Тема 2. Суб'єкти цивільного права 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 2. Суб'єкти цивільного права



Питання

1. Громадяни як суб'єкти цивільного права.

2. Поняття і загальна характеристика юридичної особи. Види юри­
дичних осіб.

3. Держава як суб'єкт цивільного права.

1. Громадяни є одним з суб'єктів цивільного права. Вони вступають у цивільно-правові відносини між собою, з організаціями, а в ряді випадків і з державою. Основними характеристиками громадянина є його правоздат­ність і дієздатність.

Під правоздатністю розуміється здатність мати цивільні права і обов'язки, яка визнається в рівній мірі за всіма громадянами України (ст. 9 ЦК). Правоздатність у громадянина виникає з моменту народження і при­пиняється зі смертю. Його правоздатність не може залежати від статі, етні­чного та соціального походження, місця проживання, мовної ознаки і т.ін. Закон, як правило, не допускає обмеження правоздатності громадянина.

Однак у виняткових випадках допускається обмеження правоздатності за Вішенням суду як санкція за протиправну, суспільно-небезпечну поведінку. Тик, суд може як додаткове покарання встановити обмеження для заняття пивної посади.

Під дієздатністю розуміється здатність своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 11 ЦК), 3 урахуванням обсягу можна виділити три різновиди дієздатності: повна, часткова (неповна), обмежена.

Повна дієздатність настає після досягнення повноліття, тобто з 18, років або з моменту укладення шлюбу.

Закон дає право визнати громадянина недієздатним внаслідок ду­шевної хвороби або недоумства, якщо він не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Недієздатним громадянина може визнати тільки суд (ст. 16 ЦК}.

Часткова дієздатність характеризується тим, що громадянин має право набувати і здійснювати своїми діями не будь-які, а лише прямо вказати в законі права і обов'язки.

Можна виділити часткову дієздатність неповнолітніх віком до 15 ро­ків і часткову дієздатність неповнолітніх віком від 15 до 18 років.

За неповнолітніх, що не досягли 15 років, угоди укладають від їхнього імені батьки (усиновителі) або опікун. Самі неповнолітні до 15 років ма­ють право укладати тільки дрібні побутові угоди (ст. 14 ЦК).

З 15 до 18 років неповнолітні мають право самостійно здійснювати дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою, стипенді­єю, здійснювати авторські права на свої винаходи та інші об'єкти інтелек­туальної власності. Інші угоди вони мають право укладати самостійно, але я обов'язкової згоди батьків (усиновителів) або піклувальників.

Обмежено дієздатними є громадяни, визнані такими рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, якщо вони ставлять себе і свою сім'ю у важке матеріальне становище (ст. 15ЦК).

Обмежено дієздатні громадяни мають право самостійно укладати дрібні побутові угоди, інші угоди вони можуть укладати тільки зі згоди пік­лувальника.

Для з'ясування правового положення громадян як суб'єктів цивільно-правових відносин важливим є питання про їх місце проживання. Це пов'я­зано, наприклад, з тим, що спадщина відкривається за останнім місцем проживання спадкодавця. Істотне значення має місце проживання боржни­ка і кредитора при визначенні місця виконання зобов'язань, при розв'язанні питань про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошенні його померлим. Місцем проживання, згідно зі ст. 17 ЦК, визнається місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Що стосується неповноліт­ніх, які не досягли 15 років, або громадян, що знаходяться під опікою, то місцем їх проживання визнається місце проживання їх батьків (усиновите­лів), опікунів.

2. Підприємства, установи, організації є суб'єктами цивільного пра­ва, тобто вони можуть набувати права і обов'язки як майнові, так і немайнові. Вони стають суб'єктами цивільного права, тільки якщо є юридичними | особами. Юридичними особами вони стають з моменту їх створення і реєстрації в установленому законом порядку.

Для того, щоб підприємство, установа, організація були юридичними особами, вони повинні мати певні ознаки:

1)організаційної єдності;

2)володіти відокремленим майном;

3)виступати в цивільному обороті від свого власного імені;

4)самостійно нести майнову відповідальність.

