Законодавство про корупційні злочини радянського періоду до 1960 року

Уже в перших декретах Радянської влади нерідко зустрічалися згадки про посадові злочини. Важливу роль відіграв Декрет Ради Народних Комісарів від 8 травня 1918 року «Про хабарництво». Даний документ детально регламентував питання відповідальності за хабарництво, уточнював деякі ознаки складу отримання хабара. В Декреті перш за все визначалося коло осіб, які несуть відповідальність за отримання хабара. Такими визнавалися особи, які знаходилися на державній чи громадській службі, наприклад, члени радянського уряду, правління кооперативів та профспілок і схожих установ, організацій, а також службовці. Як видно, Декрет широко визначив суб’єкта отримання хабара, до категорії цих осіб відносилися також функціонери ряду громадських організацій. Крім того даний Декрет був відомий ще й тим, що в ньому вперше у радянському законодавстві з’явилося поняття посадової особи.

Суть отримання хабара полягала в прийнятті його за виконання дії, яка входить в коло обов’язків суб’єкта чи за допомогу у виконанні дії, що входить в обов’язки посадової особи іншого відомства. В якості обставин, що посилювали покарання Декрет вказував: а) особливі повноваження службовця; б) порушення службовцем своїх обов’язків; в) вимагання хабара. Якщо особа, яка взяла хабар належала до заможного класу, то при визначених умовах все її майно підлягало конфіскації.

Крім того, що Декрет вперше закріплював поняття посадової особи, він вказував на відповідальність посередника в хабарництві. Його новаторство проявилося ще й в тому, він ввів одну з найперших заохочувальних норм в радянському кримінальному праві. Так, вказувалося, що звільнялися від кримінального переслідування ті, хто дав хабара до видання Декрету і на протязі трьох місяців з дня його видання заявили владі про цей злочин.

Дана заохочувальна норма знайшла свій розвиток у наступному Декреті РНК від 16 серпня 1921 року «Про боротьбу з хабарництвом», де встановлювалося, що особа, яка дала хабар не каралася, якщо вона своєчасно заявила про вимагання хабара чи буде співпрацювати в розкритті справи про хабарництво. Таке положення вже нагадує діюче законодавство України і служило для подолання латентності хабарництва. За цим актом хабар міг бути отриманий «в будь-якому вигляді» не лише особисто, але й через посередника (варто звернути увагу, що вперше також вказується і на посередника в отриманні хабара).[158]

Крім хабарництва кримінальна відповідальність передбачалася й за інші посадові злочини, але вони не були деталізовані. Їх перелік мало чим нагадував нинішній. До них належали такі склади злочинів, як явне дискредитування влади радянським робітником, недбале виконання своїх обов’язків і т. д. В постанові НКЮ від 21 лютого 1921 року «про посилену відповідальність посадових осіб за злочини, скоєні при продовольчій роботі» були названі види службових зловживань, пов’язаних з перевищенням влади.

Проаналізувавши нормативні акти того часу, А. А. Герцензон зробив наступний висновок: «неможна не констатувати, що в період 1917 – 1920 рр. російська влада в своїх декретах і постановах вже дала основні поняття та принципи посадових злочинів. Більш того, до 1920 – 1921 рр. вже сформувалася система посадових злочинів, сприйнята в наступні роки кримінальними кодексами»[159].

Таким чином, Декрет Ради Народних Комісарів від 8 травня 1918 року «Про хабарництво» вперше визначив поняття посадової особи, передбачив відповідальність посередника в хабарництві і ввів одну з найперших заохочувальних норм в радянському кримінальному праві, яка стосувалась звільнення від кримінального переслідування тих, хто дав хабара і на протязі трьох місяців з дня видання Декрету заявив владі про цей злочин. При переході від воєнного комунізму до НЕПу посилилась відповідальність за одержання хабара без обтяжуючих обставин, за дачу хабара, посередництво у хабарництві, за суворістю відповідальності дачу хабара прирівняли до одержання хабара, а також поширили спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за дачу хабара на всі склади хабарництва.

Першим Кримінальним кодексом УРСР був КК 1923 року. Глава друга Особливої частини, містилася слідом за главою «Державні злочини» і носила назву «Посадові (службові) злочини», включала в себе 14 статей, які описували самі різноманітні службові злочини[160]. Слід звернути увагу на те, що система посадових злочинів по КК 1923 року, наряду з складами загальних посадових злочинів, які можуть бути скоєні у будь-якій сфері діяльності і будь-якою посадовою особою, включала і склади спеціальних злочинів по службі, які в КК 1960 року були виділені як злочини проти правосуддя. Крім того в інших главах Кодексу, наприклад серед господарських злочинів, зустрічалися склади спеціальних посадових злочинів (безгосподарське використання завідуючим закладом робочої сили і т. д.). Були передбачені і склади військових посадових злочинів (перевищення воєнним начальником меж своєї влади, бездіяльність військового начальника та інші).

