Об’єктивна закономірність розвитку людства

Зараз з’єднані

через торгівлю, інвестиції і виробничі мережі

(де кінцевий продукт, такий як комп’ютер, мобільний телефон чи автомобіль, є результатом виробничого процесу у багатьох країнах).

 

В якомусь сенсі глобалізація відбувалася протягом декількох тисяч років. Китай експортував шовк до Римської імперії в обмін на золото та сирійські скляні вироби дві тисячі років тому.

Христофор Колумб та Васко да Гама поклали початок економічним зв’язкам усіх частин світу наприкінці XV ст., відкривши морські шляхи, що з’єднували Європу з Азією і Америкою, відкриття, які Адам Сміт назвав найвеличнішими й найважливішими подіями, зафіксованими в історії людства.

Однак, навіть враховуючи довгу історію глобальної торгівлі,

є дещо, що

якісно відрізняє глобалізацію наших днів, достатнє для того, щоб назвати наш час

часом цієї нової глобалізації.

 

Новою є комбінація

прориву технологій та

змін у геополітиці,

котрі зробили економічну взаємозалежність країн набагато більш інтенсивною, ніж будь-коли. Найважливішими технологіями нової глобалізації є інформаційні, комунікаційні і транспортні технології.

На думку деяких дослідників, виток и глобалізації можна спостерігати в Античності. Наприклад, Римська імперія була однією з перших держав, яка затвердила своє панування над Середземномор’ям, що сприяло глибокому переплетенню різних культур і розвитку місцевого поділу праці.

Чимало ознак глобалізації були притаманні Ганзейському Союзу купців Середньовіччя. Витоки глобалізації мають місце у XVI та XVII ст. у зв’язку з успіхами у мореплавстві та Великими географічними відкриттями.

Згідно з цим підходом,

перший етап глобалізації тривав три століття, його особливістю в економічній сфері було домінування сільського господарства, а також видобувного і сировинного виробництва. У першій половині XX ст. процеси глобалізації були перервані двома світовими війнами і розділяли їх періодом економічного спаду.

Тенденції до інтеграції та зближення між державами існували завжди, але найбільш радикально ці тенденції проявилися в двох історичних періодах. Перший раз – із середини XIX ст. до початку Першої світової війни, і вдруге – у 90-ті рр. XX ст.

Технологічною основою першої хвилі глобалізації були телефон і телеграф у сфері комунікацій, будівництво залізниць у сфері транспорту, а потім поточно-конвеєрне виробництво в промисловій сфері.

Про посилення інтернаціоналізації економічного розвитку свідчило те, що світова торгівля зростала швидше, ніж світове виробництво.

 

Друга хвиля

Починаючи з 70-х рр. XIX ст. поряд з експортом товарів зростає експорт капіталу.

Після Другої світової війни

глобалізація відновилася в прискореному темпі. Вважається, що почалася її друга хвиля.

Цьому сприяли поліпшення в технології, які привели до швидких морських, залізничних і повітряних перевезень, а також доступність міжнародного телефонного зв’язку, пізніше – розвиток інформаційно-комунікаційних технологій.

 

Щоправда, деякі дослідники вважають, що перша хвиля глобалізації розпочалася у часи Великих географічних відкриттів з розповсюдженням європейців по Американському та Азійському континентам. Вона тривала аж до епохи промислової революції.

Хвиля глобалізації, що фактично розпочалася з Бреттон-Вудської конференції, ознаменувала нову особливу епоху.

 

1.4. Хронологічні межі глобалізації в працях сучасних науковців

 

Ідеї глобалізації сучасні дослідники пов’язують із ретроспективою в декілька тисячоліть (М.Елліан, Ю.Яковець та ін.), знаходять їх в теоріях І.Канта, А.Сміта («ідеальна економічна система»).

Проте наукове використання терміна «глобалізація» розпочалося з 1960-х рр., а академічно значимим воно стало в середині 1980-х рр..

У сучасній науковій літературі виділилися

Два основних підходи

до визначення хронологічних меж глобалізації.

 

Широкий підхід, який трактує глобалізацію як тривалий історичний процес поетапного формування загальнопланетарної цілісності, що супроводжує весь хід цивілізаційного розвитку, або ж почався приблизно 100 років тому у зв’язку з інтенсифікацією зовнішньоекономічних відносин.

