Судова влада в зарубіжних країнах

1. Поняття, сутність та види конституційного контролю.

2. Місце судової влади в механізмі розподілу влади в зарубіжних країнах.

3. Моделі організації судової системи в зарубіжних країнах.

4. Конституційно-правові принципи діяльності судових органів в зарубіжних країнах.

5. Конституційний статус суддів в зарубіжних країнах.

 

Питання 1. Поняття, сутність та види конституційного контролю.

Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.

Оскільки конституція (мається на увазі, звичайно, писана формальна конституція) має вищу юридичну силу, то в державі всі правові акти повинні їй відповідати або у всякому разі не суперечити. Перевірку законів з погляду їх відповідності конституції тією чи іншою мірою можуть проводити різні державні органи. Наприклад, глава держави, вважаючи прийнятий парламентом закон у чомусь не відповідним до конституції, використовує право вето. Тому, залежно від конституційних рішень органами конституційного контролю можуть бути: а) глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди; б) спеціалізовані органи конституційного контролю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи.

Разом з тим, слід підкреслити, що тільки певна судова інстанція на підставі своїх особливих конституційних повноважень може шляхом спеціальної встановленої законом судової процедури остаточно й безповоротно визнати закон (або його окреме положення) таким, що не відповідає конституції й припинити тим самим його дію. Судовий конституційний контроль — пряме слідство дії принципу поділу влади; ситуації, з якими доводиться розбиратися суду, пов'язані з діяльністю законодавчої й виконавчої влади, а нерідко й з їхнім протистоянням, спорами про компетенцію і т.д. Суд же стосовно них виступає як самостійна й незалежна гілка державної влади.

Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій.

Склалися дві основні моделі конституційного правосуддя.

При першій моделі конституційний контроль здійснюється загальною судовою системою. При цьому правом такого контролю може бути наділена кожна судова інстанція або винятково верховний суд. Практично саме цей суд є головним носієм і реалізатором цього права. Дану модель по праву називають "американською": її класичний приклад — США. Вона сприйнята також у Канаді, Японії, Індії, скандинавських державах і ін.

У країнах Європейського континенту переважає друга модель. Європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю: Конституційний суд в Італії, Конституційний трибунал у Польщі, Конституційна рада, Федеральний конституційний суд у Німеччині. Такі органи не очолюють, подібно верховним судам, інстанційну систему судів. По більшій частині конституційний суд один у країні; у тих федеративних державах, де суб'єкти федерації мають свої конституційні суди, ці суди самостійні, хоча їх компетенція, відповідно, обмежена.

Чинними конституціями використовуються дві процедури формування складу суду: парламентська й змішана.

До суто парламентської відноситься порядок формування Федерального суду ФРН, половина членів якого (а всього їх — 16) обираються Бундестагом, а половина — Бундесратом (але не зі складу палат). У ряді країн, особливо Східної Європи, судді конституційних судів призначаються парламентом за поданням глави держави, а в деяких (наприклад, у Бельгії), навпаки, главою держави за поданням верхньої палати парламенту.

У змішаній процедурі парламент приймає лише часткову участь. У Франції Президент Республіки, Голови Національних зборів і Сенату призначають у Раду кожний по три члени строком на 9 років (при відновленні на третину кожні три роки). В Італії Парламент обирає п'ять членів суду, але до них додаються ще п'ять, призначених Президентом, і п'ять — Вищою радою магістратури. Така ж приблизно процедура в Іспанії, де 12 членів Конституційного суду призначаються Королем, чотири — за пропозицією Конгресу, чотири — за пропозицією Сенату, два — за пропозицією Уряду й два — за пропозицією Вищої ради судової влади.

Професійний рівень суддів конституційних судів досить високий; до кандидата на посаду конституційного судді пред'являються й інші вимоги: вік, стаж, авторитет, бездоганна репутація. Правовий статус конституційного судді в основному той же, що й в інших суддів, з тією, однак, відмінністю, що призначаються вони не довічно, а на певний строк, по більшій частині на 10-12 років, і, як правило, не можуть бути призначені на новий строк.

