ТОП 10:

Філософія стародавнього Китаю



Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін.

У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості.

Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, шо прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра .

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

Мілетська школа

Антична .Ф-ия – это совокупность ф-ских учений , развившихся в др.гр. с 7 в. до.н.э. и в др.рим. с 2 в. до н.э. и до 6 в. н.э. А.ф-ия сложилась на основе восточных знаний.Исходной точкой развития А.ф-ии был материализм Милетской школы.

Фалесиз Милета основой всего сущего считал воду.Все остальное возникает путем «сгущения» и «разрежения» этой первоматерии.
Анаксимандр считал, что перво-основой явл. беспредельное Apeiron ( это не вода, не воздух – это целое, безграничное в пространстве и во времени)
Анаксименсчитал первоосновой воздух , разрежения которого приводят к возникновению огня, а сгущения вызывают ветры – тучи – землю – камни.

 

Геракліт.

ГЕРАКЛІТ. Родом з Ефеса. (530 - 470 ггднэ). Аристократ, що відсторонився від влади. Вихідний пункт навчання про світ - представлення про минущому, мінливому хар. всього існуючого.
Усі ім. речі виникли з матеріальної першооснови. Однак первовещ. - це вогонь. Вибір вогню в кач. первовещества обумовлений поглядами Г. на характер життя природи. Світ нах. у постійному процесі зміни, а з усіх прир. речей наиболе рухливий, мінливий вогонь. " Цей космос той самий для всього існуючого не створив ні який бог і ніякий еловек, але завжди був, є і буде вічно живим вогнем, мірами що загоряється і мірами погасаючої". Причина вічної зміни - боротьба протилежностей.
Світ залишається в основі вогнем, незважаючи на всі зміни. Душу теж з вогню, душа матеріальна - це найменш вологий вогонь. Усі речі виникають з вогню відповідно до необхідності. Світом править "логос".(закон, необхідність)"Навіть Сонце не може переступити логос." Світ есь процес у якому всяка річ переходить у свою противопол.(холодне в тепле, Вложное в сухе і навпаки)"Не можна двічі ввійти в одну ріку" У челов. життя превращ. у противопол. є боротьба. Вона "батько усього, цар усього". Завдяки боротьбі противопол. виявляється їхня внутрішня подібність "юессмертные-смертны, смертні - безсмертні; смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають."
Загальність зміни і перехід кожної якості в противоп. роблять усі кач. речей відносними.(морська вода - найчистіша і разом з тим грязнейшая: для риб -живильна, для людей -непридатна)
Логос - основа загальності й істинності чел. пізнання. В основі мислення лежать відчуття. Мислення предпочитает усе, що доступно почуттям зору і слуху. Мислення - загальне всім людям, усім дане пізнати себе і бути розумними. Навіть якщо щось залишилося схованим від світла, сприйманого почуттями, воно не могло бу укритися від разуминого світла, "від того, що ніколи не заходить"
Однак,считае Г. більшість людей не знають загального і вічного, не шукають пізнання, приймають многознание за розум.

 

Демокріт

Демокрит – греч.философ,считал бытие чем-то простым, понимая под ним неделимое – атом (наименшая, неделимая частица).
Он признавал 2 первоначала : атомы и пустоту(небытие, непознаваемое)Атомы различаются по форме, величине , они постоянно двигаются, их случайные столкновения есть причиной всего сущего.Так происходит множество «рождающихся и умирающих» миров, к-рые возникают и уничтожаются естественным путем.

 

Сократ і Платон.

Сократ – гр.философ,считал , что строение мира , физ.природа вещей непознаваемы; знать мы можем только самих себя («Познай самого себя»).Высшая задача знания не теор., а практич. – умение жить. Использовал такие методы :
Вопросно-ответный, индукция, маевтика(форма беседы, при к-рой умение вести диалог означало умение задавать наводящие вопросы),ирония.
Платон – идеалист, характеризует бытие как вечное, неизменное, познаваемое лишь разумом. Бытие – бестелесная идея.,вечна.Что бы объяснить явление надо найти его идею, то есть понятие: то постоянное и устойчивое что не дано чувственному восприятию.
Идейей всех идей выступает идея добра как источника истины, красоты и гармонии(Бог и идея добра очень близки) .Тело чел-ка – временное вместилище души, к-рое состоит из огня, земли воды и воздуха. Душа сотворена Богом. Душа делится на разумную (мышление) и неразумную (чувства).Суть теории познания: «знание – это вспоминание» того , что когда-то знала душа (мир идей)
Бытие : мир идей и мир теней (матер. мир) ;Небытие – ничто.
Платон создал образ «идеального государства», в к-ром есть 3 групы граждан(правителей – философов; воинов; земледельцев и ремесников).В таком гос-ве все занимаются своим делом, не вмешиваясь в дела других.

