Сутність, класифікація і значення інвестицій

Термін ”інвестиції“ (investments) означає “вкладення коштів”. Без початкових вкладень коштів неможливий початок виробництва та іншої діяльності. Вкладення коштів необхідно і для подальшого розвитку виробництва, його розширення, вдосконалення і диверсифікації.

Відповідно до [9] інвестиції – це всі види грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької або інших видів діяльності, в результаті яких утворюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Під інвестиціями розуміють не тільки довгострокові вкладення в створення і розвиток основних фондів, але й фінансові активи – цінні папери, банківські депозити. Інвестиції бувають як для отримання доходів і прибутку, так і для захисту від інфляції (вкладення в нерухомість, коштовності, антикваріат, твори мистецтва).

Інвестиції відрізняються від поточних витрат, по-перше, тим, що носять одночасний характер, по-друге, тим, що від моменту вкладення капіталу до отримання віддачі проходить часовий період, який набагато триваліший від того, що має місце в поточному виробництві у вигляді тривалості обороту засобів.

Інвестиції на автомобільному транспорті здійснюються в різних формах і класифікуються за різними ознаками.

За об’єктами вкладень виділяються реальні, фінансові та нематеріальні інвестиції.

Кошти держави, підприємств і фізичних осіб, що направляються на створення, відновлення основних фондів, розширення діючих виробничих потужностей називаються реальними інвестиціями.

Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи – як матеріальні, так і нематеріальні. Їх ще називають виробничими, оскільки вони направлені в виробництво, але частіше їх називають капітальними вкладеннями.

Об’єктами реальних інвестицій на автомобільному транспорті можуть бути шляхи сполучення та їх інфраструктура, транспортні комунікації, окремі підприємства та основні засоби підприємств. Співвідношення реальних інвестицій в активну частину основних фондів до загальної суми капітальних вкладень називають технологічною структурою реальних інвестицій. На багатьох підприємствах автомобільного транспорту технологічна структура інвестицій наближається до 100%, тобто об’єктом капітальних вкладень є переважно рухомий склад. Основні фонди виробничого і адміністративно-господарського призначення практично не будують, не купляють, а ті будівлі, споруди і обладнання, які є, використовують або намагаються придбати на умовах оренди.

Метою капітальних вкладень в транспортну галузь є:

- підвищення ефективності автотранспортного виробництва. В цьому випадку інвестиції призначені для зменшення виробничих витрат за рахунок заміни рухомого складу і обладнання на більш нові, більш продуктивні засоби або за рахунок інших міроприємств;

- розширення автотранспортного виробництва. Інвестування коштів відповідно до цієї мети повинно забезпечити збільшення обсягів надання транспортних послуг на вже освоєних сегментах ринку. Як правило, об’єктом інвестування в цьому випадку є рухомий склад;

- створення нових автотранспортних виробництв або технологій. Інвестиції в цьому випадку можуть бути спрямовані на становлення і розвиток нових підприємств, освоєння нових сегментів ринку, надання нових видів транспортних послуг;

- підтримка потужностей діючого автотранспортного виробництва. Інвестиційні кошти направляються на проведення капітальних ремонтів об’єктів, як правило, пасивної частини основних фондів автомобільного транспорту.

Для обліку, аналізу та інших цілей капітальні вкладення на підприємствах класифікуються за цілим рядом ознак.

За напрямками використання капітальні вкладення класифікуються на виробничі і невиробничі. Виробничі капітальні вкладення направляються на розвиток підприємства, невиробничі – на розвиток соціальної сфери.

За нормами відтворення основних фондів розрізняють капітальні вкладення:

- на нове будівництво;

- на реконструкцію і технічне переозброєння діючих підприємств;

- на розширення діючих підприємств;

- на модернізацію устаткування;

- на оновлення рухомого складу і окремих видів технологічного устаткування для технічного обслуговування та поточного ремонту автотранспортних засобів.

Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи (акції, облігації, ощадні сертифікати, векселі та інші цінні папери), а також в уставні фонди інших підприємств. Такі інвестиції часто називають портфельними інвестиціями через те, що їх основна мета – формування ”портфеля“ цінних паперів, які забезпечують інвестору стабільний доход незалежно від кон’юктури в різних галузях економіки.

