільності зовнішнього середовища. Завдяки зв’язкам з лімбічною системою гіпоталамус приймає участь у формуванні емоцій, здійснюючи їх вегетативне забарвлення. Множинність функцій гіпоталамо-гіпофізарного відділу проміжного мозку веде до того, що при його ураженні виникають різноманітні патологічні синдроми з різними неврологічними та ендокринними проявами. Гіпоталамічна ділянка забезпечує взаємодію між регуляторними механізмами, що забезпечують інтеграцію психічної, вегетативної та гормональних сфер. Від стану гіпофіза залежать процеси підтримання в організмі гомеостазу (терморегуляцію, апетит).

Ушкодження сірого пагорба може обумовити розвиток адипозогенітального синдрому, або синдрома Бабінського-Фреліха. Цей синдром може бути наслідком росту пухлини у гіпоталамо-гіпофізарній ділянці (краніофарингіоми). Вже у ранньому дитинстві настає ожиріння, а у пубертатному періоді звертає на себе увагу недорозвиток статевих органів і вторин

Одним з основних гіпоталамо-ендокринних захворювань є обумовлений недостатністю продукції антидіуретичного гормону нецукровий діабет, для якого характерні спрага та виділення великої кількості сечі з низькою відносною щільністю.

Надлишкова продукція передньою долею гіпофіза соматотропного гормону супроводжується розвитком синдрому акромегалії. Недостатність його продукції веде до фізичного недорозвитку організму – гіпофізарному нанізму.

Внаслідок гіперфункції клітин, продукуючих адренокортикотропний гормон підвищується виділення гормонів кори надниркових залоз, що призводить до розвитку хвороби Іценко-Кушинга, симптомами якої є специфічне ожиріння у плече-лопатковій ділянці, артеріальна гіпертензія, аменорея або імпотенція.

При вираженій недостатності функцій гіпоталамо-гіпофізарної ділянки може розвинутися гіпофізарне виснаження, або хвороба Симонса.