Федеративної Республіки Німеччина

1. Загальна характеристика Конституції Німеччини. Основи державного ладу.

2. Основи конституційного статусу особи у ФРН.

3. Вищі органи державної влади ФРН.

4. Федералізм і самоврядування у ФРН.

5. Судова система ФРН.

 

Питання 1. Загальна характеристика Конституції Німеччини

Федеративна Республіка Німеччина – високорозвинена європейська країна, яка у сучасних межах існує з 3 жовтня 1990 року – дати об’єднання колишньої НДР з ФРН. П’ять колишніх земель Німецької Демократичної Республіки стали землями (суб’єктами федерації) ФРН. У зв’язку з об’єднанням Німеччини конституція 1949 р. піддалася змінам, але продовжує діяти. Договір про об’єднання ФРН і НДР був підписаний 31 серпня 1990 р.

Загалом, Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку держави.

Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом І в 1871 р. Вона юридично закріпила об’єднання країни. 6 лютого 1919 р. Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділенні установчими повноваженнями, прийняли другу загальнонімецьку конституцію, яка увійшла в історію, як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найдемократичніших конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повноваження голови держави вкупі з тривалим терміном повноважень (7 років), відсутність реальної «стримуючої» противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX ст.

Нині діюча конституція Німеччини 1949 р. офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччина був створений у 1949 р. з метою надання державі на «перехідний період» нового, вільного демократичного ладу. Основний закон був задуманий не як остаточна конституція, а як тимчасовий закон. За народом Німеччини залишалося право «у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини». Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про возз’єднання була виконана у 1990 р. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до Федеративної Республіки, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст конституції документує, що німецький народ із приєднанням НДР знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 р. Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні засади у вигляді «франкфуртських документів» були розроблені у червні 1948 р. на конференції представників окупаційної влади з прем’єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційного права, який відповідно до «франкфуртських документів» підготував проект конституції. Для остаточної редакції і ухвалення проекту конституції була сформована парламентська рада із 65 представників земель. Робота парламентської ради до самого прийняття конституції проходила під контролем і тиском влади країн Заходу. Ця Рада за головуванням Конрада Аденауера схвалила основний закон, що був оприлюднений 23 травня 1949 р.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття була велика роль окупаційних влад. Безсумнівним впливом західної окупаційної влади можна пояснити і зміст ст. 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість «передати верховну владу міждержавним установленням».

Структура Основного закону ФРН наступна:

Преамбула

I. Основні права (ст.ст. 1 - 19)

II. Федерація й землі (ст.ст. 20 - 37)

III. Бундестаг (ст.ст. 38 - 49)

IV. Бундесрат (ст.ст. 50 - 53)

IV-a. Об’єднаний комітет (ст. 53-а)

V. Федеральний президент (ст.ст. 54 - 61)

VI. Федеральний уряд (ст.ст. 62 - 69)

VII. Законодавство Федерації (ст.ст. 70 - 82)

VIII. Виконання федеральних законів (ст.ст. 83 - 91) і федеральна адміністрація

VIII-a. Спільні завдання (ст.ст. 91-а - 91-b)

IX. Правосуддя (ст.ст. 92 - 104)

X. Фінанси (ст.ст. 104-a - 115)

Х-a. Стан оборони (ст.ст. 115-a - 115-l)

XI. Перехідні й заключні положення (ст.ст. 116 - 146)

Основний Закон починається з регулювання прав і свобод, розділ про основні права йде відразу ж після Преамбули. Взагалі розташування норм, присвячених правам і свободам громадян, на початку конституцій є однієї з характерних рис основних законів, прийнятих після Другої світової війни. Але для Німеччини такий підхід до прав людини був зв'язаний, мабуть, із прагненням подолати нацистську спадщину.

