Соціальні та економічні права

Вони викладені, головним чином, у Преамбулі до Конституції 1946 р. Творці цього документа підкреслюють необхідність закріплення економічних, політичних і соціальних принципів, що відповідають новим умовам суспільного розвитку. Значне місце в Преамбулі займають положення, що відносяться до сфери здійснення трудових прав. Особливо важливе значення мають постанови, що зобов'язують державу сприяти реалізації трудових прав і одночасно підтверджують право кожної людини захищати свої права й свої інтереси за посередництвом профспілкових організацій. Профспілкові права не тільки гарантуються, але й одержують свій розвиток у результаті визнання:

· права на страйк,

· права на участь трудящих за посередництвом уповноважених ними осіб у колективному визначенні умов праці, виробленні й прийнятті колективних договорів, а також в управлінні підприємствами.

Преамбула передбачає надання гарантій розвитку особистості й родини. Держава заявляє про свою увагу й турботу про матір і дитину, про надання допомоги старим і непрацездатним особам. У Преамбулі говориться про гарантії, які надає держава всім членам суспільства з метою охорони здоров'я, забезпечення відпочинку й дозвілля, підкреслюється необхідність забезпечити загальнодоступність освіти для всіх членів суспільства: "Нація гарантує рівний доступ дітям і дорослим до освіти, до набуття професії й культури. Організація суспільного безкоштовної й світської освіти всіх ступенів є обов’язком держави".

Певне уточнення вносить Преамбула до Конституції 1946 р. і в здійснення права власності. Будь-яке майно або підприємство, яке має або набуває характер публічної служби або монополії, повинне в силу самого цього факту бути перетворене в колективну власність. Це положення безсумнівно уточнює й доповнює положення, що міститься в Декларації 1789 р. У той же час судова практика показала, що загальні принципові приписи документа 1789 г., зокрема у відношенні попереднього й справедливого відшкодування, повністю зберігають свою силу і застосовуються судовими установами Республіки.

Політичні права й свободи

Приписи, що закріплюють основні політичні права й свободи громадян, містяться в різних конституційно-правових актах. Вони зустрічаються як у Декларації 1789 р., так і в Преамбулі до Конституції 1946 р., окремі приписи є також у тексті Основного закону, схваленого в 1958 р. На конституційно-правовому рівні встановлені основні принципи побудови політичного суспільства й держави у Франції. До цих принципів відносяться:

· визнання народу єдиним джерелом влади

· затвердження його верховенства шляхом проголошення доктрини національного суверенітету.

Девіз Республіки — "воля, рівність і братерство". Її принцип — "правління народу, через народ і для народу". Національний суверенітет належить народу в цілому, ніяка частина народу, ніяка окрема особистість не можуть привласнити собі його здійснення. Народ здійснює свою владу через своїх представників (непряма демократія) або шляхом референдуму (пряма демократія). Голосування завжди є загальним, рівним і таємним. Воно може бути прямим або непрямим. Порядок і умови реалізації виборчих прав громадян деталізують у виборчому законодавстві й інших нормативних положеннях, які утворюють так званий виборчий кодекс Французької Республіки.

Основні принципи виборчого права визначені в ст. 3 французької Конституції. Згідно з основним законом вибори у Франції є загальними, рівними й таємними. Загальність означає, що активним виборчим правом користуються всі французькі громадяни, що досяглися вісімнадцятирічного віку (віковий ценз у Франції був знижений в 70-ті рр.). Правом голосу на загальнонаціональних виборах — президентських, парламентських — користуються тільки громадяни Французької Республіки. Брати участь у голосуванні в рамках територіальних колективів на місцях можуть і негромадяни, що постійно проживають у країні. Крім того, у зв'язку із уведенням на основі Маастрихтського договору 1992 р. громадянства Європейського Союзу передбачається, що особи, що володіють цим статусом та перебувають на території Франції, можуть брати участь у виборах у Європейський парламент. Вони беруть участь також у муніципальних виборах за умови проживання у Франції, але не можуть здійснювати функції мера або його заступника й входити в колегію по виборах сенаторів.

