Тема 1. Загальні положення трудового права

Питання

Поняття трудового права та його предмет.

Джерела трудового права.

Конституція України і трудові права громадян.

Характеристика трудового правовідношення.

1. Трудове право є самостійною галуззю права, яка відрізняється від інших галузей права своїм специфічним предметом і методом правового регулювання. Воно регулює працю, без якої суспільство не може існувати.

Однак трудове право регулює не всі відносини, пов'язані з працею, а тільки певне їх коло:

1.Суспільні трудові відносини, що виникають у зв'язку із застосу­ванням праці громадян.

Трудовим відношенням є відношення працівника з роботодавцем з використання його здатності до праці. Трудове право регулює порядок ви­никнення, зміни й припинення трудових відносин працівників, робочий час і час відпочинку, питання нормування і оплати праці, основи внутрішнього трудового розпорядку підприємств, установ і організацій, заохочення і дис­циплінарну відповідальність працівників і т.п. Ці трудові відносини склада­ють основну, однак, не єдину групу відносин, які регулюються трудовим правом.

2.Трудове право регулює також інші відносини, які безпосередньо
пов'язані з працею, з суспільними трудовими відносинами і є похідними від
них. До них належать:

а)відносини з працевлаштування, які передують трудовим відноси­
нам (вони регулюються Законом України "Про зайнятість населення");

б)колективні правові відносини, які випливають з трудових відносин;
трудове право регулює порядок укладення, зміст колективних договорів та
угод, які укладаються з метою регулювання виробничих, трудових, соці­ально-економічних відносин і узгодження інтересів працюючих, власників і
уповноважених ними органів; регулюють також відповідальність за пору­шення цих договорів і угод;

в)відносини з матеріальної відповідальності учасників трудового
відношення за заподіяну шкоду;

г)відносини з вирішення трудових спорів (індивідуальних і колектив­
них);

д)відносини з нагляду і контролю за охороною праці і за дотриман­ням трудового законодавства.

Раніше до предмета трудового права також належали;

відносини соціального страхування, що випливають з трудових
правовідносин, тобто питання матеріального забезпечення у разі тимчасо­вої непрацездатності працівників;

пенсійні відносини, які приходять на зміну трудовим відносинам.
Однак у цей час ці відносини є предметом самостійних галузей права.

З урахуванням викладеного, предметом трудового права є ком­плекс суспільних відносин з праці, головними з яких є трудові відносини працівників і роботодавців.

Для виділення галузі права в самостійну галузь важливе значення має метод правового регулювання, тобто спосіб впливу на суспільні від­носини. У трудовому праві застосовуються такі методи правового регулю­вання праці:

дозвіл (наприклад, сторонам дозволяється на свій розсуд встано­влювати строк трудового договору, передбачати неповну тривалість робо­чого часу і т.ін.);

імперативний метод:

а) наказ; він містить у собі розпорядження, які є обов'язковими для обох сторін трудових правовідносин (наприклад, питання охорони праці, в т. ч. жінок і неповнолітніх, обмеження понаднормових робіт і т.ін.);

б) заборона (заборона застосування праці неповнолітніх на тяжких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах; заборона залучати неповнолітніх до нічних, понад­нормових робіт і т.ін.);

3) рекомендація (законодавчі акти містять рекомендації сторонам самим врегулювати певні відносини, однак ці рекомендації не є обов'язко­вими для них).

Крім того, методи правового регулювання поділяються на:

державно-нормативний (регулювання відносин державними нор­мативними актами);

колективно-договірний (локальний), тобто регулювання відносин
за угодою сторін. Таке регулювання може здійснюватися колективним до­
говором, що укладається між власником (або уповноваженим ним органом)
і профспілковим або іншим органом, уповноваженим на це трудовим коле­ктивом, правилами внутрішнього трудового розпорядку, положеннями про
преміювання і т.ін.

Суб'єктами трудового права (тобто учасниками суспільних відно­син, регульованих трудовим правом) є: громадяни (працівники), власники або уповноважені ними органи, підприємства, установи і організації (робо­тодавці), трудові колективи, профспілкові органи, а також державні органи, що здійснюють контроль і нагляд за дотриманням законодавства про пра­цю.

