Тема № 13. Основи конституційного права Італійської Республіки.

Конституція Італії 1947 р. Характеристика Конституції Італії. Історичні особливості становлення конституційного законодавства Італії. Конституційний статус особи. Громадянство: порядок набуття та припинення. Права та свободи громадян. Правове регулювання громадських об’єднань.

Система органів державної влади в Італії. Форма держави Італії.

Форма правління. Парламент Італії: (Палата депутатів, Сенат республіки), його місце в системи державних органів.

Президент Італії: порядок обрання, повноваження. Рада міністрів, порядок її формування і компетенція.

Форма державного устрою. Автономні утворення. Регіональне і місцеве управління та самоврядування.

Тема № 14. Основи конституційного права Росії.

Розробка і прийняття Конституції Російської Федерації 1993 р. Характеристика Конституції РФ.

Система органів державної влади в РФ.

Президент Російської Федерації, порядок його обрання, повноваження, особливості його конституційно-правового статусу..

Федеральні збори – парламент Російської Федерації. Його палати (Державна дума і Рада Федерації). Порядок формування, функції, повноваження парламенту Російської Федерації.

Уряд Російської Федерації: порядок формування, повноваження, місце в системі державних органів.

Судова влада РФ.

Федеральний устрій Російської Федерації. Розмежування предметів відання і повноважень між органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суб’єктів. Муніципальна система Росії.

II. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Змістовий модуль 1. Загальна характеристика державного права зарубіжних країн

 

Тема № 1. Предмет, джерела та система державного права зарубіжних країн

1. Державне право зарубіжних країн як галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна. Поняття та предмет державного права зарубіжних країн.

2. Система державного права зарубіжних країн.

3. Джерела державного права зарубіжних країн та їх загальна характеристика.

4. Конституції зарубіжних країн: поняття, сутність, функції, класифікація. Форма та структура конституцій.

5. Порядок прийняття та зміни конституцій зарубіжних країн: загальні риси та особливості.

 

Питання 1. Державне право зарубіжних країн як галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна. Поняття та предмет державного права зарубіжних країн.

Державне право в правознавстві розглядається у трьох аспектах:

1) як юридична наука;

2) як навчальна дисципліна;

3) як галузь права конкретних держав.

Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому галузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них – своє (французьке, індійське, конголезьке тощо). Є й інші визначення предмета науки конституційного (державного) права зарубіжних країн. Наприклад, комплексне і порівняльне вивчення конституційного права багатьох країн світу, зокрема тих інститутів, які входять до цієї галузі права. Як наука це сукупність різних теорій, учень, поглядів, гіпотез із питань конституційного права, викладених у книгах, статтях, наукових доповідях.

Для того щоб досліджувати свій предмет, кожна наука використовує певну сукупність прийомів і способів дослідження. Це – методологія цієї галузі науки. Усі прийоми та способи поділяються на загальні – застосовувані в методах усіх наук, і часткові – застосовувані в цій або низці інших наук.

Методологічною основою науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є філософія та її загальні методи пізнання. Серед них можна виокремити діалектичний, матеріалістичний та ін. Діалектичний метод передбачає вивчення державно-правових явищ у розвитку та взаємозв'язку між собою та з іншими явищами. Матеріалістичний метод ґрунтується на визнанні первинності буття, а не свідомості; цей метод означає, що причини всіх державно-правових явищ слід шукати в матеріальних умовах життя людей.

Разом із тим є низка інших методів, які ми відносимо до часткових. Основним таким методом вивчення конституційного (державного) права зарубіжних країн став порівняльний аналіз. Метод порівняльного аналізу полягає в тому, щоб виявити і дослідити загальні й особливі елементи державного ладу, спільні риси та розбіжності між політико-правовими інститутами, установами та процедурами, їхні переваги та недоліки, умови, в яких вони виявляються. Характерний результат порівняльного аналізу – класифікація, типологія, яка є переконливою і може бути корисною за умови, що вона ґрунтується на достовірних відомостях про державне право.