Тільки наявність цих чотирьох ознак у сукупності дає право юридич­ній особі бути суб'єктом цивільних прав.

Під організаційною єдністю розуміється наявність закріплених в ло­кальному нормативному акті цілей створення даної юридичної особи, встановлений порядок зв'язків між частинами (структурними підрозділами) або членами організації, визначення їх функцій і компетенції.

Організаційна єдність закріплюється в локальному нормативному ак­ті даної юридичної особи. Для підприємств - це статут, для громадських ор­ганізацій - положення.

Відокремлене майно є необхідною передумовою участі юридичної особи в цивільному обороті. Майнова відокремленість виявляється в тому, що майно даної юридичної особи відокремлено від майна його засновників, інших юридичних осіб. Майнова відокремленість відбивається в балансі даної юридичної особи (основні кошти, грошові суми, інші оборотні кошти). Це дає можливість юридичній особі виступати учасником цивільного обо­роту, набувати права і обов'язки.

Самостійна майнова відповідальність безпосередньо пов'язана з тими майновими правами і обов'язками, які юридична особа набуває для себе, самостійно беручи участь у цивільному обороті.

Самостійна майнова відповідальність полягає в тому, що за прийня­тими на себе зобов'язаннями підприємство, установа, організація відпові­дають закріпленим за ними власним майном. Ця відповідальність не може бути покладена на інших суб'єктів, крім випадків, встановлених законом.

Так, Законом України "Про власність" встановлено, що юридична особа за своїми боргами відповідає всім своїм майном. Засновники не від­повідають за боргами заснованого ними підприємства, а підприємство не відповідає за боргами засновників, крім випадків, встановлених законом.

Юридичні особи набувають для себе права і обов'язки безпосеред­ньо через своїх посадових осіб. Структурні підрозділи не можуть від свого імені набувати права і обов'язки, і тому бути позивачами і відповідачами в суді (наприклад, відділ, цех, філіал укладають договори не від свого імені, позаяк вони його не мають, а від імені юридичної особи, до складу якої во­ни входять, якщо таке право їм надане).

Юридична особа володіє правоздатністю і дієздатністю. На відміну від громадян, право - і дієздатність у юридичних осіб виникає з моменту їх державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до чинного законодавс­тва.

Іншою відмінною ознакою є, так звана, спеціальна правоздатність юридичної особи, тобто вона має право укладати тільки ті угоди (набувати права та обов'язки), які передбачені її локальним нормативним актом - статутом або положенням.

Діяльність юридичних осіб припиняється шляхом їх ліквідації або ре­організації (злиття, приєднання, розділення, виділення, перетворення).

Серед підприємств, установ, організацій, виступаючих у цивільному обороті як юридичні особи, в залежності від форми власності, на базі якої вони створені, розрізнюють:

- приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

- комунальне підприємство, засноване на власності відповідної те­риторіальної громади;

- державне підприємство, засноване на державній власності, в т. ч.
казенне підприємство.

Підприємство вважається створеним і набуває права юридичної особи з дня його державної реєстрації. Порядок і строк реєстрації підпри­ємства встановлюється Законом України "Про підприємництво" {ст. 8).

3. Третім видом суб'єктів цивільного права є держава.

Держава - це особливий суб'єкт цивільного права. Як носій політич­ної влади держава не є юридичною особою, вона сама визначає порядок і межі здійснення цивільних прав і обов'язків, що належать їй.

Держава реалізує свою правосуб'єктність через систему державних органів. Від імені держави в цивільних правовідносинах беруть участь ор­гани управління державним майном, фінансові та інші спеціальні, уповно­важені державою органи.

Держава є суб'єктом державної власності. Велику частину свого майна вона закріплює за державними підприємствами на праві повного го­сподарського відання, а також за державними установами, організаціями на праві оперативного управління.

Державні підприємства і установи діють у цивільному обороті як са­мостійні суб'єкти від свого імені, а не від імені держави.

Держава, що є безпосереднім суб'єктом державного майна, несе са­мостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями.