Існують такі види конституційного контролю:

· Попередній – покликаний не допустити набрання чинності законом, який не відповідає конституції. У Франції Конституційна рада перевіряє відповідність Конституції закону, прийнятого обома палатами Парламенту до його промульгації Президентом Республіки, тобто до набрання ним чинності. Із запитом про таку перевірку в Конституційний суд може звернутися сам Президент, Прем'єр-міністр, Голова Національних зборів, Голова Сенату, 60 депутатів або 60 сенаторів. Якщо Конституційна рада оголосить, що закон, який оскаржується, є неконституційним, він повертається в Парламент. Система попереднього контролю діє й в інших країнах — Португалії, Румунії.

· Наступний – поширюється на чинні, офіційно опубліковані закони. Ця система діє в США й інших країнах, де контроль над конституційністю законів здійснюється загальними судами в порядку конкретного нормоконтролю (тобто у зв'язку з розглядом конкретних судових справ), а також у більшості країн (Німеччина, Італія й ін.), де конституційне правосуддя здійснюється спеціалізованими конституційними судами. Перевага цієї системи в тому, що при ній ніколи не пізно виправити помилку законодавця, скорегувати правозастосовну практику. Тільки наступний контроль дає можливість звернення громадянина в конституційний суд із приводу порушення його конституційних прав і свобод. Недолік системи наступного контролю полягає головним чином у тому, що закон, який в остаточному підсумку був визнаний неконституційним, діяв протягом певного проміжку часу, виявляючи тим самим негативний вплив на правопорядок.

Коли конституційний контроль здійснюють загальні суди ("американська модель"), то відповідно до порядку їх діяльності питання про конституційність закону може бути поставлене тільки у зв'язку з розглядом конкретної судової справи. Це так званий конкретний контроль. Конкретний контроль також діє й у ряді країн континентального права, де існує централізована система конституційного контролю, здійснюваного спеціалізованими органами квазісудового характеру. Централізована система виходить із того, що суди загальної юрисдикції не здійснюють контролю відповідності нормативно-юридичних актів конституції. Тут загальні суди можуть тільки порушувати питання про конституційність нормативних актів перед конституційним судом у вигляді запиту у зв'язку з розглядом конкретної судової справи й лише в цих межах забезпечувати відповідність закону конституції (Італія, Австрія, ФРН та ін.)

При іншій "європейській моделі" перераховані в конституції або законі державні органі й вищі посадові особи мають право звернутися із запитом у конституційний суд без якого-небудь попереднього звернення до іншого суду й навіть у ряді випадків безвідносно до наявності конкретного спору або конфлікту. Правом такого запиту звичайно наділені: глава держави, парламент (або кожна з його палат), уряд, у ряді країн також групи парламентарів, суб'єкти федерації. Це так званий абстрактний контроль. Такий контроль використовується в основному в країнах континентального права (Австрія, ФРН, Італія, Іспанія, Португалія та ін.). Попередній контроль може бути тільки абстрактним.

Однак більша частина конституційних судів поєднує сьогодні обидві ці форми, допускаючи поряд із прямим запитом державних органів звернення до суду громадян із приводу порушення їх конституційних прав і свобод у порядку конкретного контролю, так званої індивідуальної конституційної скарги.

З такою скаргою громадянин або об'єднання громадян звертається в конституційний суд, вважаючи, що в конкретній ситуації виявилося порушення їхніх конституційних прав внаслідок невідповідності конституції застосованого закону, а в інших органах держави, у тому числі судових, вони не знайшли захисту. Як правило, звернення до конституційного суду в порядку конституційної скарги можливо лише після того, як пройдені всі судові інстанції. У країнах, де конституційний контроль побудований за першою моделлю, в особливому інституті конституційної скарги немає необхідності: він охоплений загальним порядком позовного проведення.