Трудове право має певну систему, структуру, тобто його норми об'єднуються в певні групи:

загальна частина трудового права: до неї відносяться норми, які є
спільними для всіх трудових відносин і визначають принципи правового ре­гулювання, джерела, суб'єкти трудового права, правове положення проф­спілок і трудових колективів, порядок підготовки і укладення колективного
договору і т.ін.;

особлива частина включає норми, регулюючі певні питання, що
входять до предмета трудового права: порядок виникнення, зміни і припи­нення трудових відносин, оплату праці, робочий час і час відпочинку, внут­рішній трудовий розпорядок, дисциплінарну і матеріальну відповідальність
працівників, охорону праці, порядок розгляду індивідуальних і колективних
трудових спорів і т.ін.

2. Джерела права - це конкретні форми правових приписів, спосіб вираження норм права.

До джерел трудового права належать різні нормативно-правові акти:

Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, тому інші
закони і нормативні акти не повинні суперечити їй.

Інші закони України, Постанови Верховної Ради України (наприк­лад, Кодекс законів про працю, Закони "Про зайнятість населення", "Про
колективні договори і угоди", "Про оплату праці", "Про охорону праці", "Про
відпустки" та ін.).

Підзаконні акти:

а) укази і розпорядження Президента України (наприклад, Укази від 12 травня 1996 р. "Про невідкладні заходи по забезпеченню своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат", від 28 серпня 1993 р. "Про службові відрядження за кордон посадових осіб ор­ганів державної виконавчої влади", від 9 січня 1996 р. "Про додаткові захо­ди з матеріального і морального заохочення працівників вугільної промис­ловості" та ін.);

б) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (наприклад,
Постанови від 19 березня 1993 р. "Про застосування контрактної форми
трудового договору з керівником підприємства, що є загальнодержавною
власністю", від 3 квітня 1993 р. "Про роботу за сумісництвом працівників
державних підприємств, установ і організацій" і т.ін.);

в) інструкції, положення, накази міністерств і відомств (наприклад,
"Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних під­приємств, установ і організацій", затверджене наказом Міністерства праці,
Міністерства юстиції і Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 р.;
"Інструкція про порядок організації і проведення оплачуваних громадських
робіт", затверджена наказом Міністерства праці України від 31 серпня 1993
р., "Рекомендації про нормування праці в галузях народного господарства",
затверджені Постановою Міністерства праці України від 19 травня 1995 р. і
т.п.);

г) накази і розпорядження нормативного характеру глав місцевої
державної адміністрації, рішення органів місцевого самоврядування.

Соціально-партнерські угоди на державному, галузевому і регіо­нальному рівнях.

Локальні (місцеві) правові акти є специфічним джерелом трудово­го права. Вони приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах
і організаціях за погодженням між власником (або уповноваженим ним ор­ганом) і трудовим колективом або профспілковим комітетом. Локальна
нормотворчість здійснюється з питань, визначених законом, і конкретизує
загальні норми з урахуванням специфіки конкретного підприємства. При
цьому локальні норми не можуть погіршувати положення працюючих в по­
рівнянні з чинним законодавством про працю або суперечити цьому зако­нодавству. До локальних актів відносяться колективний договір, правила
внутрішнього трудового розпорядку, положення про структурні підрозділи
підприємств, положення про преміювання, інструкцію з охорони праці і т.ін.

Відповідно до Конституції України, чинні міжнародні договори, зго­да на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національ­ного законодавства України. У зв'язку з цим одним з джерел трудового
права є норми міжнародного права: міжнародні договори, угоди, конвенції,
ратифіковані Україною (наприклад, Конвенції Міжнародної Організації Пра­ці, "Угода про співпрацю в області трудової міграції і соціального захисту
працівників-мігрантів", укладена 1994 р. країнами СНД, "Угода між Урядом
України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний
захист громадян України і Росії, працюючих за межами своїх країн" від 14
січня 1993 р. і т.ін.). Якщо міжнародним договором або міжнародною уго­дою, ратифікованими Україною, встановлені інші правила в порівнянні із
законодавством України, то повинні застосовуватися правила міжнародно­го договору або угоди.

 

3. Конституція України проголосила, що людина, її життя, здоров'я і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права людини та їх­ні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ствер­дження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави (ст. 3).

Конституція України закріплює принцип рівності трудових прав гро­мадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового поло­ження, місця проживання, мовних або інших ознак. У Конституції закріпле­на рівність прав жінок і чоловіків, яка, зокрема, забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей в отриманні освіти і професійної підготовки, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами з охорони труда і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, що дають жінкам можливість поєднувати роботу з материнством; право­вим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитин­ства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ст. 24).

