Предмет та призначення філ-ії. Її функції.

Предмет та призначення філ-ії. Її функції.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, виражених в принципах, філософських законах та категоріях. Предметом філософії є не тільки вичення наявного і минулого, але і можливо і майбутнього. Тому й називається наукою мудрості (слово філософія – з грецьк. мови любов до мудрості). Крім того предмет філософії характеризується своїм гуманістичним характером, бо в центрі його змісту перебуває людина. Філософія – форма суспільної свідомості яка виробляє загально цілісний погляд на світ і місце людини в ньому, досліджує відношення мислення до буття, практичне, пізнавальне, цінністне, етичне та естетичне відношення людини до світу. Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моніоничне, дуалістичне, пляралістичне.

Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, логічна, примічна, практично – перетворювальна та ін.

Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської проблеми, як "основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, свідомість, психічно породжені та їх основний зміст визначається природними чинниками, чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії виокремлюють моністичні, дуалістичні та плюралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта — дуалізму, у Лейбніца — плюралістичного ідеалізму.

 

 

Філософія давньої Індії

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джаймініі Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан(даршан
— найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний
старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через
такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята

визнають авторитет Вед (санкк'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка.А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята ).

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості.

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

 

Мілетська школа

Антична.Ф-ия – это совокупность ф-ских учений, развившихся в др.гр. с 7 в. до.н.э. и в др.рим. с 2 в. до н.э. и до 6 в. н.э. А.ф-ия сложилась на основе восточных знаний.Исходной точкой развития А.ф-ии был материализм Милетской школы.

Фалес из Милета основой всего сущего считал воду.Все остальное возникает путем «сгущения» и «разрежения» этой первоматерии.
Анаксимандр считал, что перво-основой явл. беспредельное Apeiron (это не вода, не воздух – это целое, безграничное в пространстве и во времени)
Анаксимен считал первоосновой воздух, разрежения которого приводят к возникновению огня, а сгущения вызывают ветры – тучи – землю – камни.

 

Геракліт.

ГЕРАКЛІТ. Родом з Ефеса. (530 - 470 ггднэ). Аристократ, що відсторонився від влади. Вихідний пункт навчання про світ - представлення про минущому, мінливому хар. всього існуючого.
Усі ім. речі виникли з матеріальної першооснови. Однак первовещ. - це вогонь. Вибір вогню в кач. первовещества обумовлений поглядами Г. на характер життя природи. Світ нах. у постійному процесі зміни, а з усіх прир. речей наиболе рухливий, мінливий вогонь. " Цей космос той самий для всього існуючого не створив ні який бог і ніякий еловек, але завжди був, є і буде вічно живим вогнем, мірами що загоряється і мірами погасаючої". Причина вічної зміни - боротьба протилежностей.
Світ залишається в основі вогнем, незважаючи на всі зміни. Душу теж з вогню, душа матеріальна - це найменш вологий вогонь. Усі речі виникають з вогню відповідно до необхідності. Світом править "логос".(закон, необхідність)"Навіть Сонце не може переступити логос." Світ есь процес у якому всяка річ переходить у свою противопол.(холодне в тепле, Вложное в сухе і навпаки)"Не можна двічі ввійти в одну ріку" У челов. життя превращ. у противопол. є боротьба. Вона "батько усього, цар усього". Завдяки боротьбі противопол. виявляється їхня внутрішня подібність "юессмертные-смертны, смертні - безсмертні; смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають."
Загальність зміни і перехід кожної якості в противоп. роблять усі кач. речей відносними.(морська вода - найчистіша і разом з тим грязнейшая: для риб -живильна, для людей -непридатна)
Логос - основа загальності й істинності чел. пізнання. В основі мислення лежать відчуття. Мислення предпочитает усе, що доступно почуттям зору і слуху. Мислення - загальне всім людям, усім дане пізнати себе і бути розумними. Навіть якщо щось залишилося схованим від світла, сприйманого почуттями, воно не могло бу укритися від разуминого світла, "від того, що ніколи не заходить"
Однак,считае Г. більшість людей не знають загального і вічного, не шукають пізнання, приймають многознание за розум.

