Тема 8. Радянська Україна в повоєнний період (1945 – 1991 рр.).



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 8. Радянська Україна в повоєнний період (1945 – 1991 рр.).



Депортація – вигнання, примусове виселення з місця постійного проживання окремих осіб, родин або цілих народів. Ще в період визволення України від німецько-фашистських загарбників почалась депортація „антирадянських елементів” з територій, що тимчасово були окуповані Німеччиною та її союзниками. У травні – червні 1944 р. з Криму було виселено 165 тис. татар та 35 тис. осіб інших національностей – греків, вірмен, болгар, яких звинуватили у співробітництві з окупантами. Після закінчення Другої світової війни за угодою між польським та радянським урядами було здійснено переселення понад 480 тис. українців із польських територій до УРСР. 29 березня 1947 р. польський уряд ухвалив рішення про примусове виселення всіх українців, що населяли Південно-Східну Польщу. Заходи щодо реалізації цього рішення отримали назву операції „Вісла”. З 28 квітня до 12 серпня 1947 р. польські війська та органи держбезпеки депортували понад 140 тис. українців у північні та західні території Польщі. Ця акція стала фактом геноциду польської влади проти українського народу.

У 1948 р. за ініціативою першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову „Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя”. Це дозволило органам радянської влади силоміць виселяти із західних територій України селян, які „підривали” колгоспне виробництво, не бажали вступати до колгоспів, підтримували стосунки з ОУН та УПА.

Адміністративно-командна система управління– управління суспільним життям, що характеризується жорстокою централізацією, обмеженням або запереченням прав на самоврядування, регламентацією та бюрократизацією усіх сфер суспільного життя. Починаючи з 1930-х рр., у СРСР підґрунтям адміністративно-командного управління були однопартійна система та державна власність на засоби виробництва, а наслідком надмірної централізації управління стало формування єдиновладдя тоталітарного типу – культу особи Й. Сталіна.

У післявоєнні роки адміністративно-командна система сприяла мобілізації в короткий час матеріальних та людських ресурсів для відбудови народного господарства УРСР. Однак у 1946 – 1950 рр. стратегією відбудови народного господарства було повернення до довоєнної, „сталінської моделі”, яка базувалась на пріоритетному розвитку важкої промисловості та галузей, орієнтованих на військово-промисловий комплекс за рахунок виробництва споживчих товарів та експлуатації сільського господарства.

Вагоме значення в адміністративно-командній системі управління у другій пол. 1940-х – поч. 1950-х рр. мала ідеологія, яка виявлялася у широкомасштабних пропагандистських заходах (рух передовиків, соціалістичне змагання), боротьбі з різними формами „шкідництва” та можливого інакомислення. Нова ідеологічна атака влади на інтелігенцію отримала неофіційну назву „ждановщини” ( від прізвища тодішнього головного ідеолога країни А. Жданова). В Україні вона проходила під гаслом боротьби проти „націоналізму”, в якому були звинувачені письменники М. Рильський, Ю. Яновський, О. Довженко, В. Сосюра та ін. У 1948 р. розпочалась боротьба проти низькопоклонства перед Заходом, а згодом – проти космополітизму. Ця ідеологічна кампанія мала на меті посилити культурну ізоляцію країни, розколоти інтелігенцію за національною ознакою, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої. У науковій сфері зазнали репресій генетики („лисенківщина”), історики, соціологи, філософи, економісти, мовознавці та ін. Все це свідчило про те, що адміністративно-командна система влади у післявоєнні роки здійснювала тотальний ідеологічний контроль у всіх сферах суспільного життя, монополізувавши право визначати пріоритетні напрямки у науці, культурі, освіті.

Десталінізація – процес лібералізації суспільного життя, спроба трансформації тоталітарних владних структур в авторитарні, основою яких стало так зване колективне керівництво. Процес десталінізації розпочався після смерті диктатора навесні 1953 р. Більш активно і радикально десталінізація продовжується після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.), на якому перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив з доповіддю „Про культ особи Й.Сталіна”. У своїй доповіді М. Хрущов навів приклади і факти судових зловживань та політичних фальсифікацій 1930 – 40-х рр. відносно радянських, партійних, військових, наукових діячів. Критика „культу особи” була справедливою, але аналітично неглибокою, вона практично не стосувалась радянської політичної системи, не розкривала справжніх причин його виникнення. Після ХХ з’їзду КПРС почались звільнення політичних в’язнів та їх реабілітація: з 1956 по 1963 рр. в Україні було повністю виправдано близько 250 тис. осіб, переважно посмертно. Проти рішень ХХ з’їзду виступили представники вищого партійного та радянського керівництва, особисто причетні до репресій 1930 – 40-х рр. (Г. Маленков, А. Каганович, В. Молотов). Однак більшість громадян підтримала процес десталінізації, що отримав назву „відлиги”. Серед радянської інтелігенції, яка виступала за поглиблення процесу лібералізації суспільного життя, зародився рух під назвою шістдесятники.

