Переговори, консультації, добрі послуги та посередництво.

Роль дипломатів у міжнародних відносинах полягає в зниженні напруженості, пошуках компромісів. Часто у ділових відносинах погане врегулювання краще війни.

Найпоширенішим засобом врегулювання міжнародних спорів є переговори. Це спосіб вирішення питань, що виникають у відносинах між суб'єктами міжнародного права під час безпосереднього контакту уповноважених осіб відповідних зацікавлених суб'єктів міжнародного права.

Тобто переговори передбачають налагодження контактів між конфліктними сторонами за участі офіційних представників.

Прямі переговори (дипломатичні переговори, переговори дипломатичними каналами) - найбільш розповсюджений і простий спосіб вирішення спорів між державами. Переговори проводяться на рівні різних посадових осіб держави: глав держав або глав урядів (на вищому рівні), міністрів закордонних справ, дипломатичних представників.

Переговори, спрямовані на врегулювання спору, часто відбуваються на послідовних ієрархічних рівнях. У міждержавних відносинах вони розпочинаються на рівні дипломатичних представників, далі, якщо не досягнуто успіху, продовжуються на рівні міністрів закордонних справ і згодом на рівні глав держав чи урядів. Те саме стосується контрактів про промислове співробітництво, наприклад, переговори можуть розпочатися між інженерами, продовжуватися між відповідальними за проект і, нарешті, між президентами компаній. Іноді конвенційні інструменти (договори чи контракти) передбачають ці методи.

Переговори можуть бути двосторонніми або багатосторонніми.

Різновидом прямих переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв'язку з обставинами, що виникли знову. Консультації можуть також застосовуватися як підготовча стадія до переговорів.

Якщо в результаті переговорів згоди не було досягнуто, конфліктуючі сторони для остаточного розв'язання спору повинні звернутися до третьої сторони за сприянням у його вирішенні.

Добрі послуги - один з видів мирного вирішення спорів, зміст якого полягає у наданні державам-учасникам спору третьою державою або міжнародною організацією матеріальних можливостей для встановлення контакту і ведення переговорів між ними. Добрі послуги можуть бути надані на прохання сторін спору, з ініціативи третьої держави або міжнародної організації. З початком переговорів між сторонами спору повноваження третьої держави або міжнародної організації припиняються. Якщо держави-учасниці спору запрошують третю державу взяти участь у переговорах, то добрі послуги переходять у посередництво.

Отже, у наданні добрих послуг беруть участь 3 сторони: дві конфліктуючі сторони, третя за власної ініціативи.

Посередництво — це засіб мирного врегулювання міжнародних спорів, відповідно до якого обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), яка бере участь у переговорах як самостійний учасник. Тобто при посередництві беруть участь 3 рівноправних сторони: дві конфліктуючі і третя посередник, що призначається за згодою обох конфліктуючих сторін.

У цих процедурах, які застосовуються до міждержавних та транснаціональних спорів, сторони звертаються до третьої сторони за допомогою в пошуку вирішення їх непорозумінь. Сторони спору можуть наперед передбачити процедуру або звернутися до цього після виникнення спору.

Відмінність між цими різними типами процедур має до певної міри академічний характер, на практиці часто важко знайти між ними різницю. Спільним у них є те, що вони не є процедурами судового характеру, тобто третя сторона не уповноважена винести обов'язкове рішення, розроблене за умови змагальної участі зацікавлених сторін.

Численні міжнародні організації наділені широкими повноваженнями для врегулювання спорів, що можуть виникнути між їх членами. Втручання цих організацій стосується головним чином врегулювання міждержавних спорів, але іноді також і транснаціональних спорів.