Фахівці Всесвітнього банку виділяють три хвилі глобалізації:

перша – 1870–1914 рр.;

друга – 1950–1970 рр. і

третя – починаючи з 1970 р.

Іншими дослідниками стверджується циклічно-хвильова природа глобалізації і розрізняються три цикли глобалізації:

1) античний цикл (VIII ст. до н.е. – II ст. н.е.): хвиля диференціації – VIII – IV ст. до н.е.; хвиля інтеграції – III ст. до н.е. – II ст. н.е.;

2) середньовічний цикл (III–XIII ст. н.е.): хвиля диференціації – III–VII ст. н.е.; хвиля інтеграції – VIII-XIII ст. н.е.;

3) цикл Нового часу (XIV–XXI ст. н.е.): хвиля диференціації – XIV–XVIII ст. н.е.; хвиля інтеграції – XIX–XXI ст. н.е.

Деякі дослідники виділяють:

- колоніальну глобалізацію як наслідок

Великих географічних відкриттів XV–XVI ст.;

- повільну еволюційну глобалізацію, що тривала до кінця XIX ст.;

- прискорену глобалізацію XX ст.

 

Існує також підхід, відповідно до якого процес глобалізації розділяється на такі етапи:

- повільну глобалізацію (до початку епохи Великих географічних відкриттів);

- структурну глобалізацію, пов’язану з переділом світу й утворенням протилежних економічних систем (середина XI – 80-ті рр. XX ст.);

- послідовну глобалізацію (сучасний етап).

 

Представники вузького підходу розглядають глобалізацію як новітній процес, що почався в XX ст. (остання чверть XX ст.) і органічно пов’язаний з більш загальним процесом інтернаціоналізації.

 

Як результат глобалізації,

її наслідок.

Враховуючи те, що процес

глобалізації ще не завершений і не позбавлений регресів та парадоксів, слід вважати динамічним і саме явище глобалізму.

Саме тому принциповим моментом глобалістики є виявлення внутрішньої природи глобалізму.

Це підтверджує і дослідження Н.А.Навроцької, яка зазначає: «Узагальнення відмінностей та переваг теоретичних позицій вітчизняних та зарубіжних економістів, що розкривають понятійний апарат глобалізації економіки, дозволило виявити становлення економічної глобалістики як самостійного напряму наукових досліджень. В сучасних концептуальних дослідженнях та визначеннях глобалізації домінує розуміння

первинності економічного глобалізму, основу якого становлять фінансово-інвестиційні відносини»

 

2.2. Еволюція концепцій глобалізації

 

Слово «глобалізм» по ходить від англійського global – всезагальний, латинського globus terrae – земна куля.

Синонімом терміна виступає французька версія цього поняття – мондіалізм.

Спрощено глобалізм розглядається як система поглядів на сукупність найважливіших проблем, що постають перед людством, і шляхів їх розв’язання.

Глобалізм, вважає відомий український вчений Т.В. Кальченко, є ідеолого-політичною платформою, своє рідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації, тією точкою відліку, звідки виходить уся множина векторів сучасного світового економічного розвитку.

Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на тлі історично ї перемоги прибічників

геополітичної стратегії талассократії (могутності моря)

над прибічниками

стратегії теллурократії (могутності суші).

Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм.

Теллурократія є історично обумовленою фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик.

На цивілізаційному рівні це знаходить відображення у певній консервативній державно-політичній моделі, її жорстких юридичних нормативах.

Твердість Суші відбивається у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.

 

Талассократія, на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку.

Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм.

Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.

 

Континентальна геополітична традиція пов’язує глобалізацію з наступом талассократії. О.С.Панарін зазначає, що

світові війни XX ст. представляють одну історичну подію, що розгортається у часі. Ця «Велика світова війна» й створила умови реалізації глобалізаційного проекту.

Існує також оцінка глобалізації як

тотального наступу атлантизму

з метою

остаточного руйнування континентального типу цивілізації.

Цінністю такого підходу є насамперед підкреслення залежності розвитку глобалізації від територіального імперативу розвитку суспільства та від конфігурації співвідношення сил у світі.