Прагнення подолати нацистське минуле виявилося також у статтях Основного закону, що засуджують агресивну війну, проголошують верховенство міжнародного права та передбачають можливість передачі законодавчим шляхом суверенних прав Федерації міжнародним установам заради забезпечення миру й колективної безпеки. Зокрема, у п. 1 ст. 26 говориться, що "дії, здатні порушити мирне спільне життя народів, що здійснюються з цією метою, зокрема, для підготовки агресивної війни, є антиконституційними". Стаття 25 говорить: "Загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами й безпосередньо породжують права й обов'язки для жителів федеральної території". А в п. 2 ст. 24 проголошується, що Федерація "погоджується на такі обмеження своїх суверенних прав, які повинні привести до встановлення й забезпеченню мирного й стійкого порядку в Європі й у відносинах між народами всього світу".

Основний закон відноситься до "жорстких" конституцій: для внесення виправлень у нього потрібно, щоб за закон про зміни й (або) доповнення проголосувало 2/3 депутатів Бундестагу й 2/3 членів Бундесрату. На практиці за 60-річну історію Основного закону в нього було внесено більше півтора сотень виправлень, у результаті чого в тексті з'явилися три нові розділи, більше чотирьох десятків нових статей, повністю або частково скасовані, доповнені або змінені близько 80 статей (деякі зі статей переглядалися декілька разів). Якщо взяти до уваги, що первісний текст включав 146 статей, то маштабність конституційного перегляду (хоча й розтягнутого в часі) не може не привернути увагу.

П’ять принципів, закріплених в Основному законі, визначають державний лад Німеччини:

– республіканізм;

– демократизм;

– федеративна державність;

– правова державність;

– соціальний характер державності.

Республіканська державна форма знаходить свій конституційний вираз передусім у назві «Федеративна Республіка Німеччина». Зовнішньо вона виявляється у тому, що главою держави є призначений шляхом виборів федеральний президент. Основною демократичною державною формою є принцип народного суверенітету. Конституція наголошує, що вся державна влада виходить від народу. При цьому Основний закон висловився за посередню, представницьку демократію. Це означає: державна влада має визнаватися і схвалюватися народом, але вона, за винятком виборів, не виконується безпосередньо через рішення народу. Це доручається «спеціальним органам» законодавства виконавчої влади і судочинства. Сам народ виконує належну йому державну владу переважно у виборах парламенту, що періодично повторюються. Такі форми безпосередньої демократії, як референдум або народна ініціатива, Основний закон, на відміну від деяких конституції земель передбачає лише у винятковому випадку, а саме, тільки тоді, коли мова йде про поділ території Федеративної Республіки. Основний закон висловився за концепцію «спірної демократії». Це походить із досвіду Веймарської республіки, що була похована радикальними антиконституційними партіями. Основною думкою спірної демократії є те, що вільна гра політичних сил мусить припинитися там, де демократія має бути усунена засобами демократії. Тому Основний закон відкриває можливість через Федеральний конституційний суд заборонити такі партії, що хочуть заподіяти шкоду демократичному ладові або усунути його.

Конституційне надання переваги федеральній державі означає, що не лише федерації, а і 16 окремим федеральним землям надається ранг держав. Вони мають власну, обмежену на певні царини, верховну владу, яку вони виконують власним законодавством, виконавчою владою і судочинством. Після розподілу державних завдань і компетенцій між федерацією і землями центр ваги законодавства всупереч конституційно-правовому задуму падає дійсно на центральну державу, федерацію, в той час, як до компетенції земель належить передусім урядування, тобто виконання законів. Цей розподіл завдань є суттєвим елементом системи Основного закону щодо поділу влади і її балансу.

Ядром принципу правової держави, як це здійснюється в Основному законі, є поділ влади. Функції державної влади долучаються незалежним один від одного органам законодавства, виконавчої влади і судочинства. Значення розподілу компетенцій полягає у стримуванні державної влади шляхом взаємного контролю і обмежень. Таким чином, він служить захисту свободи окремої особи. Другим суттєвим принципом правової держави є непорушна чинність закону для всіх державних дій. Цей принцип закономірності управління передбачає, що виконавча влада не може порушувати діюче право, надто конституцію і закони (перевага закону); крім того, втручання у сферу прав і свобод окремої особи вимагає формальної підстави закону (застереження закону). Усі дії державної влади можуть перевірятися незалежними суддями щодо їх відповідності праву, якщо потерпілий їх оскаржує.