Держава як суб'єкт майнових правовідносин, виступає через Мініс­терство фінансів (при випуску державних позик, переході до держави без­господарного, конфіскованого майна та ін.). Вона є суб'єктом патентного права при видачі патентів та інших охоронних документів.

Тема 3. Правове регулювання підприємницької діяльності

Питання

1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки і принципи.

2. Умови здійснення підприємницької діяльності.

1. Правову основу підприємництва складають законодавчі та інші нормативно-правові акти, норми цивільного, фінансового, адміністративно­го, трудового та інших галузей права. Центральне місце в цій системі за­ймають закони про власність, підприємництво, підприємства, банки і бан­ківську діяльність, інвестиції, банкрутство, антимонопольне законодавство, про оподаткування та ін.

Держава здійснює підтримку підприємництва таким чином:

1)шляхом створення суб'єктам підприємництва умов для ефективної зовнішньоекономічної діяльності;

2)інформаційним забезпеченням суб'єктів бізнесу;

3)шляхом надання допомоги в матеріальному забезпеченні і збуті
продукції підприємців;

4)шляхом підготовки кадрів для сфери підприємництва та ін.
Підприємництво виконує важливу суспільну функцію, і держава по­
винна сприяти його розвитку.

Держава не втручається в підприємницьку діяльність, за винятком встановлення податків, відсотків по державних кредитах, правил ціноутво­рення, валютних курсів, економічних санкцій. Якщо державний або інший орган видає акт, який порушує права підприємців і суперечить законодавс­тву, особа, що здійснює підприємницьку діяльність, має право звернутися до суду з позовом про визнання такого акту недійсним.

Підприємництво стало темою аналізу і дискусій в XVIII ст. і почало викликати інтерес економістів XIX ст., тоді в світі стали вживатися такі сло­ва, як «підприємництво», «вільне підприємництво», «капіталізм». Вчені стали визнавати, що підприємці виступають провідниками прогресивних змін.

Перехід до ринкових відносин вимагає нової правової основи госпо­дарської діяльності. У ряді законів, регулюючих ринкові відносини, з'явили­ся такі терміни як "підприємництво", "підприємницька діяльність". Консти­туція України вперше закріпила за кожним право на підприємницьку діяль­ність, не заборонену законом (ст. 42 Конституції). Однак діяльність з виго­товлення і реалізації наркотичних засобів, зброї та вибухових речовин, а також з виготовлення цінних паперів і грошових знаків здійснюється тільки державними підприємствами (ст. 4 Закону "Про підприємництво"). Для здійснення деяких інших видів діяльності потрібний спеціальний дозвіл (лі­цензія), який видається Кабінетом Міністрів України або іншим уповнова­женим органом. Закон України "Про підприємництво" визначає також пра­вові, економічні і соціальні засади підприємницької діяльності. Деяким осо­бам заняття підприємницькою діяльністю прямо заборонене законом (ст. 2 Закону "Про підприємництво"). До таких осіб відносяться: військовослуж­бовці, посадові особи прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади і управління, що здійснюють контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким за рішенням суду заборонено займа­тися якою-небудь діяльністю, можуть бути зареєстровані як підприємці піс­ля закінчення строку заборони, визначеного судом.

Підприємництво являє собою самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, на­дання послуг і заняття торгівлею з метою отримання прибутку. Такий зміст характерний для будь-якої господарської діяльності. Підприємницька діяльність відрізняється ознаками, які дозволяють розуміти дану діяльність вужче, ніж господарську. Основні ознаки підприємницької діяльності містяться в законах "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства".

Виділяють такі основні ознаки підприємницької діяльності:

1)ініціативність і самостійність - полягають у тому, що підприємці
мають право самостійно приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Втручання державних органів в господарську діяльність підприємців не допускається, як­
що вона не торкається передбачених законодавством прав державних органів по здійсненню контролю за підприємницькою діяльністю;

2)систематичність означає, що діяльність здійснюється безперерв­но, регулярно;

3)діяльність на власний ризик означає, що підприємець повинен
передбачати несприятливі наслідки (наприклад, збитки та ін.) і вживати за­
ходів по їх усуненню;

4)отримання прибутку є однією з основних ознак. Діяльність не мо­же вважатися підприємницькою, якщо її метою не є отримання прибутку.

