Акцентологічні й орфоепічні норми СУЛМ

Інструкція з вивчення питання

1. Уважно ознайомитися з орфоепічними нормами СУЛМ

 

Орфоепічні норми регулюють правильну (літературну) вимову звуків, звукосполучень, слів, граматичних форм слова. Цей термін (орфоепія) за походженням грецький (orfos – правильний, epos – мова). Акцентологічні норми регулюють правильне наголошення в словах.

Неправильна вимова завжди якоюсь мірою заважає розумінню усної мови, утруднює його (вже хоча б тим, що відвертає увагу на зовнішній бік мови, на її звучання). Дуже часто джерелом відхилень від правильної літературної вимови є найближче діалектне оточення або рідна говірка мовця, а то й інша мова, що впливає часом на його вимову. Вимовні навички, набуті в практиці вживання однієї мови, можуть механічно переноситися в другу. Тоді виникає часто мішанина елементів фонетичної системи тієї й другої мови. Особливо це помітно буває на вимові спільних близькоспоріднених мов (напр, української та російської). Відхилення від вимовних норм нерідко пояснюється й впливом правопису й графіки (писемної форми слів). Наприклад, пишемо робиться, а читаємо [ро́́́биц΄:а].

Унаслідок розходження письма з живою мовою в мовну практику широкого загалу може проникнути й почасти навіть закріплюватися в ній на якийсь час така неприродна вимова. Її коріння – у хибному ототожнюванні звука з буквою, норми літературної вимови з орфографією. Але треба добре усвідомлювати, що основна форма існування й функціонування будь-якої мови – усна жива, звукова її форма. Мова кожного народу (йдеться про живі сучасні мови) складається найперше із звуків як природної матерії мови. А писемна, чи графічна, форма мови, букви завжди є тільки більш або менш точним відображенням, фіксацією на письмі звукової мови народу. На сучасному етапі розвитку літературної мови норми української літературної вимови в основному склались, і вони поширені на всій території України.

У наш час сфера поширення усної мови широка: збори, виступи, дискусії, конференції, публічні лекції, театр, радіомовлення, телебачення та ін. Безперечно, досконале володіння нормами орфоепії сприятиме піднесенню загальної та мовної культури особистості.

В основі орфоепії лежать фонетичні закони, які властиві голосним та приголосним звукам української мови.

1. Усі голосні в українській мові – наголошені й ненаголошені – вимовляються повнозвучно, без «ковтання» звуків та осла блювання, виразно, ясно, чітко (крім ненаголошених е, и): [сторона́], [гл΄ад΄і́ти], [голова́], але [бе́́рег], [глибина́], [осере́док]. Треба знати, що ототожнювати український звук [ и ] з російським [ ы ] не можна: це різні типи голосних, і український звук[и] відрізняється тим, що він не такий глибокий, як російський, і його вимова є щось середнє між російським [ы] та українським [і]. У кінцевих ненаголошених складах та перед й [и] не змінюється за якістю: [копа́ли], [черво́ниі].

Звук [ о ] в більшості ненаголошених складах вимовляється чітко: [зо́лото]. Але в позиції перед наголошеним складом з у голосний [о] наближається у вимові до [у]: [соб’і́].

Голосні звуки [і], [у] можуть бути нескладовими, тобто такими, що не утворюють складу. На письмі їх позначають й [і] та в [ў]. Нескладовими вони будуть на початку слова перед приголосними, у кінці слова після голосного, у середині слова після голосного перед приголосним: [ўчо́ра], [іти], [п’ішо́ў], [си́н΄іі], [пра́ўда], [ба́іка].

Отже, [о], [е], [и], [і], [ў] – це все фонетичні варіанти звуків [е], [и], [о], [і], [у].

2. При вимові приголосних звуків слід знати, що вони бувають тверді й м’які, дзвінкі й глухі. В українській мові не всі приголосні мають парність за твердістю/м’якістю (це б, п, в, м, ф, ж, ш, ч, дж, г, к, х). У позиції перед наступним і вони стають напівпом’якшеними. Пом’якшені звуки позначаються [΄], а напівпом’якшені - [’].

В українській літературній мові всі дзвінкі приголосні в кінці слова та перед глухими вимовляються чітко (не оглушуються): [дуб], [ка́́зка], [друг], [кни́жка].

