Антропологічна думка в провідних ідейних течіях арабомовної культури Середньовіччя

Проблеми людини розглядалися й обговорювалися в арабському світі представниками всіх ідейних напрямків.

Виділяють три основні підходи у вивченні людини: теологічний, містичний, філософський.

1.Теологічний підхід представляли мутакалліми, ортодоксальні послідовники калама (від “слово”, “мова”), тлумачі Корана і Святого переказу Суни. Головна особливість їхнього світогляду - крайній фаталізм. Вони визнавали всемогутнього, всюдисущого Аллаха і останнього з його посланників, пророка Мухаммеда.

Фаталізм мутакаллімів з характерноїю для них ідеєю повного приречення життя і дій людини в рамках теологічного напрямку був поставлений під сумнів кадаритами і мутазилитами (“тими що відхиляються”). Вони відкидали абсолютність божественного приречення і використовували суперечливість тексту Корана для обґрунтування ідеї відповідальності людини за свої вчинки і дії. Антитеза добра і зла із сугубо теїстичної площини протистояння Бога і світу, духовного і матеріального переноситься ними в область конфлікту особистості і суспільства, почуттів і розуму, здібностей і боргу.

Мутазилити звузили сферу дії божественної волі, вивівши з неї знищення світу, порушення природних закономірностей, створення чудес і т. ін. Вони розділили поняття зла і гріха, відповідальності перед людьми і Богом. Цікавим є розуміння ними вільної дії волі як умови реалізації благих задатків людської природи, як свідомого проходження “благої необхідності”, тобто властивій світу доцільності.

2. Містична течія в ісламі – суфізм. Суфісти бачили в людині поєднання божественного і тваринного. Відповідно розуміється по новому людина - як зроблена буттям універсуму, як відображення одного з багатьох атрибутів Абсолюту. Людина, відповідно до цього підходу, інтегрує в собі все суще, поєднує всі основні реальності світу. Такий погляд піднімає людину і розширює простір її особистої відповідальності за свою долю (Ібн Араба). Світ у цілому визначається суфістами як макрокосм (“алам-і-акбар”), людина - як мікрокосм (“алам-і-асгар”). Стверджується, що на космічному рівні діє принцип “усі є Бог”, на феноменальному – “усі є люди”.

Будучи втіленням і “схроном божественного”, людина, відповідно до думки суфістів, може повернутися до істинного “я” через поєднання з Богом. Відзначається іманентність Усевишнього людині (у той час як ортодоксальний іслам стверджував абсолютну трансцендентність Бога).

З каноном розходиться і суфістська ідея “зробленої людини” (“аль-інсан аль каміл), що визнає як еталон моральності, добра і зла саму людину. Однією із властивостей людини називається її здатність до удосконалення на шляху самопізнання, мета і зміст якого “у самій собі безмірне знайти” (Аль Фарид).

3. До філософської течії арабо-мовної думки відноситься східний перипатетизм – “фальстафа”. Ідеї грецьких філософів стають надбанням арабо-мовних народів. На арабську мову переводяться праці Платона й Аристотеля, Галена, Архімеда. На цій основі формується власна арабо-мовна філософія і наука (у першу чергу фізика, математика, медицина). Арабські філософи взяли під сумнів релігійні догми і вважали доблестю і заслугою вишукувати “доказ неспроможності буквального значення священних текстів і істинності їхнього тлумачення” (Ібн Рушд).

Привертає увагу загальна природничонаукова спрямованість філософської арабомовної думки, у якій пріоритет віддавався не Платонові, а Аристотелю. Цьому сприяло те, що ідея Аристотеля про Божество як нерухомий першодвигун відповідала духу Корана. Треба відзначити, що арабо-мовні послідовники вчення Аристотеля відрізнялися від європейських перипатетиків, висуваючи специфічні ідейно-теоретичні і наукові задачі. Тому погляди Аристотеля в контексті їхніх міркувань набули нового й оригінального звучання.

Арабських філософів цікавили онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми людини; питання походження людини, її місця і ролі у світобудові. Вони розглядали особливості духовних сил людини, її пізнавальних здібностей, моральних якостей і т. ін.

На відміну від релігійного зведення ідеального до дотримання Корана і приписів шаріату, а також суфійського визначення досконалості як знайденої в подвижництві святості, філософи орієнтувалися на досконалість інтелектуальну. Головна відмінність людини від всіх інших створінь вони бачили у силі розуму. Так, Абу-Наср Мухаммед Фарабі, один з найбільших арабських перипатетиків, якого називали “Другим Учителем” чи другим Аристотелем за коментарі до праць останнього, писав: “Від усіх тварин людина відрізняється особливими властивостями, тому що в неї є душа, з якої виникають сили, що діють за посередництвом тілесних органів, і, крім того, у неї є така сила, що діє без посередництва тілесного органу; цією силою є розум”.

Ідею вдосконалення людини через знаходження мудрості образно і яскраво виразили Ібн Габірол (Авіцеброн) (Х1 в.). Кращою якістю людини він називає допитливість і в дусі перипатетиків закликає людей до розширення їхніх знань і збагнення мудрості, тому що тільки освічена людина здатна зробити правильний вибір між добром і злом, зрозуміти своє місце у світі, свою людську гідність. Стверджується, що якби людина “виходила з осмислення цілісності усього універсуму й усвідомлення власної незначності, з усвідомлення себе як крихітної частини єдиної світобудови, то в цьому випадку вона змогла б осягти справжню істину”.

Арабські мислителі, говорячи про наявність у людини безсмертної душі, у той же час визнавали її зв'язок з тілом. Аль Фарабі стверджував “Душа не може існувати раніш тіла, як це стверджує Платон; точно також вона не може переселятися з одного тіла в інше”.

Відкидаючи ідею фаталізму і приречення, арабські мислителі стверджували, що людина вільна у визначенні свого життєвого шляху. Ібн Габірол писав: “Кожна людина вільна діяти, як їй хочеться...вона вільна стати мудрою чи дурною, доброю чи жорстокою, мстивою чи великодушною”. Але звідси логічно випливав висновок про відповідальність людини за свої діяння.