 

Засновник геополітики – британський географ, дипломат і політичний діяч, один із засновників Лондонської школи економіки Х.Макіндер вважав протистояння між талассократією і теллурократією об’єктивним історичним процесом.

 

На «ядра» і

«дисконтинуальні пояси».

 

Яскравий представник

«ліберального антифундаменталізму»

Дж.Сорос у своїй праці

«Криза глобального капіталізму.

Відкрите товариство під загрозою»

виступає перш за все як

палкий прихильник Карла Поппера і його теорії про відкрите суспільство та його ворогів.

 

2.3. Чотири державно-політичні платформи сучасного глобалізму.

 

Вашингтонський консенсус.

В агрегованому вигляді

сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політичних платформах.

I платформа – створення

Єдиної світової економіки і

Єдиного світу

завдяки розвитку і

поступовому об’єднанню

континентальних економічних і фінансових союзів,

регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій.

Роль взірця покликані зіграти ЄС і НАФТА,

євро і долар.

 

Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі

мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах.

 

На наступному етапі відбувається

інтеграційне стикування

континентальних конфедерацій.

Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок.

 

На завершальному етапі

всі континентальні конфедерації

зливаються в Єдиний світ

зі спільною економікою.

 

 

II платформа – сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти,

законодавства,

економічних інститутів на весь світ.

 

III платформа –

поступового сприяння глобалізації

завдяки

активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності,

розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та ін..

 

IV платформа – створення

єдиного світового економічного правопорядку

і на цій основі

розвиток інтернаціональних інститутів,

які дають змогу проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику.

 

Реалізація будь-якої

з названих державно-політичних платформ

(а особливо другої і третьої)

так чи інакше передбачала

застосування принципів моделі

Вашингтонського консенсусу,

яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

 

2.4. Потенціал азіатського глобалізму.

 

Новим світовим феноменом

першої чверті XXI ст.,

на думку академіка НАН України О.Г. Білоруса, стане глобалізація Азії та

особливий азіатський глобалізм.

 

Він виступає, з одного боку, альтернативою панамериканському глобалізму,

а з другого – механізмом посилення могутності всесвітньої системи глобалізму.

Азіатський глобалізм стане

ще агресивнішим і експансивнішим,

ніж американський (євроатлантичний).

 

 

Очевидно, він буде здатним потіснити країни Заходу і перетворити Південно-Східну Азію на провідну зону світової економіки, що найдинамічніше розвивається.

Досить вірогідним є утворення

могутнього

альтернативного Азіатського валютного фонду.

Азіатський глобалізм невдовзі контролюватиме фінансові потоки глобального капіталу.

 

Як органічної цілісності.

 

Але концепт глобалізації, який був спеціально розроблений для цього, поки що не здатен бути понятійною базою створення нової парадигми через свою спірність та відсутність сталого значення.

Піонером у

подоланні державоцентризму і

конструюванні теоретичних інструментів дослідження глобальної цілісності в останній чверті ХХ ст.

став світ-системний аналіз (ССА) –

напрям сучасної західної

історичної макросоціології,

створений групою ліворадикальних соціологів на чолі з І.Валлерстайном.

Теоретики ССА раніше за інших

усвідомили глобальну природу

систем соціальних взаємодій.

Сучасні глобальні процеси аналізуються теоретиками CСА крізь призму

поняття капіталістичної світ-економіки (КСЕ) – однієї з історичних систем,

у межах яких здійснювалася

організація суспільного життя людей

протягом історії. Отже, проблема

полягає у визначенні серед розмаїття концептів.

 

Останнім часом було багато розмов про виникнення

феномену «глобального правління» –

тенденції поступового

розвитку

наднаціональних політичних інститутів,

у яких концентрується суверенітет,

що раніше належав державам.

Ця тенденція вбачається в

переході від Вестфальської системи

до «європейського концепту» XIX ст.,

Ліги націй та

ООН і

повинна згодом

призвести до утворення

«світової держави» або

«транснаціональної держави».

 

На підтвердження правильності цього спостереження зазвичай вказують

утворення

Бреттон-Вудських інститутів (МВФ і Світовий Банк),

перетворення ГАТТ у ВТО,

діяльність Тристоронньої комісії,

Групи семи,

Всесвітнього економічного форуму.