 

Демокріт

Демокрит – греч.философ,считал бытие чем-то простым, понимая под ним неделимое – атом (наименшая, неделимая частица).
Он признавал 2 первоначала: атомы и пустоту(небытие, непознаваемое)Атомы различаются по форме, величине, они постоянно двигаются, их случайные столкновения есть причиной всего сущего.Так происходит множество «рождающихся и умирающих» миров, к-рые возникают и уничтожаются естественным путем.

 

Сократ і Платон.

Сократ – гр.философ,считал, что строение мира, физ.природа вещей непознаваемы; знать мы можем только самих себя («Познай самого себя»).Высшая задача знания не теор., а практич. – умение жить. Использовал такие методы:
Вопросно-ответный, индукция, маевтика(форма беседы, при к-рой умение вести диалог означало умение задавать наводящие вопросы),ирония.
Платон – идеалист, характеризует бытие как вечное, неизменное, познаваемое лишь разумом. Бытие – бестелесная идея.,вечна.Что бы объяснить явление надо найти его идею, то есть понятие: то постоянное и устойчивое что не дано чувственному восприятию.
Идейей всех идей выступает идея добра как источника истины, красоты и гармонии(Бог и идея добра очень близки).Тело чел-ка – временное вместилище души, к-рое состоит из огня, земли воды и воздуха. Душа сотворена Богом. Душа делится на разумную (мышление) и неразумную (чувства).Суть теории познания: «знание – это вспоминание» того, что когда-то знала душа (мир идей)
Бытие: мир идей и мир теней (матер. мир);Небытие – ничто.
Платон создал образ «идеального государства», в к-ром есть 3 групы граждан(правителей – философов; воинов; земледельцев и ремесников).В таком гос-ве все занимаются своим делом, не вмешиваясь в дела других.

 

Арістотель.

Аристотель – гр. Философ, критиковал Платона, колеблясь между идеализмом и материализмом. В ф-ии различал:
1) теор. часть – учение о бытии,2)практ.- о чел. деятельности,3) поэтич. – о творчестве. Идея не может существовать отдельно от материи Сущность вещи неотделима от того чем она является. Наши ощущения есть копиями окруж. нас мира.
Философия Аристотеля.
Аристотель: ч-к - общественное животное, наде-
ленное разумом. Только в обществе он может развиваться, как нравственное существо, этому
должно способствовать и гос-во. Он (А) трактует гос-во, его происхождение антропологически.
Гос-во - обобщение родов, селений ради лучшей
жизни. А дает типологию души: Растительная,
животная, разумная душа. Им (А) завершается
класс. Этап в развитии античной философии.
После А сущ. ряд школ, кот развивали идеи

Арістотель – старогрецький філософ, учень Платона (“Платон мені дгуг, але істина дорожча”)
А. – засновник логіки (викладена в роботі “Органон”)
Матерія і форма – два співвічні начала.Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

 

Епікур і епікурейство

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і несплато-нівська.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії Демокріта Епікура (бл. 342—270 pp. до н.е.).

Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, шо якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу.

Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості.

Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл.

Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху.

Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атомістичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейської етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

 

 

Філософія середньовіччя

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан.: “Вірю, тому що абсурдно”.Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. Найвідоміший серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви..Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою.

Номіналізм та Реалізм

Номіналізм з лат. – ім”я, найменування. Це таке філ-ке вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам, Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед. Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений (блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання, бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної Трійці», обстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне, від матеріально-чуттєвого світу існу­вання ідеального (загальних понять, «універсалій»), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої ре­альності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про ре­альність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реаль­не існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

На противагу реалізму компьєнський канонік Росцелін (бл. 1050—1120) висунув позицію номіналізму, згідно з якою «універсалії» є лише «імена» (лат. nomina, звідки й назва «номіналізм»). Справді ж реальними є лише одинич­ні, індивідуальні речі. Полеміка між «реалістами» і «но­міналістами» розтяглася на всю подальшу історію серед­ньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про ступінь «реальності» Свя­тої Трійці та її «іпостасей». Реалізм настоював на реаль­ності саме «єдності» триєдиного бога. Номіналізм справді реальними вважав «лики» (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософсько­го характеру — про статус реальності категорій загально­го і одиничного.