Нематеріальні інвестиції пов’язані з придбанням об’єктів інтелектуальної власності (ліцензій, “ноу-хау” тощо), з проведенням наукових досліджень і розробок. До складу нематеріальних інвестицій включають також вкладення капіталу в підготовку і навчання персоналу на спеціальних курсах та інші види інтелектуальних інвестицій.

Окремо виділяють реінвестиції – грошові кошти, які були отримані у вигляді прибутку від інвестицій і знову використані як довгострокові вкладення; направлення прибу­тку на розвиток виробництва.

За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування.

Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції.

Під короткостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період не більше одного року.

Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.

За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни та за кордоном.

Інвестиції на автомобільному транспорті можуть мати державне, регіональне, галузеве значення і значення для господарюючого суб’єкта.

Державне значення інвестицій пов’язане з вирішенням проблем державного масштабу і обумовлюється насамперед стратегічною важливістю об’єктів інвестування, які забезпечують безпечне і екологічно стійке функціонування транспортної системи. Наприклад, це будівництво і реконструкція автомобільних шляхів сполучення. Розвиток автомобільних шляхів сприяє створенню умов для розвитку економіки і національних ресурсів, національної безпеки, підвищення рівня життя і ділової активності населення.

Регіональне значення інвестицій визначає вплив на вирішення проблем, які важливі для багатьох підприємств на певній території. Наприклад, в південному регіоні країни транспорт займає особливо важливе місце в розвитку експортно-імпортних і транзитних зв’язків України. Інвестування в транспортну інфраструктуру (порти, мультитранспортні термінали тощо) буде сприяти створенню умов не тільки для розширення транзитного потенціалу регіону, але й для створення сприятливих конкурентних умов активізації діяльності українських перевізників.

Значення інвестицій для окремого господарюючого суб’єкта оцінюється з точки зору мети його діяльності на ринку транспортних послуг.

Планування інвестицій, джерела їхнього фінансування

 

Планування інвестицій на підприємстві – це дуже важливий і складний процес.

Складність цього процесу полягає в тому, що необхідно враховувати різні чинники, у тому числі і непередбачувані, а також ступінь ризику вкладення інвестицій.

Важливість цього процесу для підприємства полягає в тому, що, плануючи інвестиції, воно закладає основи своєї роботи в майбутньому.

Плануванню інвестицій на підприємстві повинен передувати глибокий аналіз економічного обґрунтування інвестицій.

Інвестувати засоби має сенс:

- якщо підприємство одержить вигоду, більшу, ніж від збереження грошей у банку;

- якщо рентабельність інвестицій перевищує темпи інфляції;

- у найбільш рентабельні, з обліком дисконтування проекти;

- якщо забезпечується найбільша економічна вигода з найменшим ступенем ризику.

Планування капітальних вкладень на підприємстві включає два етапи:

- розрахунок необхідного обсягу виробничих інвестицій на рахунковий період;

- визначення джерел фінансування капіталу.

Визначення необхідного обсягу капіталовкладень залежить від економічної ситуації, яка склалась на ринку.

Розрізняють два способи фінансування капітальних вкладень: централізований і децентралізований. При централізованому способі джерелом фінансування капітальних вкладень є державний бюджет. При децентралізованому – це в основному джерела підприємств і суб’єктів підприємницької діяльності.

Всі джерела інвестицій, які використовуються для інвестування коштів, поділяються на такі групи: власні фінансові кошти; асигнування з державного, регіонального і місцевого бюджету, що надаються на безповоротній основі; різні форми заємних коштів (кредит, лізинг); іно­земні інвестиції, що надаються у вигляді фінансової або іншої участі в капіталі спільних підприємств, а також у вигляді прямих вкладень.

Власні кошти підприємств

 

Першочерговими джерелами фінансування капітальних вкладень на підприємстві є прибуток, що направляється підприємством на накопичення, і амортизаційні відрахування.

Прибуток – це частина виторгу, що залишається у підприємства після оплати ним усіх витрат, пов’язаних з його виробничою і комерційною діяльністю. Прибуток за [8,10,18] є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства.

