Характеристика суспільного ладу Київської Русі.

 

Все населення Київської Русі ділиться натри категорії: вільні, невільні та напіввільні люди.

Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воєвод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "княжих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родовитої, знатної, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство. Бояри брали участь у боярських радах князя, у вічі, в адміністрації, де посідали вищі посади.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра — кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом у 5 гривен золота, а простих людей — в 1 гривну срібла. Бояри за відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.

Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець—варяг, половець та ін.

У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських патриціїв була з євреїв.

Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Святополка та лихоїмства міського патриціату привело в 1113 році до повстання в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв.

До вільних людей належало також духовенство, яке становило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в державі відігравало чорне духовенство — ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

До білого духовенства належали церковники: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже великою. В Києві на початку XI ст. було 400 церков.

Християнство в У країн і-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підставу вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира.

Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіє дітям" Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від феодальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XI І—XIІІ ст. по всій Україні - Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група напіввільних людей — закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, скотина, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — холоп), а потім невільних людей взагалі.

Основними джерелами холопства були:

— полон на війні;

— шлюб з невільним;

— народження від холопів;

— продаж при свідках;

— продаж збанкрутілого купця;

— втеча або крадіжка, здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства становище холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Головна маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.

 

Характеристика державного ладу Київської Русі.

 

Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної монархії. На вершині державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь

Ним міг бути тільки член родини Володимира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був "володеть и судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, замінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.

Боярська рада

Боярська рада, а спочатку—рада дружини князя, була невід'ємною частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. У своєму "Поученії..." Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями.

Віче

Являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З посиленням влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віча його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем "ряд". Зміст таких "рядів" до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як у Новгороді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На вічах голосів не підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні державні органи.

Органи управління

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Перш за все, розглянемо питання про відносини між Церквою та державою. Відповідь на нього дав Христос, коли сказав: "Царство моє не від світа цього". Або коли на запитання фарисеїв, чи платити данину кесареві, відповів: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові". Цим Христос поклав межу між Церквою і державою. Ці дві інституції мають різні завдання. Церква має, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обмежується територією, а Церква є вселенською. Нарешті, є різниця і в способі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку. Христос не заборонив платити данину кесареві, а апостол Павло писав: "Володар—Божий слуга тобі на добро. А чиниш ти зло, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо — Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритись не тільки через гнів, а Й через сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони слуги Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне всім, кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (посл. до Римлян, XIII, 4—7).

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі, є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єпископа. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною державною релігією. Християнство поширювалось в Україні з часів Андрія Первозваного. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх, без узгодження з київськими князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантійському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залежності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпископів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом Клима Смолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI—XII ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, уграми, поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних питаннях. Так, у XII ст. ірландські купці заснував и в Києві костьол св. Діви.