Медіація як засіб вирішення конфлікту

Партнерство у побудові правовідносин та раціональне вирішення конфліктів є об’єднавчою засадою діяльності високопрофесійних учасників міжнародного та національного господарського обігу. Диктат вимог сучасного підприємництва та принципів комерційного управління сприяв утворенню альтернативних інститутів урегулювання спорів, одним із яких є медіація.

Медіація (ново-лат.: «посередництво»), у її сучасному розумінні, застосовується переважно у країнах англо-саксонської родини права з другої половини ХХ століття. Зміст медіації полягає у пошуку сторонами конфлікту шляхів досягнення консенсусу за сприяння компетентної третьої особи – медіатора. Даний інститут є дієвим засобом вирішення близько 80 % комерційних спорів протягом одного дня у Великій Британії. Ефективність медіації визнана європейським співтовариством, що полягає у зобов’язанні держав-членів ЄС щодо впровадження нормативних актів необхідних для виконання положень Директиви Європарламенту «Про деякі аспекти медіації в цивільних і господарських спорах» від 21.05.2008 р (надалі за текстом «Директива»).

Розглянемо певні засади регулювання медіації, відповідно до європейських норм. Розпочнемо із характеристики кордонів застосування медіації, апофатичні межі якої полягають у наступному:

1. Процедура медіації не має застосовуватись у податкових, митних або адміністративних правовідносинах, або щодо відповідальності держави за дії або бездіяльність при здійсненні владних повноважень.

2. Медіація не застосовується до прав та обов’язків, щодо яких сторони не вільні самостійно приймати рішення згідно з діючим законодавством у відповідній сфері.

3. Медіація не повинна застосовуватись до передконтрактних переговорів або процесів судового характеру, або до процесів, які адмініструються особами або органами, що видають офіційні рекомендації.

4. Медіаційні норми не можуть поширюватись на механізми судових засобів примирення сторін.

Далі, звернемось до характеристики безпосереднього процесу медіації, до питання як це відбувається практично. Тож, є певні особливості визначені Директивою, що радикально відрізняють медіацію від перемовин та засад третейського судочинства, і полягають вони у наступному.

По-перше, сторони медіації самостійно приймають вільне рішення щодо початку медіації та керують її процесом. Процедура може розпочатись виключно за волею кожної сторони.

При цьому, суд або інші органи чи особи (зокрема юристи) щодо яких відбулось звернення про допомогу або урегулювання конфлікту мають право інформувати про можливість медіаційного урегулювання не навязуючи його (п. 25 Директиви).

По-друге, Медіатор є неупередженим та займає нейтральну позицію. Медіатору забороняється схиляти сторону до прийняття рішення або нав’язувати власну або певну іншу волю.

По-третє, допомога в управлінні процесу медіації покладено на медіаторів, що діють із дотримання вимог професійних кодексів складених, як правило, неурядовими медіаційними організаціями. Загальні етапи медіації (за практикою регулювання у країнах ЄС) складаються із: (1) направлення медіатору кожною стороною інформації щодо власного бачення конфлікту; (2) спілкування медіатора окремо із кожною стороною; (3) спільна зустріч сторін за участі медіатора для порозуміння у зустрічних проблемах; (4) наступне окреме спілкування кожної сторони із медіатором для визначення пропозицій сторін вирішення спору; (5) остаточна спільна зустріч, де напрацьовується єдине та консенсусне рішення, внаслідок чого між сторонами підписується медіаційний договір щодо урегулювання спору.

Вищенаведене, надає загальне уявлення про місце медіації у правовій конфліктології. Для більш детальної характеристики, звернемось до безпосередніх практичних переваг медіації.

Для більшості громадян нашої Держави, звернення до судової влади є ледве не останнім засобом вирішення спору, та свідчення того факту, що спроби мирного вирішення ситуації зазнали невдачі (як правило). Небажання учасників конфлікту «чути» одне одного є звичним явищем у практиці судових юристів. Функції медіатора покликанні сприяти сторонам у зустрічній активній поведінці для усвідомлення спільного значення проблеми, у бажанні працювати над проблемою і у пошуку оптимальних шляхів її вирішення.

Оскільки сторони спору добровільно звертаються до процедури медіації – це означає, що вони готові до прийняття конкретних рішень в обмежені строки, зокрема на основі поступок. У зв’язку з цим, спори вирішуються оперативно, як правило протягом декількох годин, або не більше одного-двух днів.

Наступне, при вирішенні спірних правовідносин судом, сторона не на користь якої вирішено спір – у поодиноких випадках визнає рішення суду як правове. Тобто, рішення судового органу статично визначає конкретне правовідношення між сторонами та подекуди не вирішує проблему у її корені з усіма її складовими. Натомість, медіаційна угода – є результатом роботи кожної сторони та вияв доброї волі (як правило) у її виконанні. Відтак, між сторонами виключаються питання процесуальних диверсій під час судового розгляду справи, виключається об’єм ускладнень що можуть виникати у процесах апеляційного і касаційного оскаржень, ускладнень виконавчого провадження, тощо.