Принцип соціальної держави є сучасним доповненням традиційного мислення щодо правової держави. Він зобов’язує державу знаходити соціально незабезпечених і постійно дбати про соціальну справедливість. Численні закони і вироки судів наповнили цей принцип життям. Соціальна держава виявляється у соціальному страхуванні з його пенсіями за віком та у разі інвалідності, виплатами у разі хвороби та безробіття, у соціальній допомозі малозабезпеченим, у допомозі на утримання житла, у виплатах для сімей з дітьми, таких, як гроші на дітей, у праві на захист праці й права на робочий час тощо.

Щодо конкретного формулювання принципів економічного ладу Основний закон не робить виразних зобов’язань: він залишається економічно нейтральним. Але свобода законодавця щодо розробки засад економічного ладу обмежується вимогами правової держави, а крім того, основними правами на власність і правом на спадщину, а також основним правом свободи вибору професії.

Як вже відмічалося, Основний закон може бути зміненим лише за згодою двох третин членів Бундестагу (парламенту) і двох третин голосів Бундесрату (палата земель). Оскільки одна партія або коаліція партій надзвичайно рідко має таку більшість як в бундестагу, так і бундесраті, то зміна Основного закону вимагає дуже широкого консенсусу. Вона можлива лише тоді, коли також частина опозиції голосує за неї.

Деякі положення Основного закону на можуть бути зміненими навіть більшістю у дві третини голосів. До цих недоторканних засад конституції належать федеральний державний лад, поділ влади, принципи демократії, правової і соціально суттєвої держави. Недоторканними є також визначення гідності людини і суттєві основні права рівності і свободи.

15 листопада 1994 р. набрали чинності зміни в Основному законі ФРН, які, по-перше, відображають державну мету в галузі захисту довкілля та фактичного запровадження рівноправності жінок і чоловіків, а також стосовно захисту інвалідів. По-друге, внесено відповідні зміни до питань розподілу законодавчої компетенції між федерацією та федеральними землями.

Наступна зміна конституції була викликана Маастрихтською угодою. Нова – «європейська» – ст. 23 Основного закону чітко визначає, що Федеративна Республіка Німеччина прагла до об’єднаної Європи з демократичною, державно-правовою, соціальною, та федеративною структурою. При цьому особливу роль відіграє принцип субсидіарності. Нова ст. 23 регулює також питання, яку роль відіграватимуть Бундестаг та федеральні землі в процесі подальшого розвитку європейської інтеграції.

Загалом слід зазначити, що однієї з характерних рис Основного закону є досить змістовна юридична розробка різних його положень. Разом з тим багато статей містять відсилання до закону, який повинен докладніше врегулювати ті або інші відносини, що знайшли закріплення в загальному вигляді в Основному законі.

 

Питання 2. Основи конституційного статусу особи у ФРН

Громадянство.

Задовго до об'єднання Німеччини у ФРН була прийнята концепція, згідно з якою громадянами ФРН є як громадяни Західної Німеччини, так і громадяни НДР. У силу цього об'єднання Німеччини не принесло серйозних проблем із установленням громадянства. При визначенні громадянства особи по народженню застосовуються в комбінації право (принцип) крові й право (принцип) ґрунту, що в цілому характерно для абсолютної більшості сучасних держав. Громадянство ФРН можна набути, зокрема, шляхом натуралізації. Для німців, що поселилися на законних підставах у ФРН, але проживали або й навіть народилися за межами ФРН від батьків-німців, які були громадянами інших держав, створюються умови спрощеного набуття громадянства ФРН.