Конституційно-правова система П'ятої республіки передбачає порівняно широке використання референдуму, підстава й умови проведення якого визначаються безпосередньо в Основному Законі країни. Крім референдуму, що проводиться на загальнонаціональному рівні, можливо також його проведення на місцевому рівні з питань місцевого значення, зокрема злиття й співробітництва комун.

На конституційному рівні проголошені також такі найважливіші політичні права й свободи:

· політичний плюралізм і свобода утворення політичних партій,

· свобода думки,

· свобода слова й цілий ряд інших традиційних політичних прав і свобод, багато з яких фігурували вже в Декларації 1789 г.

В подальшому законодавство закріпило свободу асоціацій, мітингів, ходів і демонстрацій, а також цілий ряд інших. У результаті діяльності Конституційної ради багато із принципів політичної свободи, що містяться в актах, які формально не мають конституційного статусу, одержали визнання в якості основних, тобто принципів конституційного значення.

Рівність громадян знайшла своє подальше закріплення не тільки у формулі рівності перед законом і судом, але й у рівному доступі до державної служби тощо. Конституційні тексти особливо підкреслюють дію принципу недискримінації й рівності громадян незалежно від статі, раси, національності, віросповідання, політичних переконань, соціального й майнового положення.

Загалом, слід відзначити, що конституційні тексти містять порівняно обмежений перелік основних прав і свобод, що класифікуються у якості основних принципів. Разом з тим, конституційна значимість прав і свобод, що містяться в інших джерелах права, може бути підтверджена рішеннями органа конституційного контролю, який у своїй практичній діяльності при перевірці конституційності акту, прийнятого Парламентом, має право розглядати їх не тільки з погляду формальної відповідності тексту Конституції, але й з погляду їх відповідності основним принципам, що містяться в органічних законах і поточному законодавстві. У той же час, на думку французьких державознавців, конституційна значимість надається в цьому випадку тільки самим принципам, але аж ніяк не тим юридичним актам, у яких вони сформульовані й викладені.

Основним гарантом здійснення прав і свобод людину й громадянина є незалежна судова влада. Конституція покладає функції по захисту основних прав і свобод і на деякі інші державні органи. Так, Президент Французької Республіки як гарант Конституції зобов'язаний не допускати прийняття актів або здійснення дій, що порушують права людини, він є гарантом незалежності судової влади, а отже, повинен вживати заходів до того, щоб забезпечити незалежне функціонування судових установ і неухильне виконання їх приписань як гаранта прав і свобод людину. У Конституції Франції передбачене й існування спеціального уповноваженого з прав людини (медіатора). Однак він має відносно скромні повноваження, головне з яких — привертати увагу громадськості й привертати увагу адміністративних органів на рішення або дії, що порушують права людини.

Питання 3. Основні принципи побудови механізму влади у Франції

В основу побудови й функціонування системи державних органів Франції покладений принцип поділу влади. Сучасна Франція належить до республік зі змішаними формами правління. Її найчастіше називають напівпрезидентською, напівпарламентської або країною з раціоналізованим парламентаризмом. Три основні гілки влади представлені у Франції главою держави, Урядом, Парламентом і судами, які очолюються Касаційним судом, вищим судовим органом загальної юрисдикції, і Державною радою, вищим органом адміністративної юстиції.

Парламент

Парламент — вища представницька установа Французької Республіки. Він складається із двох палат: Національних зборів, іменованих найчастіше також нижньою палатою, і Сенату. Місце й роль кожної з палат у системі державних органів Франції визначається Конституцією, органічними законами, що відносяться до кожної з палат, а також їх внутрішніми регламентами, які приймаються кожною з палат окремо.

Національні збори Франції складається з депутатів, що обираються на основі загального й прямого голосування. Застосовується мажоритарна уніноміналъна система виборів у два тура. Кандидатом на виборах може бути будь-який француз, що користується в повному обсязі виборчими правами, та досяг двадцяти трьох років. Одночасно з депутатом обирається його заступник, який займає місце в палаті у випадку дострокової вакансії. Якщо використана й ця можливість і якщо до загальних виборів залишається більш шести місяців, проводяться додаткові вибори. Строк повноважень Національних зборів — п'ять років. Склад його оновлюється.

