Кайданами міняються, правдою торгують

Кайданами міняються, правдою торгують

Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає. Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

І якими обивательськими вигляди» ють погрози вічно вчорашніх покинути Україну... тутешнім демокра» там, які Вкраїну і Дніпро прагнуть розвернути на 180 градусів.., І гнівом до сьогоднішніх посіпак, що «кайданами міняються, волею торгують». Корогодський Р. Вечір Євгена Сверстюка, або Наближення до Ідеалу // Час. «* 1996, 5 квітня.

…Кожен тільки й знає – що своє, Сам себе за альфу і омегу Цілої епохи визнає, ї така у кожного затятість, Що не чує людської хули, Здатний і кайданами мінятись, І збувати правду з-під поли.

ї) ниток І. Доборолись – нікуди вже далі. Із циклу «Правда-мста» // Літературна Україна

— Щерб. 2001, 190–191.

Кайдани порвіте

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю Волю окропіте.

Заповіт

 

Гей хлопці-молодці, не гайтесь, спішіть. Ставайте при нашім прапорі. Тарас на нас кличе: кайдани порвіть І кривду втопіть в Чорнім морі. Легший Б. «До волі, з неволі зривайся, лети» // Літературна Україна. – 1997, ЗО жовтня.

Не менш визначною особою був і індійський філософ Хардатюю… В таборах намошші» в'язнів отямитися, разом рвати кайдани і повставати проти сталінсько го деспотизму. Покотило В. З автобіографічних нотаток // Літературна Україна. – 1991, 21 травня.

— Щерб. 2001, 191–192.

Караюсь, мучуся, але не каюсь!..

О думи мої! О славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! Роби, що хочеш, з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю...

1Ч.К. «О думи мої! О славо злая!,.»

Обидва [Тарас Шевченко, Йосип Сліпого] карались, мучились і – не каялись, попри все лишалися самі собою, не лукавили з долею, а просто йшли до к!іщбмиї, найвищої мети – здобути волю рідному народові, Україні. ІйірилюкВ. Повернення 11 Літературна Україна. – 1992. 10 вересня.

— Щерб. 2001, 192–193.

??? Катерина

Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина•

Катерина

 

Громадянського позову тим, хто остаточно не оглух серцем! Бо Україна, як збезчещена москалем покритка із своїм дитям-народом, іт сшоїй землі терпить голод і холод, наругу і кпини. Дудар Є. Молитва і сповідь // Літературна Україна. – 1997, ЗО січня.

— Щерб. 2001, 193.

Кати вінчані

Мій Боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розідгаать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову.

«Мій Боже милий, знову лихої..»

Серед неправди і лукавства Царюють вінчані кати, І скрізь символи самоправства – Постали палі та хрести. Чернявський М. Веди мене, я йду з тобою... // Поезії. – К., 1959. – С. 116.

— Щерб. 2001, 193–194.

Квіти мої, діти!

Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас – Де ж мені вас діти?.. В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я тут загину.

«Думи мої, думи мої...»

Кагарлицький М. «Квіти мої, діти»». Повість-есе, присвячена Катерині Білокур у його книжці «Наодинці з совістю». – К., 1988.

— Щерб. 2001, 194.

Ким? за що закуті?..

Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Та й побачите.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

…довгі роки <Юрія Красевич> на чужині відстоював честь і гідність своєї ітції, доводив прибраній батьківщині, хто є його народ, «за що і ким шісутий». СадовськаГ. Величальна при престолі 11 Українське слово. – 1997,25 вересня.

— Щерб. 2001, 195.

Коли

Ми діждемося Вашінгтона

О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись.

Юродивий

 

Про Вашінгтона дослівно вигадували міфи. <…> його постать залишається у високій пошані серед американців. На нього ждуть, зрештою, навіть в Україні, зокрема на доларових банкнотах, і діждуться-таки колись.

Рубчсис Б. (СІЛА). Не так, не так як у Тараса... // Літературна Україна. – 1993, З червня.

— Щерб. 2001, 195–196.