Крім цього, до ознак підприємницької діяльності можна віднести та­кож самостійну юридичну відповідальність і творчий, інноваційний, соці­альне відповідальний характер.

Законодавство України визначає такі принципи підприємницької дія­льності:

1)вільний вибір видів діяльності, залучення на добровільних заса­дах до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних
осіб і громадян;

2)самостійне формування програми діяльності і вибір постачальни­ків і споживачів продукції, що виробляється;

3)встановлення цін відповідно до законодавства;

4)вільне наймання працівників;

5)залучення і використання матеріально-технічних, фінансових,
трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не забо­ронене або не обмежене законодавством;

6)вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесен­ня платежів, встановлених законодавством;

7)самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовніш­ньоекономічної діяльності.

Законом передбачені умови здійснення підприємницької діяльності: державна реєстрація підприємництва, право найму працівників і соціальні гарантії при використанні їх праці; дотримання законодавства про підприє­мництво; юридична відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності; право держави на припинення підприємницької діяльності.

2. Умовами здійснення підприємницької діяльності є встановлені державою і закріплені законодавством вимоги проходження певних проце­дур: державної реєстрації, ліцензування і патентування деяких видів під приємництва.

У законі "Про підприємництво" як необхідна умова здійснення під­приємницької діяльності названа державна реєстрація підприємництва не­залежно від видів діяльності. Порядок реєстрації регулюється "Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльно­сті".

Підприємцями в Україні можуть бути: громадяни України, громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності, юри­дичні особи, незалежно від форм власності.

Для заняття підприємницькою діяльністю законом надається вибір організаційно-правових форм. Підприємництво може здійснюватися прива­тною особою без утворення юридичної особи, а також шляхом створення різного виду підприємств (приватних, колективних та ін.).

Державна реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем знаходження або місцем проживання суб'єкта під­приємницької діяльності.

Для державної реєстрації надаються такі документи:

1)установчі документи, рішення власника або уповноваженого ним
органу про утворення юридичної особи (крім приватного підприємництва).
Якщо власників або уповноважених ними органів декілька, таким документом є установчий договір, а також протокол установчої конференції. Нада­ється також статут, якщо відповідно до законодавства це необхідне для
утворення організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяль­ності;

2)реєстраційна карта встановленого зразка, яка є одночасно за­
явою про державну реєстрацію;

3)документ, що підтверджує оплату за державну реєстрацію;

4)документ, що підтверджує внесення власником внеску до статут­ного фонду суб'єкта підприємницької діяльності.

Виконком повинен здійснити реєстрацію протягом п'яти робочих днів з дня подачі документів і видати свідоцтво про державну реєстрацію. Од­ночасно з цим, виконком надає до податкової адміністрації та органу дер­жавної статистики відомості про зареєстрованого суб'єкта підприємництва.

Порядок присвоєння органами державної статистики органам дер­жавної реєстрації ідентифікаційних кодів регулюється Держкомстатом спі­льно з Ліцензійною палатою.

Свідоцтво про державну реєстрацію і копія документа, що підтвер­джує взяття підприємця на облік до органів державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунку в банку в установленому законом поряд­ку.

Новими положеннями, передбаченими в постанові Кабінету Мініст­рів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" від 25.05.98 р. №740, є: введення прискореної (протягом 1 дня) реєстрації (перереєстрації) за більш високу плату, зменшення плати за ви­дачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності, сплата реєструючим органом пені в розмірі 20 % реєстра­ційного збору за кожний день затримки реєстрації, положення про можливість адміністративної відповідальності посадових осіб реєструючого орга­ну за порушення порядку реєстрації.

Наступною умовою здійснення підприємницької діяльності е її ліцен­зування. Це означає, що необхідно отримати документ (ліцензію), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженими ним органами виконавчої влади, що дає право займатися певним видом підприємницької діяльності. Перелік органів державної виконавчої влади затверджений постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок ліцензування підпри­ємницької діяльності" від 03.07.98 р. №1020. З моменту отримання ліцензії у підприємця виникає право здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізувати протягом строку дії ліцензії.