Щорічно проводиться одна чергова сесія Національних зборів, загальна тривалість якої не повинна перевищувати 120 днів. Крім того, Національні збори збирається у випадку використання надзвичайних повноважень Президентом Республіки, а також у другий четвер після дострокових виборів.

Верхня палата — Сенат. Члени цієї палати обираються строком на дев'ять років, оновлення відбувається по третинах кожні три роки. Віковий ценз для сенаторів становить 35 років. Сенатори обираються шляхом непрямих виборів, особливими колегіями вибірників, у яких переважають представники муніципальних рад комун. Голосування проводиться по департаментах. У тих з них, де обирається п'ять або більш членів Сенату, застосовується пропорційна система, у всіх інших — мажоритарна. Якщо Національні збори розглядається як орган загальнонаціонального представництва, то Сенат, згідно з Конституцією, представляє територіальні колективи.

Члени Парламенту мають депутатський імунітет. Вони не підлягають переслідуванню за висловлену думку або голосування при виконанні своїх обов'язків. Арешт депутата може мати місце тільки з дозволу бюро його палати, крім випадків затримання на місці злочину. Винагорода, виплачувана депутатові, рівняється в середньому заробітній платі вищих державних службовців. Однак парламентарі одержують ще різного роду компенсації й виплати, пов'язані з утримуванням власного апарата, найманням житла, проїздом, оплатою поштових видатків і т.п. Парламентарії при вступі на посаду й при закінченні строку мандата повинні представити декларацію про майновий стан і доходи.

Парламентарі залежно від своєї партійної приналежності утворюють партійні групи (фракції). Для утворення партійної групи необхідно, щоб в неї входило не менш 14 сенаторів у верхній палаті й не менш 20 депутатів — у нижній. Кожна партійна група має деякі майнові й фінансові привілеї й права. У її розпорядження надаються спеціальний апарат і приміщення. Кожна партійна група має право на пропорційне представництво в бюро й комісіях палати.

Засідання палат відкриті. У кожному залі пленарних засідань є спеціальні галереї для публіки й для преси. Дебати, що проходять у палатах, стенографуються. Їхній повний звіт публікується в спеціальнім виданні — «Журнал офісьель».

Роботою кожної з палат керує бюро. Воно складається з Голови, віце-голів, секретарів іквесторів (останні відають адміністративно-господарськими й фінансовими питаннями). Важливу роль у керівництві справами палати при визначенні порядку денного й пріоритетності розгляду тих або інших питань відіграє Конференція голів, яка включає, крім членів бюро, також голів партійних і голів постійних комісій.

Кожна палата створює шість постійних комісій. Крім цього для вивчення окремих питань або проектів можуть утворюватися тимчасові спеціальні комісії, а також комісії з контролю й розслідування. Засідання комісії є за загальним правилом закритим. У роботі комісій можуть брати участь представники Уряду, які повинні бути вислухані на їхню вимогу.

Повноваження Парламенту в цілому аналогічні тим, які традиційно здійснює представницький орган і в інших демократичних країнах. Це:

· законодавчі повноваження,

· затвердження державного бюджету й звіту про його виконання,

· контроль над діяльністю виконавчої влади,

· вирішення питань війни й миру.

Особливо значна роль Національних зборів, які:

· вирішують остаточно питання про долю державного бюджету,

· здійснюють в повному обсязі контроль над діяльністю Уряду,

· мають право відмовити в довірі або прийняти резолюцію осуду, що тягне за собою відставку Уряду. Парламент, і насамперед його нижня палата, покликаний здійснювати контроль над діяльністю виконавчої влади. Такими традиційними способами контролю над діяльністю Уряду є усне й письмове питання, створення при необхідності контрольних і слідчих комісій і, нарешті, постановка на голосування резолюції осуду Уряду, якщо його політика зустрічає несхвалення з боку парламентаріїв. Інтерпеляція, тобто питання Уряду з наступним обговоренням і голосуванням, у П'ятій республіці формально заборонена. Найбільш діючий засіб контролю над діяльністю Уряду — це відмова в довірі, у випадку якщо питання про довіру поставлене Урядом, або прийняття резолюції осуду.

