Основні етапи розвитку античної психологічної думки

Процес виділення філософського раціонального мислення з міфології йшов повільно і на першому етапі можна говорити про “ протофілософію ”, для якої характерна наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеізму, відсутність філософської термінології.

Антична протофілософія датується VI в. до н.е. і містить у собі:

- іонійську філософію (Мілетськую школу Фалеса, Анаксімандра, Анаксимена, Геракліта);

- італійську філософію (Піфагорійський союз і школа елатов - Ксенофан, Парменід, Зенон);

- філософію Емпедокла, що поєднує в собі іонійську і італійську традиції.

 

Першою філолофсько-психологічною школою античності вважається Мілетськая школа, творцем якої був Фалес (624-547 рр. до н.е.). Фалес вважає, що основою усього є вода. Земля плаває на воді, походить з неї, оточена нею. Вода рухлива, мінлива, переходить з одного стану в інший і тим самим утворює усе суще. З неї виникають усі речі і всі космічні явища, включаючи людину і її душу. Таким чином, людина розглядається як частина природного світу. Це означає виникнення природоцентричного підходу до його розуміння. Міфологічність поглядів Фалеса виявляється в гілозоїзмі і анімізмі при описі світу. Фалес дає визначення понять високого ступеня узагальненості: “космос”, “простір”, “час”, “думка”, “необхідність”.

Інший представник Мілетської школи – Анаксимандр (610-547) вважав, що загальним субстратом є апейрон (провісник атома) - вічний безмежний божественний початок, що не має певної речовинної форми, якісних характеристик (суміш всіх елементів) і усім керує. Рушійна сила розвитку світу - боротьба і відокремлення протилежностей (у першу чергу, тепла і холоду). Він стояв у джерел еволюційної ідеї, стверджуючи, що живе походить з неживого, а людина - від тварин.

Учень Анаксимандра – Анаксимен (помер приблизно в 528 /525 р. до н.е.) вважав, що субстрат усіх речей, першоматерія – повітря. Воно є нескінченним, здатним розряджатися і згущуватися, породжуючи тим самим усе суще. Згодом ідеї про повітря як про складову душі одержали розвиток у вченні Епікура.

Вершиною Мілетської школи було вчення Геракліта (530/ 540-470/ 480 рр. до н.е.). Геракліт - основоположник ідеї розвитку, відповідно до якої все суще знаходиться в стані вічної і постійної зміни. Геракліт увійшов в історію як один з перших дослідників власне психічної діяльності. Він увів поняття “психея”, на основі якого народилися згодом поняття “психіка” і “психологія”.

Розкриваючи співвідношення вологості - вогненності душі, Геракліт висловлює перший здогад про діалектику психічних і фізіологічних станів в організмі.

Геракліт, розглядаючи проблему пізнання, відзначає, що пізнання - відмітна властивість людини. Геракліт виділяє два рівні пізнання: відчуття і розум. Він підкреслює роль органів відчуттів у пізнанні. Геракліт говорить про спонукальні сили, потреби, що, у свою чергу, визначаються способом життя організму. Таким чином, у роботах Геракліта висунутий цілий ряд важливих психологічних ідей: матеріальність (вогненність) душі; залежність законів душі від Логосу; зовнішня і тілесна обумовленість психіки; диференціація рівнів життєдіяльності (сон, пильнування); співвідношення пізнавальних і спонукальних сил.

Другий етап у розвитку античної філософсько-психологічної думки отримав назву натурфілософія, чи філософія природи. Це перша історична форма науки, вид природоцентризму, відповідно до якого всі явища розуміються як частина природи, космосу. Натурфілософія виникла в V ст. до н.е. і була представлена плеядою блискучих учених.