Основний закон (ст. 16) установлює, що нікого не можна позбавити німецького громадянства. Разом з тим допускається, що "втрата громадянства може мати місце тільки на підставі закону, а проти волі зацікавленої особи лише в тому випадку, якщо вона тим самим не стає особою без громадянства". Згідно з Основним законом жоден німець не може бути виданий іноземній державі.

Загальні принципи правового становища особи.

Основний закон починається розділом, присвяченим основним правам. Правда, деякі права зустрічаються й в інших розділах. Наприклад, у розділі II ("Федерація й землі") закріплені деякі політичні права (зокрема, права, пов'язані зі створенням і діяльністю політичних партій).

В Основному законі міститься положення про рівноправність усіх людей у самому загальному вигляді. Вказується також, що "нікому не може бути заподіяна шкода або надана перевага за ознаками статі, походження, раси, мови, місця народження й споріднення, віросповідання, релігійних або політичних поглядів" (п. 3 ст. 3). Разом з тим закріплюється рівноправність чоловіка й жінки (п. 2 ст. 3). Виправленням 1994 р. в Основний закон були включені деякі обов'язки держави по забезпеченню такої рівноправності: "Держава сприяє фактичному здійсненню рівноправності жінок і чоловіків та вживає заходів по усуненню існуючих недоліків". Федеративний державний устрій визначив внесення в Основний закон положення про те, що кожний німець у кожній землі має рівні громадянські права й обов'язки (п. 1 ст. 33).

Основний закон містить досить багато застережень, які передбачають можливість обмеження прав і свобод громадян, що пов'язується з необхідністю захисту основ демократії й конституційного ладу. У той же час забороняється встановлювати законом обмеження прав для кожного окремого випадку. Закон, що обмежує основні права, згідно з Основним законом повинен носити загальний характер. Основний закон передбачає, що кожний, хто використовує свободу вираження думок, свободу об'єднання й т.п. для боротьби проти основ вільного демократичного ладу, втрачає ці основні права. Установлення факту й меж втрати зазначених прав покладається на Федеральний конституційний суд.

У якості загального принципу в Основному законі встановлюється, що кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо він не порушує прав інших осіб і не зазіхає на конституційний порядок або моральний закон. Примітно, що Основний закон передбачає поширення основних прав на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права по суті можуть бути до них застосовуватися. Основний закон передбачає для всіх осіб право на судовий захист основних прав.

Політичні права.

Основний закон закріплює активне й пасивне виборче право громадян. Активне виборче право, тобто право обирати, мають громадяни, що досягли 18 років. Право бути обраними у Бундестаг мають громадяни, що досягли, як сказано в Основному законі, повноліття. У той же час цей вік також становить 18 років. Пасивне виборче право для кандидатів на посаду Федерального президента наступає з 40 років.

Населення Німеччини обирає нижню палату парламенту – Бундестаг, законодавчі органи влади земель – ландтаги, а також місцеві органи влади: крейстаги в районах, представництва в громадах (у містах обираються збори місцевих уповноважених або рада міста).

Виборче право ФРН має широке коло джерел, до яких належать: основний закон ФРН, конституції земель, державно-правові закони, акти виконавчої влади, рішення судів. У них містяться положення, які стосуються організації та порядку проведення виборів, способів голосування. Основний закон ФРН закріплює лише загальні принципи виборчого права (ст. 38), зазначаючи, що вибори повинні проводитись на підставі загального, прямого, вільного і рівного виборчого права, а також таємного голосування. Його детальну регламентацію Конституція відносить до ведення федерального законодавства.