Хоча конституції відносять до компетенції цих судів і інші питання, основним і головним у їхній діяльності є контроль над точною й неухильною відповідністю законодавства й міжнародних договорів (оскільки вони вважаються джерелом внутрішньодержавного права) чинній конституції. Юридичні позиції суду при здійсненні цього контролю більш ніж значні: він може оголосити недійсним як невідповідний конституції закон, прийнятий парламентом (а також інші нормативні акти вищих органів державної влади); його рішення не може скасувати ніхто. Певною противагою цьому служить правило, згідно з яким суд не має права розглядати питання про конституційність нормативних актів, у тому числі законів, за власною ініціативою (принцип "зв'язаної ініціативи").

Визнаючи в підсумку судового розгляду закон (або його окреме положення) відповідним або, навпаки, не відповідним до конституції, суд не тільки вирішує долю закону. Його рішення завжди засноване на певному розумінні відповідної конституційної норми. Тим самим суд дає тлумачення цієї норми, яке, як і весь рішення, носить загальнообов'язковий характер. Конституції багатьох країн установлюють, що тлумачення конституції можливо тільки в процедурі судового конституційного контролю. Добре відомо, яким важливим фактором, що забезпечили довголіття Конституції США, було тлумачення її положень Верховним судом США в порядку конституційного контролю. У багатьох інших країнах конституційне правосуддя також сприяє стабільності конституції.

 

Питання 2. Місце судової влади в механізмі розподілу влади в зарубіжних країнах.

Кожної гілок влади властиві специфічні форми діяльності. У судової такою формою діяльності є правосуддя — вирішення на основі діючого права економічних, політичних і інших конфліктів і спорів, учасниками яких стають громадяни, їх об'єднання, юридичні особи, муніципальні державні органи й навіть сама держава.

Можна схематично виділити три основні взаємозалежні напрямки діяльності судової влади:

· охорона прав і законних інтересів громадян;

· охорона правопорядку від злочинних та інших правопорушень;

· контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові рамки.

Кожна гілка влади здійснює свої функції за допомогою особливих, властивих тільки їй органів. У судової влади такими є суди, що становлять судову систему. Це жорстко структурована система. Її організаційні форми детально визначені законом і можуть бути змінені тільки в законодавчому порядку ("Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, які будуть час від часу встановлюватися й визначатися Конгресом", — Конституція США, Розд. 1, ст. III).

Ніхто, крім судової системи в особі утворюючих її судів, не може вершити правосуддя від імені держави. Ніхто, у тому числі й держава в особі будь-яких її органів, не має права втручатися в діяльність судової системи по здійсненню правосуддя. Громадяни, їх організації й об'єднання, усі державні й муніципальні органи, сама держава, представлена вищими органами влади й управління, зобов'язані неухильно виконувати рішення судів.

При всій відносній самостійності судової влади її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, і насамперед від законодавчої. Адже саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілий ряд інших питань. Основою цієї законодавчої регламентації є конституція. Важко уявити собі сучасну конституцію, у якій не було б розділу під тією чи іншою назвою ("Про судову владу" — конституції Франції, Іспанії, Японії; "Правосуддя" — Основний закон ФРН, "Суди" — Конституція Португалії й т.п.), де в стислій формі, властивій конституціям, встановлюються конституційні основи судової влади. До них відносяться:

· визначення судової влади як однієї зі складових триєдиної системи поділу влади;

· основні принципи організації й діяльності судової системи;

· правовий статус суддів;

· судові гарантії прав і законних інтересів громадян.

Конституційні основи детально розвинені в законах про судоустрій (наприклад, у ФРН — Закон про судоустрій, що діє в редакції 1975 р.; у Франції — Кодекс судоустрою 1978 р.; у США — "Судоустрій і судочинство", розд. 28 зводу Законів США; в Іспанії — "Органічний закон про судову владу" 1981 р. і ін.), а також законах про статус суддів (у Франції — "Органічний закон про статус магістратури" 1958 р., у Німеччині — "Закон про суддів" 1961 р. і ін.).