Гіппократ (460-370рр. до н.е.) – “батько медицини”, один з основоположників наукового підходу до хвороб людини і їх лікування. Він вивчав будову людського організму, досліджував причини його хвороб. Життя розглядалося ним як процес, що змінюються. Серед пояснювальних принципів – повітря як сила, що підтримує зв'язок організму зі світом, а в мозку виконує психічні функції. Вчення про єдину стихію, яка лежить в основі різних речей, Гіппократ замінив вченням про співвідношення чотирьох рідин(крові, жовчі, лімфи, чорної жовчі). Отже, з ім'ям Гіппократа пов'язують назви чотирьох темпераментів, що дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч), меланхолійний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої наукової психології цей пояснювальний принцип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення (недарма термінологія Гіппократа збереглася дотепер). У Гіппократа на передній план висувалася ідея про те, що незліченні розходження між людьми можна згрупувати по декількох загальних ознаках поведінки; тим самим закладалися початки наукової типології, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні розходження між людьми. Причину відмінностей Гіппократ шукав всередині організму, душевні якості ставились в залежність від тілесних. Поряд із внутрітілесною детермінацією, підкреслюється обумовленість розвитку людини і її психіки зовнішніми причинами: способом життя людини, умовами її побуту (їжа, житло), особливостями географічного середовища існування людини, способом правління, тощо. Гіппократ обґрунтовує головну роль мозку в психічній діяльності, трактуючи мозок як орган психіки, вважаючи, що він є великою залозою.

Анаксагор (500-428 рр. до н.е.) вважав, що природа складається з безлічі дрібних часток і шукав у ній початок, завдяки якому з хаосу, з безладного скупчення і руху цих часток виникає організований космос. Як такий початок він виділив “найтоншу річ” і назвав її “ нус ” (розум). Розум вносить у світ порядок і стає принципом її організації. Розумність природи - спосіб її побудови. Стверджується, що розум “вища речовина”, він “ні з чим не змішується”, має найбільшу силу, містить повне знання про усе, установлює в усьому порядок. Душа похідна від матеріального розуму; вона - принцип існування і розвитку живих істот. Від того, наскільки повно в різних тілах представлений розум, що виступає як принцип організації, залежить їхня досконалість. Таким чином, Анаксагор розумів розум як спосіб організації тіл. Згідно Анаксагору, не розум визначає переваги людини, а його тілесна організація визначає вищу психічну якість - розумність. Анаксагор вказує, що сенсорне пізнання - продукт матеріальної взаємодії об'єкта й органу чуття.

Принцип підпорядкованості всіх явищ, у тому числі психічних, матеріальним причинам одержав найбільше послідовне вираження в атомістичній концепції Демокріта (460-370 рр. до н.е.). Єдиним і для душі, і для космосу Демокріт визнавав закон, відповідно до якого немає безпричинних явищ: усі вони - результат механічного зіткнення атомів. Усі речі і явища світу складаються з атомів. Почуттєво атоми не сприймаються, але осягаються розумом. Людина також створена з різних видів атомів. Душа залежить від тіла, росте і старіє разом з ним. Демокрит вважає, що душу мають усі тіла, навіть мертві, хоча в них її дуже мало. Тим самим він приходить до панпсихізму. Демокріт - автор вчення про первинні і вторинні якості. Він першим диференціює відчуття і сприймання. Демокріт виділяє два рівні пізнання: почуттєве і раціональне.

Вчення Сократа (469-399 рр. до н.е.) знаменує поворотний момент у розвитку античної думки. Про Сократа відомо тільки зі слів його учнів (Платон) і сучасників (Аристофан). Сам же він ніколи нічого не писав і вважав себе не вчителем мудрості, а людиною, покликаною розбудити в інших прагнення до пошуку істини шляхом особливої техніки діалогу. Підбираючи певні питання, Сократ допомагав співрозмовнику “родити” ясне і виразне знання. Його по праву вважають піонером психотерапії. Людина розглядається Сократом як особлива істота, відмінна від природного. Тобто на противагу природоцентризму він висунув принцип антропоцентризму. У розуміння душі вноситься особистісний зміст; вона описується Сократом не як матеріальне тіло, а як розум і моральні цінності (“Я усвідомлюючи”). Не ставлення до інших людей, а ставлення до самого себе, пізнання своєї моральної сутності як передумова духовного росту - головна тема Сократа: “Пізнай себе і стань таким”. Сократ шукає моральні детермінанти поведінки людини, вносить етичну проблематику в навчання про людину, закладаючи тим самим основи моральної філософії.

Платон (428/427-348/347 до н.е.) - учень Сократа. Платон - засновник об'єктивного ідеалізму, у світлі ідей якого він розглядає і всі психологічні проблеми. Основний постулат вчення Платона - це визнання буття не матеріального світу, а світу ідей і затвердження первинності ідей і вторинності, предметного світу. Затверджується онтологічний характер ідей, указується, що за кожним явищем предметно-матеріального світу стоїть ідея як першопричина, яка породжує їх. Платон поряд з реальністю матеріального світу виділяє другу реальність - надматеріальну, ідеальну, метафізичну. Він доводить, що в основі поведінки людини лежить не предметна детермінація (вплив речей), а етична, цільова, коли людина керується у своїй поведінці нормою, зразком, метою, ідеєю. Цей вид впливу називається телеологією.