Окремі види підприємницької діяльності вимагають отримання /гор­нового патенту - державного свідоцтва, яке посвідчує право суб'єкта під­приємницької діяльності або його структурного підрозділу займатися ними. У відповідності зі ст. 1 Закону України "Про патентування деяких видів під­приємницької діяльності", торгівельна діяльність за готівкові кошти, а та­кож з використанням інших форм розрахунків і кредитних карток на терито­рії України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей та інші вима­гають отримання торгового патенту.

 

Тема 4. Право власності

Питання

1. Поняття і зміст права власності.

2. Право приватної власності.

3. Право колективної власності.

4. Право державної і комунальної власності.

5. Захист права власності.

1. Інститут права власності займає центральне місце в цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всіх інших розділів ци­вільного права (зобов'язальне право, спадкове право та ін.).

Відносини власності, будучи суспільними, регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Право власності - це сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють суспільні відносини, виникаю­чі внаслідок реалізації матеріальних благ громадянами, юридичними осо­бами і державою, які наділяють суб'єктів права власності рівними правами і обов'язками з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності прийнято розглядати у двох значеннях: об'єктивно­му і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоря­дження майном. Вказані норми містяться в Конституції України, ЦК Украї­ни, в законах України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. У суб'єктивному значенні право власності розглядається через основні правомочності власника щодо во­лодіння, користування і розпорядження майном.

Власнику властиві три правомочності: право володіння, право кори­стування, право розпорядження. Право володіння являє собою правомоч­ність власника, що полягає у фактичному володінні майном (річчю). Цю правомочність власник може здійснювати не тільки особисто, а й переда­вати право володіння іншим особам (за договором), зберігаючи при цьому право власності на майно. Право користування - це більш ємна в порів­нянні з правом володіння правомочність власника. Воно полягає в тому, що власник має право вилучати з речі корисні властивості, отримувати прибутки і т. ін. Користування майном може здійснюватися в різних фор­мах і способах, що не суперечать закону. При здійсненні цього повнова­ження не можна заподіювати шкоду або яку-небудь незручність інших, особам, У правомочності користування закладена можливість задоволення особистих, побутових, господарських та інших потреб. Право розпорядження - це здатність власника вирішувати правову долю майна (визнач ти його правовий статус), змінювати його на свій розсуд, тобто змінювати або припиняти відносини власності (продати, подарувати, закласти, спо­жити і т. ін.). Право розпорядження може здійснюватися в різноманітних правових формах за умови, що воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник може передати іншим особам. У сукупності всі три правомочності складають зміст права власності.

Суб'єктами права власності згідно із Законом України "Про влас­ність" є:

1)народ України;

2)громадяни;

3)юридичні особи;

4)держава;

5)спільні підприємства;

6)міжнародні організації;

7)громадяни інших держав і особи без громадянства.

У Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна форми власності.

2. Римським юристам належить пріоритет у розробці основ права приватної власності. Уперше про приватну власність в Україні було сказа­но в "Декларації про державний суверенітет України" 1990 р., потім - в за­коні "Про власність" і в 1996 р. - в Конституції України - Основному законі. Крім того, в ст. 41 Конституції України закріплено право комунальної влас­ності. Право комунальної власності регулюється законом України "Про міс­цеве самоврядування".

Право приватної власності - це виняткове право фізичної особи во­лодіти, користуватися, розпоряджатися майном на свій розсуд. Винятковим дане право є тому, що воно нероздільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються рівними правами і несуть обов'язки відносно майна, що належить їм на території України, нарівні з громадянами Украї­ни. Об'єктами права приватної власності можуть бути підприємства, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, садові будин­ки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, на­садження на земельній ділянці, засоби виробництва і т. ін.