Попередніх виборів не буває. Кандидати на вибори висуваються партіями. Система виборів до Бундестагу є «персоналізованим правом пропорційних виборів». Кожний виборець має два голоси. Першим голосом він обирає кандидата свого виборчого округу, а саме, за відносним мажоритарним виборчим правом: хто одержить більшість голосів, той є обраний (перші голоси). Другим голосом він вирішує долю депутатів, які потрапляють до Бундестагу через так звані земельні списки партій (другі голоси). Голоси із окремих виборчих округів і за земельними списками підраховуються таким чином, що Бундестаг складається майже в такому самому співвідношенні, яке є в розподілі за окремими партіями. Якщо якась партія отримала у виборчих округах більше прямих мандатів, ніж їй належало б за її часткою голосів, то вона має право залишити собі ці «переважуючи мандати». У таких випадках Бундестаг має більше передбачених законом членів (598), тому у Бундестагу зараз 622 депутати. Завдяки земельним спискам виборче право має на меті бачити представленими у парламенті всі партії відповідно до відданих за них голосів. З другого боку, прямі вибори у виборчих округах дають громадянам можливість віддати перевагу певним політикам. Як правило, населення виявляє до виборів великий інтерес.

Близьким за формою здійснення до виборчого права є право громадян на участь у референдумі. Громадяни також мають право брати участь у народній ініціативі, під якою розуміється висування законопроекту групою виборців, що зібрали під законопроектом установлену законом кількість підписів. До політичних прав також відносяться:

· право на подачу індивідуальних і колективних петицій (прохань або скарг) у будь-які державні й інші публічно-владні органи,

· право на доступ до державної служби (рівний для всіх громадян),

· свобода слова, зборів (мирно й без зброї),

· право об'єднання (у тому числі в професійні союзи й політичні партії),

· свобода вираження своєї думки (усно й письмово за допомогою різних технічних засобів) та деякі інші права. Приміром, п. 4 ст. 20 указує, що всі німці мають право чинити опір усякому, хто спробує усунути конституційний лад силою, якщо інші засоби не можуть бути використані.

Для іноземців передбачене право політичного притулку. Однак слід зазначити, що багаторічне, а останніми роками майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви в своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваним.

Після довгих, здебільшого палких дебатів між прихильниками необмежено діючого від 1949 р. безприкладного у світі основного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою збереження його основного значення і приведення у відповідність із правовими нормами всіх інших країн ЄС була схвалена потрібними для цього двома третинами голосів Німецького бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного положення «Переслідувані з політичних мотивів мають право на притулок», від липня 1993 р. діє нова стаття (16а) Основного закону, що уможливлює нову процедуру розглядання заяв щодо надання притулку. Наріжними положеннями нового формулювання права на притулок є:

– іноземці з держав ЄС або «надійних третіх країн», тобто країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть посилатися на право політичного притулку; не виникає навіть (тимчасового) права на отримання притулку;

– процедура розглядання заяв щодо надання притулку скорочується;

– внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється багаторазове одержання державної допомоги;

– прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечується принципово шляхом натуральної допомоги.

Окремі основні права можуть згідно з конституцією обмежуватися безпосередньо законом або посередньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий закон на може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з колишніми конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні базувалися на зобов’язуючих програмних деклараціях. Сьогодні усі три гілки державної влади, парламенти як законодавці, так само, як і уряди, суди, адміністративні органи, поліція і збройні сили зобов’язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного із основних прав. Внаслідок приєднання до Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод у 1952 р. Федеративна Республіка Німеччина від 1955 р. підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження дій власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. У 1973 р. Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об’єднаних Націй.

Особисті права.

Основний закон закріплює порівняно широке коло особистих прав і свобод. У ст. 1 говориться, що "гідність людини недоторканна, а "поважати й захищати її - обов'язок усякої державної влади". У ФРН згідно з Основним законом кожний має право на життя й фізичну недоторканність. Смертна кара відміняється (ст. 102). Є гарантії від необґрунтованих арештів, але вони в основному закріплені в поточному законодавстві, фіксовані недоторканність житла, таємниця листування, а рівно поштового, телеграфного й іншого електрозв'язку, свобода пересування. До особистих прав ставиться також свобода віросповідання (тобто право вибору релігії самою людиною), закріплена основним законом. Зі свободою віросповідання зв'язане право громадянина на альтернативну військову службу, якщо він по своїх релігійних переконаннях не може служити зі зброєю в руках або приносити присягу.