Балансовий прибуток включає три укрупнених елементи:

- прибуток (збиток) від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг;

- прибуток (збиток) від реалізації основних фондів, їх вибуття, реалізації іншого майна підприємства;

- фінансові результати від позареалізаційних операцій.

Прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виторгом від реалізації продукції (робіт, послуг) без податку на додану вартість і акцизами і витратами на виробництво і реалізацію, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг).

Прибуток від реалізації основних фондів, малоцінних предметів, які швидко зношуються, нематеріальних активів, розраховується як різниця між виторгом від реалізації у відпускних цінах і їхньою залишковою вартістю, а також витратами, пов’язаними з їхньою реалізацією і податком на додану вартість.

Чистий прибуток утворюється після сплати з оподатковуваного (балансового) прибутку податків на прибуток і інших обов'язкових платежів і цілком надходить у розпорядження підприємства. Він спрямовується на оплату праці і матеріальне заохочення, на приріст оборотних коштів, капітальних вкладень, соціальний розвиток шляхом утворення відповідних фондів.

Відшкодування основних фондів шляхом включення частини їхньої вартості у витрати на випуск продукції (собівартість) чи на виконану роботу або надані послуги називається амортизацією (depreciation).

Об’єктом амортизації є основні засоби, що мають обмежений термін корисної експлуатації. Земля, наприклад, термін використання якої необмежений, не підлягає амортизації.

Терміном корисної експлуатації основних засобів є період, впродовж якого підприємство передбачає використовувати відповідний об’єкт, або кількість одиниць продукції (послуг), яку підприємство очікує отримати від його використання.

Термін корисної експлуатації визначає само підприємство з урахуванням таких чинників: очікуваної потужності або фізичної продуктивності об’єкта; очікуваного фізичного зносу; морального зносу (внаслідок технічного прогресу або зміни попиту на продукцію); правових або аналогічних обмежень щодо використання об’єкта (наприклад, строк оренди, передбачений угодою, або законодавство, що визначає граничний строк безпечної експлуатації певних об’єктів тощо). Оскільки термін корисної експлуатації визначають, виходячи з корисності об’єкта основних засобів для конкретного підприємства, він може бути коротший, ніж нормативний (технічний, економічний) строк експлуатації.

Отже, термін корисної експлуатації відображає наміри керівництва підприємства щодо використання певного об’єкта основних засобів з урахуванням накопиченого досвіду та оцінювання ринкової ситуації.

Амортизаційні відрахування нараховуються згідно з порядком, нормами та умовами, встановленими чинним законодавством України, а саме [8, 10, 18].

Залежно від термінів експлуатації може використовуватись один із запропонованих методів нарахування амортизації (прямолінійний, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний, виробничий) відповідно до економічних інтересів суб’єктів господарювання.

 

Кредитування підприємств

Потреба підприємства у фінансових коштах в основній своїй частині покривається за рахунок власних джерел, але в окремі періоди цих коштів може бути недостатньо, у зв’язку з чим у підприємства виникає тимчасова потреба в додаткових коштах. У той же час інші підприємства можуть мати тимчасово вільні кошти. Тому з’являється можливість і необхідність у тимчасовому перерозподілі коштів між підприємствами.

Кредитний ринок – це насамперед механізм перерозподілу капіталу, що забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий і виражає відносини між кредиторами і позичальниками. За його допомогою вільні грошові капітали і доходи підприємств, приватного сектору і держави акумулюються та перетворюються на позичковий капітал, який передається за певну оплату у тимчасове користування зацікавленим суб’єктам українського ринку. Акумуляція тимчасово вільних коштів одним підприємством і передання їх у вигляді кредиту іншому підприємству здійснюється у вигляді кредитно-банківських операцій, які регулюються [16].

Кредит (credit) – позиковий капітал банку в грошовій формі, який передається у тимчасове користування позичальнику на умовах забезпеченості, терміновості, платності, повернення в зазначений час вартості позикових коштів і плюс відсотка за користування кредитом.

Важливим критерієм надання кредитів стає кредитоспроможність підприємства-позичальника.

Кредитоспроможність – наявність передумов для одержання кредиту, здатність повернути його.