Роль виконавчої гілки влади відносно судової системи в порівнянні із законодавчою не настільки значна. Вона зводиться в основному до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль трохи більше в тих країнах, де на міністерства юстиції покладені окремі управлінські функції й керівництво прокуратурою. Це, наприклад, має місце в Німеччині, де на міністерства юстиції земель (їх діяльність координує федеральне міністерство юстиції) покладене призначення значної частини суддів.

Однак у другій половині XX в. у багатьох країнах міністерства юстиції втратили колишню провідну роль в області керування юстицією. Чітко виявилася тенденція передачі відповідних функцій до особливих органів суддівського самоврядування, які передбачені багатьма новітніми конституціями, у тому числі конституціями постсоціалістичних країн, включаючи колишні республіки в складі СРСР. Ці органи носять різні найменування: у Франції й Італії — Вища Рада магістратури; в Іспанії — Вища Рада судової влади; у Болгарії — Вища судова Рада; у Польщі — Всепольська Судова Рада; у Вірменії — Рада правосуддя й т.п.

Наскільки значимий цей орган, можна судити по його складу. В Італії, наприклад (ст. 104 Конституції), у Вищій Раді магістратури головує Президент Республіки, до складу Ради за посадою входять Голова й Генеральний прокурор Касаційного Суду, інші його члени обираються на чотири роки: дві третини — суддівським корпусом зі свого складу, одна третина — Парламентом на спільному засіданні палат із числа професорів права й адвокатів, що мають не менш ніж п'ятнадцятирічний стаж діяльності. Приблизно такий же склад Вищої Ради магістратури у Франції: Голова — Президент Республіки, віце-голова — міністр юстиції, шість суддів, шість прокурорів, три юристи, що призначаються відповідно Президентом Республіки, Головою Національних Зборів і Головою Сенату.

Саме на ці органі суддівського самоврядування покладені питання формування суддівського корпуса й кар'єри суддів та прокурорів, їх призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках і т.д. На відміну від органів виконавчої влади — міністерств юстиції ради суддів віднесені конституціями в число органів, що представляють судову владу, хоча суто судових функцій (розгляд справ) вони не здійснюють.

Питання про те, чи відноситься прокуратура до органів судової влади, не знає однозначного рішення. Усе залежить від місця, займаного прокуратурою в системі державних органів. У більшості держав прокуратура діє під загальним керівництвом міністра юстиції, являє собою більш-менш централізовану систему, але в ряді країн ця система не тільки відповідає судовій системі, але й організаційно пов'язана з нею; прокурори діють при судах. Більше того, і судді й прокурори так само входять у єдиний професійний корпус, іменований магістратурою, і іменуються магістратами. При такій системі можна говорити про те, що прокуратура охоплюється поняттям судової влади. Прикладом такої моделі може слугувати Франція. Тут при судах першої інстанції існують так звані республіканські прокурори, при кожному суді другої (апеляційної) інстанції — Генеральний прокурор із групою помічників, перший з яких іменується Генеральним адвокатом. При вищій інстанції функціонує Генеральний прокурор Касаційного Суду зі своїм апаратом. Прокурори представляють державу в кримінальному і цивільному судочинстві, здійснюють контроль над діяльністю слідчих органів. Загальне керівництво прокуратурою здійснює міністр юстиції. Оскільки прокурори мають статус магістрату, їхня діяльність також підлягає компетенції Вищої Ради магістратури. Аналогічна модель існує в Німеччині.

У тих країнах (Китай, Угорщина й ін.), де прокуратура є організаційно відособленою самостійною системою, вона займає як би проміжне положення між судовою й виконавчою гілками влади, але нерідко ближче до останньої. У США міністр юстиції є одночасно Генеральним атторнеєм (прокурором), однак у цілому, у силу особливостей американської федерації, прокуратура носить значною мірою децентралізований характер.