Моя крале мальована

ГЬрнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха, Гарнесенько обіймемось, Та любо та тихо Пожартуєм, чмокнемося, Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую.

Слава

Колись Тарас Шевченко скрушно запитував «задрипанку» і «перекупку п'яну» славу:

Де ти в ката забарилась З своїми лучами?

Подібне запитання міг би адресувати цій ««кралі мальованій» і мій учитель Олекса Стратонович Романець: з вельми великим припізненням приходять до нього офіційні знаки пошанування і визнання.

МельничукБ. Олексі Романцю – 75 // Літературна Україна. – 1996, 25 квітня.

— Щерб. 2001, 197.

??? Кровавим потом і сльозами

Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тільки плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить.

Кавказ

 

...Отже, шановний «товаришу» Чиж, хто втоптав у землю гідністі моєї матусі, мами і тата моєї дружини, які все життя каторжно працю* вали на колгоспних полях, фермах і не втратили віри в життя у сої борній, незалежній, багатій, своїй українській державі: націонал^ патріоти, чи комуністично-соціалістичні захисники «радянського способу життя», в атмосфері якого культивувалися фальшивий колон тивізм, байдужість, безвідповідальність, нехлюйство, злодійство, бі зугарне пияцтво, формувались зденаціоналізовані раби, які змуше були «кривавим потом і сльо зами» створювати для колоніальн адміністрації «комуністичний рай» і водночас дякувати, співати І гімни за недоїдки з багатих столів? ЛузанчукВ. Сівачі духовної отрути // Час. – 1995, 10 листопада.

— Щерб. 2001, 197–198.

 

Кров за кров, і муки за муки!

Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли та й виросли; Замучені руки

Розв'язались – і кров за кров, І муки за муки!

Гайдамаки

«Кров за кров, і муки за муки –

"Шрас Шевченко про німця-ката» Назва «Агіт-вікна» (графіка) № 19, 1942 р., м.Боронеж. Художник Агніт-Следзевський Казимір.

— Щерб. 2001, 198–199.

 

Кров із ребер точать

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

Київ, 1941 року... Осінь, у двері стукає холодна, голодна зима. Один ми у і пінт втік, залишивши по собі тяжкі рани на тілі розп'ятої Батьківщини, другий окупант «кров із ребер точе» з нашого змордованого та нескореного народу... ТовстюкК. Спомини 11 Українське слово. – 1997, 15 травня.

— Щерб. 2001, 199–200.

 

...кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

…маємо самі поставити на сторожі нашого народу історичну пам'ять – як ставив Тарас Шевченко своє слово, щоб таки не були ми «рабами незрячими гречкосіями», які лили кров «за Москву і Варшаву, і нам, синам, передали гної кайдани, свою славу». Терен В. Берегти національну пам'ять народу // Українське слово. – 1998, вересня.

— Щерб. 2001, 201.

 

Лани широкополі

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Заповіт

 

А через всю Україну посеред щедрих степів і ланів широкополих бан- му|нио плине Дніпро-Славутич, мов та оспівана народом голуба стрічка в І «у їй косі, що спадає аж до пояса, – історичний символ і образ України. Шші Я. Воскреснемо! Передмова до збірки статей Михайла Г^ушевського «Про уіФИЇїіську мову і українську школу». – К., 1991.

Було, як тільки зазеленіють лани широкополі і Дніпро, і кручі, Миі нищ Віталійович не знаходить собі місця: «Пора до Тараса в гості...». Із пюгадів сина композитора Остапа Миколайовича Лисенка // Літературна Хрипла. – 1998, 21 травня.

Як довго ми ішли до волі! Нарешті Правда воскреса! Кругом лани широкополі. Блакитні, чисті небеса. ЦаприкаР. Воля // Українське слово. – 1998, 27 серпня.

Значення Дніпра визначається не тільки водогосподарчими по«казниками, але і його роллю у формуванні української нації і держави України-Руси. «Лани широкополі і Дніпро і кручі...» – ось географічні параметри, що визначали характерні риси української ментальносте. МсиссимчукВ. Річки та озера України // Час. – 1996, 12 лютого.