Конституція (ст. ст. 36, 42-46) закріпляє такі основні трудові права і свободи громадян:

право на працю і свободу праці - це означає можливість заробля­ти собі на життя працею, яку громадянин вільно обирає або на яку вільно
погоджується; в той же час заборонене використання примусової праці;

право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом;

право на заробітну плату не нижчу за ту, яка визначена законом, і
право на своєчасне отримання винагороди за працю;

право на належні, безпечні та здорові умови праці;

право на відпочинок;

право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соці­альних інтересів;

право на соціальний захист, що включає право на забезпечення
громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,
втрати годувальника, безробіття з обставин, що не залежать від них, а та­кож у старості та в інших випадках, передбачених законом;

право громадян на об'єднання в професійні спілки та участь у них
з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів;
профспілки створюються без попереднього дозволу на основі вільного ви­
бору їх членів.

Ці конституційні положення знаходять свій подальший розвиток і конкретизацію в нормах трудового права.

Конституція не тільки закріпила вказані права громадян, але й вста­новила порядок їх захисту, в тому числі судовий (ст. 55).

У Конституції визначено, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пен­сійного забезпечення, основи регулювання праці та зайнятості визначаю­ться виключно законами України. А Кабінет Міністрів України вживає захо­дів до забезпечення цих прав і свобод, забезпечує проведення політики в сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту і т.ін.

 

4. Зміст відносин, що виникають з найманої праці, визначають самі учасники цих відносин. Однак цей зміст регулюється і спрямовується пра­вовими нормами, які надають відносинам правову форму. Фактичні суспі­льні відносини, урегульовані нормами трудового права, стають трудовими правовідносинами. Вони виникають з моменту, коли працівник уклав з власником або уповноваженою ним особою трудовий договір і приступив до виконання своєї трудової функції.

Трудові правовідносини - це двосторонні відносини працівника і ро­ботодавця (власника або підприємства, установи, організації, що створює­ться ним,) з виконання за винагороду роботи за обумовленою спеціальніс­тю, кваліфікацією або посадою. Ці правовідносини є формою закріплення суб'єктивних трудових прав і обов'язків: працівник зобов'язується викону­вати визначену трудовою угодою роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати пра­цівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для вико­нання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним дого­вором і угодою сторін.

Трудове правовідношення складається з трьох елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту.

Суб'єктами правовідносин є працівники (громадяни, іноземці) і ро­ботодавці (підприємства, установи, організації, власники створюваних юридичних осіб, фізичні особи, що надають роботу).

Суб'єктами трудових правовідносин є громадяни, які володіють тру­довою правосуб'єктністю, тобто трудовою правоздатністю і дієздатністю.

Трудова правоздатність - це визнана державою здатність громадян мати трудові права і обов'язки; вона є рівною для всіх і визначається тільки особистою здатністю до праці. Трудова правоздатність, як правило, вини­кає з досягненням 16-річного віку. Як виняток, із згоди батьків на роботу можуть прийматися особи, які досягли 15 років. А у вільний від навчання час із згоди батьків допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних закладів, що досягли 14 років. За­коном передбачена можливість обмеження трудової правоздатності; на­приклад, за здійснення певних видів злочинів за вироком суду особа може бути позбавлена права займати певні посади або займатися певною дія­льністю (на строк від 2 до 5 років). Однак повне позбавлення права працю­вати не допускається.

Трудова дієздатність - це здатність громадянина і юридичної особи своїми діями здійснювати трудові права і обов'язки. Трудова дієздатність наступає з того ж віку, що і правоздатність. Обмеження і позбавлення діє­здатності допускається тільки в судовому порядку.

Об'єктом трудових правовідносин є відносини працівника з робото­давцем щодо використання його праці.

Змістом трудових правовідносин є конкретні суб'єктивні права і юридичні обов'язки кожної зі сторін, які визначені трудовим законодавст­вом і взаємною угодою сторін.

Підставами виникнення трудових правовідносин є юридичні факти, тобто такі обставини, з якими закон пов'язує правові наслідки (виникнення, зміну і припинення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків). Юридичними фактами в трудовому праві виступають: трудовий договір (він є головною підставою виникнення трудових правовідносин), вибори на посаду, адміні­стративні акти призначення на посаду, адміністративні акти розподілу на роботу молодих робітників і молодих фахівців після закінчення деяких ви­дів навчальних закладів і т.ін. (в трьох останніх випадках вказані акти при­ймаються не стороною виникаючих трудових відносин).