Інші права.

Закріплюються право власності й право спадкування, хоча й говориться, що користування власністю повинне служити загальному добру, сама власність зобов'язує (ст. 14). Основний закон проголошує право вільного вибору професії, місця роботи й навчання, при цьому примусова праця допускається тільки при позбавленні волі за вироком суду. Шлюб і родина згідно з Основним законом перебувають під особливим захистом держави. Кожна мати має право на захист і підтримку суспільства.

У цілому ж перерахованими соціально-економічними правами вичерпується конституційне регулювання даного виду прав і свобод. Треба відзначити, що таким досить обмеженим правовим регулюванням соціально-економічних прав Основний закон ФРН відрізняється від більшості конституцій розвинених країн, прийнятих у другій половині XX в., і навіть від ряду конституцій німецьких земель. Правда, цей пробіл державного (конституційного) права ФРН заповнюється положеннями Соціальної Хартії, яка була розроблена в рамках Ради Європи й ратифікована ФРН. А норми міжнародного права є складовою частиною німецького права й мають пріоритет перед нормами німецьких законів.

Із прав у сфері культури в Основному законі згадується свобода мистецтва, науки, досліджень і викладання.

Основні обов'язки.

В Основному законі обов'язки спеціально не виділені в окремому розділі, однак їх можна знайти в конституційному тексті. Так, для чоловіків з 18 років закріплюється обов'язок служби в Збройних силах у випадку потреби, а у випадку стану оборони для служби у військових госпіталях і інших медичних установах можуть бути покликані й жінки у віці від 18 до 55 років. Для батьків у якості "найпершого" (як сказано в Основному законі) обов'язку (і одночасно права) установлюються догляд за дітьми й виховання їх. Виходячи з того, що власність за Основним законом зобов'язує, можна виділити обов'язки власника. Можна також говорити про обов'язок платити податки (хоча в основному законі прямо про це не сказано), дотримуватися законів, прав і законних інтересів інших осіб.

 

Питання 3. Вищі органи державної влади ФРН

Конституційними органами із переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є Бундестаг і Бундесрат. Виконавчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім федеральний уряд з федеральним канцлером та федеральний Президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає на Федеральний конституційний суд.

Главою держави у Федеративній Республіці Німеччина є федеральний Президент. Він обирається строком на п’ять років Федеральними зборами – конституційним органом, що скликається лише з цією метою. Він складається із депутатів Бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту землі. Федеральний Президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п’ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний Президент:

– представляє Федеративну Республіку Німеччина з точки зору міжнародного права;

– укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама ж зовнішня політика є справою федерального уряду;

– призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів;

– має право помилування;

– перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Віснику Федеральних законів;

– пропонує Бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів;

– має право розпуску Бундестагу за пропозицією канцлера (у випадку, якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не знаходить згоди Бундестагу).

Федеральний Президент уособлює єдність політичного устрою держави своєрідним способом. Він стоїть понад партійними межами і символізує все те, що єднає державу і конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання, федеральний президент як вирівнююча, нейтральна сила над політичною боротьбою може здобути великий особистий авторитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встановити мірки для політичної і моральної орієнтації громадян. Більшість актів Президента повинна бути контрасигнованою головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Німецький Бундестаг є народним представництвом Федеративної Республіки Німеччина. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат – Бундестагу (Федеральний з’їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Основний закон визначає коло питань, які стосуються виключно законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої законодавчої компетенції центру і земель. Власне парламентом є Бундестаг, у складі якого 598 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундестаг має голову, своє бюро, комітети, депутатські фракції. Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій.

Для створення депутатської фракції є кількісні обмеження. У ФРН фракціями згідно з Регламентом Бундестагу визнаються об'єднання депутатів, які становлять не менш 5% загального числа парламентарів, що становить не менш 25 осіб, а при збільшенні чисельності Бундестагу - і більше. За старим німецьким конституційним звичаєм президент Бундестагу обирається із лав найсильнішої фракції.

