Тема 6. Україна у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 6. Україна у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.)



Нова економічна політика (неп) – комплекс заходів перехідного періоду (1921 – 1928 рр.), затверджений X з’їздом РКП(б). Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності, у формуванні ринку, розвитку кооперації, залученні іноземного капіталу, запровадженні госпрозрахунку тощо. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі. Непівська модель організації суспільства базувалася на концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм та розглядалася частиною більшовицьких теоретиків як тактичний хід, тимчасовий відступ. Її складовими частинами були: однопартійний режим та адміністративно-ринкова система господарювання; державна монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на велику та більшу частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок лише на рівні трестів, що перебували у власності держави; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі. Головною метою більшовицького керівництва періоду непу було використання економічної активності населення для зміцнення економічного фундаменту своєї влади, що виключало будь-яку господарську самостійність та ініціативу. Прагнучи довше користуватися продовольчими ресурсами України, радянське керівництво ввело неп в Україні лише на початку 1922 р.

Згортання непу наприкінці 20-х рр. було зумовлене внутрішніми економічними та політичними протиріччями, зокрема небажанням більшовицької партії проводити політичні реформи.

Федерація– форма державного устрою; держава, що складається з кількох державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Принцип федерації було покладено В. Леніним в основу державного союзу радянських республік. У 1922 р. Й. Сталін запропонував проект „автономізації“, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав та входження їх до РСФРР на правах автономних утворень. Голова Раднаркому України Х. Раковський виступав за надання республікам гарантій рівноправності та суверенітету в межах федерації. Х. Раковський вказував на негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На початку 1930-х рр. ця тенденція стала домінантною у політиці сталінського керівництва і СРСР перетворився на централізовану державу, де союзні республіки були позбавлені політичних, економічних та законодавчих функцій.

30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік за ленінським принципом федерації. Союз складався з Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР), Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (ЗСФРР), до складу якої входили три автономні республіки – Азербайджан, Вірменія, Грузія.

Коренізація– політика більшовицької партії, розроблена на XII з’їзді РКП(б) у 1923 р. Суть коренізації полягала у висуванні кадрів корінної національності, врахуванні національних чинників при формуванні партійного і державного апарату, організації мережі навчальних закладів, сприянні розвитку національної культури тощо. Коренізація була спрямована на закріплення керівної ролі РКП(б) у національних республіках, посилення контролю з боку правлячої партії та радянської влади за національно-культурними процесами, формування більш привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені тощо. Складовою коренізації в Україні була політика українізації, спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти; розширення сфери застосування української мови в суспільстві, організація українських освітніх та культурних закладів тощо. Українізація в Україні супроводжувалась створенням необхідних політичних та соціально-економічних умов для розвитку національних меншин. Провідниками українізації були Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник, Я. Ряппо, М. Хвильовий та ін. Політика українізації була фактично згорнута в умовах формування тоталітарної системи в СРСР у 1933 р. Більшість прибічників українізації були репресовані. Жертвами репресій також стали діячі науки, культури, літератури (М. Яловий, Г. Косинка, О. Вишня, М. Ірчан та ін.), розквіт творчості яких припав на період українізації. Знищення діячів національної культури у 1933 – 1938 рр. отримало в історії України назву „розстріляне відродження”.

Індустріалізація– процес створення великого машинобудування та важкої промисловості, перехід від аграрного до індустріального суспільства. У СРСР курс на індустріалізацію проголосив XIV з’їзд ВКП(б) у 1925 р. У 1928 р. розпочалась перша п’ятирічка. Мета індустріалізації: ліквідація техніко-економічної відсталості, розвиток нових галузей промисловості, створення технічної бази для сільського господарства, розбудова військово-промислового комплексу. Головним джерелом індустріалізації в СРСР було „перекачування” коштів із сільського господарства та легкої промисловості, експлуатація праці радянських громадян та в’язнів концтаборів. Особливістю індустріалізації були надвисокі темпи розвитку, „штурмівщина”, мілітаризація економіки, зниження життєвого рівня населення, фальсифікація показників темпів економічного розвитку за роки першої (1928 – 1932 рр.) та другої (1933 – 1937 рр.) п’ятирічок. Внаслідок індустріалізації в Україні була створена потужна промислова база, республіка із аграрної перетворилась на аграрно-індустріальну, а за окремими показниками вийшла на рівень економічно розвинених країн Європи. У 1932 р. дав струм Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. Почали давати продукцію металургійні гіганти повного промислового циклу („Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”, Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи). Однак індустріалізація призвела не до підвищення життєвого рівня народу, а до зміцнення економіки держави, укріпила тоталітарний режим, сприяла затвердженню ідеологічних догм більшовизму та „експорту революції” в інші країни.

Колективізація– політика сталінського режиму, що полягала в насильницькому об’єднанні селян у колективні господарства, ліквідації самостійних селянських господарств та перетворення селян-власників на сільський пролетаріат. Метою колективізації було прискорення темпів індустріалізації шляхом вилучення в селян хліба для подальшого його експорту за кордон та забезпечення промисловості дешевою робочою силою. Рішеннями XV з’їзду ВКП(б) у 1927 р. було передбачено поступовий та добровільний процес об’єднання селян, однак на практиці колективізація проводилась форсованими темпами, насильницькими методами та супроводжувалась розкуркуленням селянських господарств. У 1929 р. розпочався процес суцільної колективізації. Селяни, що протидіяли йому, підпадали під розкуркулення та виселення на Північ СРСР. Наслідком насильницької колективізації та численних хлібозаготівель в Україні став голод 1932 – 1933 рр.

Тоталітаризм– політичний режим, при якому влада в державі зосереджується в руках певної групи або однієї особи. При такому режимі знищуються демократичні свободи та встановлюється тотальний (всеохопний) контроль над суспільним та особистим життям громадян з боку владних структур за допомогою репресій, фізичного та ідеологічного поневолення. У СРСР та УСРР становлення тоталітарної системи відбулося в кінці 1920-х років. Наслідком цього стало остаточне утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; централізація керівництва економікою; формування командно-адміністративної системи, як форми організації суспільства. Зміцнення тоталітарної системи супроводжувалось посиленням політичних репресій: 1929 – 1931 рр. – розкуркулення та депортації, 1932 – 1934 рр. – голодомор, хвиля політичних арештів після загибелі С. Кірова, 1937 – 1939 рр. – період найбільшого розмаху масових репресій.

Інтегральний націоналізм– форма тоталітарної ідеології, коли особа розглядається лише як інструмент досягнення мети „вищої” сутності – нації, ідея нації як цілого ставиться вище інтересів окремих її представників. Теоретиком інтегрального націоналізму був Д. Донцов. Інтегральний націоналізм – головна ідеологія Організації українських націоналістів (ОУН), ініціатором створення якої в 1929 р. та першим керівником був Є. Коновалець, колишній командир корпусу січових стрільців. Після його вбивства в 1938 р. на чолі ОУН став А. Мельник. У боротьбі за визволення України націоналісти використовували саботаж, експропріацію, терор. У 1934 р. С. Бандера та М. Лебедь організували вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. У відповідь на це польський уряд розпочав репресії проти ОУН. Напередодні Другої світової війни в рядах ОУН нараховувалось 20 тис. членів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.150.57 (0.007 с.)