Платон доводить незалежність душі від тіла. Тіло для душі - тільки тимчасовий притулок. Основна обитель її - світ ідей. Будова душі - троїста, тобто складається з 3-х частин: вища розумна частина; нижча шляхетна частина (афективні стани і прагнення); нижня частина душі, що жадає, (потреби, потяги, пристрасті). Вони представлені в 3-х класах суспільства, кожному з який відповідають певні чесноти. Платон дає класифікації індивідуальних характерів, характерів народів, форм правління. Люди і народи розрізняються за перевагою в них певних частин душі. У греків, наприклад, шляхетна душа, а в народів Сходу – душа, що жадає. Платон протиставляє почуттєвий і розумовий рівні пізнання.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) ввійшов в історію як основоположник психології як науки: його трактат “Про душу” - перша спеціальна історико-теоретична праця по психології. Арістотель створив новий підхід до вивчення і розуміння душі як предмета психологічного знання. Основним об'єктом дослідження явищ у нього виступали не фізичні тіла (як у натурфілософів) і не безтілесні ідеї (як у Платона), а організм, з яким тілесне і душевне складають нероздільну цілісність. Вихідним у концепції Арістотеля була людина; мислитель стверджував, що переживає, мислить, учиться не душа, а цілісний організм. Оскільки душа безтілесна, вона не може бути розділена на частини. Тому спробам виділення частин душі Арістотель протиставляє розгляд різних рівнів здібностей організму до діяльності, у яких втілюється і виявляється життя душі. Арістотель намічає схему ієрархії здібностей як функцій душі: вегетативної, чуттєво-рухової, розумної. Функції душі виступають як рівні її розвитку. Ієрархічність їх будови виявляється в тому, що вищі функції передбачають нижчі і розвиваються на їх основі. Тим самим у психологію вводилася в якості найважливішого пояснювального принципу генетична ідея. Функції душі виступають як рівні її еволюції. Зазначивши, що нерозвинена душа дитини близька тваринній, він тим самим заклав основу біогенетичного закону, відповідно до якого в ході розвитку кожної людини повторюються ті ступіні, які пройшов у ході еволюції увесь органічний світ.

Арістотелем була відкрита особлива область психічних образів, що виникають без безпосереднього впливу предметів на органи чуттів, названа ним “фантазіями”. Він додає новий зміст основному принципу наукового пояснення - принципу причинності (детермінізму). Серед різних типів причинності він виділив особливу цільову причину – “те, заради чого відбувається дія”. Кінцевий результат процесу (ціль) впливає на його хід. Крім цього, він увів поділ на практичний і теоретичний розум.

У ході завойовницьких походів Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) виникла найбільша світова монархія стародавності. Її розпад відкрив новий період в історії давнього світу - елліністичний - з характерним для нього синтезом елементів культур Греції і країн Сходу.

Віра в могутність розуму й у великі інтелектуальні досягнення колишньої епохи ставилися під сумнів. Виникає і стає популярною філософія скептицизму, яка призиває відмовитися від суджень, які стосуються навколишнього світу, в силу їхньої недовідності. Піддається сумніву значення інтелектуальних цінностей (Піррон, кінець IV ст. до н.е.). Ця концепція відбивала нове світовідчуття людини кризового суспільства і базувалася на уявленні про те, що відмовлення від пошуків істини дозволить людині знайти душевний спокій, досягти стану атараксії (від грецького слова, означає відсутність хвилювань).

У період еллінізму психологічна думка розвивається в руслі наступних напрямків: перипатетики (розвиток ідей Арістотеля); стоїцизму (розвиток ідей Геракліта); епікуреїзму (розвиток концепції Демокріта); платонізму (розвиток ідей Платона); раньохристиянської патристики.

