Сучасні підходи до оптимізації системи фізичного виховання школярів на основі використання сучасних фізкультурно-оздоровчих технологій

Низка відомих вчених, таких як Г. Апанасенко [3], В. Бальсевич [8], Т. Круцевич [28], О. Куц [31] аргументовано довели, що пошук варіантів удосконалення традиційних програм фізичної культури, оздоровлення учнів загальноосвітніх шкіл знаходиться у площині систематичних наукових досліджень, аналізу світового та вітчизняного педагогічного досвіду.

Означену роботу, на їх думку, потрібно здійснювати з метою постійного пошуку найбільш ефективних засобів, методів, технологій, програм і педагогічних систем фізичної культури, оздоровлення та спортивної підготовки широких верств населення України. Особливо дітей та учнівської молоді.

В нашій державі система науково-методичного і організаційного забезпечення основних ланок національної фізичної культури, фізичного виховання, спортивної підготовки, професійно-прикладного фізичного виховання, фізичної реабілітації осіб з вадами здоров’я у своєму розвитку нараховує декілька етапів.

На початковому етапі педагогічних, фізіологічних, психологічних, валеологічних і гігієнічних досліджень проблеми фізичної культури дітей (переважно його організованих форм) використовувались кількісні (час, енерговитрати) і якісні (фізична підготовленість) показники. Вдосконалювання фізичної культури в цей період здійснювалось здебільшого за рахунок засвоєння рухів, характерних для окремих видів спорту. Вірогідним критерієм досягнення першого рівня фізичної підготовки було виконання норм першого (1931 р.) комплексу ГПО.

На наступному етапі досліджень до числа оцінюваних методів було включено новий показник, уперше застосований в дослідах із молодшими школярами – кількість локомоцій. Розширились якісні характеристики фізіологічних функцій – перш за все таких, як максимальне споживання кисню, ударний і хвилинний об’єм крові, що визначають рівень розвитку рухових здібностей [23].

На сучасному етапі арсенал методів дослідження, які застосовуються, суттєво збагатився більш удосконаленими методиками. Так, наприклад, поряд із хронометражними методами застосовуються хронографічні, енерговитрати визначаються не тільки на підставі хронометражних даних, а й із застосуванням прямої й непрямої калориметрії. Отримує розповсюдження внутрішньо груповий аналіз із урахуванням рівнів розвитку й станів здоров’я [15; 28]. Удосконалюються методики використання рухових тестів, реєстрації локомоцій, розкриваються кореляційні зв’язки показників, що вивчаються. Особливих змін зазнали дослідження, присвячені оптимізації якісних характеристик фізичної культури. Втрачають провідне значення першості показники фізичного розвитку. Проводяться дослідження фізичної підготовленості, багатофункціональних можливостей дитини, її основних систем життєзабезпечення: серцево-судинної, дихальної, м’язової. Саме на цій основі повинно здійснюватись дозування фізичних навантажень, прогнозуватися зміни рівнів фізіологічних функцій та фізичної підготовленості [47].

Тепер середньостатистичні показники, що використовуються для характеристики рівню фізичного розвитку колективу, вже не можуть бути визнані гігієнічною нормою, бо вони не є оптимальними для здорових дітей, які гармонійно розвиваються. У викладеному аспекті правомірне твердження В. Григоренка [18], що для оптимізації рухових режимів необхідне вивчення показників всебічно розвинених здорових дітей із високою позитивною мотивацією до фізичної культури, спорту, загартування тіла, розумовою та фізичною роботоздатністю, які легко адаптуються до змінних умов навколишнього середовища. Виникає необхідність розробки базової моделі фізичної підготовленості з її кількісними та якісними ознаками різних рівнів [56]. Традиційна система фізичної культури школярів, орієнтована на рекомендовану Міністерством освіти та науки України програму, виявилася в цьому аспекті малоефективною, тому що вона розрахована на певне забезпечення приміщеннями, спеціалізованим устаткуванням і інвентарем [23; 53]. При відсутності ж подібних умов програма стає нездійсненною, і викладач фізичної культури усю вагу її освоєння переносить на пропоновані в програмі нормативи, тобто фактично переносить тягар відповідальності за ефективність системи фізичної культури з себе на школярів [13; 15]. Більш того, з огляду на сформоване відношення до нормативів (орієнтованих на середнього учня) самі по собі вони в нинішній інтерпретації є найважливішим чинником не виховання в учнів фізичної культури, а відчуження від неї. В пострадянських країнах сформувалося позитивне ставлення до спорту і стійке несприйняття шкільної дисципліни фізичної культури. Спортизація фізичної культури здатна вирішити цю проблему.