Законопроект проходить у кожній палаті кілька читань.

Перше полягає у внесенні законопроекту або пропозиції закону в бюро однієї із двох палат Парламенту й у рішенні про прийняття його до розгляду (крім проектів фінансових актів, вони завжди вносяться спочатку в бюро Національних зборів.) Право законодавчої ініціативи практично майже повністю монополізоване Урядом. Понад 90% законів, вотованих Парламентом, ухвалюються на основі урядових текстів.

Друге читання полягає в розгляді законопроекту у відповідній комісії і його представленні для обговорення пленумом палати. На цьому етапі Уряд може вимагати голосування по проекту в тому вигляді, як він був представлений Урядом, і з врахуванням лише тих виправлень, які не викликали заперечень з його боку.

Третє читання полягає в голосуванні по проекту в цілому.

Після того як текст законопроекту схвалений, він передається на розгляд іншої палати, де повторюється приблизно та ж сама процедура. У випадку виникнення розбіжностей між палатами Прем'єр-міністр має право скликати погоджувальну комісію, створювану на паритетних засадах. Якщо комісія виробила взаємоприйнятий текст і він схвалений палатами, законопроект передається на підпис Президентові Республіки. Якщо палати знову не прийшли до згоди, Прем'єр-міністр має право просити Національні збори винести остаточне рішення.

При прийнятті органічного закону, видання якого прямо передбачене Конституцією, для схвалення запропонованого проекту Національними зборами необхідно, щоб він одержав підтримку абсолютної більшості членів палати. Органічні закони до їхнього набрання чинності в обов'язковому порядку передаються на розгляд Конституційної ради, покликаної підтвердити їхню відповідність Конституції країни. Якщо ж органічний закон вносить зміну в статус Сенату, то він може бути схвалений тільки в тому випадку, якщо одержав підтримку в обох палатах Парламенту.

Президент Республіки повинен промульгувати схвалений палатами закон протягом 15 днів по його одержанню. Однак у рамках цього строку він може просити Парламент про повторний розгляд, у чому йому не може бути відмовлено, а також направити цей текст на розгляд Конституційної ради, що перериває передбачений строк промульгації. Належним чином вотований і підписаний текст Закону публікується в «Журнал офісьєль» у серії "Закони й декрети".

Президент Республіки

Президент Республіки — вища посадова особа держави, її верховний представник у всіх актах внутрішньополітичного й міжнародного життя.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного й таємного голосування. Строк повноважень — 5 років. Обмеження для переобрання - не більше 2 строків. (пропозиція Президента Ніколя Саркоз, підтримана парламентом, вступила в дію у 2008 р.). Кандидат у президенти повинен відповідати всім вимогам, що висуваються до осіб, які обираються в Парламент. Інституту віце-президента у Франції немає.

У випадку дострокової вакансії поста Президента його обов'язки тимчасово виконує Голова Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов'язки, вони виконуються Урядом. Нові вибори проводяться не раніше ніж через 20 і не пізніше ніж через 35 днів після відкриття вакансії. За роки існування П'ятої республіки двічі мали місце випадки дострокової вакансії поста Президента й, відповідно, проведення дострокових виборів в 1969 р., при відставці Президента де Голля, і в 1974 р. — у зв'язку зі смертю Жоржа Помпиду. Виконуючий обов'язки Президента дещо обмежується у своїх правах, він, зокрема, не може проводити референдум і не має права дострокового розпуску Національних зборів.

Президентові Республіки належить центральне місце в системі державних органів П'ятої республіки. Згідно зі ст. 5 Конституції як глава держави він:

· стежить за дотриманням Конституції,

· забезпечує нормальне функціонування державних інститутів,

· вживає заходів по забезпеченню національної незалежності й територіальної цілісності,

· забезпечує дотримання міжнародних угод і договорів.

· є верховним головнокомандуючим збройними силами країни,

· представляє країну в міжнародних відносинах, веде міжнародні переговори й укладає міжнародні договори.