В Кодексі, що розглядається, уже давалося розгорнуте визначення посадових осіб (примітка до ст.105 КК). Ними визнавалися особи, які займали постійні та тимчасові посади у будь-якій державній радянській установі, а також в організації чи об’єднанні, котрі мають по закону визначені права, обов’язки і повноваження у здійсненні господарських, адміністративних, просвітницьких та інших загальнодержавних задач. Саме з цього визначення і пішла традиція розкривати поняття посадової особи через функціональний підхід, не беручи за основу ту посаду, яку займає службовець. Така ж ідея використовувалася і в наступних КК.

Зловживанням владою визнавалось скоєння посадовою особою дій, які вона могла здійснити лише завдячуючи своєму службовому положенню і які, не будучи викликані службовою необхідністю, потягнули за собою порушення правильної роботи установи, підприємства, громадського порядку чи приватних інтересів окремих громадян. Можливо з такої дефініції в радянській науці кримінального права став пануючим підхід до визначення об’єкта посадових злочинів, як правильної роботи установи, підприємства, який має свій вплив і в наш час. Мотиви зловживання влади могли бути різними, але відповідальність значно підвищувалася якщо дані дії скоювалися в корисних цілях.

Підхід до визначення хабарництва і його кваліфікуючих ознак не змінився порівняно з Декретами. Передбачалася відповідальність за одержання хабара, дачу хабара, посередництво в одержанні хабара, укривання хабара. Збереглася в тому ж вигляді і заохочувальна норма в описі хабарництва. Передбачалася провокація хабара, яка розумілася порівняно вузько – завідоме створення посадовою особою обставин і умов, які викликали дачу хабара, в цілях послідуючого викриття хабародавця.

При переході від воєнного комунізму до НЕПу значно виросло хабарництво, яке охопило всі господарські установи. В даних умовах НКЮ за підписом Н.В. Криленка направляє циркуляр від25 вересня 1922 року, яким об’являється судово-карна компанія по боротьбі з хабарництвом. Внаслідок цього були внесені зміни в Кримінальні Кодекси, що посилило відповідальність за одержання хабара без обтяжуючих обставин, за дачу хабара, посередництво у хабарництві. Відповідальність за дачу хабара дорівнювала відповідальності за одержання хабара. Спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за дачу хабара в такому ж змісті поширився на всі склади хабарництва. Таке звільнення міг застосувати суд за своїм правом, а не обов’язково.

1927 рік ознаменувався прийняттям нового КК, глава 3 якого («Посадові (службові) злочини») Особливої частини включала в себе практично ті ж склади злочинів що й КК 1922 року. Внесені новим КК зміни в опис даних злочинів носили переважно редакційно-уточнюючий характер. Так, замість складів зловживання владою і перевищення влади КК 1927 року говорить про зловживання владою чи службовим положенням і перевищення влади чи службових повноважень.

Невелика, але суттєва зміна була внесена в склад одержання хабара. Якщо раніше говорилося про дії, які входили в коло службових обов’язків, то в новій редакції – це дії, які посадова особа могла чи повинна була скоїти виключно внаслідок свого службового положення (тобто відбулося розширення даної ознаки).

Провокацію хабара поширили і на таку, що своєю ціллю має викриття не лише того, хто дає хабара, а й викриття того, хто отримує його.

Поняття посадової особи в принципі залишили без змін. Але після нього з’явилася друга примітка, відповідно до якої посадові особи професійної спілки несуть відповідальність за службові злочини лише в тому випадку, коли вони притягнуті до відповідальності по постанові професійної спілки. Дана примітка нагадувала дореволюційну адміністративну гарантію.

Невеликі уточнення стосувалися розмірів санкцій і критеріїв розмежування посадових злочинів від проступків. Таке законодавче регулювання складів злочинів по службі збереглося аж до прийняття КК 1960 року[161].

В ті часи найбільш видатними представниками науки кримінального права і відомими спеціалістами в області посадових злочинів були А. А. Жижеленко, А. Гюнтер, А. Н. Трайнін, А.Я.Естрін. Саме вони внесли найбільший вклад у дослідження як загальних проблем, пов’язаних з поняттями посадових злочинів і посадової особи, так і спеціальних питань, які стосуються характеристики окремих елементів складів посадових злочинів.