Школа стоїків виникла в IV ст. до н. е., назву отримала від того місця де й була заснована (стоя – портик храму). Її засновники - Зенон, Хризипп. Найбільшого розвитку стоїцизм досяг у римський період (Сенека). Стоїки розглядали космос як утворений з незліченних модифікацій вогненного повітря - пневми, різновидом якої є душа. Стоїки звеличували розум, стверджували, що людина не досягає щастя через те, що не знає, у чому воно полягає. Вони категорично заперечували роль і цінність афективної сфери, бачили в ній джерело “псування розуму”, оскільки афекти виникають у результаті “неправильної” діяльності розуму. Задоволення і страждання оцінювалися ними як помилкові судження про сьогодення; бажання і страх - як помилкові судження про майбутнє. Тільки розум, вільний від будь-яких емоційних потрясінь, здатний правильно направляти і регулювати поведінку.

Лідер іншої популярної школи філософії періоду еллінізму Епікур (кінець IV ст. до н.е.) спирався на атомістичне вчення Демокріта. Епікур висловив ідею, що атоми можуть відхилятися від своїх закономірних траєкторій. Тим самим епікуреїзм відкинув строгу зумовленість вчинків, визнав можливість мимовільних відхилень, закладених у самій природі речей, спонтанність і волю вибору людини.

Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лукрецій (I ст. до н.е.). Лукрецій критикував пантеїстичні погляди стоїків про “розлитий” у природі у формі пневми розум. На думку Лукреція існують тільки атоми, що рухаються за законами механіки, в результаті чого виникає і сам розум.

В елліністичний період проводилися дослідження в області анатомії і фізіології. Так, олександрійські лікарі Герофіл і Еразистрат, вивчали будову організму, включаючи головний мозок. Ними була встановлена відмінність між чуттєвими і руховими нервами. Через дві тисячі років це відкриття лягло в основу важливого для фізіології і психології вчення про рефлекси.

Іншим великим дослідником душевного життя в його зв'язку з тілесністю був давньоримський лікар Гален (II ст. н.е.). В своїй праці «Про частини людського тіла», узагальнюючи знання медиків Заходу і Сходу, він доводить залежність життєдіяльності цілісного організму від нервової системи. В той час анатомування людського тіла заборонялось (досліди проводились на тваринах). Оперуючи гладіаторів (яких римляни за людей не вважали), Гален зміг розширити уявлення про людину, в тому числі й про головний мозок, де, як він вважав, зберігається вищий сорт «пневми», носія розуму. Слідом за Гіппократом Гален розвив гуморальне вчення про темпераменти як про пропорції, у яких змішані основні “соки” організму. Темперамент з перевагою «теплого» - мужній і енергійний, з перевагою «холодного» - повільний, інертний.

Продовжувачем вчення Платона в період еллінізму був Гребель, який доводив абсолютну нематеріальність душі і відкидав тілесність. В основі існування всього сущого він бачив еманацію (витікання) божественної, духовної першооснови. Психологія в роботах Гребля знайшла новий предметний зміст - стала наукою про “самосвідомість”. Гребель першим приступає до дослідження рефлексії як найважливішого механізму свідомої діяльності людини. Особливість його підходу полягає в розгляді рефлексії як самодостатньої, ні з чого не виведеної сутності. Таке розуміння рефлексії стало згодом ґрунтом формування інтроспективної психології свідомості.

Представником раньохристиянських вчень, що розвиваються в руслі античного світу, був Августін (IV-V ст.). Він підкреслював чільну роль душі, яка, на його думку, керує тілом. Особливу роль у психічному світі людини він відводив волі, піднімаючи її над розумом, ставши, таким чином, одним з основоположників античного волюнтаризму (від лат. “волюнтас” - воля).

Праці давньогрецьких мислителів актуальні і значимі для сучасної психологічної науки. У них визначені основні лінії, за якими здійснювався подальший розвиток психології, ставляться і розглядаються багато проблем, що складають і понині предмет серйозних психологічних досліджень: психофізіологічна і психофізична проблеми, питання індивідуальних розходжень, співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, структури психіки, її функцій, проблема характеру.

 

Питання для самоконтролю

1. Характеристики міфологічного мислення.

2. Причини зародження раціональної картини світу.

3. Характеристика раціонального мислення.

4. Характеристика Мілетської філософської школи.

5. Творчість мислителя, який вважається вершиною Мілетської школи.

6. Характеристика творчості Анаксагора.

7. Вкажіть основні позиції вчення Демокріта.

8. Чим творчість Сократа є важливою для психологічного знання?

9. Чим характеризуються “ідеї” Платона?

10. Як Платон доводив безсмертя душі?

11. Що привніс у розвиток психологічного знання Арістотель?

12. Що доводив Гребель (в сфері психологічних ідей)?