Напишіть рецензію на книгу сучасного автора (за вибором).

Джеймс Бовен. Вуличний кіт на ім’я Боб.

Я прочитала всі три книги про Боба, з нетерпінням чекаю на вихід однойменного фільму в українському прокаті та періодично заглядаю на його сторінку у ФБ. Чому мене, прагмата та реаліста, так причарував рудий та його хазяїн, складно пояснити. Мабуть, тому що все геніальне просто. Не треба вигадувати велосипед, щоб розповісти історію, що трапилася навправді, так, як вона й відбувалася. Просто сідаєш і пишеш.

Я читала книги про Боба в громадському транспорті — місці, де й сам Джеймс Бовен їхав зі своїм другом на роботу. І часом їхня присутність була фізично відчутною, ніби вони самі розповідали історію свого життя.

Книга навряд чи змусить позаздрити головному герою, проте точно дасть зрозуміти, як тварина може витягнути людину з повної безнадії, в якій вона непроглядно жила 10 років до зустрічі з рудим. Колишній наркоман, що бачив і пережив усе (розлучення батьків, шкільні знущання, кокаїнову залежність, притулки, вулиці), намагається звести докупи своє життя та почати все спочатку, музикуючи на вулицях Лондона, щоб якось звести кінці з кінцями. І як завжди все вирішує випадок. «Кожен день нашого життя дає нам нову нагоду. Просто зазвичай ми не користуємося нею». Джеймс скористався, взявши до себе безхатченка Боба.

Тут зворотній бік Лондона: без Біг Бена, колеса огляду чи червоних телефонних кабінок. Тут людні Пікаділлі та Ковент-Гарден, служби допомоги безпритульним, благодійні клініки, соціальна допомога людям, що починають усе з нуля, боротьба за місце серед інших вуличних артистів.

Я довго відкладала читання, готувалась морально, налаштовувалась… І не дарма! Автор не кривить душею, розповідає все як є. Я перейнялася його історією, бо з кожною сторінкою розуміла, через що б не довелося пройти цій людині, вона залишилась доброю. Автор не нарікає на людей, що завжди воліли триматися від нього осторонь, дорікали знайти нормальну роботу, навмисне відвертали погляд чи ображали. Як виявилось, не так уже й багато треба, щоб влаштувати життя після років поневірянь: просто друг, що був би поряд, про якого треба дбати та відчувати відповідальність.

Зазвичай ми їх не помічаємо, намагаємося швидше обійти стороною, добігти на роботу, аби завтра так само змиленими нестись у той самий офіс. Ми не хочемо їх бачити. Тих, хто так само виходить на своє робоче місце з дня на день. Вуличних артистів. Ми думаємо, що вони ледарі. Ми не знаємо їхню історію. Можливо, їм просто потрібен шанс. Можливо, це їхній початок змін на краще. На це мені й відкрили очі Джеймс та Боб, які щодня рука в лапу виходили на вулиці Лондона та сумлінно відробляли свій хліб.

Зустріч із котом докорінно змінила життя Джеймса. І про це варто читати. Варто, бо що б нами не траплялося, ми залишаємося людьми. Не даремно слова «людина» та «людяний» однокорінні.

«Кожному випадає щаслива нагода — й кожен на неї заслуговує. Ми з Бобом своєї нагоди не змарнували…».

 

Проаналізуйте оповідання В.Сухомлинського про стосунки людини й природи, що є основою формування стосунків між людьми, зародження у дитячій душі високих моральних, гуманістичних почуттів («Сьома дочка», «Іменини», «Бо я – людина», «Соромно перед соловейком»).

Вияв справжньої любові до матері педагог показав у змісті оповідання „Сьома дочка”.