Спірним залишається віднесення до судової влади передбачених рядом конституцій особливих органів (хоча вони й іменуються "судами"), покликаних вирішувати питання про відповідальність глави держави, міністрів і деяких інших вищих посадових осіб. Це, наприклад, Висока палата правосуддя й Суд Республіки у Франції (перша вирішує питання про відповідальність Президента Республіки, другий — членів Уряду). Проти віднесення цих органів до судової влади говорить те, що їх члени обираються палатами Парламенту із числа депутатів. Тому вони скоріше можуть бути кваліфіковані як особливі парламентські квазісудові органи. До Суду Республіки поряд із дванадцятьома парламентарями входять також три судді зі складу Касаційного Суду, один з яких головує на засіданнях. Ні суд Республіки, ні Висока палата правосуддя дотепер справ не розглядали. Недарма в тексті французької Конституції вони включені не в розділ " Про судову владу", а розглядаються в спеціальних розділах.

 

Питання 3. Моделі організації судової системи в зарубіжних країнах.

У чинних конституціях рідко можна зустріти докладні вказівки на те, як повинна бути організована судова система, з яких інстанцій складається її ієрархічна структура і т.д. Щодо цього конституції, як правило, досить лаконічні й у більшості випадків говорять переважно про верховні суди, що очолюють судову систему, вказуючи при цьому, що нижчі суди визначаються законом (наприклад, Конституції США, Японії). Деякі конституції (наприклад, конституція Франції) не містять навіть такої норми. Ця лаконічність пов'язана переважно з тим, що хоча в розвинених демократичних країнах історично склалися стійкі моделі судової організації, що виправдали себе, проте час від часу об'єктивно виникає потреба внесення в судові структури тих або інших змін.

Можна виділити три моделі побудови судової системи.

I. У багатьох країнах (Швеція, Японія, Нідерланди, Китай і ін.) діє єдина система загальних судів, які розглядають усі основні види судових справ. Вони здійснюють і кримінальне, і цивільне, і адміністративне судочинство, а в деяких країнах і судовий конституційний контроль. Хоча ця модель носить як би всеохоплюючий характер, вона не виключає існування в країні також окремих спеціалізованих судових органів, наприклад у справах неповнолітніх, патентних і податкових судів та ін. Однак вони лише доповнюють основну загальну судову систему, а деякі з них носять скоріше квазісудовий характер.

Система загальних судів має ієрархічну триступеневу структуру, а в ряді країн і чотириступеневу. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно можна назвати "районними" (у різних країнах вони мають різне найменування). Наступна інстанція - апеляційні суди, які розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, що входять у судовий округ даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їхньої компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи в повному обсязі. Нарешті, вищий судовий орган найчастіше іменується "верховний суд". Інше найменування — "касаційний суд" — виражає його основну судову функцію: перевірку рішень нижчих судів у плані правильності застосування правової норми. Втім, юрисдикція верховних судів цим не обмежена, деякі з них можуть розглядати особливо важливі справи як суди першої інстанції. Верховні суди поряд з вищими радами вирішують найбільш складні питання, що виникають у судовій практиці; вони представляють судову владу у відносинах з іншими гілками влади.

Багатоступінчаста, інстанційна побудова судової системи покликана гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечити всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів розглянутих справ і однакове застосування правових норм на всій території держави. Поза такою системою втрачає зміст право особи на оскарження судового рішення, яке закріплює як конституційне законодавство ряду країн, так і міжнародно-правові пакти й конвенції, обов'язкові для держав-учасників.