Певні фонетичні зміни відбуваються в групах приголосних:

- асиміляція за дзвінкістю (глухий приголосний перед дзвінким вимовляється як парний йому дзвінкий): [бород΄ба́], (боротьба), [про́з΄ба] (просьба), [йагби́] (якби), [л΄іджба́] (лічба);

- асиміляція за глухістю (в українській мові це рідкісне явище; дзвінкі звуки перед глухими вимовляються чітко: [д΄і́жка], [ка́зка]. Винятки: [ле́хко], [д΄о́хт΄у], [н΄і́хт΄і], [во́хкиі];

- асиміляція за м’якістю (тверді [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н] під впливом наступного м’якого приголосного змінюються на відповідні їм м’які: [с΄л΄ід], [ц΄в’і́т], [д΄н΄і]; названі приголосні здебільшого не змінюються на відповідні їм м’які в позиції перед губними [б], [п], [в], [м], [ф] та задньоязиковими [г], [к], [х]: [сх’ід];

- асиміляція за місцем та способом творення (шиплячі в позиції перед свистячими [з], [ц], [с], [дз] вимовляються як парні їм свистячі: [у кни́з΄ц΄і] (у книжці), [у ча́с΄ц΄і] (у чашці), [ро́жчин] (розчин). У деяких випадках свистячі перед шиплячими та парними свистячими уподібнюються їм у вимові: [ж:ува́ти] (зжувати), [с:ади́ти] (зсадити). З приголосними д,т у звукосполученні з с,ч відбуваються такі зміни: вчиться[ўчи́ц΄:а], Вітчизна [в’іч:и́зна], під час [п’іч:а́с].

Українській мові не властивий збіг багатьох приголосних, і якщо таке на письмі трапляється, то у вимові один із звуків (переважно той, що спричиняє труднощі у вимові) випадає: [ш’існа́ц΄:ат΄], [студе́нс΄киі].

Буква щ позначає у вимові два звуки - [шч]: [шчу́ка] (щука). Подовження приголосних у вимові позначається так: [бес:о́н΄:а], [с΄м’іт΄:а́].

 

2. Зробити фонетичну транскрипцію слів за зразком, озвучити їх відповідно до норм літературної вимови.

Зразок

Цвях [ц΄в’ах], посміхаються [пос΄м’іха́йуц΄:а], молодший [моло́чшиі], зуб [зуб], змащення [зма́шчен΄:а], невістці [нев’і́с΄ц΄і]

Злість, сміливість, анекдот, молотьба, легкий, правда, вчитися, підняв, зшити, розчесати, кістлявий, артистці, дочці, сміється, смієшся, принісши, багатство, сад, голуб, голубка, підказка, тонна, прижиттєвий, ллється, щастя

3. Переписати слова, поставити правильний наголос. Запам’ятати наголошення в даних словах.

Агроно́мія, асиметрі́я, безготівко́вий, безстрокови́й, беремо́, бе́сіда, боргови́́́́́́́й, важки́́́́й, валови′й, верба́, видатко́вий, ви́нахід, вира′зно, відповісти́, відпра́вник, ві′льха, відсотко′вий, всере′дині, водопрові́д, галузе́вий, гірки́й, гляда́ч, громадя́нин, дефі́с, диспансе́р, ди́хання, дзвінки́й, довести до ві́́дома, догові́р, додатко́ вий, доповідна́ (записка), допоміжни́й, до цьо́го часу, дрібни́й, живемо́́, житло́, житлови́́й, завда́ння, заробі́тна (плата), засі́́дання, засу́ха, кварта́л, кисне́вий, кінчи́ти, котри́́й, липне́́́вий, некроло́́́г, нести́́, нови́́й, одина́́дцять, одноразо́́вий, па́́сти (овець), пере́́́пис, пере́́пустка, піднести́, пізна́ння, податко́вий, пока́зник, пока́жчик, помічни́к, по́каз, помилко́вий, початко́вий, прибутко́вий, принести́, при́ріст, при́ятель, різки́й, різнови́д, ро́звідка, роздрібни́й, розповісти́́, розрахунко́вий, руко́пис, співробі́тник, сто́ляр, стари́й, судови́́й, Су́мщина, терміно́вий, ти́гровий, тонки́й, урочи́стий, урядо́вий, черстви́й, чисе́льний, числе́нний, це́нтнер, шкіряни́й.

 

Тема. Морфологічні норми СУЛМ

Питання, що вивчається