У вивченні конституційного (державного) права зарубіжних країн застосовується також історико-порівняльний метод. Щоб повно зрозуміти суть державно-правового регулювання, потрібно враховувати загальні й особливі історичні фактори, під впливом яких формується політичний лад. Застосування історико-порівняльного методу дає змогу розглядати державний лад як стадію історичного процесу, бачити в ньому вихідний стан для подальшого політичного розвитку. Історико-порівняльний підхід дає можливість помітити "вічні", стабільні аспекти державності. Наука конституційного (державного) права зарубіжних країн широко застосовує також метод конкретного правового аналізу.

Як навчальна дисципліна це предмет викладання у вищій школі. Державне право зарубіжних країн має традиційну для юридичних дисциплін структуру. Вона включає загальну й особливу частини. У загальній частині розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини. Особливу частину присвячено висвітленню практики регулювання конституційно-правових відносин у провідних державах світу, досвід яких тією чи іншою мірою запозичується іншими країнами в процесі становлення або реформування конституціоналізму.

Як галузь права це система внутрішньо погоджених юридичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відносин (насамперед основ устрою суспільства та держави, правового становища особи).

Терміни "конституційне право" і "державне право" найчастіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права суспільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією слововживання. Так, англосаксонські та романська правові системи традиційно користуються терміном "конституційне право", тоді як для німецької системи характерне вживання терміна "державне право". Більш ретельно розглядаючи питання, можна, однак, помітити, що незбіг термінологій відображає (не завжди, але досить часто) відмінність між відповідними поняттями. Так, у Великобританії, США, Франції до початку XIX ст. утвердився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влади. У Німеччині це відбулося значно пізніше. Показово, що нині й у Німеччині почав уживатися термін "конституційне право".

Самостійність конституційного права в правовій системі будь-якої країни обумовлюється насамперед його особливим предметом регулювання.

Конституційне право регулює суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства й держави й безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної, головним чином державної, влади. Це відносини між людиною, суспільством і державою й основні відносини, що визначають устрій держави і її функціонування.

Додатковою підставою відмежування конституційного права від інших галузей права служить метод правового регулювання, тобто сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні відносини. У конституційному праві ми зустрічаємо весь спектр таких методів.

У конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин розповсюджений, зокрема, метод зобов’язання. Саме в такій формі проголошується більшість норм конституційного права, що відносяться, наприклад, до організації й функціонування влади: «Усі доходи й видатки держави й місцевих співтовариств по фінансуванню публічних потреб повинні бути відображенні в їхньому бюджеті» (частина перша ст. 148 Конституції Республіки Словенії 1991 р.); «Уряд повинен одержати довіру палат» (ст. 94 Конституції Італійської Республіки 1947 р.).

Поряд із цим у конституційному праві часто можна зустріти забороняючі норми: «Дискримінація за мотивами раси, кольору шкіри, статі, національного походження, релігійних віросповідань і будь-якими іншими, що защемляють гідність людини, заборонена й карається законом» (ст. 42 Конституції Республіки Куба 1976 р. у ред. 1992 р.); «Будь-який імперативний мандат є недійсним» (ст. 27 Конституції Французької Республіки 1958 р.), «Свобода думки й совісті не повинна порушуватися» (ст. 19 Конституції Японії 1946 р.).

Конституційному праву відомий і метод дозволяння, що застосовується іноді при визначенні повноважень державних органів: «До промульгації Президент може один раз вимагати перегляду закону Парламентом» (ч. 2 ст. 77 Конституції Румунії 1991 р.). Коли ж мова йде про схожі норми, що формулюють права й свободи людини й громадянина, вірніше говорити про метод проголошення, підтвердження, конкретизації існуючих незалежно від даної держави (надпозитивних) норм: «Національні й етнічні меншостей можуть створювати органі місцевого й всеугорського самоврядування» (ч. 4 § 68 Конституції Угорської Республіки 1949 р. у ред. 1990 р.); «Таємниця листування й вільної кореспонденції або зв'язку будь-яким іншим способом абсолютно недоторканна. Закон визначає умови, при яких судова влада не зв'язана дотриманням цієї таємниці з міркувань національної безпеки або в інтересах розслідування особливо серйозних злочинів» (ст. 19 Конституції Греції 1975 р.).