Посідаючи позиції поміркованого номіналізму. Бекон вважає більш фундаментальною природу індивідуального. Остання і є визначальною в існуванні речей. Адже, міркує Бекон; бог створював світ не заради «універсальної» лю­дини, а для кожної окремої особистості; бог створив не лю­дину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бе­кона мають, як бачимо, виразний гуманістичний підтекст. Свою оригінальну позицію, яка, по суті, являє собою цілу програму розвитку наукового знання, протиставлену сис­темі ортодоксальної схоластики, Бекон виклав у трьох головних своїх творах — «Великий твір», «Третій твір» і «Менший твір», які разом становлять справжню енциклопе­дію тогочасного знання.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих («стертих») форм, як так званий «концептуа­лізм». Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079— 1142)—видатний мислитель середньовіччя. Найвідмітнішою рисою Абелярової позиції було звертання до розуму як провідного інструменту і критерію в пошуках істини.

Фома Аквінський.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225—1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому шо асбурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок — першопричину, а цілеспрямованість у світі — мету.

Фома — поміркований реаліст, він вважав, що загачьні поняття первинні щодо речей: виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.

 

Філософія Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеаіом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463—1494) саме так розумів людину.

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного житгя та волі.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Ку-занському( 1401 — 1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Пара-цельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці (1529—1597). Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму.

Філософія, проридознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

15.Мішель де Монтен Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533— 1592рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон­тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду­ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.

Философия Б. Спинозы.

В своем учении мыслитель довел до логического завершения присущий многим мыслителям Нового Времени идеал построения философии как точной науки. Веря в разумность устройства мироздания, в наличие и постижимость одной-единственной истины, Спиноза строит свое учение «геометрическим способом». Сначала идут определения («дефиниции»), затем «постулаты» (подобные геометрическим аксиомам), затем «теоремы», выводимые из «постулатов», а затем доказательства теорем и пояснения к ним.

Философ выделял 3 вида познания. Первый – низший вид познания: познание, основанное на чувственном опыте. Второй вид познания – более предпочтительный – это «рассуждения разума» или рассудочное познание: связанная и логически последовательная цепь рассуждений, опирающаяся на изначальное, самоочевидное и достоверное знание. Третий и высший вид познания – интуиция, непосредственное познание истины в ее полноте. Так мы познаем прежде всего Бога. Для Спинозы Бог есть не что иное как «Субстанция, или Природа». Учение о Боге-Субстанции должно предварять этические выводы его философии, позволяя человеку преодолеть свою ограниченность и взглянуть на мир «с точки зрения вечности».

 

Ламетри

Человек – машина.

О материалистической позиции наиболее радикально заявил Жюльен Ламетри, по профессии – врач, своей нашумевшей работой «Человек-машина» (1747). В ней он развивал точку зрения Декарта, который утверждал, что животное, не имеющее души, есть некоторая “машина”, которая действует по своим законам.

Ламетри пошел дальше: поскольку, по его концепции, души как нематериальной субстанции не существует, то и человек есть соответственно – самозаводящаяся (внутренне активная) “машина”. Все процессы в человеке обусловлены причинно-следственными связями; его мысли, эмоции, побуждения исходят из его материальности и являются результатом механического взаимодействия.

Никакой души (растительной, животной или какой-то другой) или чего-то еще, что выдумывали различные метафизики и богословы, просто не существует. У человека же есть душа, но организм его действует по тому же принципу, как и организм животных и, следовательно, независим от души. Это – знакомая нам концепция психофизического параллелизма и дуализма (есть матер. субстанция и дух. субстанция, не зависящие друг от друга и существующие в гармонии лишь в Боге, непосредственно же сами по себе они независимы и друг на друга не воздействуют. Поэтому законы матер. субстанции справедливы только для матер. мира, а законы дух. субстанции – для мира духовного).

