Тема № 3. Форми держави в зарубіжних країнах

1.Поняття форми держави. Форма державного правління як елемент форми держави в зарубіжних країнах: різновиди та їх характеристика.

2. Територіально-політичний устрій в зарубіжних країнах: поняття, класифікація та характеристика його форм.

3. Державний (політичний) режим як елемент форми держави.

 

Питання 1. Поняття форми держави. Форма державного правління як елемент форми держави в зарубіжних країнах: різновиди та їх характеристика.

Форми зарубіжних держав відрізняються великою різноманітністю. Вони складаються під впливом комплексу природно-географічних, історичних, політичних, соціально-економічних і культурно-релігійних факторів.

Форма держави – поняття, яке у найбільш загальному вигляді визначає, на яких принципах побудована і як територіально організована державна влада.

Поняття форми держави, охоплюючи найбільш істотні сторони організації державної влади, є досить складним по своєму змісту. Форма держави визначає структуру й принципи взаємин основних органів держави (парламенту, уряду, глави держави), розподіл держави на складові частини і юридичний статус цих частин, а також методи діяльності держави й характер її прямих і зворотних зв'язків із громадянами.

Залежно від того, яка сторона організації державної влади є предметом розгляду, розрізняють три елементи форми держави: форму правління, форму державного (територіально-політичного) устрою й політичний (державний) режим. Сукупність усіх трьох елементів утворює форму держави в широкому змісті. Тому що третій елемент форми держави — політичний (державний) режим торкається взаємин держави із суспільством, його політичними інститутами, це в певному змісті виходить за рамки конституційного права. У більш вузькому змісті до форми держави відносять тільки форму правління й форму державного (територіально-політичного) устрою.

Форма правління - елемент форми держави, який розкриває організацію верховної державної влади, правовий статус вищих органів держави, принципи взаємин між ними, участь громадян у формуванні цих органів.

Розрізняють дві основні форми правління закордонних держав — монархія й республіка, причому кожна із цих форм має різновиди. Та або інша форма правління складається історично під впливом комплексу факторів економічного, соціального, політичного, національно-етнічного, культурного й релігійного характеру.

Монархія — це така форма правління, де глава держави — монарх має особливий юридичний статус: його повноваження носять первинний, непохідний від якої-небудь іншої влади в державі характер, він отримує свій пост, як правило, у спадщину й займає його довічно.

Монархія як форма правління зберігається в значній частині держав або як данина історичній традиції (що характерно для розвинених країн Заходу), або в як результат збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму й архаїчних форм громадської організації (що властиво, наприклад, монархічним державам Близького Сходу).

Є кілька різновидів монархічних форм правління. Розрізняють абсолютну й конституційну монархію.

Абсолютна монархія характеризується всевладдям глави держави. У правовому відношенні монарх — джерело будь-якої влади, і тільки він визначає її межі в нормативних актах, які дарует своїм підданим. В основі закону лежить воля монарха. Як форма правління абсолютна монархія одержала найбільше поширення в епоху пізнього феодалізму. Сьогодні вона є анахронізмом і зберігається лише в деяких країнах Сходу, де переважають традиційно-патріархальні й феодальних форми суспільного життя (наприклад, в Омані, Катарі, Брунеї). Є, однак, країни з досить високим рівнем економічного розвитку й високорозвиненою соціальною інфраструктурою, у яких проте абсолютна монархія зберігається як своєрідна форма консервації традицій родоплеменної патріархальної демократії доиндустриальной епохи (Саудівська Аравія).

Абсолютна монархія характеризується великими повноваженнями монарха в законодавчій, виконавчій і судової сферах. Закони видаються від імені монарха, йому підлеглий увесь адміністративний апарат держави. Які-небудь виборні органі в абсолютній монархії, як правило, відсутні, що не виключає наявності різного роду дорадчих установ (наприклад, Диван у Саудівській Аравії, де представлені члени численного клану Саудитов — правлячої династії цієї країни).