У цілому конституційно-правовий метод регулювання суспільних відносин ґрунтується на владно-імперативних началах. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які підпадають під вплив норм конституційного права. Відносини влади визначають зміст значної частини (якщо не більшості) цих норм. У той же час чимала їхня частина в демократичних державах установлює зміст та гарантії прав людини й громадянина, що, навпаки, означає відповідні обмеження для державної влади. Ці норми також можуть мати імперативний характер, наприклад, коли містять звернені до влади заборони. Так, Конституція Португальської Республіки 1976 року в ч. 2 ст. 43 установлює: «Держава не може привласнити собі право складати програми навчання й розвитку культури відповідно до яких-небудь філософських, естетичних, політичних, ідеологічних або релігійних директив».

Виявивши предмет і метод конституційного права, розкривши його істотні якості, можна сформулювати найбільш загальне визначення даної галузі права.

Конституційне право – це система правових норм конкретної країни, що регулюють положення людину в суспільстві й державі, основи суспільного лада, основи організації й діяльності системи органів публічної влади.

Це найбільш загальне визначення, що охоплює найбільш істотні об'єкти регулювання.

Питання 2. Система державного права зарубіжних країн.

Говорячи про систему конституційного (державного) права зарубіжних країн, слід зазначити, що державне право є складною системою, яка включає безліч елементів. Основними з них є його загальні принципи, інститути та норми. Принципи державного права становлять основу системи державного права і надають їй єдиної спрямованості.

У державному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями:

1) народний суверенітет;

2) народне представництво;

3) поділ влади;

4) рівноправність;

5) невідчужуваність, "природність" прав людини.

Ці принципи, по-перше, не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають вирішальне значення для багатьох державно-правових норм. По-друге, ці принципи мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності.

Державне право поділяється на окремі інститути. Інститут державного права є сукупністю однорідних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин. До інститутів державного права належать такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному розумінні), конституційний нагляд та ін. Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з дрібніших. Наприклад, інститут виборчого права містить у собі інститут виборчого процесу. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які є ще більш частковими інститутами державного права. У той же час найбільші інститути можуть розглядатися як підгалузі конституційного (державного) права (наприклад, парламентське право).

Як відомо, основним елементом права є норма права. Державно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки та забезпечуються примусовою силою держави.

Державно-правові норми мають внутрішню структуру – гіпотезу, диспозицію і санкцію. Наприклад, у ст. 16 Конституції Франції містяться всі структурні елементи норми права. Однак подібне вираження всіх структурних елементів норми права в одній статті закону в державному праві трапляється рідко. У більшості випадків державно-правова норма повністю міститься у двох або більше статтях закону, тобто має багатостатейну форму вираження. Так, положення ст. 34 Конституції Франції «Закони ухвалюються Парламентом» набуває характер цілісного нормативного приписання тільки в сукупності зі ст. 39, що встановлює право законодавчої ініціативи, ст. 40-47, що визначають процедуру проходження законопроекту, і ст. 10, що передбачає право вето Президента Республіки.

Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права містяться в якій-небудь окремій нормі або навіть у нормах не державного, а кримінального або адміністративного права. Однак деякі положення конституцій не забезпечено санкціями взагалі, як і гіпотезою. Наприклад, статтю 27 Конституції Японії: "Усі громадяни мають право на працю", тому що ні в Конституції, ні в інших законах не визначено ні умови здійснення цього права (немає, як бачимо, і гіпотези), ні санкції за його порушення.

Подекуди норми державного права визначають обов'язок держави прагнути досягнення певних цілей, однак санкції тут навряд чи можливі. Наприклад, ст. 45 Конституції Індії проголошує: "Держава вважає одним зі своїх першорядних обов'язків підняти рівень харчування і рівень життя народу".