Все процессы в человеке обусловлены причинно-следственными связями, они необходимы и не зависят ни от какой свободной воли или душевного порыва, а также др. проявлений дух. субстанции. В человеке все есть следствие только его материальности: и мысли, и эмоции, и все остальное. Это – жесткое, последовательное выражение материалистической концепции, которая впоследствии будет разрабатываться многими учеными, особенно психологами, в XX веке (Фрейд и др.).

Процесс мышления, присущего только человеку и представляющего результат его сложной организации, Ламетри понимал как сравнение и комбинирование представлений, возникших на основе ощущений и памяти. Ламетри – представитель механицизма, приближавшийся к идеям эволюционизма.

Смертность души и нравственный закон

Его работа «Естественная история души» стала манифестом фр. материалистов. Поскольку, по мнению Ламетри, душа смертна, то нужно по-другому взглянуть и на мораль. Религиозной концепции нравственности не существует, ибо нет вечной жизни, а мораль существует постольку, поскольку нравственное чувство врожденно.

Существует некий нравственный закон, как и законы природы. Этот нравственный закон есть даже у животных, а поскольку человек есть порождение животного мира, то здесь нет ничего странного, просто человек – высшая форма развития животного.

Главными причинами исторического развития он считал пропаганду знаний и деятельность выдающихся личностей, был сторонником просвещенного абсолютизма. Будучи атеистом, подвергался за это гонениям. Однако сам Ламетри считал необходимым сохранение религиозных верований для народных масс.

Геданизм

Для Ламетри (в отличие от других материалистов) характерен гедонизм: нужно искать критерий счастья и цель жизни человека среди материальной составляющей человека, а потому таким критерием является чувственное наслаждение, являющееся главным для человека. Поэтому нравственность как таковая есть понятие вымышленное, предрассудок, совесть также бесполезна, нужно освободить человека от ее угрызений и объяснить людям, что это понятие несуществующее, ибо все люди нравственны постольку, поскольку все ищут наслаждения.

Критерий счастья и цель жизни человека заключаются в его материальной природе, чувственное наслаждение является в этом смысле главным для человека. Такие понятия, как нравственность, совесть, не более чем иллюзии, ибо люди нравственны постольку, поскольку это способствует получению наслаждения.

Дидро.

Кроме статей в «Энциклопедии» перу Дидро принадлежат множество работ, в т. ч. и литературные («Племянник Рамо», «Монахиня» и др.).

Среди философских произведений наибольшую известность приобрели небольшая работа «Разговор Д'Аламбера и Дидро», в которой сформулировано мировоззрение Дидро, и «Письмо о слепых, предназначенное зрячим», где Дидро впервые выразил свои мысли как зрелый философ, избавившийся от некоторых своих сомнений.

Дидро написал много работ по вопросам искусства и художественной критики; развил новую эстетику реализма, защищая идею единства добра и красоты. Вместе с Вольтером оказал наибольшее влияние на современную ему общественную мысль.

Происхождение сознания

В своих гносеологических взглядах Дидро отстаивал точку зрения единства материи и сознания. Он считал материю причиной ощущений и высказал мысль, что ощущение потенциально свойственно всей материи; сознание же возникает по мере усложнения органической материи. Вопрос о способе, посредством которого механическое движение материальных частиц может порождать специфическое содержание ощущений, Дидро решает в пользу мысли о всеобщей чувствительности материи. Развив этот взгляд, Дидро наметил материалистическую теорию психических функций, предвосхитившую последующее учение о рефлексах. По этой теории люди, как и животные, – инструменты, наделенные способностью ощущать и памятью.

Дидро отверг представления идеалистов о спонтанности мышления: все умозаключения коренятся в природе, и мы только регистрируем известные нам из опыта явления, между которыми существует либо необходимая, либо условная связь. Отсюда, по Дидро, не следует, будто наши ощущения – зеркально точные копии предметов; между большинством ощущений и их внешними причинами не больше сходства, чем между представлениями и их названиями в языках.