До власних, одноособових повноважень Президента відносяться такі важливі, як:

· призначення Прем'єр-міністра,

· рішення про достроковий розпуск Національних зборів (такого роду достроковий розпуск не може мати місце тільки в трьох випадках: 1) коли тимчасово виконуються обов'язки Президента; 2) коли використані надзвичайні повноваження по ст. 16 Конституції; 3) протягом року після дострокових виборів.

·, використання надзвичайних повноважень та ін.

Рішення найбільш загального політичного характеру ухвалюються Президентом, уся поточна робота по управлінню країною здійснюється Урядом. При такій ситуації Президент повинен і зобов'язаний шукати компромісу з Урядом, як, втім, те ж завдання повинен вирішувати й Уряд. В основному питання управління державними справами при такій ситуації зосереджують у руках Уряду. Однак більша частина одноособових повноважень Президента зберігається в недоторканності.

Президент Республіки має винятково широкі повноваження в сфері керівництва й управління державними справами:

· головує в Раді міністрів, причому жодне засідання Уряду у формі Ради міністрів неможливе при відсутності глави держави. Інше може мати місце, якщо він безпосередньо вповноважив іншу посадову особу здійснювати головування на конкретному засіданні й у зв'язку з конкретним порядком денним;

· призначає Прем'єр-міністра й за його поданням інших членів Уряду, відкликає Прем'єр-міністра й інших членів Уряду;

· призначає на всі вищі військові й цивільні посади,

· володіє широкою регламентарною владою. Одна з важливих особливостей конституційного режиму П'ятої республіки полягає в обмеженні сфери застосування закону, яка визначена ст. 34 Конституції. Усе, що лежить поза сферою, врегульованою законом, регулюється актами виконавчої влади. У результаті акти, що підписуються Президентом, не можна розглядати як звичайні підзаконні акти, прийняті на основі й на виконання закону. Президентські ордонанси й декрети — це самостійні нормативно-правові акти, які відіграють у регулюванні окремих сфер суспільних відносин ту ж роль, що й закон. У випадку, якщо Конституційна рада визнає, що той або інший законодавчий акт був прийнятий у порушення ст. 34 Конституції, регламентарна влада одержує право змінювати й заміняти цей закон власними нормативними актами. Найбільш важливі регламентарні акти, видавані Президентом, іменуються ордонансами. Поточне правове регулювання здійснюється за допомогою декретів

Президентові належить право законодавчої ініціативи щодо конституційних переглядів, передачі законопроектів на референдум, а також право відкладального вето на законопроекти, прийняті Парламентом. Президент Республіки промульговує протягом 15 днів після схвалення Парламентом прийняті ним законопроекти.

Президент Республіки має певні повноваження й у суддівській сфері. Він, зокрема:

· головує у вищій раді магістратури,

· своїми актами проводить призначення й переміщення професійних суддів,

· має право помилування.

Офіційна резиденція Президента — Єлисейський палац. При главі держави функціонує спеціалізований апарат помічників і радників, які утворюють його особистий кабінет і генеральний секретаріат. Важливу роль відіграють також деякі інші спеціалізовані допоміжні органі, у число яких входить, зокрема, військовий комітет. Усі співробітники Єлисейського палацу призначаються й звільняються Президентом по його власному розсуду.

Уряд

Уряд — колегіальний орган, що здійснює поряд або разом із Президентом Республіки виконавчу владу. Уряд має у Франції досить своєрідну структуру. Він може виступати у формі Ради міністрів, що поєднує всіх його членів під головуванням Президента Республіки, або як сукупність членів Уряду під керівництвом Прем'єр-міністра. Засідання Ради міністрів проходить під головуванням Президента. Інше можливо лише у випадку прямого делегування повноважень, наприклад Прем'єр-міністрові, для проведення конкретного засідання зі строго визначеним порядком денним.

Конституція порівняно чітко вказує, які питання підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Практично усе найбільш важливі проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади й інші підлягають обговоренню в Раді міністрів.