На універсальному рівні важливу роль у цій справі відіграє Організація Об'єднаних Націй. її Генеральна Асамблея обговорює "справи", "питання", "спори", "ситуації", що можуть викликати протистояння деяких членів Організації, з приводу яких вона уповноважена рекомендувати " заходи ", які не мають примусового характеру (наприклад, закликає держави-члени утримуватися від постачання зброї якійсь державі, розірвати з нею дипломатичні стосунки та інше). Рада Безпеки може вживати заходів, які не мають юридично обов'язкового характеру, але спрямовані на те, щоб перешкодити застосуванню сили та сприяти встановленню згоди між сторонами. Установчі акти багатьох спеціалізованих інституцій системи ООН надають певним органам (Асамблея, Рада Безпеки) повноваження для розв'язання певних спірних питань, які виникають між їх членами, або стосовно виконання їхніх обов'язків у рамках Організації.

Завдання підтримання миру, врегулювання спорів або " виправлення ситуації" практично не відрізняються між собою.

Організація африканської єдності, Організація американських держав або Арабська ліга, ряд європейських регіональних організацій також реалізують важливі функції з метою сприяти врегулюванню спорів між їх членами (шляхом посередництва, примирення чи арбітражу).

Обстеження і примирення.

Процедурі обстеження властиві аналіз фактів, збір доказів, встановлення об'єктивної бази, на підставі яких легше можуть розпочатися переговори. Для її реалізації сторони створюють на паритетних засадах міжнародну слідчу комісію іноді на чолі з представником третьої держави чи міжнародної організації.

Функції посередництва та примирення є більш широкими, оскільки від них вимагається пропонувати рішення, з яким сторони можуть погодитися або відкинути його. Отже, на відміну від обстеження, примирення є засобом мирного врегулювання спорів, який включає не лише встановлення фактичних обставин, але й вироблення конкретних рекомендацій сторін. При застосуванні примирення сторони створюють на договірних засадах міжнародну погоджувальну комісію, яка й розробляє рекомендації. Висновки комісії мають факультативний характер, тобто не є юридично обов'язковими для сторін, які беруть участь у спорі.

Погоджувальна комісія зазвичай складається з непарної кількості осіб, причому в ній можуть бути представлені як громадяни конфліктуючих держав, так і громадяни третіх держав. Нагляд над підготовкою рекомендацій або пропозицій доручається особі чи особам, які не беруть участі в спорі. Саме така процедура передбачена, зокрема, у ст. З Конвенції між Норвегією і Швецією про заснування примирної комісії (27 червня 1924 р.).

Ці процедури були поширені у період між двома війнами, вони продовжують часто використовуватися сьогодні, оскільки їх гнучкість залишає сторонам велику свободу. Найчастіше вони застосовуються на базі договорів чи спеціальних контрактів (наприклад, Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів та Конвенція про міжнародне морське право 1982 р. передбачають процедуру примирення). Спроби запровадити такі процедури для міждержавних спорів не мали успіху, проте Інститут міжнародного права прийняв у 1961 році модель договору, де державам пропонувалось утворення комісії для примирення. Міжнародна торговельна палата застосовувала врегулювання примиренням для транснаціональних спорів.

У своєму розвитку погоджувальна процедура є, по суті, становленням практики міжнародних слідчих комісій. Вона посідає проміжне місце між зверненням до слідчої комісії і процесом арбітражного чи судового розгляду. При цьому головне її завдання полягає в залученні до активної участі у розв'язанні спору компетентної комісії і з її допомогою домогтися примирення сторін.

На думку Ч.Ч. Хайда, спостерігаються деякі незручності, пов'язані зі зверненням до погоджувальної процедури як засобу розв'язання спорів між державами. Держава може бути поставлена в скрутне становище енергійними рекомендаціями, спрямованими проти її політики та інтересів, що даються членами комісії, які не є громадянами цієї держави. Держава також може негативно поставитися до спроб неюридичного органу спонукати її відмовитися від своїх юридичних прав або дотримуватися такого способу дій, який може спричинити втрату цих прав.

Проте застосування погоджувальної процедури передбачають Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. тощо.