Нормам державного права притаманні особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: ці норми регулюють найбільш широкі й істотні суспільні відносини, оформляють правові основи держави, багато з цих норм мають загальний характер, вони не є такими, що зобов'язують, тобто в них немає зв'язку між конкретними правами й обов'язками. Так, у ст. 6 Конституції Італії записано: "Республіка відповідними способами охороняє мовні меншини".

Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерел. Багато норм має двоелементну й одноелементну структури: найчастіше в них немає санкції, але нерідко й гіпотези. У конституціях та інших актах конституційного права, особливо в ідеологізованих, часом містяться положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Наприклад, у ст. б Конституції КНДР: "КНДР бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни". Це так звані норми-цілі, норми-завдання або норми-символи.

Система державного права кожної окремої держави містить велику кількість норм. їх можна класифікувати:

• за функціональною спрямованістю – норми регулятивні й охоронні. Більшість державно-правових норм конституційного права належать до регулятивних. Вони безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Охоронні норми найчастіше є заборонами ("Право на ведення державою війни не визнається", – вказано, наприклад, у ст. 9 Конституції Японії);

• за способом впливу на суб'єкти права – норми-уповноваження ("Всекитайські збори народних представників і Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників здійснюють законодавчу владу в країні" – ст.. 58 Конституції КНР 1982 p.), зобов'язувальні норми ("Федеральний канцлер на прохання федерального президента, а федеральний міністр на прохання федерального канцлера або федерального президента зобов'язані продовжувати ведення справ до призначення своїх спадкоємців" – ст. 69 Основного закону Німеччини), заборонні ("Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом" – ст. 23 Конституції Франції);

• за характером регульованих суспільних відносин – норми матеріальні ("Усі зобов'язані брати участь у державних витратах..." – ст. 53 Конституції Італії) і процесуальні ("Одне засідання на тиждень віддається обговоренню питань, внесених членами парламенту, і відповідей уряду" – ст. 48 Конституції Франції);

• за дією в часі – норми постійні, тимчасові та виняткові. Більшість норм – постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться, як правило, в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності певним нормативним актом до стану, передбаченого цим актом. Виняткові норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.

Разом з тим, слід підкреслити, що конституційне (державне) право – це не лише інститути та норми, а й практика їхнього застосування, виражена в юридичних, політичних відносинах. Традиційно структуру правовідносин утворюють три складові – об'єкт, суб'єкт і зміст.

Об'єкт державно-правових відносин – це явище, матеріальна або духовна реальність, із приводу якої складаються, будуються відносини, регульовані конституційним (державним) правом.

Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Ними, зокрема, виступають соціально-економічні й соціально-політичні цінності, основи особистих свобод і благ, відносини власності, національні й расові відносини, основні права й свободи людини та ін. Одним із основних об'єктів державно-правових відносин слід вважати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний з владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можливості відсторонитися від неї. Політична діяльність, державно-правові відносини, що виникають під час цієї діяльності, – це процес створення, упорядкування, підтримання та використання, мотивів до підпорядкування.

Суб'єкти державно-правових відносин – це особи, співтовариства, установи, що беруть участь у діяльності, пов'язаній із політичною владою, і мають права, повноваження, обтяжені обов'язками й заборонами.

До суб'єктів державно-правових відносин належать такі:

1. Держава, що може виступати як політичний інститут (носій влади) і юридична особа (наприклад, у випадку участі держави в судовому процесі, коли її дії оскаржуються).

2. Народ (нація), що користується власним правом на владу, – суверенітетом. Якщо це право не закріплене за народом, його не можна розглядати як сторону, що бере участь у державно-правових відносинах. Співтовариство, що не володіє суверенітетом, є не суб'єктом, а об'єктом владних впливів.

3. Етнічні групи, національні громади, так звані корінні народи, за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія.

4. Монарх – особа, що володіє суверенітетом, власним правом на владу.

5. Громадські, релігійні об'єднання (асоціації).

6. Громадяни або піддані, які беруть участь у відносинах, пов'язаних із формуванням виборних органів влади, мають політичні права так само як і мають обов'язки.