Конституційна монархія — це така форма правління, при якій влада монарха здійснюється на основі й у рамках конституції. Залежно від ступеня обмеження розрізняють дуалістичну й парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується поділом влади монарха з парламентом, однак поділом ще зародковим, недосконалим, де влада монарха явно переважає. Повноваження монарха обмежені тільки в законодавчій сфері, однак і в цій сфері жоден закон, прийнятий парламентом, не міг набути чинності без згоди на те монарха. Ця форма правління була досить широко поширена в XIX і початку XX в. (така монархія існувала після об'єднання Німеччини по конституції 1871 г. і до катастрофи другої імперії в 1918 р.). Сьогодні в розвинених державах Заходу ця форма правління не зустрічається. У той же час вона ще зберігається в ряді країн Близького Сходу й Магрібу (Йорданія, Марокко).

При дуалістичній монархії існує виборний представницький орган — парламент (іменований у кожній країні по-різному, наприклад, меджліс у Йорданії). Йому належить право прийняття законів і вотування (схвалення) бюджету. Монарх є главою держави й має основні прерогативи в сфері виконавчої влади. Він призначає главу уряду, який несе відповідальність тільки перед монархом. Інституту парламентської відповідальності уряду в дуалістичній монархії немає. Монарх має право розпуску парламенту, видання надзвичайних декретів і введення в країні надзвичайного стану. Він є головнокомандуючим армією.

На відміну від дуалістичної парламентарна монархія є досить розповсюдженою формою правління. Вона існує сьогодні в багатьох державах миру (Великобританії, Іспанії, Японії й ін.) Парламентарна монархія характеризується тим, що монарх не має реальних повноважень по управлінню державою. Його повноваження носять в основному представницький характер. Крім того, він має своєрідну функцію державного нотаріуса, скріплюючи своїм підписом усі найважливіші державні акти.

При цьому його повноваження обмежуються формальною перевіркою правильності оформлення акту. Впливати на матеріальний зміст того або іншого документа монарх, як правило, не може. У силу цього, а також виходячи із принципу "монарх не відповідальний" (монарх не може нести політичну і юридичну відповідальність за свої дії), підпис монарха обов'язково потребує контрасигнації (тобто повинна попередньо скріплюватися підписом прем'єр-міністра або відповідального міністра). На практиці всі акти монарха готуються урядом. Монарх скріплює своїм підписом і законодавчі акти, однак правом вето у відношенні прийнятих парламентом законів він, як правило, не має. Обсяг повноважень монарха в країнах з парламентарною формою правління неоднаковий. Він варіюється від практично повного відсторонення монарха від участі в державній діяльності й відомості його повноважень до функцій зовнішнього представництва (Швеція) до наділення більш великими повноваженнями (Іспанія, де король згідно з конституцією 1978 р. є головнокомандуючим іспанською армією). Повноваження монарха можуть містити в собі й деякі "резервні", так звані "сплячі" прерогативи на випадок можливих політичних криз (Великобританія, Бельгія, Нідерланди). Монарх у Великобританії одночасно є главою держав, що входять у Співдружність націй (правда не всіх, а в основному тих, які колись були так званими білими колоніями, а пізніше домініонами Британської імперії). Це — Канада, Австралія, Нова Зеландія. На практиці функції монарха здійснює генерал-губернатор, який призначається британською короною за поданням уряду відповідної країни.

У країнах, де зберігаються структури феодального й традиційного суспільства, існує виборна монархія (Малайзія, Лесото, Об'єднані Арабські Емірати). Так, глава Федерації Малайзії обирається на свій пост Радою правителів, куди входять глави 11 монархічних штатів. До складу ОАЕ входять сім князівств Перської затоки, глави цих князівств — еміри обирають Президента ОАЭ.

Окремо слід виділити теократичну монархію, де глава держави — монарх є одночасно главою того або іншого релігійного культу, що представляє одну зі світових релігій. Так, духовний владика католиків усього світу Папа Римський є одночасно главою держави Ватикан. Елементи теократичної монархії властиві й Саудівської Аравії, де глава держави — король не тільки виконує релігійні функції хранителя головних святинь мусульманського світу, але і є главою ваххабітського напрямку ісламу. Процедурі передачі влади королеві передує згода вузької групи вищих релігійних авторитетів — улемів, а лише потім згода членів королівської Ради, куди входять представники численної родини Саудитів. Формально Великобританія також є теократичною монархією, тому що із часів Генріха VIII король очолює англіканську церкву. Сьогодні це багато в чому данину традиції, оскільки фактичним главою англіканської церкви вже давно є архієпископ Кентерберійський.

У цілому можна зробити висновок про те, що незважаючи на певну архаїчність інститут монархії має достатню гнучкість, щоб пристосуватися до нових історичних умов постіндустріального суспільства.