У цьому творі Василь Олександрович піднімає таку морально-етичну і вічну проблему, як діяльна любов до матері. У ньому йдеться про те. як виражали доньки свою любов до матері, з якою були розлучені цілий місяць. Одна скучила за матір’ю, „немов маківочка за сонячним променем”, друга ждала її, „як суха земля жде краплину води”, третя плакала за нею, „як маленьке пташеня за пташкою”, четверта щебетала до матері, що їй тяжко було без неї, „як бджолі без квітки”, п’ятій вона снилась „як троянді снилась краплина роси”, шоста виглядала її так, „як вишневий садок виглядає соловейка”. Але всі ці гарні слова враз поблідли у порівнянні зі справжнім виявом любові до матері сьомої дочки, що виразилася не в словах, а в простих діях: вона зняла з ніг матусі взуття і піднесла їй води в мисці – помити з дороги ноги. У підручнику автор задає питання дітям: „Хто з дочок по-справжньому любив матусю?”. Важливо, щоб учитель на уроці активував це запитання для дітей і організував живу дискусію між дітьми, а також активно беручи в ній участь поряд з дітьми на рівних із ними началах. Такі дискусії, обговорення мають допомогти школярам зрозуміти, що справжня любов до матері появляється не лише в гарних словах, а в добрих вчинках, у ставленні, повазі, шані, бажанні й потребі допомогти. Звичайно, що зі змісту оповідання учні самі дійдуть суті, хто із дочок дійсно любив (по-справжньому) свою матір. Але вчитель повинен особливо акцентувати увагу дітей на цьому висновку-ідейному змісті:

- По справжньому любила матір сьома дочка. Любов до матері має формуватися з раннього дитинства. Вже у маленькій дівчинці-школярці Сухомлинський бачив майбутню матір, у неї має формуватися уявлення про сім’ю, про життя задля інших, в ім’я щастя ближнього, працелюбство, непримиренність до споживацького благополуччя.

«Іменини»

В даному оповіданні автор закликає до людяності. До розуміння того, що старість не можна оминути, вона спіткає кожного.
Маленька дівчинка Ніна не хотіла, щоб бабуся сідала за її святковий стіл, щоб та не забруднила їх гарну білу скатертину, адже в бабусі тремтять руки.

Тому мама Ніни зробила для дівчинки повчальну ситуацію. Заховала скатертину та відмінила святкування і побажала дитині вирости справжньою людиною. Саме тут маленький читач має задатися питанням, що означає бути справжньою людиною і що для цього треба робити. Автор закликає до гуманістичного ставлення до людей похилого віку, до турботи за ними.

«Бо я – людина»

Знову ж таки автор показує вияв людяності.

Тато з сином ходили кожного вечора однією дорогою, та кожного вечора тато спіткався об каміння, що лежало посеред дороги, та замість того, щоб його прибрати, він спокійно йшов додому далі, та наступного вечора ситуація повторювалась таким же чином.

Але одного вечора йдучи з сином, тато камінчика не помітив, але побачив дідуся, який і сказав, що камінь прибрав він, бо він – людина. Оповідання закінчується доволі риторичним запитанням сина до тата, яке полягало в тому, чи він (тато) не людина…

Тобто автор запитанням сина засміює, засуджує поведінку батька, який не захотів прибирати камінця, який не задумувався про те, що цей камінчик міг також приносити незручності й іншим людям.

Читач повинен винести для себе урок. Ми є люди, і перш за все, повинні бути людьми у кожній життєвій ситуації. Неважливо, чи це допомога хворій бабусі, чи просто прибирання великого камінця з дороги.

«Соромно перед соловейком»

Дві дівчинки-першокласниці після дня у школі відпочивали у лісі, аж раптом почав надзвичайно гарно співати соловейко. Дівчата замилувалися красою його співу, а коли він замовк, поспішили додому. Одна з дівчат кинула сміття під кущ, а інша забрала і сказала, що соромно перед соловейком залишати його тут.

Отже, автор показує, що одна з дівчат зневажливо поставилася до співу солов’я і сприйняла його несерйозно, а інша прониклася розумінням того, що цей ліс – це будинок цієї пташки, і смітити в її оселі вкрай непривітно та невдячно, адже пташка їм так гарно заспівала. Тому дитина повинна розуміти, що кожна жива істота має свою домівку, і кожен хоче зберігати свою оселю чистою та охайною. Тварини не можуть самостійно прибрати сміття, залишене людиною, саме тому цього сміття не повинно бути взагалі. Саме тоді спів пташки буде вдячним та ще більш милозвучнішим.