Лани й степи широкополі,

І тепле сонце, й ясний день

Погоять ваші рани-болі

Бальзамом визвольних пісень.

Лепкий Б. Поставлю слово // Літературна Україна. – 1997, 30 жовтня.

— Щерб. 2001, 202–204.

 

Лихо не приспало

Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?..

«Думи мої, думи мої...»

 

Встань зі мною, хто несплячий. Невгамовний, нестерплячий, В кого серце хоч підбите, Тк холопством не повите! <…> Ще нас лихо не приспало, Ще не все для нас пропало, Ще нас сонце пестить, гріє, Ще зостались нам надії! ЧернявськийМ. «Встань зі мною, хто несплячий...» – К., 1959. – С. 285.

— Щерб. 2001, 207.

 

Лічу в неволі дні і ночі

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

0 Господи, як то тяжко Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою

1 добро і лихо!

«Лічу в неволі дні і ночі...»

«Лічу в неволі дні і ночі» Назва книжки Костенко А. //Довідник «Письменники України». – К., 1988. – с.306.

— Щерб. 2001, 208.

 

Літа мої молодії

Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться...

Три літа

«Літа мої молодії...» – назва однієї із частин книги Ярини Голуб: «Мій батько – Борис Антоненко-Давидовим» 11 Літературна Україна. – 1996, 7 березня.

— Щерб. 2001, 208.

 

Літа орел, літа сизий

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

іуля Максим, гуля батько

Степами-лісами.

Гайдамаки

 

«Літав Орлик, літав мужній». шШоровський А. Стаття про отамана Орлика (справжнє прізвище – Артеменко Фгдір Петрович), родом із ГЬстомиля на Київщині, загін якого воював із бандами ііммуністів на Київщині в 1919–1921 рр. // Час. – 1997, 6 березня.

— Щерб. 2001, 209.

 

Лобом неширокий

Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. Ач якого Собі ми виблагали в Бога Самодержавця. А Саул Бере і город і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподцаннійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, 209

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.

Саул

 

І не місце в нас якимсь істерикам, Вгору, вгору ідемо, не вниз. Бач, утерли ж носа всім Америкам, Ткк чи ні? Ото ж і комунізм. (Отак-то, лобом не широкії. Як Тарас Григорович казав, Наші доморощені пророки Наробили в білім світі справ). Дорошенко П. Доморощені пророки // Літературна Україна. – 1990, 26 липня.

— Щерб. 2001, 209–210.

 

Люд потомлений

І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений,

І все спочиває.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

За словами директора Національної бібліотеї НАН України О.Онищенка, за нею вже зібралася чимала черга. Хай чи гають її державці, народні депутати і «люд потомлений» від Києва Лубен, щоб швидше вивітрювалася віра у нових більшовицьк суєсловів та лицемірів, у щасливе загірне життя комунії. Крилюк... (Презентація книжки В.При- ппайка і Ю.Шаповала «Михайло Г]рушевський і ГПУ-НКВД» // Літературна Україна. – 1996, 10 жовтня.

«Потомлений люд спочиває» – назва картин Куткіна Б на тему ГУЛАГу 1997 р.

— Щерб. 2001, 210–211.

 

Ми малим ситі

...Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погани. Ми настоящі християни. Ми мстим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили – Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те.

Кавказ

 

Кістками вимощено гать; Канали, кровію политі, До суду-віку простоять. А посполиті – малим ситі, Аби не порожньо в кориті... Світличний І. Посполиті (цикл «Датовані сонети» із книжки «Серце для куль і дня рим»). – К., 1990.

— Щерб. 2001, 212–213.

 

Малі оці

Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабів німих!

Подражаніє Ппсалму

Як завжди вражає Вячеслав Липинський відсутністю дипломатичних псівоків, проникливістю і різкістю суджень на кшталт: «...будучи чесним, треба «малим сим» сказати: «Україна – це тільки література». Пазилевський В. Хроніка – 2000: здобутки і втрати// Час. – 1997, 10 квітня.

— Щерб. 2001, 213.

 

Мені тринадцятий минало

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога...