Республіка — це така форма правління, де вищі органі держави (президент, парламент, уряд) є виборними й змінюваними, причому тільки парламент в усіх без винятку республіках обирається безпосередньо населенням.

Республіканська форма правління — найпоширеніша в сучасному світі. Абсолютна більшість держав, представлених сьогодні в такій універсальній міжнародній організації, як ООН, є республіками. Відомі три основні різновиди республіканської форми правління — президентська республіка, парламентська республіка, напівпрезидентська республіка.

Президентська республіка характеризується наступними ознаками:

· Глава держави — • президент обирається безпосередньо населенням шляхом або прямих (у латиноамериканських країнах), або непрямих виборів (у США, де спочатку обираються вибірники від штатів, а потім останні як особлива колегія обирають Президента країни).

· Президент має великі повноваження: він одночасно є главою держави, главою виконавчої влади й головнокомандуючим збройними силами.

· У президентській республіці уряд формується позапарламентським шляхом, члени уряду призначаються на посаду й звільняються з посади президентом (у США при призначенні необхідна згода верхньої палати Конгресу — Сенату).

Відмітною рисою президентської республіки є тверда система поділу влади. Кожна галузі влади — законодавча, виконавча й судова — має значну самостійність стосовно двох інших. Разом з тим існує система "стримувань і противаг". Парламент здійснює законодавчу функцію, ухвалює закони, обов'язкові для виконавчої влади, однак і виконавча влада в особі президента наділяється правом відкладального (суспенсивного) вето на закони, прийняті парламентом, і користується цим, як показує практика, досить часто. Тим самим президент заважає використанню законодавчих повноважень парламенту для підриву конституційного механізму управління. Система "стримувань і противаг" проявляється в президентській республіці також у тому, що парламент не може відправити уряд у відставку, але й президент не може розпустити парламент.

Різновидами президентської республіки є суперпрезидентська й монократична республіка. Основна їхня відмінність від президентської республіки полягає в тому, що обидві вони не є правовими державами, хоча в країнах, де такі форми правління існують, формально діє конституція. Але ці конституції звичайно носять настільки ж неправовий характер, як і конституції комуністичних держав.

Суперпрезидентська республіка має наступні відмітні риси:

· Звичайно вона встановлюється внаслідок військового перевороту (наприклад, в країнах Латинської Америки, де така форма правління в недалекім минулому була досить розповсюдженою).

· Президент одержує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як проводир (каудильо) перевороту, або як глава хунти (колективного органа керівництва заколотниками).

· Президент наділяється великими повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої й судової влади.

· Президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якім відміняються або суттєво обмежуються конституційні гарантії дотримання основних прав і свобод людини й громадянина й здійснюються масові репресії проти опозиції.

Що стосується монократичної республіки, то вона характерна для "молодих" держав (в основному в країнах тропічної Африки), а також для деяких комуністичних держав. Її характерними ознаками є:

· Особливий статус глави держави як одноособового носія виконавчої влади, не зв'язаного ніяким контролем з боку законодавчої й судової влади.

· Поєднанням поста президента з лідерством у правлячій партії в умовах однопартійного або квазібагатопартійного режиму.

· Вибори президента, якщо й проводяться, то носять чисто ритуальний характер. Президент займає свій пост невизначено тривалий строк, а заміна президента відбувається в результаті політичної кризи в керівництві правлячої партії або військового перевороту. В окремих країнах пост президента в конституційному порядку довічно закріплювався за певною особою (Заїр, Малаві й деякі інші).

· Конституційно встановлюється право президента на розпуск парламенту.

Парламентарна республіка характеризується наступними ознаками:

· Парламент поряд із законодавчою діяльністю й вотуванням бюджету має установчі функції й правом контролю над діяльністю уряду. Головним з установчих функцій є формування уряду на парламентській основі. Формальний уряд призначає президент, однак робить це не за своїм розсудом, а на основі рішення парламенту про формування кабінету із числа представників партії або коаліції партій, що займають більшість місць у парламенті (частіше — у його нижній палаті). Звичайно президент пропонує парламенту кандидатуру лідера партії (або коаліції партій), що перемогла на виборах, у якості майбутнього глави уряду. Запропонована президентом кандидатура глави уряду (або уряду в цілому) повинна одержати вотум довіри в парламенті, тільки після цього президент призначає уряд. Вотум недовіри уряду з боку парламенту спричиняє або відставку уряду з наступним формуванням нового уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових парламентських виборів.