Разом з тим рішення цього питання на основі індивідуальних орієнтирів учнів і оптимизованого структурування існуючої системи фізичної культури школярів, не викликає ніяких принципових труднощів. Необхідно тільки:

1) доцільно заняття фізичною культурою винести за сітку розкладу, на другу половину дня, що дозволить мотивовані заняття не обмежувати в часі [51];

2) значно збільшити кількість спортивних секцій і груп фізкультурно-оздоровчої спрямованості (степ-аеробіка, фітбол-аеробіка, танцювальна аеробіка і т.д.), що дозволить школярам виконувати тільки ті фізичні вправи, види рухової діяльності, що їм цікаві [8; 51];

3) необхідно створити умови рішення гігієнічних і організаційних проблем: прийняти душ, переодягтися, підготуватися до наступного заняття [56].

Такий педагогічний підхід є мотиваційним гарантом того, що кожен учень зможе вибрати кращий для себе вид фізичних вправ, спорту, хоча загальні вимоги до фізичної підготовленості можуть зберегтися. Головним надбанням такої організації фізичної культури школярів є стійкий особистісний інтерес кожного учня до систематичних занять з фізичної культури, спортивної підготовки і фізкультурно-оздоровчої роботи, виникнуть педагогічні і психологічні умови формування в них позитивної мотивації до здорового способу життя. Означені методи оптимізації широко застосовуються у західноєвропейських країнах, проте у вітчизняних реаліях вони, нажаль, не є здійсненними. На сьогодні вітчизняна система освіти не може дозволити собі значні інвестиції у розвиток системи фізичної культури (забезпечити школи необхідним обладнанням, спортивними спорудами, спортінвентарем та необхідною кількістю фахівців). Крім того, сітка шкільного розкладу не дозволяє винести заняття фізичною культурою на другу половину дня, бо у сучасних школах заняття проводяться у дві, а у деяких і в три зміни. Тому ми вважаємо, що в вітчизняних реаліях треба шукати інші шляхи для вдосконалення рухового режиму школярів та оптимізації системи їх фізичної культури.

Одним із резервів удосконалення рухового режиму, на думку В. Жук [22], С. Душаніна [21], В. Платонова [43], Л. Сергієнка [45], є розробка послідовності всіх форм фізичної культури з урахуванням мотивації учнів. При цьому позаурочний час може бути використано для закріплення набутих на уроці рухів на уроках фізкультури знань, умінь та навичок, самостійного виконання підготовчих, імітаційних вправ, що, у свою чергу, полегшує засвоєння техніки нових рухів на наступних уроках фізкультури.

Немає сумніву, що оптимізація сучасної системи фізичної культури школярів повинна здійснюватися на науковій основі інтеграції в її зміст нових, популярних та ефективних аеробних технологій оздоровлення і фізичного удосконалювання, таких як степ-аеробіка, слайд-аеробіка, фітбол-аеробіка, супер-стронг, тераробіка, лоу-аеробіка, танцювальна аеробіка, флекс, кікс-аеробіка, бокс-аеробіка і т.д [5; 32]. Результатом такої інтеграції буде створення інноваційної програми фізичної культури школярів загальноосвітніх шкіл. В Україні розробкою фізкультурно-оздоровчих програм займаються такі фахівці, як Г. Апанасенко [3], Т. Круцевич [29], О. Куц [31], І. Муравов [34], С. Операйло [41], Л. Сергієнко [45], однак науково-методичних механізмів інтеграції різноманітних фітнес-програм у структуру фізичної культури школярів практично немає.

За визначенням Б. Шиян [56], система фізичного виховання є історично обумовленим типом соціальної практики фізичної культури, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-методичні та організаційні елементи, що забезпечують фізичне виховання громадян.

На думку ряду фахівців [37; 48], традиційну систему фізичної культури школярів можна і потрібно оптимізувати на основі сучасних популярних фізкультурно-оздоровчих технологій. Вони поєднують процес використання засобів фізичної культури і ряд наукових дисциплін, що розробляють і удосконалюють основи методики побудови фізкультурно-оздоровчого процесу і його інтеграцію в стиль життя дітей, підлітків, дорослих і осіб похилого віку (аеробіка Купера, степ-аеробіка, слайд-аеробіка, фітбол-аеробіка, танцювальна аеробіка, психолого-педагогічний контроль, валеологія, гігієна, фізіологія м'язової діяльності).

Численні науковці (педагоги, психологи, фізіологи) – Г. Апанасенко [3], Л. Баль [7]; Т. Круцевич [29], К. Купер [32], О. Куц [31], Б. Френкс [53], указують на те, що сучасні фітнес-програми як форми рухової активності, спеціально організованої в рамках групових або індивідуальних занять, можуть мати як оздоровчу, корекційну, так і рухово-кондиційну спрямованість.