Реформа – перетворення, зміни, нововведення в різних сферах суспільного та соціально-економічного життя, які не заперечують основ існуючої політичної та економічної системи. У 1957 р. у СРСР з ініціативи М. Хрущова розпочалась реформа управління народним господарством: було ліквідовано галузеві міністерства, замість яких створювались територіальні органи управління промисловістю – ради народного господарства (раднаргоспи). Під контроль раднаргоспів в Україні було передано близько 10 тис. промислових підприємств. Найбільшими були Київський, Харківський, Львівський раднаргоспи. Створення раднаргоспів зміцнило економічну самостійність республік та послабило владу московської бюрократії. Однак, реформи Хрущова не торкалися основ адміністративно-командної системи, не доповнювалися глибокою демократизацією суспільного життя. Внаслідок половинчатості і непослідовності реформ кардинальних змін в економіці не відбулося. У жовтні 1964 р. М. Хрущова було усунуто від влади. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, Раду міністрів СРСР очолив О. Косигін, з ініціативи якого в 1965 р. розпочалась нова економічна реформа, суть якої полягала в розширенні самостійності підприємств, налагодженні прямих зв’язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, залученні елементів ринкової економіки (рентабельність, прибуток тощо). З іншого боку було ліквідовано раднаргоспи та створено 40 союзних міністерств і відомств, що значно посилило централізм керівництва економікою. Відновлення централізму ввійшло в протиріччя з ринковими елементами реформи, що призвело на початку 1970-х років до її фактичного згортання.

Провал реформ кінця 50 – 60-х рр. ХХ ст., тотальна бюрократизація економіки, збереження авторитаризму в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві СРСР та України в другій пол. 70 – на поч. 80-х рр.

Дисидентство – опозиція (як правило, серед інтелігенції) до авторитарної або тоталітарної системи, яка використовує ненасильницькі засоби боротьби; головним об’єктом критики з боку дисидентів у 60 – 80-х рр. ХХ ст. було становище з правами людини і свободою слова в недемократичних суспільствах. В Україні дисидентський рух діяв у трьох напрямках: національно-визвольний – за становлення незалежної України, вільний розвиток української мови та культури; правозахисний – за дотримання в СРСР основних прав людини; релігійний – за свободу віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. У 1976 р. було створено правозахисну організацію – Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яку очолив письменник М. Руденко. Серед її членів були такі відомі дисиденти, як Л. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, Н. Світлична та ін. Дисидентський рух сприяв лібералізації комуністичної системи, а його організації стали першими проявами зародження громадянського суспільства.

Перебудова – спроба оновлення, реформування радянського суспільства в усіх сферах суспільного та економічного життя. Розробка концепції перебудови почалась у квітні 1985 р. з ініціативи генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова та його оточення. Вона включала в себе такі напрямки як демократизація і гласність, реформа політичної системи, створення правової соціалістичної держави, формування радянської федерації нового типу, радикальна економічна реформа, прискорення соціально-економічного розвитку, оновлення духовного потенціалу суспільства, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими („нове мислення”), нові акценти у зовнішній політиці тощо.

Наслідками перебудови була втрата монополії КПРС у політичній сфері (у жовтні 1990 р. була скасована 6 стаття Конституції УРСР, яка проголошувала керівну роль компартії в суспільстві), формування багатопартійності, зростання політичної свідомості радянських громадян, поява та поширення національних рухів у союзних республіках. У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову (Рух). До нього ввійшли українські письменники, політичні дисиденти, громадські діячі – В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь та ін. На початку 1990 р. виникає „Демократична платформа” в КПУ, мета якої полягала у перетворенні КПУ на партію парламентського типу.

Децентралізація керівництва економікою, провал ринкових реформ, сепаратистські настрої серед республіканських керівників поглибили економічну кризу та деструктивні тенденції у федеративній державі. Адміністративно-командна система виявилась неспроможною на реформування. Намагаючись врятувати союзну державу, М. Горбачов розпочав розробку нового Союзного Договору, підписання якого було призначено на 20 серпня 1991 р. Однак консервативно налаштовані представники вищого радянського та партійного керівництва здійснили 19-21 серпня 1991 р. спробу державного перевороту. Було створено Державний комітет надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв. Мета заколотників полягала в тому, щоб зберегти СРСР як централізовану, унітарну державу з адміністративно-командною системою управління та керівною роллю КПРС. Активна протидія з боку демократичних сил на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним зірвала ці намагання.

Події серпня 1991 р. загострили суперечності в державі і призвели до розпаду СРСР. Це стало фактично кінцем політики перебудови за концепцією М. Горбачова.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.25.42.117 (0.007 с.)