· Глава держави — президент займає в системі державних органів парламентарної республіки досить скромне місце. Хоча формально він може бути наділений великими повноваженнями, фактично повсюдно вони обмежуються в основному представницькими функціями. Президент скріплює своїм підписом усі найважливіші державні акти, включаючи закони; здійснює додатковий контроль над правильністю оформлення й дотримання конституційної процедури прийняття законодавчих і інших актів, що направляються йому на підпис. Президент, однак, не має права відмовитися від підпису внаслідок незгоди зі змістом документа, який поданий йому на підписання. Легітимність президента в парламентарній республіці суттєво вужче, ніж у президентській республіці, тому що населення не бере участь у його виборах. Президент обирається парламентом (наприклад, в Італії) або особою виборчою колегією (ФРН).

· Уся виконавча влада в парламентарній республіці перебуває в руках уряду. Оскільки він опирається на парламентську більшість, то має можливість суттєво впливати на діяльність парламенту, насамперед на здійснення законодавчих повноважень парламенту. Парламентарними республіками є сьогодні ФРН, Італія, Греція, Індія й ін. Така форма правління більш властива розвиненим країнам, тому що припускає досить високий рівень розвитку демократії, наявність розвиненої партійної системи й високої політичної культури населення.

Напівпрезидентська республіка у вітчизняній і закордонній науці конституційного права розглядалася не як самостійна форма правління, а як перехідна або до президентської, або до парламентарної республіки. Практика функціонування напівпрезидентської республіки в ряді країн, передусім у Франції, дозволила французькому правознавцеві, фахівцеві в області конституційного права М. Дюверже зробити висновок про самостійне існування подібної форми правління. Поступово цей висновок одержав повсюдне визнання.

До характерних ознак напівпрезидентської республіки відносяться наступні:

· Президент обирається безпосередньо населенням у ході прямих виборів. Вибори можуть проводитися в один (мажоритарна система відносної більшості) і у два тура (мажоритарна система абсолютної більшості).

· Президент наділяється великими владними повноваженнями: він є главою держави, йому належать основні прерогативи в сфері виконавчої влади, він є верховним головнокомандуючим.

· У напівпрезидентській республіці існує уряд як самостійний орган виконавчої влади, що працює під загальним керівництвом президента. Уряд призначається президентом, але потребує довіри парламенту. Винесення вотуму недовіри може спричинити або відставку уряду, або розпуск парламенту президентом. Сьогодні такими є Франція, Португалія, більшість держав, що виникло після розпаду Радянського Союзу, — Україна, Грузія й ін.

Особливий різновид республіканської форми правління — теократична республіка. Для неї характерно юридичне закріплення участі духівництва не тільки в політичному житті, але й у безпосередньому управлінні державою. Так, конституція Ісламської Республіки Іран 1978 р. передбачає поряд з постом Президента країни пост Факиха — духовного керівника іранського народу, який займає один з вищих релігійних ієрархів. Його рішення обов'язкові для світської влади й впливають на ведення державних справ.

Своєрідна форма правління існує також у Швейцарії. У цій країні функції глави держави й виконавча влада здійснюються одним колегіальним органом — федеральним урядом (він іменується Федеральною радою). Склад уряду постійний; він складається із семи федеральних радників, які призначаються федеральним парламентом після чергових парламентських виборів, і відображає партійний склад законодавчого органа. Зі свого складу Федеральна рада обирає Федерального президента, що володіє суто представницькими повноваженнями президента і сполучає також посаду керівника того або іншого департаменту (міністерства). Строк повноважень президента — один рік. У Швейцарії також відсутній принцип парламентської відповідальності уряду.

Незважаючи на своєрідність тих або інших форм правління в різних державах, усі вони проте можуть бути зведені до декількох типових "моделей" організації державної влади.

 

Питання 2. Територіально-політичний устрій в зарубіжних країнах: поняття, класифікація та характеристика його форм.

Форма територіально-політичного устрою - це внутрішня організація державної влади, принцип розподілу держави на окремі частини, юридичний статус цих складових частин, принципи взаємин між собою центральних і регіональних (місцевих) державних органів.