Конфіденційність. Будь-яка інформація що була надана або створена в процесі медіації не може бути використана у судовому розгляді, виключно у випадках, якщо сторони не домовились про інше, або така інформація необхідна для заперечення міркувань державної політики, попередження шкоди фізичному чи психічному здоров’ю особи, або коли розголошення змісту медіаційної угоди необхідне для реалізації або забезпечення виконання цієї угоди (ст. 7 Директиви). У зв’язку з цим, сторони є вільними та відкритими у вирішенні конфлікту та можуть «називати» всі особливості діяльності не побоюючись уваги правоохоронних органів або можливого зниження ділової репутації.

Наступне, професійний медіатор, із власного досвіду, може передбачити певні особливості у шляхах вирішення проблемної ситуації та запропонувати сторонам конфлікту обговорити такі питання і урегулювати їх. Натомість суд, в силу положень процесуального права (у таких випадках), є обмеженим у достатньому вирішенні спору засобами судочинства, так як судовий розгляд не повинен виходити за межі підстав та предмету спору. Фактично, високопрофесійний медіатор, повинен забезпечити виключення конфлікту у майбутньому.

Свобода волі та автономія сторін. Кожна сторона має право вийти із процедури медіації у будь-який момент до укладення медіаційної угоди, що випливає із національних європейських практик регулювання. При цьому, національне законодавство має дозволяти судам встановлювати часові межі для процесу медіації (п. 13 Директиви).

При застосуванні медіації сторонам не слід турбуватись щодо можливого порушення строків позовної давності, оскільки відповідно до ст. 8 Директиви, держави-челни ЄС дбатимуть про те, щоб сторони, які обирають медіацію у спробі вирішити спір, у подальшому не позбовлялися можливості ініціювати судове провадження внаслідок спливу строку позовної давності, під час процесу медіації.

Вищезазначені особливості медіації випливають із положень Директиви та фактичної практики медіації в державах-членах ЄС. На прийдешньому шляху України до імплементації європейських цінностей правозастосування, парламентаріями ініційовано розгляд проектів законів про медіацію за № 7481 та за № 8137, останній з яких вже було відхилено Верховною Радою України в цілому (не зважаючи на те, що юридична техніка останнього є дещо кращою за аналога).

Коментувати проектні норми означених документів є досить складним та малоперспективним завданням. Такі складності обумовленні явним поспіхом у підготовці документів. До прикладу, за ст. 6 законопроекту № 7481: «принцип правомочності – сукупність прав, якими наділяються сторони, для можливості брати повноцінну участь у медіації». Практико- та науково-юридичний аналіз наведеної норми може бути тематикою для багатьох критичних публікацій. На наше глибоке переконання, законопроекти є цілковито не готовими для ухвалення парламентом. Основні питання, що неналежно, а подекуди взагалі не визначені проектами – це питання про забезпечення виконання медіаційних угод, правове регулювання у випадку порушення медіаційними угодами інтересів третіх сторін, а також: наслідки укладення таких угод, їх юридичне значення, питання оскарження, тощо.

Реалії юридичної практики України формують постулат про те, що урегулювання конфлікту на досудовій стадії є найбільш прийнятним для сторін. Значний об’єм спорів між сторонами вирішується мирним шляхом під час судового розгляду. Непоодинокі випадки, коли звернення до суду є актом радше привернення уваги боржника у зобов’язанні щодо проблеми, на яку він попередньо не зважав. Разом з тим, серед основних завдань юридичної професії, функція урегулювання правовідносин не є останньою. Де-факто юристи – представники конфронтуючих сторін – систематично виконують деякі функції медіаторів у спорах.

Запровадження на законодавчому рівні інституту медіації, на нашу думку, є схвальною ініціативою, але для ефективної реалізації цієї ідеї Країні необхідно відмовитись від істотного адміністрування цивільних правовідносин, виключити корупцію, спростити норми адміністративного законодавства, зокрема законодавства з питань виконавчого провадження, та забезпечити, нарешті, виконання чинних нормативних актів.

Отже, питання про те, чи бути урегулюванню медіації в України на законодавчому рівні, необхідно вирішувати позитивно (не визначаючи строки), так як це загальносвітова тенденція обумовлена комерційною практикою. Питання про те чи буде ефективно працювати медіація в Україні на основі спеціальних нормативно-правових актів – переконанні, що компетентність та відповідальність учасників цієї процедури, а також представників державницьких інституцій надасть можливість ствердно відповісти на таке питання.

 

………….