 

Перспективи розвитку

глобального правління

у напрямі

витіснення національних держав

оцінюються в ССА достатньо обережно, якщо не скептично.

За поглядом І.Валлерстайна,

«глобальне правління»

не може розглядатись

як результат занепаду сильних держав

внаслідок

піднесення могутніх наднаціональних організацій.

 

Тут є зворотний зв'язок:

наднаціональні організації існують,

оскільки існують могутні держави,

які їх підтримують.

З цієї точки зору,

Розвиток

феномену глобального правління

правильніше розглядати як

прояв тенденції зростання складності, масштабів і влади організуючих центрів КСЕ.

 

Гіперглобалізм

(революційний глобалізм)

поширюється як

Успішний варіант

суспільного розвитку

за західною моделлю і

представляє

глобалізацію майбутнього

як фундаментальну реконфігурацію

всієї системи людських дій.

 

В основі цих ідей –

неоліберальна теорія і практика,

відповідно до якої

глобалізація є

специфічним варіантом

інтернаціоналізації

господарського,

політичного та

культурного життя людства,

орієнтованого на

форсовану економічну інтеграцію

у глобальних масштабах

з максимальним

застосуванням науково-технічних досягнень

та механізмів вільного ринку.

 

Гіперглобалісти, починаючи з

Р.Кеохейна і Дж.Ная,

а саме їхньої книги

«Могутність і взаємозалежність»,

зазначали, що

формується така складна система

економічних,

політичних взаємозв’язків,

в якій конфлікт великих держав виключений.

 

Представники школи гіперглобалістів

вважають, що

глобалізація – це в першу чергу

економічне явище,

яке створює

новий тип переможців і переможених;

глобальна економіка все більше інтегрується;

глобальний капітал змушує всі уряди дотримуватись неоліберальної економічної дисципліни,

 

тому політика стає

сферою раціонального економічного управління.

 

Гіперглобалісти

передбачають виникнення

глобальної цивілізації,

глобального громадянського суспільства і

появу абсолютно нового світового порядку.

 

Держави, на їхню думку,

стають

все менш ефективними і слабкими

в конкуренції з новими міжнародними суб’єктами. Гіперглобалісти впевнені,

що відбувається

денаціоналізація

економічної й політичної влади.

 

Інтеграція держав у

Четверта школа,

школа контрольованого глобального розвитку Д.Гвішиані передбачає

реалізацію програми

«Моделювання глобального розвитку»

з метою створення

системи моделей

альтернативного глобального розвитку

і рекомендацій щодо

вибору оптимальних стратегій управління.

 

При цьому значна увага

надавалась соціальним проблемам.

 

5. П’ята школа, школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США),

розробляє парадигму,

в центрі якої розвиток економік,

історія систем і цивілізацій.

 

Український вчений Т.В.Кальченко серед основних шкіл сучасної глобалістики виокремлює такі: еколого-економічну,

універсального еволюціонізму,

глобальної екології,

контрольованого глобального розвитку,

міжнародної політичної економії і економічної соціології.

 

На його думку,

на найбільший потенціал наукового розвитку можуть розраховувати

лише деякі з шкіл, а саме – еколого-економічна, глобальної екології і економічної соціології.

 

Причому, якщо перша група шкіл уже пройшла пікову фазу розвитку, то друга перебуває у стадії активного формування, інтенсивно залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень.

 

Поряд із розглянутими

школами глобалістики

низкою науковців пропонуються нові концептуальні школи:

– концепція «гуманістичного соціалізму» (Я.Тінберген)

– концепція «дороговказів у майбутнє» (Б.Гаврилишин), у якій

аналізується ефективність функціонування

різних суспільств

та пропонується модель

майбутнього світового порядку,

заснована на співіснуванні різних культур, релігій та способів життя;

– концепція «геогенезису» світового простору (Е.Кочетов) за функціональними ознаками (геополітика, геоекономіка, геофінанси, геодемографія тощо);

– концепція «глобальної спільноти» (М.Чешков), яка доводить, що

Динаміка розвитку

Мондіалізм як ідейна течія

(термін походить від французького слова «le monde», що означає «світ»,

утвореного від латинського «mondus»)

відбиває прагнення до

глобального впорядкування

політичних,

економічних

і культурних відносин,

наповнених глибокими суперечностями.