За формами кредит можна поділити на:

- банківський – найпоширеніша форма кредитування, виражається тільки в грошовій формі або як гарантія;

- державний – держава може виступати як позичальник, кредитор і гарант. Як позичальник держава виступає при залученні фінансових ресурсів юридичних і фізичних осіб для покриття дефіциту держбюджету і фінансування цільових програм. Як кредитор виступає при кредитуванні пріоритетних підприємств і галузей. Гарантом виступає при кредитуванні іноземними кредиторами проектів, що потребують гарантії держави;

- комерційний – кредит, наданий підприємству на договірній основі іншим підприємством, тобто не що інше, як продаж товару з відстрочкою платежу;

- лізинговий – здавання в оренду різних видів технічних засобів, будинків, споруджень;

- іпотечний – кредит, що видається під заставу нерухомого майна, включаючи землю;

- бланковий – кредитна картка, що дає право на придбання товарів і послуг у торговій мережі без оплати готівкою;

- споживчий – кредитування фізичних осіб. Кредитування може робити як банк, так і організації, що займаються виробництвом і реалізацією товару;

- міжнародний – надається уряду і юридичним особам держави іноземними урядами і юридичними особами, а також міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Використання підприємством банківських позичок (кредитів) називають кредитними відносинами.

Кредитування підприємств організується банківськими установами і проводиться з дотриманням ряду принципів:

- цільовий характер кредиту виражається в тому, що його видача проводиться тільки на покриття потреб, перелік яких визначений статутними документами підприємств (будівництво, придбання матеріалів і сировини, приватизація, реконструкція, модернізація основних фондів).

- принцип матеріальної забезпеченості кредиту вимагає відповід-ності суми, виданої банком позички, розміру (обсягу) прокредитованих товарно-матеріальних цінностей чи витрат на підприємстві. Така відповідність досягається тим, що банківські кредити видаються під залишки або на оплату конкретних видів товарно-матеріальних цінностей, або у порядку відшкодування вже зроблених підприємством витрат. Вимагаючи від підприємств матеріального забезпечення виданих позичок, банки тим самим реалізують своє заставне право, надане їм законом.

- принцип повернення – виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їхнього використання позичальником. Якщо підприємство в силу яких-небудь причин не повертає банку узятий кредит, то дана позичка утрачає властивості кредиту. Несвоєчасне повернення кредиту свідчить про недоліки в діяльності підприємств, що є підставою для застосування банківських санкцій.

- принцип платності – припускає не тільки повернення кредиту, але й оплату за право користуватися позичкою протягом певного терміну.

- принцип терміновості – припускає встановлення банківськими установами кінцевих термінів користування підприємствами отриманими позичками.

- принцип забезпеченості кредиту – виражає необхідність забезпечення захисту майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником прийнятих на себе зобов’язань.

- рівноправність сторін у кредитних відносинах.

- кредитоспроможність позичальника.

Терміновість кредиту визначається термінами (датами) його погашення. Так, короткострокові кредити видаються на термін не більше одного року.

Довгострокові кредити – на термін понад один рік видаються, як правило, на витрати для впровадження нової техніки, розширення виробництва, його реконструкцію, придбання дорогого устаткування та інші цільові програми.

Кредитні взаємини між банком і підприємством-позичальником регламентуються на основі кредитного договору, що укладається тільки в письмовій формі. Його форма затверджена Національним Банком України (НБУ). У розділах договору відзначається: термін договору, сума договору, відсоток за кредит, напрямок використання кредиту, права й обов'язки кредитора і позичальника. У ньому також обумовлюється відповідальність за:

- несвоєчасне повернення кредиту і відсотків за його використання – стягування кредитором пені (штрафу) у розмірі 0,5 % і більше за кожний день прострочення;

- за використання кредиту НБУ не за цільовим призначенням – стягування кредитором штрафу в розмірі 25 % від суми кредиту.

Позичальник, звертаючись в банк за кредитом, повиннен мати документально підтверджену підставу для його одержання. А банк, перш ніж дати кредит, повиннен вивчити, проаналізувати діяльність позичальника для того, щоб визначити його кредитоспроможність, спрогнозувати ризик неповернення кредиту.