Трансформизм

Вся природа, согласно Дидро, находится в вечном движении и развитии, сущее погибает в одной форме и возникает в другой. В русле идеи самодвижения материи мыслитель высказал ряд диалектических догадок: активность материи, ее самодвижение он пытался объяснить внутренней разнородностью и противоречивостью. По мысли Дидро, для материи характерны различные качественные состояния, которые не являются постоянными, а постепенно переходят с одного уровня организации на другой; мертвое вещество со временем трансформируется в живой организм (концепция трансформизма). Следовательно, человек, как и все другие существа, имеет свою историю становления.

Учение об объективности вторичных качеств

Разделяя взгляды Локка о первичных и вторичных качествах, Дидро подчеркивал объективный характер и вторичных качеств.

В отличие от других французских просветителей, опиравшихся главным образом на Дж. Локка, в своем эмпиризме Дидро во многом исходил из идей «Нового Органона» Ф.Бэкона, сенсуализм у него корректировался бэконовской трактовкой роли эксперимента в познании.

Гельвеций

Более последовательно и революционно в русле идей Просвещения разрабатывал социально-политические и этические взгляды Клод Гельвеций. В своих работах, главная из которых называется «О человеке» (опубл. в 1772), он ставил задачу найти проект возможного общественного состояния, обеспечивающего условия для осуществления нравственности и счастья людей.

Мораль

В работе «О человеке» Гельвеций последовательно разрабатывал этические взгляды. Согласно Гельвецию, не существует никакой врожденной нравственности (эту мысль разделял и Дидро), не врожден и порок. И добродетель и порок есть результат воспитания, поэтому именно от общества зависит, каким будет человек. Воспитание всемогуще, человек всем ему обязан. Воспитание Гельвеций понимает широко: это не только увещевательные слова родителей и педагогов, но совокупное воздействие окружающего мира – и общества, и природы.

Признание Гельвецием решающей роли среды в формировании человека, его идея гармонического сочетания личных и общественных интересов, идея равенства умственных способностей сыграли большую роль в подготовке утопического социализма.

Основой воспитательного процесса, по Гельвецию, является физическая чувствительность человека к боли и к наслаждению. Именно через восприятие того и другого человек начинает понимать, что для него хорошо, а что плохо. Каждому человеку свойственна любовь к себе, которая есть глубочайший импульс человеческой деятельности.

Физическая чувствительность

В основу своих построений он положил “физическую чувствительность”, которая делает человека способным быть «чувствительным к боли и наслаждению» и соответственно иметь «чувство любви к удовольствию и отвращению к страданию». Из этих способностей у человека складывается любовь к себе как первичный импульс всех его действий.

Основу философии Гельвеция составил сенсуализм Локка, из которого были исключены идеалистические элементы. Объективно существующая материя, по Гельвецию, познается при помощи ощущений. Другим орудием познания Гельвеций считал память, к-рую определял как «длящееся, но ослабленное ощущение». Упрощенно трактуя мышление, Гельвеций понимал под ним лишь комбинирование ощущений.

Пружины человеческой деятельности

Описывая “механику” человеческой деятельности Гельвеции выделил 3 ее главные “пружины”:

1) страсти. Все пороки и добродетели человека обусловливаются его страстями, которые в нравственном мире имеют такое же значение, какое имеет движение в мире физическом.

2) стремление к счастью и

3) интересы. Стремления людей к достижению счастья происходит под влиянием определенных интересов: «если физический мир подчинен закону движения, то мир духовный не менее подчинен закону интереса».

Из любви к себе через чувствительность к боли и наслаждению вырастают все страсти. Интересы, смысл жизни, стремление к счастью – все вырастает через чувствительность к боли и наслаждению.

Апологию страстей Гельвеций нарочито выпячивает, противопоставляя ее христианскому учению о страстях, о том, что человек должен уметь управлять своими страстями. По Гельвецию, страсти нужно культивировать и понимать их необходимость, поскольку они движут миром.

Христианская церковная мораль (даже с пантеистическим и деистическим оттенком) французским материалистам была чужда, поскольку они боролись не просто против Церкви, а против религии. Любая религия, по их мнению, есть результат обмана, невежества и человеческого страха, но в конце концов все это реализуется в результате интересов и страстей некоторых людей. Т. е. религия вырастает из обмана одних людей другими – теми, кто понимает, что