7. Іноземні громадяни й особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях. Ці особи не мають формальних прав на участь у національному політичному процесі, але виконують державно-правові обов'язки. Стосовно цієї категорії суб'єктів держава визнає і захищає права, що мають приватний характер.

8. Депутати вищих і територіальних представницьких органів.

9. Суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні одиниці, місцеві співтовариства та їхні органи самоврядування (муніципалітети).

10. Іноземні держави та міжнародні організації.

Суб'єктами державно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційного нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві органи державної влади та муніципалітети, депутати центральних і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У певних країнах суб'єктами державно-правових відносин можуть бути центральні й місцеві партійні органи. У суспільстві є безліч видів конституційно- (державно-) правових відносин, що складаються між різними суб'єктами. Усі ці правовідносини мають багато загальних, спільних рис, тому що виникають на основі норм, які входять до однієї галузі права. Пам'ятаючи про різноманіття суб'єктів конституційного права, розбіжності в їхньому правовому режимі та статусі, слід разом із тим ще раз звернути увагу на те, що головним суб'єктом конституційно-правових відносин є людина. Саме людина, її права і свободи повинні визначати смисл і зміст конституційного права.

Головні засоби впливу конституційного права на суспільні відносини – встановлення правоздатності, визначення правового статусу й реалізація прав і обов'язків через правовідносини.

Конституційне право надає фізичним особам і суспільним утворенням загальні права, тобто встановлює їхня правоздатність і дієздатність, які в даній галузі права часто збігаються. Зміст правоздатності включає загальні права, що визначають положення суб'єктів даного права в суспільстві. При цьому держава виступає не як суб'єкт правовідносин, а як владний інститут.

Правовий статус суб'єктів конституційного права – це сукупність загальних прав, що визначають правоздатність, і основних прав і обов'язків, не віддільних від осіб, органів та організацій.

Конституційне право поширює основні права й обов'язки на всіх індивідів незалежно від обставин, включаючи особисті здібності й соціальний стан, хоча в житті для реалізації прав і обов'язків ці й інші обставини можуть мати істотне значення.

Права й обов'язки (тобто повноваження) державних органів як частина їх правового статусу визначаються конституціями й законами. Так, на додаток до наведених вище положень ст. 5, 15, 64 Конституції Франції, що визначають правоздатність Президента Республіки, Конституція Франції встановлює такі його повноваження, як призначення Прем'єр-міністра й за його пропозицією інших членів Уряду, промульгація законів і повернення їх у Парламент (право вето), розпуск Національних зборів, оголошення надзвичайного стану й ін. Таким чином, конституційне право встановлює специфічний правовий стан – правосуб'єктність учасників певних суспільних відносин і тим самим активно впливає на них.

Певний вид суспільних відносин являють собою конституційно-правові відносини.

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, урегульовані нормами конституційного права або такі, що виникли на їхній основі, індивідуалізовані суспільні зв'язки між суб'єктами конституційного права. Змістом цих відносин є соціальна поведінка (діяльність) суб'єктів конституційного права, що забезпечується та направляється державою шляхом визначення їх конкретних прав і обов'язків.

Специфіка конституційно-правових відносин полягає в тому, що більшість із них не містить поіменної індивідуалізації суб'єктів права, що індивідуалізація зв'язку між суб'єктами права виражається в певній загальності прав і обов'язків, тобто суб'єктами даних відносин проголошуються всі суб'єкти конституційного права або вся певна їхня група. «Усі громадяни мають право вільно поєднуватися в партії..,» – говорить ст. 49 Конституції Італії. У конституційно-правових відносинах, які виникають на основі цієї норми, загальному дозволянню кореспондується обов'язок державних органів і інших суб'єктів права не перешкоджати дозволеній поведінці. Загальному праву в конституційно-правовому відношенні завжди кореспондуються певні юридичні обов'язки.

«Усі зобов'язані брати участь у державних видатках..,» – говорить ст. 53 Конституції Італії. У конституційно-правових відносинах, які виникають на основі даної норми, загальному обов'язку громадян кореспондується право компетентних органів вимагати сплати податків. Загальному обов'язку в конституційно-правовім відношенні завжди кореспондуються суб'єктивні права.