 

При цьому класифікація фітнес-програм ґрунтується на:

а) одному виді рухової активності;

б) сполученні декількох видів рухової активності;

в) сполученні одного або декількох видів рухової активності і різних факторів здорового способу життя, загартовування тіла.

У свою чергу, фітнес-програми, засновані на одному виді рухової активності, можуть бути розділені по напрямках, в основу яких покладені наступні класифікаційні ознаки:

1) види фізичної активності аеробної спрямованості (домінування аеробних механізмів енергозабезпечення);

2) оздоровчі види гімнастики (ритмічне виконання гімнастичних вправ у сполученні зі стретчингом);

3) фізичні дії силової спрямованості (аеробіка із силовими і швидкісно-силовими компонентами, акцентами);

4) рекреативні види рухової діяльності;

5) засоби психоемоційної регуляції.

Крім того, деякі автори [35; 51] виділяють інтегративні, узагальнені фітнес-програми, орієнтовані на спеціальні групи населення.

На думку К. Купера [32], Б. Френкса та Е. Хоулі [53], Р. Шепарда [55], аеробіка – один з ефективних напрямків фізкультурно-оздоровчих фітнес-програм, побудованих на основі різних вправ: ходьба, біг, танці, ритміка, гімнастичні вправи, плавання (наприклад: степ-аеробіка, слайд-аеробіка, денс-аеробіка).

Аналіз літературних джерел [5; 46; 53] по цій проблемі дозволяє установити, що в практичних умовах фізичної культури і фізкультурно-оздоровчої роботи досить широко використовуються наступні види аеробіки:

1) степ-аеробіка: являє собою тренування в атлетичному стилі з використанням спеціальних платформ висотою 10-13, 20-40 см, при цьому використовуються гантелі. У технології використовують більш 250 способів піднімання на платформу (базовий степ, степ-латина, степ-сіті-джем, степ-джогінг, дабел-степ, степ - «навколо світу»);

2) фітбол-аеробіка: являє собою комплекс різноманітних фізичних вправ і статичних поз з опорою об спеціальний м'яч з полівінілхлориду від 45 см до 85 см. У заняттях фітболом застосовується спеціальний музичний супровід, темп якого визначається характером рухів і ступенем амортизації м'яча. Рухові дії цієї технології гарантують ефективний розвиток м'язів живота, плечового поясу, спини, тулуба, стегна, сегментарний розвиток м'язових структур, стретчинг для м'язів;

3) тераробіка: представляє комплекс фізичних вправ виконуваних в аеробному режимі, вона містить у собі танцювальні рухи, гімнастичні вправи і стретчинг (статико-динамічний режим + пліометричний режим діяльності);

4) лоу-імпект: являє собою танцювально-орієнтований напрямок із вправами підвищеної координаційної складності при відсутності ударних акцентів навантаження (профілактика п’єзоефекту);

5) танцювальна аеробіка (танцювально-ритмічна гімнастика, хіп-хоп, аероданс, сальса, латіна, сіті-джем, аеробіка, рок-н-рол та інш.) заснована на однойменних музичних і танцювальних стилях. В даному виді аеробіки використовуються прийоми й елементи з боксу, кікбоксингу, карате, таеквондо, гопака (бойовий);

6) аероданс: реалізує використання елементів хореографії класичного танцю, балету;

7) кікс-аеробіка: являє собою синтез рухів боксера, каратиста;

8) флекс-програма: спрямована на розвиток гнучкості в сполученні з вправами на релаксацію, включає засобу психоемоційної регуляції;

9) шейпінг: включає принцип раціонального використання потенціалу ритмопластичних і силових напрямків гімнастики, синтез вправ що сприяє позитивній динаміці цілого комплексу найважливіших морфофункціональних показників організму людини;

10) аквафітнес: являє собою систему ефективних фізичних вправ, виконуваних в умовах водного середовища, що завдяки своїм природним властивостям виконує роль багатофункціонального тренажера. Ця технологія є ефективною системою загартовування організму людини (гідроаеробіка, акватоніка, аквастретчинг, гідрорелаксація, аква-джогінг, акваданс, акваритміка, аквабілдінг, аквабокс, аква-кікбоксинг, акватікгеймз, аквастеп, акваінтервал, аквафристайл і т.д.).

11) комбіновані види аеробіки: у США вони відомі, як верса-тренінг (Versa Training). Найпоширеніший їх формат – основна форма (Basic class format): 20 хв. аеробного тренування, 20 хв. – силового, 20 хв. – стретчінг. Популярними є поєднання степ-аеробіки із вправами з обваженнями, гумовими амортизаторами. Найчастіше організовується у вигляді інтервального тренування, з чергуванням частин аеробної й анаеробної спрямованості з визначеними інтервалами відпочинку, які можуть бути пасивними та активними. Структурно визначаючим принципом інтервального тренування є організаційна форма, що сполучає засоби як базової, так і танцювальної аеробіки. Т. Лисицька [33] відносить до комбінованих ще й програми кругової аеробіки.