 

Арістотель.

Аристотель – гр. Философ, критиковал Платона, колеблясь между идеализмом и материализмом. В ф-ии различал:
1) теор. часть – учение о бытии,2)практ.- о чел. деятельности,3) поэтич. – о творчестве. Идея не может существовать отдельно от материи Сущность вещи неотделима от того чем она является. Наши ощущения есть копиями окруж. нас мира.
Философия Аристотеля.
Аристотель: ч-к - общественное животное, наде-
ленное разумом. Только в обществе он может развиваться, как нравственное существо, этому
должно способствовать и гос-во. Он (А) трактует гос-во, его происхождение антропологически.
Гос-во - обобщение родов, селений ради лучшей
жизни. А дает типологию души: Растительная,
животная, разумная душа. Им (А) завершается
класс. Этап в развитии античной философии.
После А сущ. ряд школ, кот развивали идеи

Арістотель – старогрецький філософ, учень Платона (“Платон мені дгуг, але істина дорожча”)
А. – засновник логіки (викладена в роботі “Органон”)
Матерія і форма – два співвічні начала.Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

 

Епікур і епікурейство

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і несплато-нівська.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії Демокріта Епікура (бл. 342—270 pp. до н.е.).

Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, шо якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу.

Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості.

Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл.

Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху.

Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атомістичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейської етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

 

 

Філософія середньовіччя

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан.: “Вірю, тому що абсурдно”.Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. Найвідоміший серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви..Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою.

Номіналізм та Реалізм

Номіналізм з лат. – ім”я, найменування. Це таке філ-ке вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам, Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед. Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений (блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання, бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної Трійці», обстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне, від матеріально-чуттєвого світу існу­вання ідеального (загальних понять, «універсалій»), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої ре­альності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про ре­альність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реаль­не існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

На противагу реалізму компьєнський канонік Росцелін (бл. 1050—1120) висунув позицію номіналізму, згідно з якою «універсалії» є лише «імена» (лат. nomina, звідки й назва «номіналізм»). Справді ж реальними є лише одинич­ні, індивідуальні речі. Полеміка між «реалістами» і «но­міналістами» розтяглася на всю подальшу історію серед­ньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про ступінь «реальності» Свя­тої Трійці та її «іпостасей». Реалізм настоював на реаль­ності саме «єдності» триєдиного бога. Номіналізм справді реальними вважав «лики» (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософсько­го характеру — про статус реальності категорій загально­го і одиничного.

Посідаючи позиції поміркованого номіналізму. Бекон вважає більш фундаментальною природу індивідуального. Остання і є визначальною в існуванні речей. Адже, міркує Бекон; бог створював світ не заради «універсальної» лю­дини, а для кожної окремої особистості; бог створив не лю­дину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бе­кона мають, як бачимо, виразний гуманістичний підтекст. Свою оригінальну позицію, яка, по суті, являє собою цілу програму розвитку наукового знання, протиставлену сис­темі ортодоксальної схоластики, Бекон виклав у трьох головних своїх творах — «Великий твір», «Третій твір» і «Менший твір», які разом становлять справжню енциклопе­дію тогочасного знання.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих («стертих») форм, як так званий «концептуа­лізм». Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079— 1142)—видатний мислитель середньовіччя. Найвідмітнішою рисою Абелярової позиції було звертання до розуму як провідного інструменту і критерію в пошуках істини.

Фома Аквінський.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225—1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому шо асбурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок — першопричину, а цілеспрямованість у світі — мету.

Фома — поміркований реаліст, він вважав, що загачьні поняття первинні щодо речей: виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.

 

Філософія Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеаіом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463—1494) саме так розумів людину.

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного житгя та волі.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Ку-занському( 1401 — 1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Пара-цельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці (1529—1597). Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму.

Філософія, проридознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

15.Мішель де МонтенКолоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533— 1592рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон­тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду­ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.238.248.103 (0.013 с.)