ІМ-ІМ. «Мені тринадцятий минало...»

 

А йшов голодний 33-й... То подався і я, вслід за старшими братами і ичгграми, на Донбас у пошуках рятівного шматка хліба. «Мені тринадцятий минало...». А 37-й добрався до нас обох: і до Гаврила Паранця – в Харцизьку, і до мене – в Макіївці. Його забрали і повели, а «суди – один Бог знає, а мене витурили з технікуму і комсомолу. Соколов В. Хлопцьі, чьи вьі будете?// Літературна Україна. – 1995, 6 квітня.

— Щерб. 2001, 216–217.

 

Мережаю та начиняю

Так і мене минають годи, А я й байдуже. Книжечки Мережаю та начиняю Таки віршами. Розважаю Дурную голову свою, Та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають).

«Неначе степом чумаки...»

 

Не згледілись, як рік проминув. А Д.Пічкур за цей час не лише мережав біленькі аркуші ліричними рядками, а й видав за власні кошти нову (третю!) книжечку. Сторожук В. Вистраждані рими// Літературна Україна. – 1998, 8 жовтня.

— Щерб. 2001, 217–218.

 

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь...

«Минають дні, минають ночі...»

 

Дні і ночі минають. Минають предовгі літа. Нашаровують брилу на брилу, Намотують часу сувої І подій, і розлук, і стрічань. Малишко А. Дні і ночі минають... // ТЬори: У 10 т. – К., 1974. – Т. 5. – С. 38.

«Минають дні» – назва збірки віршів українською мовою принца Вільгельма фон Шбсбурга (псевдонім – Василь Вишиваний), виданої у Відні в 1921 році // Україна. – 1991. – № 5.

— Щерб. 2001, 218.

 

Минають літа молодії

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія В неволі знову за своє, Зо мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап'юсь...

А.О.Козачковському

 

...Маєте збиратися на свої галасливі толоки, сперечатися, відкидати, підносити, «мислити парадоксально», сміливо, посягати, зазіхати (без лютості і жлобства), тримати в полі зору рівень, поспішати на ті тусовки, а відтак мерщій втікати до робочого столу, бо «вже й літа минають», і – написати... МушкетикЮ. Колесо //Літературна Україна. – 1994, 27 жовтня.

— Щерб. 2001, 219.

Ми не лукавили з тобою

А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли.

Доля

 

«Ми не лукавили з тобою» – рубрика у журналі «Бористен», м. Дніпропетровськ.

— Щерб. 2001, 219–220.

 

Ми не раби його – ми люде!

Мояти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його – ми люде!

Ликері

 

Вітчизна – це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна. Не раб нікому й не слугаНа побігеньках. Світличний /. Люблю вітчизну// Зібр. творів. –X., 1994. – С. 48.

— Щерб. 2001, 220.

 

Ми одної матері діти

Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем,» ЇІІИИЙ, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що динно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело, а все-таки скажеш... «і " лава Богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері іНти, що всі ми слав'яне.

Передмова до поеми «Гкйдамаки»

 

Як явір простягає віти До явора через ріку. Так матері одної діти Братам шлють пісню гомінку. Рильський М. Як явір простягає віти // Збірка «Троянди». – К., 1973. – С. 63.

— Щерб. 2001, 221.

 

Ми просто йшли

– Учися, серденько, колись З нас будуть люде, – ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде! Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Доля

 

«Ми просто йшли...» – назва статті – ГуріненкоП. // Літературна Україна. – 1990. – № 22.

«Ми просто йшли: у нас нема зерна неправди за собою...» – передача на УТ-1 (1.03.1993) ОКРЕМО – 2 КВ

— Щерб. 2001, 221–222.

 

Мовчки чухали чуби

А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби!

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п'яного!

Юродивий

 

О.Сизоненко <…> ще 1965 року, тоді як всі ІН мовчали і мовчки чухали чуб и, відтворив на сторінках роману «В1, хмари» і голод 1933 року, і причини голоду… МіщенкоД. Олександрові Сизоненку – 75 // Літературна Україна. – 1993, листопада.