Наявність загальних правовідносин – одна з характерних рис усієї сукупності суспільних відносин, регульованих конституційним правом.

Ця їхня специфіка дозволяє зрозуміти провідну роль конституційного права в правовій системі держави. Вони утворюють ту соціально-правову основу, на якій складаються конкретні правові відносини. Конституційно-правові відносини являють собою специфічну форму багатьох політичних відносин. Природа конституційно-правових відносин розкривається в змісті суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктивне право уповноважує суб'єкт діяти в межах, визначених нормою конституційного права, за своїм розсудом, але у встановленому напрямку для задоволення своїх інтересів і в необхідних випадках вимагати відповідного поведінки від інших, включаючи державні органі. Суб'єктивні юридичні обов'язки в конституційно-правових відносинах владно пропонують суб'єктові права відповідну поведінку. Між суб'єктивними правами і юридичними обов'язками існує нерозривний зв'язок.

Що стосується державних органів, організацій, посадових осіб, то у відношенні тих самих об'єктів вони нерідко мають як права, так і обов'язки. Наприклад, згідно зі ст. 73 частини першої італійської Конституції, «закони промульгуються Президентом Республіки протягом місяця від дня їх затвердження». Звідси випливає, що Президент зобов'язаний промульгувати закон не пізніше зазначеного строку, але має право зробити це раніше. Тому стосовно до таких суб'єктів конституційно-правових відносин звичайно ідеться не про права й обов'язки, а про повноваження, які ці суб'єкти мають право й зобов'язані здійснювати.

Конституційно-правові відносини утворюють основу правового регулювання в сфері політико-державного володарювання в суспільстві. Саме на рівні правового регулювання конституційно-правові норми втілюються в суспільну практику, відбувається формування цілеспрямованості суспільних відносин.

Питання 3. Джерела державного права зарубіжних країн та їх загальна характеристика.

У правовій доктрині під джерелами права розуміються зовнішні форми вираження права. Традиційно виокремлюють три групи юридичних джерел. Це:

· по-перше, нормативні правові акти,

· по-друге, звичаї,

· по-третє, судові прецеденти, а також іноді міжнародні та внутрішньодержавні договори. Ця схема цілком застосовна і до конституційного (державного) права зарубіжних країн. Однак останньому притаманні деякі специфічні особливості, що стають особливо помітними в останнє десятиліття. Зокрема, йдеться, по-перше, про такі явища, як визнання джерелом права загальних принципів права, і, по-друге, про таке, що постійно зростає, значення норм, створюваних поза межами національної держави, і навіть не завжди за її вирішальною участю, але обов'язкових для тієї або іншої конкретної держави. В останньому випадку йдеться не лише про міжнародно-правові акти, а про формування нових правових систем, таких як європейське право (право Європейського Співтовариства) або право Ради Європи. Право ЄС, маючи національний характер, інкорпорується в національні правові системи держав – учасниць відповідних інтеграційних об'єднань. Норми цього права прямо стосуються норм права, створюваних самою національною державою.

У переважній більшості держав (за винятком країн загального права) основний масив джерел конституційного права становлять нормативні правові акти. Серед нормативно-правових актів – джерел конституційного (державного) права, безумовно, домінуючі позиції належать законодавчим актам.

Законодавчі акти розрізняються за статусом і юридичним режимом. Вони утворюють свого роду ієрархічну структуру, місцем у якій визначається юридична сила цього закону. Провідна роль у національному законодавстві всіх країн належить конституції, за нею йдуть конституційні й органічні закони, а потім – поточне, або звичайне, законодавство, крім того, виокремлюють референдарні закони.

1. У переважній більшості держав конституція є головним законодавчим актом держави. Конституція є Основним законом держави. Це не лише обумовлено верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел, а й пов'язано з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного та державного устрою. У конституції фіксуються, таким чином, ті начала й принципи, яких зобов'язані дотримуватися у повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда й закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї національної системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють.