У тексті французької Конституції використовується переважно збірний термін — Уряд. Він присутній у заголовках розділів III і V Конституції. Однак основний закон не уточнює саме поняття. Про його зміст можна судити лише побічно. Так, згідно зі ст. 21 Конституції діяльністю Уряду керує Прем'єр-міністр. У відповідності зі ст. 49 Конституції Уряд ставить перед Національними зборами питання про довіру Уряду. Усе це дозволяє зробити висновок про те, що під Урядом розуміється переважно сукупність його членів, керованих Прем'єр-міністром.

Прем'єр-міністр і за його поданням члени Уряду призначаються Президентом Республіки. Відповідний декрет Президента не має потреби в контрасигнації. Однак відповідальність Уряду перед Національними зборами змушує главу держави призначити тільки той Уряд, який опирається на підтримку парламентської більшості.

Внутрішня структура Уряду заснована на ієрархічних началах, він включає:

· Прем'єр-міністра,

· державних міністрів,

· міністрів,

· державних секретарів і деякі інші категорії членів. Державні секретарі, що виконують найчастіше функції заступника міністра, далеко не завжди входять до складу Ради міністрів. Французька Конституція не встановлює чітко фіксованої структури Уряду. Це питання вирішується конкретно щоразу, коли формується Уряд або здійснюється його реорганізація. Персональний склад Уряду залежить, як правило, від співвідношення сил у Національних зборах.

Новопризначений Уряд не зобов'язаний представляти свою програму й склад на затвердження Парламенту. У той же час Уряд може по власному розсуду просити Національні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної політики. Практика останніх років свідчить про наростаюче використання цього інституту, незважаючи на відсутність формальної інвеститури.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Однак питання про довіру Уряду ставить тільки він сам — у зв'язку з викладом урядової програми або Декларації з питань загальної політики.

З ініціативи депутатів Національних зборів може бути поставлена на голосування резолюція осуду Уряду. Така резолюція вноситься групою парламентарів, що нараховує не менш однієї десятої загального числа членів нижньої палати. Голосування по резолюції осуду проводиться через 48 годин після внесення її в бюро Національних зборів. У випадку відхилення резолюції осуду депутати, що її підписали, не можуть протягом тієї ж парламентської сесії внести нову резолюцію осуду.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції осуду Прем'єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки заяву про відставку Уряду. Остаточне рішення передається на розсуд глави держави. Він може прийняти відставку Уряду й призначити нового Прем'єр-міністра або ухвалити рішення щодо дострокового розпуску Національних зборів і призначенні нових виборів.

Уряд як колегіальний орган і його керівник — Прем'єр-міністр мають широкі повноваження, які здійснюються або разом із Президентом Республіки, або кабінетом, або одноосібно Прем'єр-міністром. Зокрема:

· у розпорядженні Уряду перебувають адміністративний апарат і збройні сили;

· він має широку регламентарну владу, і прийняті ним рішення у формі декретів утворюють досить важливе джерело французького права. Акти, прийняті кабінетом, підписуються Прем'єр-міністром і звичайно контрасигнуються міністрами, відповідальними за їхнє виконання;

· має право законодавчої ініціативи.

Уряд може просити Парламент про делегування йому законодавчих повноважень у певній сфері й на певний строк з метою виконання урядової програми. У цьому випадку Уряд вживає необхідних заходів шляхом видання ордонансів. Особливість їх правового режиму полягає в тому, що такі акти набувають чинності з моменту опублікування, але перестають діяти, якщо законопроект про їхнє затвердження не переданий Урядом на розгляд Парламенту до закінчення терміну делегування повноважень.

Конституція особливо підкреслює першорядну роль Прем'єр-міністра, який:

· згідно з основним законом керує діяльністю Уряду;

· відповідає за забезпечення національної оборони, тобто, інакше кажучи, поряд із Президентом Республіки бере безпосередню участь у вирішенні питань військового будівництва;

· забезпечує виконання законів;

· має власну регламентарну владу;

· має право призначення на військові й цивільні посади. Спеціальні законодавчі акти розмежовують відповідні повноваження глави держави й Прем'єр-міністра.

· має право законодавчої ініціативи;

· користується правом звернення до Конституційної ради з метою встановлення відповідності вотованого палатами проекту Основному Закону країни;

· може вносити пропозиції про продовження строку чергової сесії Парламенту, скликання надзвичайної сесії Парламенту, проведення закритих засідань палат у формі секретного комітету тощо.