Чи пан Пинзеник своїми податками, які душать фермера підприємця в зародку, свідомо ллє воду на млин лівих, щоб розвали економіку?.. Чи він сидить тільки для декорації: сидить, посміхається і «стиха чухає чуба»? Письмове запитання одного виборця із 357-го Подільського виборчого окр під час зустрічі із своїм депутатом до Верховної Ради України Чорноволом В.Мі що відбулась 25 листопада 1996 року в Тернополі // Час. – 1996, 29 листопада.

— Щерб. 2001, 222.

 

Моголи! моголи!

Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи», «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

Бідні, гнані, рідні мої сябри! Якою ревнивою сльозою заходиться моє и рцг иід того, що ми нерозважні хохли-моголи навіть до цього не ф ту мались отам біля вічності Руданського. //< ін'Ґшйніс П. А пам'ять наша п'яна... // Літературна Україна. – 1992, 1 жовтня.

Бурхливо підтримавши це історичне рішення, вождь місцеиий І патріотів товаріщ Комуняко-іулагін не без сарказму заявив: «Цікаво, ИЩ вони тепер скажуть там, у Києві, з цього приводу. Бо раніше тільки й І чули від них: «Моголи, моголи!». Сушинський Б. Агенція «Брехостанкіно уповноважене заявити» // Літературні Україна. –1995, ЗО березня.

— Щерб. 2001, 223–224.

 

НЕТ Може, так і треба

Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; нехай, каже, Може, так і треба. Так і треба! бо немає ІЬспода на небі!

Сон («У всякого своя доля...»)

 

А разом, деякі уроки «нещасної книги» («Вибрані місця із листування з друзями») на диво актуальні й для фантасмогоричного нашого сьогодення, коли на весь світ проголошуються програми «обустройства России» за рахунок «молодших» братів – українців та білорусів. А світ мовчить собі – «може, так і треба...». Літературна Україна. – 1990, 13 грудня.

— Щерб. 2001, 224.

Московська блекота

П'явки! п'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, ТЬої квіти молодії. Чорнилом политі. Московською блекотою В німецьких петлицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице!

Сон («У всякого своя доля...»)

 

Всюди пробереться печатне * нішо «правди, волі і науки», де стоїть на сторожі поліція і де зрада перевертнів поїть дітей «московською блекотою», як мовляв Шевченко. Не впинить животворної сили ніяка в світі сила, і зробить *»МШІ своє діло воскресення народного. Куліш П. Гадки. Гкз. «Правда». – Львів, 1869, ч. 11, 12//Україна. –1995. – № 14.

...Що стосується Мазепи, то може вистачить годувати українців ^ московською блекотою»? Косів М. Про духовне плебейство і не тільки // Час. – 1995, ЗО червня.

— Щерб. 2001, 226–228.

 

Моя ти зоренько!

Світе мій! Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, ГЬлоднеє.

Марку Вовчку

 

Моя ти зоре, мій тривожний раю. От бач, любові наче й не було. Он доля йде. Постояла. Минає, Підбите злом волочачи крило. Засенко П. Моя ти зоре // Збірка «Князівство трав» – Київ, 1969.

— Щерб. 2001, 228.

 

Моя ти любо! усміхнись

Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його – ми люде! Моя ти любо! усміхнись І вольную святую душу І руку вольную, мій друже, Подай мені.

Ликері

 

«Моя ти любо! Усміхнись...» – іилаган В. Стаття в журналі «Радянська жінка». – 1991. – № 4.

— Щерб. 2001, 228.

 

На Вкраїні милій

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій.

Заповіт

 

«На Вкраїні милій...» – назва одного з публіцистичних роздумів Павла Загребельного. з якими він у 1996 році виступав в «Українській Г&зеті». – № 4.

Народився я і виріс на Вкраїні милій. В селі на Черкащині закінчив школу. Лист // Українська Газета. –1993. 21 жовтня.

— Щерб. 2001, 230.

 

На всіх язиках все мовчить

Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить.

