Сучасні тенденції впровадження інноваційних фізкультурно-оздоровчих технологій в загальноосвітні навчальні заклади

Починаючи з другої половини ХІХ століття, багато передових суспільних діячів, лікарів, педагогів України говорили про необхідність участі викладачів у боротьбі за здоров’я учнів. Земські лікарі наполягали на необхідності підняти рівень гігієнічної освіти серед самих педагогів, пропонувалось клопотати про дозвіл читань із гігієни на вчительських з’їздах і про введення гігієни як навчального предмета до тих навчальних земських закладів, із яких виходять сільські вчителі.

На Україні, починаючи з 1900 року було вжито спробу привернути увагу вчителя до необхідності формування у школярів знань фізичної культури й гігієни, здорових звичок.

Заслуговує на увагу і аналіз стратегії фізичної підготовки та зміцнення здоров’я учнів, яка спирається на теорію, моделі, методи й засоби гігієнічного навчання та фізичної культури й профілактики захворювань, що отримала свій подальший розвиток у 90-і роки. Тепер вона реалізується за чотирма напрямками:

1) інформаційний напрямок, який базується на використанні сучасних комунікаційних методів і технологій;

2) освітній, який включає розробку, реалізацію й оцінювання ефективності програм гігієнічного навчання й фізичної культури;

3) координація діяльності різних державних і неурядових органів та установ, засобів масової інформації, суспільних організацій, комерційних і приватних структур, фондів, зусилля яких спрямовані на реалізацію політики й програм фізичної культури і зміцнення здоров’я;

4) безпосереднє надання населенню діагностичної консультативно-оздоровчої допомоги й профілактичних послуг.

Історія нашої держави має приклади досить оригінальних підходів до питань розвитку учнів, збереження й зміцнення їх здоров’я. Перший, як правомірно стверджує В. Басов [9], належить до 20-30-х рр. ХХ століття. Революційний характер епохи й прагнення молодої радянської держави в усіх сферах життя шукати свої самобутні шляхи розвитку призвели до виникнення абсолютно нетрадиційного підходу до вирішення проблеми розвитку школярів у процесі навчання, який в принципі міг би стати серйозним фундаментом у справі збереження й зміцнення здоров’я підростаючого покоління. Мова йде про педологію – «науку про цілісний розвиток дитини», яка наприкінці 20-х років стала претендувати в нашій країні на роль «марксистської науки про дітей» (Пед. енциклопедія, 1996). Предметом педології стало комплексне (із використанням медичного, фізіологічного, психологічного й педагогічного підходів) вивчення природи розвитку дитини. У зв’язку з наявністю недостатньої інформації з даної теми нам хотілося б зупинитися тільки на організаційних питаннях розвитку даного напрямку, які мають безпосереднє відношення до проблем сучасної школи.

Перш за все ми хочемо звернути особливу увагу на той примітний факт, що створення структури педагогічної служби в освітніх установах почалося задовго до прийняття офіційних урядових постанов при явно недостатній проробленості багатьох теоретичних і практичних питань, відсутності кваліфікованих спеціалістів [6]. Розгалужена мережа педагогічної служби включала наступні форми її реалізації:

1) головний центр; методичні центри у вигляді кабінетів і лабораторій при обласних, міських, районних відділах народної освіти;

2) педагогічні кабінети в школі, професійно-технічних училищах, вищих учбових закладах, таборах відпочинку і т.д.

У зв’язку з відсутністю спеціалізованих кадрів уся наукова методична й практична робота служби покладається на лікарів. Їм було поставлено в обов’язок вивчення таких сторін життя дитини, які знаходились поза компетенцією медицини. І, природно, що ніякі короткотермінові курси із психолого-педагогічної підготовки не могли вирішити цей дефіцит освіти лікаря.

Акцент у роботі шкільних педагогів явно зміщується в бік біологізації навчально-виховного процесу, відзначається захоплення тестами, здійснюються поквапливі кроки по впровадженню в педагогічну практику зовсім нерепрезентативних висновків [23].

Претендуючи на роль міждисциплінарного напрямку, який вивчає людину, що розвивається, педологія далі за просту компіляцію не пішла. Більш того, значення даних, які вона здобувала з дитячої й педагогічної психології, підривалося спрощеним трактуванням вищих психічних функцій, механічним розумінням впливу біологічних чинників і середовища на розвиток, навчання й виховання дитини. Не став об’єктом дослідження педологів і стан здоров’я дітей [49].

Нарешті, у 1997 р. Міністерством освіти і науки, охорони здоров’я України затверджується державний стандарт із спеціальності «педагог-валеолог», створюється навчально-методична комісія з валеології, міжвузівський Центр із проблем валеологічної та фізкультурної освіти, близько 30 вузів країни починають підготовку спеціалістів даного профілю. У багатьох вищих навчальних закладах відкриваються кафедри валеології, готуються навчальні програми.

Такий інтерес до валеології з боку органів освіти в Україні стає зрозумілим, якщо згадати, що за часом це співпадає з початком перебудови, гласністю, зняттям цензури і т.д., виходить із підпілля нетрадиційна медицина, освітні заклади отримують достатню свободу у формуванні своїх навчальних планів. Одночасно різко посилюються негативні тенденції зі здоров’ям різних груп населення і особливо серед учнівської молоді. Офіційна медицина не в змозі одна вирішити проблеми, що виникли. Управлінці від освіти починають гарячково шукати альтернативу. І цією альтернативою стає валеологія.