 

Екологічні проблеми.

Екологічні проблеми обумовлені

шкідливим впливом

людської діяльності

на біофізичне середовище.

 

Захист навколишнього середовища

складається практиками

охорони навколишнього

природного середовища

на індивідуальному,

організаційному або урядовому рівнях,

в інтересах як для

навколишнього середовища і людини.

 

Енвайронменталізм – соціальний та екологічний рух,

вирішення екологічних проблем шляхом пропаганди, освіти і активності.

 

Асиметрією

як загальною формою

глобального економічного розвитку,

яка відображає

системні зміни у світовій економіці.

 

Член-кореспондент НАН України

В.Базилевич виокремлює п’ять мегатрендів економічного розвитку сучасного світу:

1) глобалізацію;

2) фінансіалізацію;

3) інформатизацію;

4) інтелектуалізацію;

5) соціалізацію.

 

Значну увагу економіст приділяє фінансіалізації, що відбиває кардинальні зсуви

у структурі сучасної світової економіки,

пов’язані з

гіпертрофованим домінуванням

фінансового сектору,

та відзначає, що

в умовах інформатизації

поведінку економічних суб’єктів

визначає й інформація маніпулятивного характеру,

інтелектуалізація прогресивно

Підвищує роль людини

у соціально-економічному розвитку,

а соціалізація світового розвитку

свідчить про

підпорядкованість

економічних процесів

інтересам розвитку людини і суспільства у цілому.

 

Д.Грегож описує такі мегатренди 2020р.:

1) недостатній рівень консолідації на Заході, що має тенденцію до зниження;

2) поява нових світових центрів впливу;

3) збільшення чисельності населення, що вже є дійсним викликом сьогоденню;

4) брак ресурсів в умовах збільшення їхнього використання, що вимагає активних дій;

5) діджиталізація, яка все прискорює і з’єднує у світі.

 

Аналіз глобальних тенденцій

сучасного світового розвитку

дозволив професору В.І.Якуніну в роботі «Глобальні тенденції сучасного світового розвитку» виокремити такі

найбільш життєво важливі потоки,

які форматують світ:

1) енергетика світу та енергетичні потоки;

2) новий «індустріалізм» та глобальний цивілізаційний конфлікт реальної і віртуальної економік;

3) продовольчий баланс світу;

4) людські потоки;

5) інформацію.

 

Особливого значення

інформатизація світової економіки

набуває також у зв’язку з такою

глобальною тенденцією розвитку світу, як

Спроба уніфікувати

систему цінностей людства

шляхом заміни існуючої у світі

палітри систем цінностей,

що відповідають системі локальних цивілізацій, системою цінностей Західної цивілізації (вестернізацією).

Завдання уніфікації

системи цінностей людства

обумовлює виникнення тенденції

Міграції населення.

Цей процес генерується

Наявністю регіонів,

де сконцентровано основне світове багатство,

і регіонів,

де проживає переважна більшість населення світу.

 

Дисбаланс між цими регіонами – джерело конфліктів майбутнього.

На США і країни ЄС припадає

понад 50% мігрантів.

США є країною-лідером

за кількістю міжнародних мігрантів (у 1960 р. – 9,74 млн. осіб; у 2000 р. – 34,99; у 2010 р. – 42,81 млн. осіб).

 

Загострюється також

суперечність між

зростанням продуктивності праці

і зайнятістю населення,

 

що проявляється у збільшенні безробіття,

армії так званих зайвих людей.

 

Саме тому важливим мегатрендом світової економіки стає її соціалізація.

 

Спостерігається тенденція

абсолютного й відносного

зниження частки

заощаджень розвинених країн

при одночасній тенденції

до збільшення заощаджень країн,

що розвиваються.

 

Особливості

окремої країни,

групи країн,

етносів, пов'язаних спільною долею,

які відбивають та заломлюють

ритм загальноісторичного прогресу,

то опиняючись в його епіцентрі,

то віддаляючись від нього.

 

Кожна локальна цивілізація має

свій почерк,

свій ритм,

більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій».

А.Тойнбі називає

п'ять локальних цивілізацій,

властивих індустріальній епосі:

західне суспільство;

православно-християнське суспільство;

ісламське суспільство;

індуїстське суспільство;

далекосхідне суспільство.