Кавказ

Російська імперія формувалась як тюрма народів, де «на всіх язиках шиї мовчить». Це породжувало численні колізії, розв'язувати які нинадилося часом силою зброї. Соціальне щільно перепліталося з національним. Складність ситуації полягала в тому, що під владою Петербурга опинилися народи, дуже різні за своїм рівнем соціального і культурного розвитку, історичними традиціями, конфесійною належністю, досвідом державного існування. Іірайчевський М. Конспект історії України // Старожитності. – 1992. – № 2.

— Щерб. 2001, 231.

 

Над Трахтемировим високо

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота Прийшла топитися... в глибокім, 231

В Дніпрі широкому... отак Стоїть одним-одна хатина...

Сон («ГЬри мої високії...»)

«Над Трахтемировим високо» – назва науково-популярного фільму, УТ-2. –-1996, 6 березня.

«Над Трахтемировим високо» – передача на УТ-1. – 1992, 25 грудня і 1993,2 грудня.

— Щерб. 2001, 231–232.

 

Над чистим ставом

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

1, повиваючи, співала,

Свою нудьіу переливала

В свою дитину...

«Якби ви знали, паничі...»

ПРИМЕР НЕТ Це зовсім не випадково, що в Московському державному університеті є українське студентське земляцтво. …їх об'єднує почуття берези перед рідною хатою, верби над рідним ставом, а глибше беручи – почуття зв'язку з рідним народом і глибокої вдячності йому за те, що він їх виростив, виховав, «вивів у люди»... і почуття гордості. Рильський М. Почуття земляцтва // Вечірній Київ. – 1962, 10 березня. Цит. за статтею Леоніда Кореневича «Особий сектор. Таємна частина» 11 Мін | ттурна Україна.– 1995. 14 вересня.

— Щерб. 2001, 232–233.

 

Найменший брат

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

 

Вірна заповітам Шевченка, українська література поступово проймалась народно-реалістичними тенденціями його творчості і стала, особливо в Галичині, активним органом життя, продовжуючи велику справу служіння меншому брату. Грабовський П. Пам'яті Т.Г.Шевченка. – Київ. 1961. –С. 10.

А думки і пісні твої (України) <…> кажуть нам правду святу, що ми є й були нація! Вони кричать, вони квилять, клекочуть клекотом орлиним до щирих душ синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!.. Садовський М. Спомини з російсько-турецької війни 1877–1878 рр. – 1917 р.– С. 16.

Від Різдва до Воскресіння Пресвятого Сина Зберігаймо Святу правду: Бог і Україна. <…> Пригортаймо, обнімаймо Найменшого брата, Будьмо щедрі для Христа, Чим душа багата. ДтшсенкоЛ. (Австралія) // Літературна Україна. – 1997. 24 квітня.

— Щерб. 2001, 234–235.

На нашій – не своїй землі

В неволі виріс меж чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій не своїй землі.

В казематі. III

 

Українському народові випала інша доля: століття жити на своїй землі, добре усвідомлюючи, що вона далеко не своя – адже ж усе, що родила вона, щедро зрошена нашим потом і нашими сльозами, годувало чужих людей у чужих містах, а нашому хліборобові діставалися тільки зневага, лайка, або навіть найстрашніший у світі голодомор. РуденкоМ. Наш зоряний час // Літературна Україна. – 1991, 28 листопада.

Учителі-українці вже підшукують роботу за межами області – бо ж не кожне серце може витримувати подібну облогу й негативізм. І сумний шігиовок Петрової: в діаспорі, очевидно, українцям легше, ніж нам отут, у П риму, на рідній, не своїй землі. 1 Іг теплішає в Криму?.. // Літературна Україна. – 1992, 10 січня.

Сам Яків Павлович писав, що «українське письменство і письменники мали великі утиски. Хто єднався тнародом, говорив, писав його мовою, лічився «неблагонадійним» (у слободах за цим стежили окремі наглядачі, «навуходоносори»). Ось так і жили на нашій не своїй Україні. Чемерис В. За поширення в народі українофільських тенденцій // Українське Слово.– 1995, 16 березня.