 

Лізинг

 

Перехід України до ринкової економіки і активне включення в світові господарські зв’язки вимагають відповідного розширення методів комерційної діяльності підприємств і організацій всіх форм власності. Нині гарантований успіх – це не тільки конкурентоспроможний товар, а й вдало вибраний спосіб його реалізації. Саме тому в світовій практиці поширилися нетрадиційні форми комерційних фінансових взаємовідносин між продавцем і покупцем, де важливу роль відіграють різні посередники: торговельні компанії, інвестиційні і страхові фірми, банки тощо.

Серед різних способів впливу на інвестиційну політику будь-якої держави важливе місце займають податки і амортизаційні відрахування. Змінюючи розміри податків, встановлюючи податкові пільги, збільшуючи або зменшуючи строки амортизації, держава визначає галузі більш прибуткового вкладення капіталів, що призводить до розвитку економіки у потрібному їй напрямку.

В такій ситуації стає можливим застосування якісно нових методів оновлення матеріальної бази і модернізації основних фондів підприємств різних форм власності. Одним із найбільш ефективних таких методів є лізинг (leasing), під яким у загальному сенсі розуміється передання господарського майна в тимчасове користування на умовах певного терміну, повернення та платності. Як вже зазначалось, нині лізингові операції розглядаються як новий вид фінансування. Цьому сприяють загальні тенденції економічного розвитку та інші вигоди, до яких належать:

- зменшений обсяг ліквідних засобів у зв’язку з труднощами, що постійно створюються на грошовому ринку.

- загострення конкуренції, що потребує оптимізації інвестицій, які дають можливість суттєво розширити ринок збуту за рахунок залучення в господарчий оборот малих і середніх фірм.

- підтримка розвитку лізингових операцій з боку державних органів влади і фінансових ділових кіл у цілому, що стимулює зростання інвестиційної діяльності.

- загальне збереження ліквідності підприємств.

- створення міцної основи для здійснення розрахунків, що надає балансові переваги та страхові вигоди.

Всі вищевикладені аргументи свідчать про те, що лізингова діяльність є, по суті, пільговою галуззю інвестиційної діяльності. Досвід іноземних країн підтверджує цю точку зору.

Світова практика здійснення лізингових операцій доводить, що в умовах економічної кризи, подібної до тієї, що склалася в Україні, коли практично зупинилося фінансування оновлення основних засобів у зв’язку з недостатністю прибутку підприємств і значним зменшенням виробництва, цей метод фінансування є найбільш доцільним і мобільним й може сприяти збереженню ліквідності більшості підприємств України.

Тому перш за все потрібно вияснити, в чому сутність лізингу, які його природа та потенціал, принципи та організаційні форми.

Закон України “Про лізинг“ [7] дає таке означення терміну лізинг:

фінансовий лізинг (далі лізинг) – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу (далі – договір лізингу) лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку.

Відносини, що виникають у разі набуття права господарського відання на предмет договору лізингу, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, що виникають у разі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу.

Предметом договору лізингу (далі – предмет лізингу) може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші
природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

З урахуванням цього можна виділити такі групи об’єктів (предметів) лізингу.

1. Рухоме майно:

- обладнання промислового призначення (верстати, устаткування, технологічні лінії, енергетичне обладнання, складське обладнання і майно);

- транспортне обладнання: повітряні, наземні та водні транспортні засоби (судна, літаки, вертольоти, автомобілі, в тому числі спеціальні, залізничні вагони, контейнери), обладнання для їх експлуатації;

- будівельна техніка;

- засоби телевізійного та дистанційного зв’язку;

- оргтехніка, конторське обладнання;

- ліцензії, ноу-хау, комп’ютерні програми тощо.

2. Нерухоме майно:

- будівельні споруди і споруди виробничого, торговельного або комунально-побутового призначення;

- споруди (нафтові та газові свердловини, гідротехнічні та транспортні споруди).

Таким чином, у лізинг може передаватися будь-яке майно, що не заборонене до вільного обігу і не знищується в процесі виробничого циклу.

Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передання в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому [7].

Суб’єктами лізингу можуть бути:

- лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

- лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

- продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець придбаває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

- інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Лізингодавцем може бути будь-який суб’єкт підприємницької діяльності, котрий здійснює лізингову діяльність, тобто передає в користування майно за договором лізингу.

