Наведіть приклади тематичної та жанрової поліфонії поетичних текстів для дітей І.Андрусяка, В.Голобородька.

Іван Михайлович Андрусяк — поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач. Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев'ятдесятників». Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція — від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма, витриманого в рамцях неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» — Т. Девдюк, «Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою».

Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років.

З 2005 року Іван Андрусяк звертається до дитячої літератури — в часописах, альманахах і антологіях друкуються вірші, які згодом увійшли до книжки «М'яке і пухнасте» (2010); а 2007 року виходить друком повість-казка для дошкільнят і молодших школярів «Стефа і її Чакалка». У ній автор використовує фольклорний образ Чакалки — казкової істоти, якою на Слобожанщині й Полтавщині в давнину батьки лякали своїх неслухняних дітей: мовляв, та прийде вночі, забере таку дитину в мішок і понесе в темний ліс. Саме так і стається з героями повісті, які втрапляють у казкову «школу чакалок і бабаїв», де їм дозволено робити все, що заманеться. Письменник описує ці сцени з гумором, проте головну увагу концентрує на дитячій психології, наголошуючи на тому, що добро й любов перемагають неодмінно, й завдяки їм дитина може навіть «перевиховати» казкове страшидло. Дошкільнятам адресовані «Звіряча абетка» (2008) і «Зайчикова книжечка» (2008) — вірші й віршовані казки; а також повість-гра «Хто боїться Зайчиків» (2010), удостоєна першої премії літературного конкурсу «Золотий лелека». Дітям молодшого і середнього шкільного віку адресовані веселі пригодницькі повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009) і «Кабан дикий — хвіст великий» (опублікована в журналі «Барвінок», листопад 2009 — лютий 2010); а старшокласників зацікавить книжка біографічних оповідань «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша» (2008).

Проте сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість «Дядько Барбатко сміється» (побачила світ 2008 року в книжці «Три дні казки»), в якій у формі поетичної казки оповідається дитині про тонкощі людських взаємин, про неповторність кожної людини у світі, про любов і біль, про глибинний зв'язок людини і природи, про красу і складність життя.

Творчість Василя Голобородька по-справжньому особлива: вона ніби переносить давній, народний тип світовідчуття в наші дні. Поет не просто захоплюється фольклором як чимось привабливим, але давно минулим — він намагається творити сьогодні так, немовби словом відновлює утрачений органічний контакт зі стихією прадавнього буття нашого народу, прокладаючи поетичний місток між минувшиною й сьогоденням.

Таке ставлення до творчого слова виробилось у Голобородька не випадково, а внаслідок тривалих роздумів — як щось глибоко вистраждане, продумане й пережите.

Творчість Василя Голобородька повертає первісне значення звичним словам. Його поезії чимось нагадують давні замовляння, що наділяють слово магічним змістом. Сьогодні вираз «магія слова»

сприймається нами як ефектний художній образ. А в давні часи наші предки вірили, що слово має священне значення та магічну силу, за допомогою якої можна впливати на світ і змінювати його.

Схожу віру в слово сповідує поет Василь Голобородько, що й засвідчують вірші «Наша мова» й «Теплі слова». Для нього рідна мова — це не лише засіб спілкування. Єднаючи українців, мова з покоління в покоління зберігає й відтворює духовну неповторність нашого народу, надає кожному з нас усвідомлення спільної історичної долі. Немов у велику родину, українці «вплетені» своєю мовою до втаємниченого кола, у якому кожне слово «проспіване» й записане в духовному Літописі. І в товаристві, і на самоті це слово завжди залишається з нами як життєдайна сила, без якої люди стають слабкими і вразливими перед будь-якими загрозами.

«Під дощем дитинства»
Дитячі спогади найчастіше зберігають усе світле й радісне, відсіюючи натомість біль і страждання. Так уже влаштована наша пам’ять: враження дитинства і юності, що позначені оптимізмом та відчуттям душевного комфорту, надають вагому духовну підтримку в непростому дорослому житті, стають для багатьох людей своєрідним психологічним оберегом. Можливо, саме про це пише Василь Голобородько у своїй загадковій поезії «З дитинства: дощ»?

Навіть якщо перше прочитання не дозволяє скласти чіткого враження, нас усе одно заворожує загальний позитивний настрій, захоплюють незвичні зорові образи та яскрава кольорова палітра твору. Дивним здається цей дощ із зеленим волоссям, у яке вплітається все навкруги — неначе в казці, немов у чарівному світі дитинства...

Це вірш про щастя, яке переживає людина лише в дитячих літах, і згадує згодом про нього як про щось найдорожче. Про щастя єднання з рідним довкіллям, із батьківським домом, який для дітей завжди наповнений теплом любові, немов гніздо для пташенят. Шлях до батьківської домівки, дерево над дорогою, череду корів, річку на видноколі — усі ці зорові образи поєднує чарівний дощ у цілісну панорамну картину комфортного простору, у якому людина по-справжньому почувається собою. Ліричний герой цього твору простує уявною дорогою, «що веде до батьківської хати», відновлює у своїй пам’яті казкові простоту й гармонію дитинства.