При Прем'єр-міністрові функціонує розгалужений допоміжний апарат. Його роботою керує, як правило, Генеральний секретар Уряду, що виконує досить важливі функції по організації роботи Уряду в цілому й по координації співробітництва з апаратом Президента Республіки.

Питання 4. Судова система Франції

Судова система Франції складається із загальних, спеціальних і спеціалізованих судів.

Першою ланкою загальних судів є трибунали малої і великої інстанцій, які розглядають основну масу судових справ. Вони мають у своєму складі цивільні та кримінальні структурні підрозділи. Кримінальний підрозділ суду малої інстанції іменується поліцейським трибуналом. Місцезнаходження, територіальна підсудність і чисельність трибуналів встановлюється декретом Державної ради. Судді трибуналу малої інстанції призначаються на трьохрічний строк зі складу суддів великої інстанції. Справи, як правило, розглядаються суддею одноособово. Нараховується близько 470 таких судів1

Трибунали малої інстанції розглядають справи, сума позову яких не перевищує 13000 франків у першій та останній інстанції. Тільки в якості першої інстанції він має право розглядати цивільні справи, якщо сума позову не перевищує 30000 франків. У першому випадку рішення трибуналу може бути переглянуте лише в порядку касації, в другому можлива апеляція.

Суди у справах опіки розглядають справи стосовно батьківських прав; щодо управління майном і піклування над неповнолітніми; щодо охорони прав осіб, тимчасово обмежених у дієздатності; з нагляду за виплатою допомоги соціального страхування; щодо піклування над дітьми, батьки яких загинули на війні тощо.

Трибунали спрощеного цивільного процесу. Розглядають майнові позови; питання обов'язкового працевлаштування голови сім'ї; виплат на утримання батьків чи дітей; суперечки щодо права власності; участі у виборах; посвідченні нотаріальних актів; скасування арешту майна тощо

Поліцейські трибунали розглядають справи щодо правопорушення. Необхідно відмітити, що система і підсудність кримінальних судів будується відповідно до поділу усіх злочинних діянь за французьким кримінальним законодавством на правопорушення (дрібні злочини), кримінальні делікти (серйозні злочини) і тяжкі злочини. Справи в трибуналах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, рішення якого можуть бути оскаржені в апеляційному порядку до трибуналу великої інстанції чи апеляційного суду

Трибунали великої інстанції розглядають усі справи, крім тих, які спеціально віднесені до компетенції інших судів. Такі трибунали існують у кожному департаменті, а у великих департаментах їх створюється кілька. Трибунали виступають як суди першої інстанції, розглядаючи в складі 3 суддів цивільні справи при сумі позову більше як 30 тис. франків. Вони розглядають також справи щодо розлучення; визначення режиму окремого проживання подружжя; встановлення родинних зв'язків; усиновлення; спадкоємство тощо.

За розгляду кримінальних справ суди великої інстанції іменуються виправними трибуналами і діють як виправна палата. Територіальна компетенція виправних трибуналів визначається місцем вчинення проступку, місцем проживання обвинуваченого чи місцем його затримання

Слідчий суддя контролює питання організації та проведення розслідування правоохоронними органами; санкціонує засоби технічного спостереження і перехоплення інформації на каналах зв'язку підозрюваних осіб; здійснює контроль за ефективністю цих заходів і законністю їх діяльності; проводить розслідування з більшості справ щодо злочинів. Має право брати участь у розгляді справ у трибуналах великої інстанції, крім тих, що розслідувалися ним самим. Призначається на 3 роки із суддів трибуналу великої інстанції.