3. Право колективної власності виникає на підставі:

1)добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для
створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських то­вариств і об'єднань;

2)передачі державного майна;

3)перетворення державних підприємств в акціонерні та інші това­риства;

4)безвідплатної передачі майна державного підприємства у влас­ність трудового колективу;

5)державних субсидій;

6)пожертвувань організацій і громадян,

7)інших цивільно-правових угод.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи держа­вних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, коопера­тиви, акціонерні товариства, господарські об'єднання, професійні союзи, політичні партії та інші суспільні об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Суб'єктами права колективної власності на землю б: колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські коо­перативи, садівничі товариства, сільськогосподарські акціонерні товарист­ва, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств (ст. 20 Закону "Про власність").

Об'єкти права власності колективу орендарів, колективного підприємства, кооперативу (колгоспу), акціонерного товариства, господарського об'єднання і т. ін. передбачені в ст. 22-30 вказаного Закону.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоря­джається об'єктами власності, що належать йому. Право колективної влас­ності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, кон­ференції і т.д.). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном можуть бути покладені вищими органами управління власника на органи, що створюються ними.

4. У ст. 41 Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна форми власності.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об'єкти державної власності складають; земля, майно, яке забез­печує діяльність Верховної Ради України і державних органів, що утворюю­ться нею; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за­гальнодержавне значення; кошти державного бюджету; різні державні бан­ки і фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; май­но державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечу економічний і соціальний розвиток.

У державній власності може знаходитися також інше майно, переда­не у власність іншими державами, юридичними особами, громадянами (ст. 34 Закону "Про власність").

Закон України "Про місцеве самоврядування" встановив порядок формування комунальної власності, повноваження органів місцевого са­моврядування по управлінню комунальною власністю та інші питання.

Комунальна власність являє собою власність відповідної територі­альної громади, яка розглядається як сукупність жителів, об'єднаних постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративне - територіальними одиницями, або добровільного об'єд­нання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький орган місцевого самоврядування (рада), який обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною фор­мою, оскільки відображає відносини колективного привласнення жителями міст, селищ і сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності.

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" орга­нам місцевого самоврядування належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи і організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охо­рони здоров'я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти, визначені згідно із законом як об'єкти пра­ва комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

5. Цивільно-правовий захист права власності здійснюється в позов­ному порядку судом. Порушником права власності може бути будь-яка особа з числа оточуючих власника. Конституція України гарантує всім суб'єктам права власності рівні умови захисту незалежно від форм власно­сті.

Основним способом захисту права власності є пред'явлення двох видів позовів: віндикаційного і негаторного. Віндикаційний позов - це право власника вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володін­ня. Власник може витребувати тільки своє майно. Предметом віндикацій­ного позову є майно, що має індивідуально-визначені ознаки. Для витребу­вання майна з чужого незаконного володіння важливо знати про те, у доб­росовісного або недобросовісного володільця витребується майно. Добро­совісним володільцем визнається особа, яка не знала і не повинна була знати про те, що майно, придбане у особи, яка не має права його відчужу­вати (ст. 145 ЦК України). У такого володільця власник має право витребу­вати майно лише у випадках, коли воно було загублене власником або ви­крадене у нього, або вибуло з володіння іншим шляхом всупереч волі вла­сника і придбане володільцем безвідплатно. Недобросовісним визнається володілець, який знав або повинен був знати про те, що придбає майно у особи, яка не має права на відчуження. У недобросовісного володільця майно вилучається в будь-якому випадку і передається власнику. Але гро­ші й цінні папери на пред'явника вилучені бути не можуть.

Наступним речево-правовим способом захисту права власності є негаторний позов, який являє собою вимогу власника про усунення пере­шкод у здійсненні права власності, тобто про припинення таких порушень, які не пов'язані з позбавленням права володіння майном. Відповідачем по даному позову є той, хто якимсь чином заважає власнику здійснювати своє Право. Відповідальність за цим позовом зводиться до обов'язку порушника Припинити неправомірні перешкоди.

Позови про визнання права власності також є одним зі способів за­хисту права власності. Прикладом такого позову є позови про визнання права власності на частину домоволодіння або іншого майна, придбаного за рахунок спільних коштів суб'єктів, оформленого неналежним чином.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-20; просмотров: 95; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 107.20.123.227 (0.069 с.)