Пленум Бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні питання зовнішньої і внутрішньої політики. На переважно закритих для публіки засіданнях парламентських комітетів провадиться попередня робота вад кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля із компетентністю експертів. У комітетах знаходиться також центр ваги парламентського контролю за діяльністю уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої комітети Бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комітетів сягає від справ зовнішньої політики до соціальних питань. Бюджетний комітет має особливе значення, бо вона втілює бюджетні повноваження парламенту. До Петиційного комітету може звернутися кожний громадянин із проханням або скаргою.

Бундесрат відповідно до ст. 50 Основного закону вважається органом, через який землі беруть участь у законодавстві й управлінні федерацією та в справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату – 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки із свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Так як і Бундестазі, в ньому обирається свій головуючий та створюють постійні комітети. Засідання палат проводяться відкрито, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. На протилежність сенаторській системі федеральних штатів США або Швейцарії, Бундесрат не складається із обраних народних представників, його утворюють члени урядів земель або їх уповноважені. Його відмітною рисою є принцип погодженої подачі голосів: голоси представників земель подаються як один голос. Члени Бундестагу мають імперативний мандат: земельні уряди вказують своїм представникам, як тем голосувати в конкретному випадку. Уряди земель має право відкликати призначених ними членів Бундесрату.

Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли зачіпаються істотні інтереси земель, наприклад, коли вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кожному випадку зміни конституції потребують згоди Бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків Бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провалити більшістю голосів. Якщо Бундестаг і Бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може знайти компроміс.

У Бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище партійних інтересів; голосування може призвести до інших результатів, ніж можна було б очікувати від співвідношення більшості голосів політичних партій. Це говорить на користь федералізму. Федеральний уряд не завжди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією самою партією, буде йому в усьому слідувати. Кожна земля у Бундесраті зі своїми специфічними інтересами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть тієї самої мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди повинні бути знайдені компроміси тоді, коли ті партії, що утворили федеральний уряд, не мають більшості в Бундесраті.

Бундесрат обирає із числа представників земель за встановленою черговістю свого президента строком на один рік. Президент Бундесрату виконує повноваження федерального Президента, якщо тому щось заважає.

Процедура прийняття федеральних законів відбувається наступним чином. Вона починається в Бундестазі: будь-який законопроект, перш ніж стати законом, повинен одержати схвалення в Бундестазі. Виключення становлять лише законопроекти про бюджет, що надходять одночасно й у Бундесрат. Бундестаг (нарівні з Бундесратом) затверджує бюджетний план, а також звіти уряду по його виконанню. У всіх інших випадках законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Проекти законів проходять у Бундестагу три читання і, як правило, один раз скеровуються до компетентної комісії. Під час третього читання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін до конституції) вважається ухваленим, якщо він одержує більшість голосів. Проект закону, що стосуюється федеральних земель, має бути схваленими також Бундесратом.

Якщо Бундесрат його не ухвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет пропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, останній має вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, ухвалений Бундестагом вдруге, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається до Бундестагу втретє, і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу також належать контрольні повноваження щодо уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, у роботі слідчих комісій та в праві вимагати відставки уряду.

Розпуск (достроковий) Бундестагу є можливим лише як виняток і є справою федерального Президента. Найважливішими завданнями Бундестагу є законодавство, вибори федерального канцлера і контроль за роботою уряду.

Депутати німецького Бундестагу обираються загальними, прямими, вільними, рівними і таємними виборами. Вони є представниками усього народу, не пов’язані дорученнями та директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони мають вільний мандат. У відповідності з їх партійною приналежністю вони об’єднуються у фракції або групи. Свобода совісті і політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть якщо депутат залишає свою партію, за ним зберігається мандат Бундестагу. Тут з усією чіткістю виявляється незалежність депутатів.

Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкодуванням, яке відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнення граничного віку отримує пенсію.