Виконавчий суддя проводить перевірку правильності виконання вироків незалежно від того, стосуються вони ув'язнення чи громадської служби; забезпечує відповідність вироку вимогам і стану обвинувачуваної особи: вирішує питання щодо надання засудженим відпусток, зміну режиму утримання засуджених до позбавлення волі; звертається з клопотанням щодо їх умовно-дострокового звільнення тощо

Суд асизів (присяжних) розглядає справи щодо вчинення злочинів. Обов'язкова умова розгляду справи цим судом - особлива форма віддання до суду. Віддання до суду проводиться трьома суддями, які створюють обвинувальну палату, їм належить право проводити перекваліфікацію злочину в проступок, і тоді справа розглядається не судом асизів, а виправним трибуналом. Суд асизів складається з 3 професійних суддів, а також 10 засідателів, які складають журі. Професійні судді та засідателі створюють єдину колегію, яка вирішує всі фактичні та правові питання. Рішення приймається більшістю, не менше ніж у 8 голосів. Вирок не мотивується, є остаточним і оскарженню не підлягає. Суд асизів не є постійно діючим органом. Він збирається в разі потреби на сесії різної тривалості.

Спеціальні суди.

Найбільш традиційними судами спеціальної юрисдикції є комерційні та торгові суди. Вони складаються із обраних комерсантами суддів - спеціалістів у галузі торгівлі. Число і місце знаходження торгових судів встановлюється декретом Державної ради. Підсудність кожного суду розповсюджується на території округу, але інколи в окрузі діє кілька таких судів. Компетенція цих судів охоплює три види спорів: спори, які виникають із зобов'язань, із угод між підприємцями і банкірами; спори між членами товариства; спори, які виникають із торгових угод

Ради прюдомів (бездоганно чесних людей). Вони вирішують спори, які виникають між сторонами стосовно індивідуальних трудових договорів. Кожна рада прюдомів складається з п'яти секцій, по яким розподіляються члени ради залежно від спеціалізації: кадрового складу, промисловості, торгових служб, сільського господарства, різних видів діяльності. В кожну секцію обираються представники найманих працівників і представники підприємців. У них не беруть участі професійні судді. На рішення ради прюдомів апеляція подається до апеляційного суду

Трибунали з питань соціального забезпечення.

Кожен з них очолюється Головою Трибуналу великої інстанції, в окрузі якого він розташований. У складі трибуналу засідають два асесори (помічники) - один представляє найманих працівників, інший - підприємців. На відміну від торгових судів або ради прюдомів, асесори трибуналу соціального забезпечення не обираються, а призначаються на 5 років Головою Трибуналу великої інстанції за списками найбільш представницьких професійних організацій. Апеляції на рішення трибуналу соціального забезпечення подаються до соціальної палати апеляційного суду

Для вирішення питань, які виникають у зв'язку з орендою сільськогосподарських земель та угідь, у Франції створений спеціалізований орган - Трибунал з питань земельної оренди. До його складу входять 4 асесори (2 представники від орендаторів і 2 від орендодавців), які обираються на п'ять років. Трибунал вирішує у першій та останній інстанціях спори на суму позову, яка не перевищує 13тис. франків. Скарги на рішення з сумою позову більшого, як 13тис. франків, подаються до соціальної палати апеляційного суду

Система судів для неповнолітніх включає:

· суддю в справах неповнолітніх,

· трибунал у справах неповнолітніх,

· суд асизів у справах неповнолітніх.

У кожному суді великої інстанції створюються трибунали у справах неповнолітніх, у складі яких беруть участь один або кілька суддів у справах неповнолітніх, які призначаються строком на три роки Головою Трибуналу великої інстанції за поданням Генерального Прокурора. Повноваження судді у справах неповнолітніх досить обмежені. Він вживає стосовно підлітка "заходи захисту, допомоги, нагляду й виховання". І тільки в разі необхідності направити неповнолітнього до інтернату виносить вирок. Трибунал у справах неповнолітніх складається із 3 осіб - голови (як правило ним є суддя у справах неповнолітніх) і 2 асесорів, які відбираються із громадян, які проявили заінтересованість і компетентність у питаннях виховання дітей. Всі вироки стосовно неповнолітніх підлягають не гайному виконанню, не зважаючи на процедуру оскарження. Суд асизів у справах неповнолітніх розглядає справи щодо злочинів, вчинених неповнолітніми від 16 до 18 років. На сьогодні створені сімейні суди, які покликані приймати сукупні рішення з усього комплексу сімейно-шлюбних відносин

Апеляційні суди.

Ни