Идеалистическая и материалистическая концепции движения материи.

Движение – неотъемлемое свойство материи. Выделяются:

механическое движение;

физическое движение;

химическое движение;

биологическое движение;

социальное движение.

Догматическое положение механицизма состоит в том, что механическое движение частиц, т. е. простое перемещение частиц в результате действия на них внешних сил, рассматривается как конечная, основная форма движения материи и считается, что все изменения, все свершающееся в мире может быть сведено к такому механическому движению частиц и объяснено посредством него.

Одна форма движения превращается в другую и возникает из другой. Высшая и более сложная форма движения не может существовать без низшей и более простой формы, но это не значит, что она может быть сведена к этой более простой форме. Она не отделима от более простой формы, но этим не исчерпывается ее сущность. Например, мышление, происходящее в наших головах, не отделимо от химического, электрического и т. д. движения, происходящего в сером веществе мозга, но его нельзя свести к этому движению, этим не исчерпывается его сущность.

Однако материалистическую точку зрения, отвергающую механистическое представление о том, что все формы движения материи можно свести к механическому движению, не следует смешивать с идеалистическим представлением о том, что возникновение высших форм движения нельзя объяснить развитием из низших форм.

Идеалисты утверждают, что жизнь как форму движения материи невозможно вывести из каких-либо процессов, присущих неживой материи. По их мнению, жизнь может возникнуть лишь путем внесения извне в материальную систему чего-то таинственного — «жизненной силы». Но утверждение о том, что высшая форма движения не может быть сведена к низшей форме, не означает, что эта высшая форма не может возникнуть из низшей в ходе развития последней. Так, материалисты всегда будут утверждать, что жизнь, например, появляется на определенной ступени развития более сложных форм неживой материи и возникает в результате этого развития, а не в результате внесения в неживую материю таинственной «жизненной силы». В данной области задачей науки еще остается показать экспериментально, каким образом происходит переход от неживой материи к живой.

Объективная непрерывность пространства и вре­мени и их прерывность обусловливают движение ма­терии, которое является основным способом ее су­ществования. Движение материи - абсолютно, ее покой - относителен.

При этом следует иметь в виду, что в философии движение понимается как всякое изменение вещей и процессов.

Последовательный фило­софский материализм отвергает какое-либо рассуждение о начале или конце движения. В явной или не явной форме проводится мысль о некоем начале (исходе) движения. Такая позиция критикуется материалистами. Последовательно это защищает диалектический материализм. Утверждая принцип самодвижения материи,.диалектики-мате­риалисты одновременно, раскрывают и его механизм. По их мнению (а оно подтверждается опытом чело­вечества и данными естественных наук) движение есть результат борьбы объективно существующих противоположностей.

 

Простір і час.

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини.

Філософські просторово-часові уявлення розвиваються разом із розвитком філософських теорій. (Докладніше див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1993. — С. 350—369).

Узагачьнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо зв'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривачістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Суспільна свідомість.

Свідомість як феномен того матеріального і соціального світу, в якому живе людина, існує у двох формах: індивідуальній та суспільній. Суспільна свідомість вивчається переважно соціальною філософією.

Функціонування таких явищ, як буденна та теоретична свідомість зумовлене насамперед суперечливим характером об'єктивної дійсності, що характеризується великою багатогранністю протилежних, взаємодоповнюючих і одночасно взаємовиключаючих явиш, процесів, моментів, сторін, які відповідним чином відображаються на якісно різних рівнях суспільної свідомості. Відбиваючи різну міру логічної си-стематизованості і узагальнення буття, буденна та теоретична свідомість становлять якісно різні (відповідно нижчий і вищий) рівні суспільної свідомості. Ці рівні є мірою відображення глибини пізнання людиною об'єктивної дійсності, суспільного життя, ступенем її практичної діяльності в даній сфері.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають об'єктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів. прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів. Осмислення кожного структурного елемента свідомості створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити зміст свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання, управління.