П. Друга модель судової системи — це своєрідний різновид першої, який існує в деяких державах з федеративним устроєм, наприклад у США. Тут функціонують паралельно федеральна судова система й система судів кожного зі штатів. Однак і в тому й в іншому випадку суди здійснюють усі види судочинства, і, отже, кожна із систем може бути віднесена до першої моделі. Компетенція федеральних судів і судів штатів різниться головним чином по тому, яка норма — федерального законодавства або права штату — підлягає застосуванню в даній справі. Багато в чому компетенція федеральних судів перетинається з компетенцією судів штатів і взаємозв'язки між двома системами в цьому плані досить складні, як і взаємозв'язки судових систем штатів один з одним.

Очолює всю судову систему країни Верховний суд США. Загальновідома роль цього органа — єдиного судового органа, про який говорить Конституція США, — не тільки в правовій системі країни й забезпеченні стабільності Конституції, але й у функціонуванні системи поділу влади й "стримувань і противаг".

Крім Верховного суду, що її очолює (дев'ять суддів), федеральна судова система США включає в якості судів першої інстанції близько 100 районних судів (їх називають також окружними) і 14 апеляційних судів (друга інстанція). Розподіл території країни на судові округи не збігається з її адміністративно-територіальним подолом. Судовий округ апеляційного суду (тобто територія, на яку поширюється його юрисдикція) охоплює територію декількох штатів. Такий метод розподілу країни на судові округи використовують багато держав, щоб зробити суди максимально незалежними від регіональних влад, а також уникнути відображення в їхній діяльності регіональних інтересів. Система, подібна американської, існує й у деяких інших федеративних державах (наприклад, Мексиці, Австралії). Однак федеральний устрій аж ніяк не припускає в якості обов'язкового співіснування двох судових систем — федеральної й суб'єктів федерації. Австрія й Німеччина також федеративні держави, але тут суди земель і вищі федеральні суди становлять єдину централізовану систему.

III. Третя модель побудови судової системи характеризується тим, що поряд із системою загальних судів діють інші самостійні спеціалізовані системи судів. Судова система країни в цілому як би складається з декількох автономних підсистем, кожна зі своєю компетенцією. По масштабах діяльності система загальних судів при цьому очолює, але її компетенція виявляється тією чи іншою мірою урізаною в порівнянні з компетенцією загальних судів у судовій системі першої моделі. У відповідності зі ст. 95 Основного закону ФРН у країні діють п'ять автономних судових систем: загальних судів, очолюваних Верховним федеральним судом, адміністративних судів, очолюваних Федеральним адміністративним судом; трудових судів, очолюваних Федеральним судом по розгляду трудових спорів; соціальних судів, очолюваних Федеральним судом по соціальних питаннях. До цього переліку слід додати Федеральний Конституційний Суд (ст. 92-94 Основного Закону) і конституційні суди земель. В інших країнах полісистемність виглядає скромніше, але наявність двох-трьох систем — явище нерідке.

Найбільш значимою із систем, що співіснують із системою загальних судів, і найбільше подібною з нею за структурою є система адміністративних судів, яку часто називають "адміністративна юстиція". Її роль у багатьох європейських країнах досить істотна. Основне завдання цієї судової системи — розгляд скарг приватних осіб на рішення й дії органів державного управління й посадових осіб. Дана особливість — виникнення конфлікту й спору внаслідок управлінської діяльності — пояснює, чому цю юрисдикцію називають адміністративною. Для вирішення таких спорів доцільно використовувати ряд особливих процесуальних форм; судді повинні мати спеціальну професійну підготовку. Адміністративні суди має право анулювати управлінські акти, що суперечать закону, зобов'язати внести зміни в акт, відшкодувати особі збиток у випадку визнання акту неправомірним, прийнятим з перевищенням влади й т.п.