Викладені фізкультурно-оздоровчі програми і технології досить доступні, фінансово маловитратні, побудовані на природних рухах і з високим рівнем ефективності в збереженні і розвитку здоров'я представників різних вікових і соціальних груп населення України [53]. Ці програми і технології, на думку Т. Круцевич [28], повною мірою відповідають вимогам принципу оздоровчої спрямованості фізичної культури і конкретизуються в педагогічних системах, що у даний час інтенсивно розвиваються і можуть бути використані з метою оптимізації традиційних його форм. Немає сумніву, що сучасну систему фізичної культури учнів загальноосвітньої школи в дійсних умовах історичного розвитку України, вкрай необхідно і можна розвивати на основі сучасних аеробних технологій, і при цьому маловитратними у фінансовому відношенні шляхами [22]. Цієї ж думки дотримуються й вітчизняні науковці, тому й у новій навчальній програмі з фізичної культури для загальноосвітніх навчальних закладів (5–9 класи), що рекомендована Міністерством освіти і науки України (лист від 01.07.09р. №1/11-4630), у варіативному модулі «Гімнастика» в розділі «Спеціальна фізична підготовка» для 3-5 років навчання рекомендується застосування елементів ритмічної гімнастики та аеробіки [39].

Цей шлях дозволяє інтегрувати (без особливих фінансових витрат, що є суттєвим в період соціополітичних трансформацій, які переживає сучасна Українська держава) у традиційну систему фізичної культури школярів сучасні й оригінальні (як вітчизняні так і закордонні) фізкультурно-оздоровчі технології, програми, форми фізичної культури і тим самим оптимізувати її основні структурні параметри. При цьому дуже важливо виховати в школярів і в дорослого населення України дбайливе відношення до власного здоров'я (як особистісної і соціальної цінності), прагнення і здатність забезпечити його збереження, індивідуальну профілактику його порушень, подальший розвиток і удосконалювання різних форм життєдіяльності у процесі навчання, виховання, праці, побуту, відпочинку і дозвілля.

Оптимізація рухового режиму обов’язково повинна включати питання гігієнічної оцінки спортивного обладнання у дворах і квартирах, розробки форм самоконтролю, які допомагають самостійно чи за допомогою дорослих членів сім’ї оцінити зрушення у стані здоров’я та психологічній сфері, розвиткові фізіологічних систем і фізичної підготовленості, удосконаленні позакласних форм фізичної культури, загартування тіла учнів [49], у формуванні позитивної мотивації в учнів загальноосвітніх шкіл до систематичних занять фізичною культурою, спортом, до здорового способу життя, свідомого ставлення до свого здоров’я як до особистісно-соціальної цінності.

Висновки до розділу 1

1. На основі вивчення наукових праць з'ясовано, що у галузі теорії та методики фізичної культури, психології, спортивної педагогіки найбільш актуальною проблемою є розробка та впровадження у систему фізичної культури учнів загальноосвітніх шкіл фінансово маловитратних, привабливих сучасних фізкультурно-оздоровчих технологій (аеробіка Купера, спінбайк-аеробіка, степ-аеробіка, хай-імпект, роуп-скіпінг, супер-стронг, слайд-аеробіка, хіп-хоп, лоу-імпект, тераробіка, фітбол-аеробіка, модерн-данс, стріт-данс, кардіофанк, сіті-джем, бокс-аеробіка, аква-фітнес, шейпінг, кікс-аеробіка, фітнес-програми, стретчінг, салса (латіна), та модифіковані форми аеробіки).

2. Систематизація, програмування та аналіз досягнень різноманітних фізкультурно-оздоровчих технологій дозволяє розробити сучасні інноваційні програми фізичної культури учнів загальноосвітніх шкіл з використанням фізичних вправ аеробної спрямованості.

3. Дослідження сутності навантажень аеробного спрямування свідчить про те, що вони в умовах систематичного впливу ефективно підвищують показники індивідуального здоров’я учнів, а саме: функціональні можливості центральної нервової, дихальної, нервово-м’язової, серцево-судинної, нейроендокринної систем і в цілому імунної системи організму людини. Вони є базовою основою здоров’я, соціальної активності, особистісного щастя людини.

4. Одними з основних напрямків наукових досліджень у галузі фізичного виховання, спортивної педагогіки, психології, фізичної й соціальної реабілітації повинні стати розробка і практична реалізація інноваційних технологій фізичної культури з використанням аеробних методик.

 

 

РОЗДІЛ 2