Розрізняють дві основні форми територіально-політичного устрою держави: унітарну й федеративну.

Унітарна держава — це єдина, цілісна держава, складові частини якого не мають будь-якої політичної самостійності.

Федеративна держава — це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, які мають особливий політико-правовий статус.

Від федерації як форми територіально-політичного устрою держави слід відрізняти конфедерацію як міжнародно-правове об'єднання суверенних держав. Таке об'єднання може переслідувати різні цілі: військові, політичні, економічні й т.п. Згодом конфедерація може перерости у федерацію, як це мало місце в минулому у Швейцарії й у цей час в Об'єднаних Арабських Еміратах, або розпастися, як це відбулося із Сенегамбією. Держави — члени конфедерації зберігають свій суверенітет і продовжують виступати як самостійні суб'єкти у внутрішніх і зовнішніх справах. Конфедеративні органі мають імперативну владу відносно держав-членів лише в тих межах, які визначені конфедеративним договором. У цей час конфедерацій у світі немає, однак конфедеративні елементи є в ряду союзів (ЄС, Британська Співдружність, СНД).

На форму територіально-політичного устрою впливають умови утворення держави, його історичні традиції й національний склад, наявність протиріч між центром і регіонами й. др. В остаточному підсумку форма територіально-політичного устрою відображає ступінь централізації або, навпаки, децентралізації державних функцій, розподіл компетенції між центром і регіонами.

Унітарна державність — найпоширеніша в наш час форма державного устрою. Унітаризм притаманний переважній більшості держав, які утворювалися після розпаду колоніальної системи. Однак унітарними можуть бути й великі розвинені та середньорозвинені держави (Великобританія, Франція, Італія, Японія, Китай, Єгипет та ін.). Унітарній формі державного устрою властиві дві основні риси:

1. Правовий статус адміністративно-територіальних утворень, що входять до складу унітарної держави, визначається центральною владою. Вона ж визначає, на які адміністративно-територіальні одиниці ділиться держава, яке коло предметів ведення й компетенція цих одиниць, скільки щаблів має адміністративно-територіальний устрій держави й ін.

2. Центральна влада здійснює прямій або непрямий контроль над діяльністю органів державної влади на місцях. Сьогодні порівняно рідко зустрічаються унітарні держави, де були б відсутні місцеві органи державної влади.

Крім того, унітаризм зовсім не означає уніфікацію місцевого управління. Дуже часто в одній унітарній державі можна зустріти досить гнучкі й різноманітні системи місцевого управління. До того ж в унітарній державі, як правило, гарантуються права населення на місцеве самоврядування. Разом з тим для унітарної форми державного устрою характерно закріплене в законі право на втручання центральної влади в справи місцевого управління. Унітарна держава має єдину конституцію і єдину правову систему; єдине громадянство; єдину систему вищих органів держави (президента або монарха, парламент, уряд); єдину судову систему.

З погляду організації публічної влади в центрі й на місцях, а також характеру взаємин центральних і місцевих органів усі унітарні держави можна поділити на централізовані, відносно децентралізовані й децентралізовані.

У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноосібно управляються призначеними із центру чиновниками, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). У деяких європейських державах (Польща, Болгарія) обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне управління здійснюють призначені урядом чиновники (начальники областей — у Болгарії, воєводи — у Польщі).

Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними із центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують вибрані населенням муніципальні органи (у тій же Франції — мери, ради в департаментах). Права виборних органів на місцях суттєво обмежені, а урядові агенти мають не тільки великі адміністративні повноваження, але й право втручання в справи муніципального управління.

У д ецентралізованій унітарній державі немає призначених урядом адміністраторів, а місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративних одиниць (наприклад, ради графств в Англії). Тут контроль уряду за діяльністю місцевих органів носить більш опосередкований характер і може проявлятися, наприклад, через бюджетне й фінансово-кредитне регулювання. Крім того, у децентралізованій унітарній державі існує досить чітке розмежування повноважень між центральною владою й владою місцевих територіальних співтовариств, що зближає ці держави з федераціями.

В децентралізованих унітарних державах може існувати територіальна (обласна) автономія. Автономія являє собою форму децентралізації державних функцій з врахуванням географічних, історичних, а нерідко й національних особливостей тієї або іншої території.

Територіальна (обласна) автономія - конституційно закріплене внутрішнє самоврядування частини території держави.