 

Б.М.Кузик і Ю.В.Яковець пропонують

локальні цивілізації

розбити на три групи:

західні – західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська (США і Канада), латиноамериканська і океанічна;

східні – китайська, японська, індійська, мусульманська, буддійська;

змішані – євразійська (російська), африканська (на південь від Сахари).

 

С.Хантингтон виділяє

сім–вісім великих цивілізацій:

західну,

японську,

китайську,

індійську,

ісламську,

латиноамериканську,

слов’яно-православну і, можливо,

африканську.

У науковій літературі

редставлені й інші класифікації цивілізацій.

 

Спільним для всіх підходів є

виокремлення західної цивілізації,

в якій і народилася

сучасна економічна наука

та її вчення

про неминучість і закономірність глобалізації,

про неможливість загальмувати її.

 

Рушійні сили глобалізації

1. Значний вплив на

Ринкова конкуренція

у світовому масштабі,

яка є міцною силою,

що стимулює глобалізацію.

Головні засоби конкуренції –

зниження витрат,

підвищення якості та

розширення асортименту товарів і послуг –

стають «мотором» глобалізації.

2. Друга рушійна сила глобалізації –

розвиток науково-технічного прогресу,

прогрес технологічних інновацій,

що найбільшою мірою

проявляється в модифікації

транспорту і зв’язку,

сектора інформації і телекомунікацій,

створює невідомі раніше

можливості для

швидкого і маловитратного

транскордонного переміщення

товарів і послуг,

фінансових засобів,

ідей та інформаційних продуктів.

 

Принципово нові можливості,

відкриті завдяки

новаціям у сфері

інформаційних і комунікаційних технологій, дозволяють говорити про

справжню інформаційно-інноваційну,

основану на знаннях революцію,

що стимулює розвиток процесів глобалізації.

 

 

Виокремлюють

Три основні механізми

глобалізації світової економіки:

1) зростаючу конкуренцію у світовій торгівлі;

2) становлення

багатонаціонального характеру виробництва внаслідок намагання виробників

збільшити власний прибуток

за рахунок

переміщення виробничих потужностей

в інші країни;

3) міжнародну інтеграцію фінансових ринків.

 

Процеси транснаціоналізації

реалізуються

у створенні та діяльності

транснаціональних корпорацій

реального і фінансового секторів

із значним посиленням ролі останнього.

 

3. Ще одна рушійна сила,

яка неоднозначно

впливає на самі

процеси глобалізації

та на їх наслідки

для учасників цих процесів, –

це лібералізація

господарського життя,

дерегулювання ринків товарів,

послуг і капіталів.

 

Визначальними рисами

економічної глобалізації

називають,

з одного боку,

еволюційність та послідовність розвитку,

а з іншого –

його асиметричність та дискретність.

 

Суперечливість

глобального економічного розвитку

обумовлена як дією

різноспрямованих його

матеріально-речових факторів,

так і

зіткненням інтересів

суб’єктів глобальної економічної системи.

 

Суперечностям

глобальної економіки

притаманний

універсальний характер,

їх умовно можна розглядати у двох площинах:

по-перше, як діалектичну взаємодію

Протилежних тенденцій

економічних процесів та явищ,

притаманних світовому господарству,

котрі, перебуваючи

у внутрішній єдності та взаємопроникненні,

є джерелом його постійного розвитку,

у тому числі його окремих елементів та підсистем;

 

по-друге, як конфлікт інтересів

міжнародних монополій

та решти суб’єктів світового господарства (держав, міжнародних організацій, економічних систем мікрорівня, регіональних інтеграційних угруповань та ін.),

який виявляється в тому,

що дії першого

з реалізації власних економічних інтересів

Завжди обмежують можливості

інших суб’єктів щодо впливу

на загальні умови

функціонування глобальної економічної системи.

 

У результаті –

дії міжнародних монополій,

спрямовані на обмеження можливостей

реалізації економічних інтересів

іншими суб’єктами,

завжди викликають

протидію з боку останніх.

 

Визначальною рисою

сучасної фази

глобального економічного розвитку є

зростання масштабів

та істотне загострення

суперечностей капіталістичної ринкової системи.