Школам у нагальному порядку виділяються ставки вчителів валеології й організаторів оздоровчої роботи, які найчастіше заповнюються людьми без відповідної освіти, повсюди відкриваються валеологічні центри й служби. А офіційної валеології ще немає: ще не підготовлений жоден спеціаліст; немає державних програм і підручників; не розроблена більшість технологічних аспектів оздоровчої діяльності в школі.

Поряд із позитивними спробами ми мали приклади педагогічної демагогії, порушення дидактичних принципів навчання, використання не визнаних офіційною наукою методик, перекосів у фізичному вихованні, фізкультурно-оздоровчій роботі. Чи варто дивуватися, що такого роду навчання й оздоровлення підбурювало проти валеології певну частину громадськості, спеціалістів, батьків.

На етапі становлення знаходиться в Україні система фізичної і соціальної реабілітації, комплексної психолого-педагогічної й психолого-соціальної допомоги дітям і підліткам, як у нормі, так і з патологією. Отримують розповсюдження такі види реабілітаційних центрів, як:

- діагностики й консультування;

- психолого-фізичної корекції;

- психолого-медико-соціального супроводу;

- спортивної підготовки осіб з вадами здоров’я;

- психолого-педагогічної реабілітації й корекції;

- соціально-трудової адаптації й профорієнтації;

- лікувальної педагогіки й диференційованого навчання та ін.

Останні роки в Україні набирає темп розвиток адаптивного фізичного виховання – напрямок науки, що вивчає фізичне виховання людей, які втратили на довгий час або назавжди ті чи інші функціональні можливості, серед них рухові.

При цьому потрібно відзначити, що в Україні на початку XXI століття нараховується 2,5 млн. таких людей, серед них 1,5 млн. інвалідів I і II груп, 152 тис. інвалідів дитинства. Сьогодні наявна негативна тенденція збільшення цих показників. Щорічно кількість цих показників зростає на 200-300 тис. осіб, зокрема кількість дітей-інвалідів збільшується на 4-5 тис. Немає сумніву у тому, що в боротьбі з цим лихом велика роль у фізичній і соціальній реабілітації належить спеціальним центрам, які будуть працювати за державними програмами [25].

На думку різних вчених, до категорій дітей, які першочергово потребують допомоги реабілітаційних центрів, належать:

1) діти, що мають недоліки в психічному й фізичному розвитку;

2) діти з неблагополучних і незаможних сімей;

3) діти, які мають проблеми й не здатні вирішити їх самостійно;

4) неповнолітні правопорушники;

5) діти-сироти;

6) діти-інваліди;

7) обдаровані діти;

8) діти біженців і переселенців.

Більшість дітей приходить у центри самостійно, частину (28,1 %) – приводять батьки, останні (23,8 %) – направляються закладами освіти. Причому найкращих результатів досягають діти, які прийшли самостійно (73,76 %). Центри надають їм психологічну, педагогічну, правову, соціальну, медичну та інші види допомоги.

Останніми роками діяльність означених реабілітаційних центрів виходить за адміністративно-територіальні межі. Предметом їх інтересів стають не тільки окремі категорії дітей, але й країна, регіони, середовище життєдіяльності, розвитку й освіти в цілому.

Проблема здоров’я тих, хто навчається, явно вимальовується з появою класно-урочного стандартно-нормативного підходу в педагогіці. Інша справа, що, ідучи за науково-технічним прогресом і постійно нарощуючи обсяг й інтенсивність інформації, школа все далі відходила від проблем перенесення дітьми цих непомірних навантажень, перетворюючись на школу, яка провокує появу у дітей гіподинамії, неврозів, перенапруження, втоми, різних захворювань [27].

Таким чином, на етапах історичного розвитку сучасної школи існував непідробний інтерес до питань фізичного розвитку, фізичної культури, збереження й зміцнення здоров’я учнів. І якщо на початкових етапах цей інтерес більшою мірою виявлявся з боку спеціалістів, то тепер ініціатива збереження позитивного здоров’я школярів формується на рівні системи освіти.

У цій сфері накопичено певний зарубіжний і вітчизняний досвід, який потребує розгляду й аналізу. І хоча школа – тільки одна ділянка на широкому полі діяльності, що має відношення до здоров’я та освіти, ділянка ця, в силу свого соціально-економічного й організаційного становища, безумовно, стратегічна.

На думку деяких спеціалістів, школа – ідеальне місце для реалізації міждисциплінарних комплексних оздоровчих програм, сучасних фізкультурно-оздоровчих програм, технологій, методик. У викладеному аспекті особливу актуальність має проблема розробки та впровадження в практику різноманітних комплексів, форм, засобів та методів фізкультурно-оздоровчої роботи з учнями загальноосвітніх шкіл, в основі яких знаходиться різноманіття аеробних технологій [36].

Державна політика, через цільову комплексну програму «фізичне виховання – здоров’я нації», зобов’язує фахівців до креативного підходу у вирішенні означеної державної проблеми, в аспекті вивчення та використання на практиці соціальних, педагогічних, психологічних, гуманітарних і медико-біологічних основ формування здоров’я підростаючого покоління України.