Нещадні постьоби долі почалися для Гриця «на нашій не своїй землі», коли йому не було повних двох років. Мусієнко О. Повна болю душа. Г|шгір Ткхгюнник – жертва брежнєвського терору 11 Літературна Україна. – 1994, 6 січня.

У 1991 році від колоніального ярма визволилась Україна. Правда, ия і ато хто «на нашій на своїй землі» вважає, що було не ярмо, а а^аші обійми, і досі тужить за ними. іНтомарів О. Освободить... от изучения украинского язьша по семейньїм обстоїш дьетвам // Українська Гкзета. – 1995, 2 березня.

...Дибаючи з навколишніх сіл до Богуслава, марно надіючись на якусь крихту хліба, «в тридцять третьому году люди мерли на ходу». <…> Йдучи до школи – на навчання, не до на- ичання було, з жахом зазирав крізь розбите віконце каплички. Чи не ні ііесна сила змушувала мене робити це, аби я лишився свідком та розпакував, що чинилось на нашій не своїй землі... Мапгійко О. Розкуркулювали ївківського дядька Степана // Літературна раїна. – 1997. б листопада.

«Він упав на коліна...» На рідну землю. Одразу згадується Антей і його нездоланність, доки він торкається матері-Землі – годувальниці всього живого Геї. Та на подвір'ї підрозділу НКВД дива не сталося – то був час волаючого в пустелі, чи точніше – на нашій, не своїй землі. Ільєнко І, Боже! За віщо? // Літературна Україна. – 1991, 14 березня.

Мені не виповнилося й трьох літ від роду, як я став не просто сиротою, а приреченим на довічне страждання ізгоєм на рідній, не своїй землі. Мусієнко О. Від «З порога смерти» до «Алтаря скорботи» // Літературна Україна. – 1992, 13 серпня.

— Щерб. 2001, 236–240.

 

На нашій славній Україні

В неволі виріс меж чужими, І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні...

В казематі. III

Аби хто порахував: скільки «на нашій славній Україні» нмдей, байдужих до свободи, до родоводу національного, ми б посивіли з горя! Иолесник С. Чи запряжуть народ у нове ярмо? 11 Літературна Україна. – 1991, І *А вересня.

«Молодий таджик повернувшії з війни, де забув свою мову. До всіх звертався російською. В селі мало людей знає російську мову. Всі говорять по-таджицьки. «Говори таджицькою», – сказав батько. Але молодий таджик удавав, ніби не розуміє, чого батько від нього хоче. До батькової хати почали сходитися люди. Кожен хотів побачити, як виглядає таджик, який забув свою мову. Найпершими прийшли сусіди, а потім ціле село. Юрба придивлялася до молодого таджика, що повернувся з війни. Хтось засміявся, і всі почали сміятися. Сміялося ціле село, цілі надривалося від реготу, люди трималися за животи, гойдалися від Врешті молодий таджик не витримав, вийшов з дому і крикнув до л «Досить!» Крикнув по-таджицьки, і тоді сам почав сміятися. Того діЩ лодий таджик пригадав свою мову, в селі зарізали барана, і всі бон;: вали цілий вечір». (Із книжки польського репортажиста Ришардц пусцінського «Імперія».) А ось і рефлексія: чи не можна цей, назвімо, таджицький, метод пИ ристати в умовах України. Тут всі чиновницькі, бюрократичні методи дали ніякого результату і, мабуть, не дадуть. Спочатку я був – захо ний таджицьким винаходом, але згодом отямився. Адже «на н славній Україні»» не знайдеться стільки українських баранів, щоб язиконесправних нагодувати свіжою бараниною. КучилоЛ. Вся суть у баранині // Українське слово. – 1998, 9 липня.

Якось я почув щось по радіо про м. Новомосковськ. Одразу подума що це про місто в тульській області. Аж дивлюсь, що це на Дніпропетроіі щині. На нашій славній Україні. Мсиситерський Ю. Повернути місту історичну назву! 11 Літературна Україна. – 1998, 15 січня.

— Щерб. 2001, 241–242.