Залежно від обсягу прав, наданих місцевим органам, розрізняють політичну й адміністративну автономію. Політична автономія припускає наявність особливого юридичного статусу, закріпленого в спеціальному законодавчому акті, а також право видання законів з питань місцевого значення.

Федеративна держава — більш складна держава, ніж унітарна. Складові частини цієї держави, іменовані суб'єктами федерації, мають певну політичну самостійність. Їм властиві певні ознаки держави. Територіальна організація влади у федеративній державі закріплює децентралізацію державних функцій. Складність взаємин федерації зі своїми суб'єктами визначила меншу в порівнянні з унітарною поширеність федеративної форми державного устрою. Проте у світі існує значна кількість федерацій, яка не тільки не зменшується, але, навпаки, поступово зростає. Поряд з існуючими вже не одне сторіччя "класичними" федераціями (як США, Канада, Мексика, Аргентина, Швейцарія й інші) з'явилися нові федерації в країнах Європи (Бельгія), Азії (Індія, Пакистан) і Африки (Нігерія). Часто замість терміну "федеративна держава" вживається термін "союзна держава". Саме так за офіційною термінологією іменується "Союзна Республіка Югославія". Федеративна Республіка Німеччина — у буквальному перекладі звучить як Союзна Республіка Німеччина. Федеративна держава по своїй природі є більш демократичною, ніж унітарна, тому федерації в основному мають республіканську форму правління. Є, однак, і виключення. До федерацій з монархічною формою правління відносяться такі країни, як Бельгія, Малайзія, Канада, Австралія (останні дві за суто формальними підставами). У Бельгії, Канаді й Австралії суб'єкти федерації організуються по республіканському типу, а в Малайзії частина суб'єктів має республіканську форму правління, частина — монархічну.

Федеративна держава утворюється:

1) у результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору в суб'єктів федерації (так, тринадцять північноамериканських штатів, що відстоювали незалежність від британської корони, домовилися про державотворення — створення Сполучених Штатів Америки);

2) шляхом приєднання до держави нових територій та наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний Техас, шляхом купівлі — Луїзіана, в ході освоєння нових територій — штати на захід від ріки Міссісіпі) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (утворення землі Північний Рейн-Вестфалія із частини колишніх територій Пруссії, а також п'яти нових земель на території колишньої ГДР);

3) у результаті підвищення статусу колишніх регіональних утворень та перетворення їх у суб'єктів федерації (так, згідно з виправленнями до Конституції Бельгії 1831 г., прийнятим в 1988 р., Фландрія, Валлонія й Брюссель стають суб'єктами Бельгійської федерації);

4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням раніше незалежних держав у суб'єктів федерації (Швейцарія після громадянської війни 1847- 1849 рр., у нашому столітті — Об'єднані Арабські Емірати, що спочатку представляли собою конфедеративну форму об'єднання семи князівств Перської затоки).

Федерація як форма державного устрою має ряд специфічних ознак:

1. Федерацію становлять державні утворення (штати в США, Мексиці, Індії, Австралії, землі у ФРН і Австрії, провінції в Канаді, кантони у Швейцарії), які мають статус суб'єктів федерації із власним адміністративно-територіальним устроєм і власною організацією влади. Ці утворення мають власну компетенцію. Створені суб'єкти федерації, як правило, не за національно-територіальною (хоча такі також є, наприклад, Союзна Республіка Югославія), а за природно-географічною (США, Австралія) або історичною (ФРН, Австрія, Швейцарія) ознакою. Іноді територіальний фактор застосовується в комбінації з національно-лінгвістичним, як це мало місце при формуванні штатів в Індії.

2. На відміну від унітарної держави територія федеративної держави не являє собою єдиного цілого. Вона складається, як правило, з територій суб'єктів федерації. Однак в деяких федераціях до її складу можуть входити територіальні одиниці, що не є суб'єктами федерації (так, наприклад, у США самостійними територіальними одиницями є федеральний округ Колумбія, на території якого розміщаються всі федеральні установи, Пуерто-Ріко – держава, що вільно приєдналася, і деякі інші території) Суб'єкти федерації не мають право сецесії, тобто правом виходу із союзу. Спроби сецесії можуть мати місце й звичайно призводять до внутрішнього конфлікту й навіть збройного протистояння. Однак XX століття дало приклади успішного здійснення сецесії як мирним шляхом (вихід Сінгапуру з федерації Малайзії), так і шляхом збройної боротьби (відділення Бангладеш від Пакистану).