Лізингодавцями можуть бути:

- банки та їхні філії, фінансові компанії, кредитні установи, в яких передбачений цей вид діяльності;

- лізингові компанії: фінансові, що спеціалізуються тільки на фінансуванні угоди (оплата майна), або універсальні, що надають не тільки фінансові, а й інші види послуг, які пов’язані з реалізацією лізингових операцій (технічне обслуговування, навчання, консультації тощо). Їхні переваги – оперативність, мобільність, добре знання ринку і ситуації на місцях;

- брокерські лізингові фірми;

- будь-яка виробнича або торговельна фірма (товариство), для якої лізингова діяльність передбачена в установчих документах і яка має достатню кількість фінансових засобів;

- страхові та пенсійні фонди.

Лізингоодержувачем може бути юридична особа в будь-якій організаційно-правовій формі, що здійснює підприємницьку діяльність, або громадянин, котрий займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і зареєстрований як індивідуальний підприємець.

Постачальником (продавцем) об’єкта лізингу може бути підприємство-виробник, торговельна організація або інші суб'єкти підприємницької діяльності, які продають майно, що передається згідно з договором лізингу.

Сублізинг – це вид піднаймання предмета лізингу, відповідно до якого лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам (лізингоодержувачам за договором сублізингу) у користування за плату на погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу.

У разі передання предмета лізингу в сублізинг право вимоги до продавця (постачальника) переходить до лізингоодержувача за договором сублізингу.

У разі передання предмета лізингу в сублізинг обов'язковою умовою договору сублізингу є згода лізингодавця за договором лізингу, що надається в письмовій формі.

До договору сублізингу застосовується положення про договір лізингу, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Істотними умовами договору лізингу є:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог [7].

Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передання предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого припису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Стягнення за виконавчим приписом нотаріуса проводиться в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”.

Відмова від договору лізингу є здійсненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову.

У разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов’язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу.

Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачено інше.

Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Лізингоодержувачу (сублізингоодержувачу) забезпечується захист його прав на предмет лізингу нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту прав власника.

Лізингоодержувач (сублізингоодержувач) має право вимагати, у тому числі й від лізингодавця, усунення будь-яких порушень його прав на предмет лізингу.

Лізингодавець має право:

- інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

- здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

- відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

- вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;

- стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого припису нотаріуса;

- вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

- вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Лізингодавець зобов’язаний:

- у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

- попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

- відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу;

- відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

- прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Лізингодавець може мати інші права та обов’язки відповідно
до умов договору лізингу.

Лізингоодержувач має право:

- обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;

- відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

- вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;

- вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Лізингоодержувач зобов’язаний:

- прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

- відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

- своєчасно сплачувати лізингові платежі;

- надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечу-вати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

- письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

- письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

- у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу – повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у користування, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.

Лізингоодержувач може мати інші права та обов’язки відповідно до умов договору лізингу, Закону України “Про лізинг“ та нормативно-правових актів.

Предмет лізингу підлягає реєстрації у випадках і в порядку, передбачених чинним законодавством.

З моменту передання предмета лізингу у користування лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором.

Предмет лізингу та/або пов'язані із виконанням лізингових договорів ризики підлягають страхуванню, у разі якщо їх обов’язковість встановлена законом або договором.

Витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором.

Лізингоодержувач протягом усього часу перебування предмета лізингу в його користуванні повинен підтримувати його у справному стані.

Лізингоодержувач протягом строку лізингу несе витрати на утримання предмета лізингу, пов'язані з його експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, якщо інше не встановлено договором або законом.

Лізингоодержувач має право поліпшити річ, яка є предметом договору лізингу, лише за згодою лізингодавця.

Якщо поліпшення предмета лізингу здійснене без дозволу лізингодавця, лізингоодержувач має право вилучити здійснені ним поліпшення за умови, що такі поліпшення можуть бути відділені від предмета лізингу без шкоди для нього.

Якщо поліпшення речі зроблено за згодою лізингодавця, лізингоодержувач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості у рахунок лізингових платежів.

Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Лізингові платежі можуть включати:

- суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

- платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

- компенсацію відсотків за кредитом;