 

На оновленій землі

Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще незачатиє царята... І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

«І Архімед, і Гклілей...»

 

Ми не вирвемося і на «оновленій землі» із старої імперської, а»«м більше не вистоїмо перед новими наступаючими іноземними моделями культур, якщо свідомо не створимо привілеїв для розвитку и масної національної культури та мови. У цій істині закладено не нойовничий націоналізм, у чому нас часто звинувачують, а здорове національне прагнення поставити свій народ і його культуру на рівень з іншими. Вовканич В. До Конгресу української інтелігенції...// Українське слово. – 1996, 11 січня.

— Щерб. 2001, 243.

 

На панщині пшеницю жала

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.

Сон («На панщині пшеницю жала»

«На панщині пшеницю жала» – назва серії картин Левко Якуша, самодіяльного художника.

— Щерб. 2001, 243–244.

 

Народ замучений мовчить

«Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить,

І на апостольськім престолі Чернець годований сидить».

Єретик

 

Коли високі інстанції заборонили виступати, і ні Спілка письменників, ні товариство «Знання» вже не наважувалися запрошувати опальну акторку, тоді «імпресаріо» Тетяни Іванівни <Цимбал> стала теж опальна невтомна Оксана Мешко. Ходила по школах, підприємствах, інститутах, організовувала концерти – безкоштовні, аби тільки не мовчати, коли «народ замучений мовчить». ЦимбалВ. Уроки Тетяни Цимбал // Час. – 1998, 9 квітня.

— Щерб. 2001, 245–246.

 

На розпуттях велелюдних

І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить.

Посланіє

 

Цей твір Антоненка-Давидовича («Смерть») був помітним явищем у літературному процесі 20-х років і завдав тоді письменникові чимало клопотів, і, з-поміж інших факторів, спричинився до багаторічних його поневірянь «на розпуттях велелюдних». Бойко Л. Лицар правди і добра 11 Літературна Україна. – 1989, 10 серпня.

«На розпуттях велелюдних». Кінофільм із серіалу «Заповіт».

— Щерб. 2001, 246.

На своїм веселім полі

Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

Сон (На панщині пшеницю жала...)

 

Із тим, що селянинові треба дані повну свободу у його стосунках із землею, що без землі немає у лю- миии волі, а без волі немає й вільної землі, «веселого поля», охоче погоджувались усі. Україна. – 1990, № 3.

— Щерб. 2001, 248–249.

 

На чужому полі

Думав жити, поживати Та Бога хвалити, А довелось на чужині Тільки сльози лити! Більш нічого. Нудно йому На чужому полі! Всього надбав, роботяга, Та не придбав долі!

«Меж скалами, неначе злодій...»

... Дехто докоряв тоді представникам Руху (І.Драчеві, В.Дончику, В.Брюховецькому та ін.), що вони, погодившись на дискусію в прямому ефірі, заздалегідь були приречені на поразку «на чужому полі». Плющ В. П'ять «Д» Леоніда Кравчука для нової України // Літературна Україна. – 1991, 28 листопада.

— Щерб. 2001, 250.

 

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...

Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України!

До Основ'яненка

 

Ми тепер певні, що наша рідна мова не вмре, не загине. Вона стала, ніс рівний з рівним у сусіднім культурнім житті всіх народів. … На сторожі мови, своєї рідної культури став новонароджений Кам'янецький університет. І.Огієнко, засновник і перший редактор Кам'янець-Подільського державного університету. Із промови на урочистому відкритті університету 22. 10. 1918 р. Цит. за: Сохацька Є. Ідея соборності в культурологічній спадщині Івана Огієнка // Українське слово. – 1997, 9 січня.

Не забути б тих, хто відбирав у нас віру. Не схилити б голови перед катами. Пам'ятати б про своїх великих і нескорених достойників. І доки буде ця віра, нація не вмре, не загине. Кресіна І. Свідомість і воля – основа нації, обличчя громадянина. До 120-річчя Володимира Старосольського // Час. – 1998. – № 1.

— Щерб. 2001, 251–252.

 

Не вмирає душа наша

Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові – Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.

Кавказ