3. Суб'єкти федерації не є державами в повному сенсі слова, вони не мають суверенітету, хоча він формально проголошується в деяких федераціях. Суб'єкти федерації, як правило, або повністю позбавлені права участі в міжнародних відносинах (Австрія), або їхня зовнішньополітична компетенція дуже обмежена й здійснюється під контролем федерації (США, Канада, ФРН, Швейцарія). Як правило, вона стосується питань, віднесених до компетенції суб'єктів федерації й не торкається сфери політичних відносин. Федеративний характер державного устрою нерідко використовується для відмови від участі в міжнародних угодах. Наприклад, США й Канада не ратифікували міжнародні пакти про права людини, посилаючись на особливості законодавства суб'єктів федерації й небажання останніх приводити його у відповідність із зазначеними угодами.

4. У більшості зарубіжних федерацій поряд із загальнофедеральною конституцією й загальнофедеральними законами діють конституції й закони суб'єктів федерації (США, ФРН, Канада, Австрія, Швейцарія й ін.). При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції й федеральних законів. У той же час не у всіх федеративних державах суб'єкти федерації мають власні конституції. Відсутні конституції в суб'єктів федерації ряду країн Азії та Африки (Індія, Пакистан, Малайзія, Нігерія).

5. У більшості зарубіжних федерацій поряд з федеральним громадянством існує й громадянство суб'єктів федерації. Однак, слід мати на увазі, що мова йде не про наявність подвійного громадянства, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою одержання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина усередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

6. Відмітною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура парламенту. У минулому мали місце однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. У наш час бікамералізм (двопалатна внутрішня структура парламенту) прийнятий практично у всіх федеративних державах (виключення — Федеративна Республіка Коморські острова, де існує однопалатний парламент). При цьому нижня палата повсюдно — орган загальнонаціонального представництва й формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах. Верхня палата, навпаки, може бути виборною або невиборною, вона забезпечує представництво суб'єктів федерації. При цьому в одних країнах (США, Австралії, Бразилії, Мексиці, Швейцарії й ін.) установлюється рівне представництво суб'єктів федерації у верхній палаті, в інших (ФРН, Канаді, Індії, Австрії) представництво суб'єктів федерації у верхній палаті визначається залежно від чисельності населення в тому або іншому суб'єктові союзної держави.

7. У федеративній державі поряд з федеральної системою законодавчої, виконавчої й судової влади існують системи законодавчої, виконавчої й судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації й компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Якщо законодавчі органі суб'єктів федерації діють виключно в межах компетенції цього суб'єкта, то виконавча влада має більш широку компетенцію. Вона організовує виконання не тільки місцевого законодавства, але й федеральних законів на території відповідного суб'єкта. Аналогічно вирішується питання й відносно судової влади суб'єктів федерації. Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядається судами суб'єкта федерації, які застосовують не тільки місцеве, але й загальнофедеральне матеріальне й процесуальне право. Зі своєї сторони федеральна виконавча влада в ряді федерацій має право федеральної інтервенції, якщо суб'єкт федерації незадовільно виконує свої обов'язки відносно федерації (ФРН, Індія, Аргентина).

 

Питання 3. Державний (політичний) режим як елемент форми держави.

Конституційне право зарубіжних країн містить регламентацію третього елемента форми держави — державного режиму, хоча й у меншому обсязі, ніж це має місце у відношенні перших двох елементів - форми правління й форми територіально-політичного устрою.

Державний режим характеризує порядок діяльності держави, який складається в результаті використання різних форм, способів, прийомів і методів здійснення державної влади.

Знання цього елемента форми держави дозволяє відповістити на запитання про джерела державної влади, виявити справжнє значення тих або інших державних інститутів, визначити співвідношення організаційно-дозвільних та примусових методів у діяльності держави.

Державний режим — найбільш мінливий, найбільш рухливий елемент форми держави. Проте вибір тих або інших форм, методів, способів і прийомів здійснення державної влади не є довільним. Він визначається як сукупністю зовнішніх стосовно держави факторів (економічних, соціальних, ідеологічних і інших), так і внутрішніх факторів організації самої держави (її форми правління, територіально-політичного устрою, особливостей побудови державного механізму та ін.).