Серед багатьох країн, де діє автономна система адміністративних судів, класичним зразком уважається Франція. Початок цієї системи прийнято вести від Наполеона, що заснував в 1799 г. особливий орган — Державну раду, яка й сьогодні є одним з найважливіших у системі державних органів країни. Цей орган очолює триланкову систему адміністративних судів (регіональні адміністративні суди — апеляційні адміністративні суди — Державна рада). Аналогічна система адміністративних судів (також очолювана Державною радою) існує в Італії, а також у Німеччині, де система адміністративних судів теж включає три інстанції: адміністративні суди — вищий адміністративний суд у кожній землі (апеляційна інстанція) — Федеральний адміністративний суд (касаційна інстанція). У тих країнах, де автономна система адміністративних судів не передбачена, у загальних судах вищих інстанцій існують окремі палати (колегії) по розгляду адміністративних спорів. Однак ця модель менш професійна й ефективна.

Незалежно від форми судової системи всі конституції демократичних держав містять норму, що забороняє створення надзвичайних судів, тобто всякого роду "особливих нарад", "спеціальних трибуналів" і т.п. Такого роду "суди" добре відомі диктаторським режимам. При цих режимах вони здійснюють репресивну політику влади в порядку так званого "спрощеного проведення". Правова демократична держава відкидає подібну судову сваволю. "Надзвичайні суди не допускаються" (Основний закон ФРН. Ст. 101); "Не можуть бути засновані посади чрез1вычайных суддів по особливих справах" (Конституція Італії. Ст. 102)1.

У демократичній державі судова організація покликана забезпечити реалізацію принципу участі населення у відправленні правосуддя. Цей принцип загальновизнаний, але в сучасних конституційних текстах у розгорнутому вигляді не представлений. Лише деякі конституції містять формулу "народ бере участь у відправленні правосуддя" (Конституція Австрії, ст. 91). Інші обмежуються декларативною формулою "правосуддя відправляється іменем народу" (Конституція Італії, ст. 101), яка не обов'язково веде до висновку про пряму участь населення. Відсильний характер носить ст. 182 Конституції Польської Республіки: "Участь громадян у відправленні правосуддя визначається законом".

Конкретно питання про участь населення у відправленні правосуддя зводиться до наявності в одних країнах суду присяжних, в інших — інституту судових засідателів (шеффенів), у третіх — обох названих форм. У всіх цих випадках у розгляді справ, поряд із професійними суддями беруть участь громадяни, як правило із числа проживаючих на території даного судового округу. Найбільш широке застосування суд присяжних одержав у США, Англії, деяких інших англомовних країнах. Його поява у свій час була істотним кроком на шляху розвитку демократичних принципів правосуддя. Більш двохсот років тому Конституція США встановила, що "всі справи про злочини, за винятком розглянутих у порядку імпічменту, підсудні суду присяжних" (розд. 2 ст. III). Це не означає, що всі справи такого роду розглядаються судом присяжних, але його широке використання — одна з характерних рис американського правосуддя. І в США й в Англії можливий розгляд судом присяжних і деяких категорій цивільних справ.

При цій формі в її класичному варіанті дванадцять громадян, заслухавши дебати сторін, що проходять під головуванням професійного судді, виносять одноголосний вердикт, головний зміст якого — відповідь на запитання: винний чи невинний обвинувачуваний у діянні, що мало місце. На цій підставі міру покарання у випадку визнання особи винною призначає суддя. Ця класична форма до нашого часу перетерпіла часткові модифікації. У деяких країнах скорочена чисельність журі (іноді вдвічі), і, отже, суд присяжних не обов'язково ідентифікується цифрою 12, що має біблійне походження. Подекуди відмовилися від принципу одноголосного вердикту, він може бути винесений і простою (або кваліфікованою) більшістю голосів членів журі. Однак основний принцип залишився незмінним: присяжні лише пасивно стежать за ходом дебатів сторін, вирішують питання про провину й не беруть участь у призначенні покарання.