Однак слід зазначити, що конституції часто містять лише загальні положення і замовчують низку найважливіших питань державного життя, тим самим залишаючи їхнє вирішення на розсуд уряду й адміністрації. Саме такий характер має Конституція США 1787 p. Поряд із цим конституції багатьох країн перевантажені низкою дрібниць і другорядних деталей. Досить послатися на ст. 25-біс Конституції Швейцарії, що забороняє "випускати кров у м'ясної худоби, не оглушивши її попередньо". Конституційні норми не охоплюють усього різноманіття відносин, що складаються у процесі здійснення державної влади, і доповнюються цілою низкою інших нормативних актів.

2. Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її. Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції. Як приклад конституційних законів можна також навести Акт про свободу друку Швеції, прийнятий 1949 p., акти про цивільні права 1957, 1960, 1964 і 1969 pp., а також закони про виборчі права 1965 і 1970 pp. у США, закон про політичні партії Іспанії 1978 р. (доповнений у 1981 р.) та низку інших. До конституційних належать закони про виборче право, виборчу систему, про повноваження урядів і парламентів, про порядок уведення надзвичайного стану тощо.

3. Органічні закони – акти, прийняті на виконання бланкетних норм Основного закону. Органічні закони, на відміну від конституційних, приймаються на основі бланкетних норм, що містяться в конституціях. Ці норми, власне кажучи, створюють спеціальні повноваження на видання органічного закону. Особливо багата на такі бланкетні норми Конституція Франції 1958 р. Наприклад, вона встановлює, що органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необираності та неприпустимості сумісництва (ст. 25), що "парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічним законом" (от. 47) тощо. Таких бланкетних норм у французькій Конституції налічується близько двадцяти. Практика створення органічних законів передбачена також Конституцією Іспанії 1978 р. Органічні закони приймаються в ускладненому порядку, а саме: або з прийняттям таких законів обмежується коло суб'єктів права законодавчої ініціативи, або такі закони повинні бути схвалені абсолютною більшістю голосів, а в деяких країнах органічні закони підлягають обов'язковому направленню до підписання главою держави на перевірку до органу конституційного контролю і зазвичай регулюють який-небудь інститут конституційного права в цілому. В ієрархії законодавчих актів органічні закони стоять вище за звичайне поточне законодавство.

4. Звичайні або поточні закони. Звичайні закони в тих країнах, де є конституційні або органічні, регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права. Ці закони складають основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в Основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань. Звичайні закони регулюють окремі питання, наприклад Закон "Про вибори Президента". Звичайні парламентські закони іноді вступають у суперечність із конституцією. Як приклад, можна послатися на закони Сміта, Маккарена-Вуда, закон про контроль комуністичної діяльності в СІНА, які становили пряме порушення конституції (їхню дію згодом було припинено). Державно-правовими за характером є закон про превентивне тюремне ув'язнення і заков про оборону Індії, тому що вони внесли істотні корективи в конституційні положення, які стосуються правового становища особистості.

Конституції, конституційні й органічні закони завжди в повному обсязі є джерелами державного права, а звичайні закови – або в повному обсязі, або частково, залежно від наявності в них державно-правових норм. Найважливіші норми державного права містяться у звичайних парламентських законах.

5. Так звані референдарні закони становлять окрему категорію законів, прийнятих у результаті референдуму. У більшості випадків їм надають особливого юридичного значення. Наприклад, закон, прийнятий на референдумі, не є підконтрольним французькій Конституційній раді.

6. Надзвичайні закони. Відповідно до самої конституції ці закони можуть відступати від її положень, але приймаються лише на короткий строк, як правило, на кілька місяців, хоча й із правом парламенту продовжити цей строк.

7. Акти глави держави, уряду, урядових та інших державних органів – це різноманітні укази, декрети, постанови, нормативні акти урядів, а іноді й відомств (ордонанси, декрети й постанови) тощо, причому часто ці акти докорінно змінюють порядок застосування конституції. Такими є укази і декрети про