 

Серед суперечностей можна назвати такі:

– між продуктивними силами і відносинами економічної власності,

– між фізичною й розумовою працею,

– між обмеженими ресурсами та потребами, що постійно зростають,

– між високим рівнем розвитку техніки і недостатнім рівнем освіти та кваліфікації робочої сили,

– між досягнутим рівнем концентрації виробництва і недостатньо розвинутою спеціалізацією, – між окремими типами та формами власності, між демократичними та авторитарними методами управління,

– між економічними та адміністративними важелями регулювання економіки тощо.

 

Характеризуючи співвідношення

Глобальних та

регіональних процесів,

не можна оминути увагою й

суперечливе поєднання

стихійності глобального економічного розвитку

та

впорядкованості регіонального розвитку.

 

Ще одним «вузлом»

Суперечностей

глобального економічного розвитку є

Поглиблення антагонізму

між

найбіднішими і

найбагатшими

представниками глобального соціуму,

що є виявом якісно нової форми соціальної асиметричності.

 

Єдності

як матеріальних,

так і духовних засад

існування людства.

У переважній більшості праць,

присвячених проблемі глобалізації,

першочергова увага

приділяється

економічним та передусім

фінансовим проблемам глобального розвитку.

 

Економічною глобалізацією

і необмеженою автономією

або суверенітетом держав.

 

Родрік стверджує,

що співіснування цих

трьох цілей політики

на рівні національної держави

є неможливим.

 

Квінтесенцією парадоксу він

вважає конфлікт між

демократичною системою

державного управління,

далекосяжною інтеграцією

економіки окремих держав

у світову економіку

(гіперглобалізація) і суверенітетом,

особливо щодо

економічної і соціальної політики.

 

На думку Родріка,

можна поєднати не більше двох

з вищезазначених політичних цілей,

на що досі в дискурсі

проблеми глобалізації

не звертають увагу.

 

Не відповідатиме

об’єктивним законам її розвитку,

то глобальні трансформації супроводжуватимуться суперечностями

й характеризуватимуться

неочікуваними, парадоксальними проявами.

 

При цьому слід зважати й на те,

що відповідно до глибинних основ

теорії розвитку

саме суперечності, їх розв’язання

Є джерелом розвитку

будь-якої системи,

а відповідно –

і джерелом глобальних трансформацій.

 

Ці ж розриви і неузгодженості

різних

процесів і аспектів глобалізації

сприяють

поглибленню глобальної

соціально-екологічної кризи.

 

 

Якщо раніше

мали місце локальні

соціально-екологічні кризи

окремих суспільств і цивілізацій,

теперішня криза

охоплює усі суспільства і усі цивілізації.

 

Прояви парадоксів в глобальних трансформаціях: парадокс стратифікації, феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріоки і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, парадокс дисоціації

 

Парадокс стратифікації

був закладений в ідеологію

сучасних глобальних трансформацій,

механізм яких видається зрозумілим

і досить простим,

враховуючи досвід,

одержаний від

застосування рекомендацій

так званого Вашингтонського консенсусу.

Тиск цих рекомендацій

використовувався задля

Усунення бар’єрів

між

внутрішніми та

міжнародними

фінансовими ринками

і тим самим

Полегшує

рух капіталів (фінансових інструментів)

між країнами,

з внутрішнього ринку на світовий і навпаки.

 

Диверсифікований

Фінансовий портфель

порівняно з недиверсифікованим

позначається на

значно більш очікуваних прибутках

(за умов однакового рівня ризику).

 

Феномен проявляється при розгляді

і знаходженні

оптимального диверсифікованого

фінансового портфеля,

тобто при прийнятті рішень

щодо найкращого використання

капіталів шляхом їх вкладення

у різні активи

(галузі, підприємства,

сфери економічної діяльності).

 

При цьому ці капітали

можуть використовуватись

на національних фондових ринках,

а можуть виходити за його межі,

до інших країн.

 

 

Внутрішній нормі інвестицій

значно відхилятися

Від норми заощаджень.

Дійсно, в ідеалі заощадження

(тобто наявний, власний капітал країни)

повинні шукати

шляхи власного

найбільш ефективного використання

на всьому ринку, тобто не тільки у своїй,

а й у інших країнах.

 

І внутрішні інвестиції

не обмежуються

тільки національними заощадженнями,

оскільк