На Європейському континенті віддали перевагу участі громадян безпосередньо в складі суду, поряд із професійним суддею й на рівних з ним правах. Лише в декількох країнах Західної Європи конституції передбачають на додаток до суду шеффенів суд присяжних для "справ про злочини, що підлягають тяжким покаранням" (Конституція Австрії. Ст. 91). Німеччина не знає інституту присяжних засідателів. У Франції діючий у кожному департаменті для розгляду тяжких кримінальних злочинів суд ассізів до другої світової війни був єдиним судом присяжних, але вже більш півстоліття ці суди в складі трьох професійні суддів і дев'яти засідателів — ассізів діють як єдина колегія. В Італії суд присяжних був в 1931 р. замінений судом із двох професійних суддів і шести засідателів.

Слід указати на ще один принцип конституційного значення, якому повинна відповідати судова система в демократичній державі. Доктринально він виражений формулою "загальний і рівний доступ до правосуддя". Конституційний принцип "рівності громадян перед законом і судом" слід розуміти так, що сама можливість звернення до суду, а не тільки зміст закону і його застосування повинні бути рівні для всіх. Без забезпечення доступу до правосуддя не може бути реалізоване конституційне право кожного на судовий захист своїх прав і законних інтересів.

Рівному доступу до правосуддя покликані сприяти ряд організаційних заходів, як, наприклад, оптимальне визначення території судових округів з урахуванням чисельності й складу населення, гнучкий облік демографічних процесів при визначенні як числа суддів в окремих судах, так і суддівського корпуса в цілому, заборона судам відмовлятися від приймання до розгляду позовів під приводом відсутності або пробільності законодавчих або інших норм.

Основною перешкодою на шляху реалізації цього принципу є висока вартість юридичної допомоги, необхідної громадянам для звернення до суду й самого судового процесу. Однак не можна сказати, що в демократичних країнах не ухвалюються заходи, покликані якщо не усунути, то хоча б пом'якшити цю перешкоду. Обсяги безоплатної правової допомоги були розширені у Франції в 70-ті рр.. ХХ ст., а у ФРН — в 1980 р. Англійський закон про правову допомогу 1974 р. гарантує безкоштовну пораду кваліфікованого юриста, якщо особа має прибуток нижче певної, фіксованої законом межі. У США в 1975 р. була створена Корпорація по наданню правової допомоги незаможним громадянам, фінансована з федерального бюджету. У ряді країн передбачене безкоштовний (тобто без оплати судового мита) розгляд справ і також надання підсудному безкоштовної допомоги адвоката. У відповідності зі ст. 119 Конституції Іспанії "правосуддя здійснюється безкоштовно, коли це передбачене законом, і у всіх випадках для осіб, які не мають достатніх коштів для ведення процесу".

 

Питання 4. Конституційно-правові принципи діяльності судових органів в зарубіжних країнах.

Попередньо ми вже зупинялися на конституційних принципах і нормах, що лежать в основі організації судової влади. Однак конституції закріплюють і принципи, якими суд повинен керуватися при відправленні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, це лише невелика частина правил, що регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують і інші законодавчі акти — процесуальні кодекси). Однак саме ці правила можна назвати основними. Вони покликані гарантувати демократичний характер правосуддя й захист прав особи при його здійсненні.

Чинні конституції в різних обсягах фіксують принципи судової діяльності й судові гарантії громадян. Однак у цілому перелік цих принципів і гарантій досить великий, і в країнах правової державності всі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то процесуальним законодавством або традиціями, що історично склалися на основі прецеденту. Ці принципи й гарантії закріплені основними міжнародно-правовими актами — Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про цивільні й політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Коротко зупинимося на деяких з них.

Гарантія підсудності, мабуть, найбільше чітко виражена в ст. 101 Основного закону ФРН: " Ніхто не може бути вилучений з ведення свого законного судді". Це означає, що кримінальна або цивільна справа буде розбиратися в суді, який заздалегідь визначений правовими нормами про підсудність. Забороняються суди, спеціально утворені для розгляду якої-небудь конкретної справи, або передача справ із суду в інший суд, крім випадків, спеціально передбачених законом. Гарантія підсудності полегшує громадянам доступ до правосуддя.