Тема 1. Предмет і завдання курсу «історія держави і права України», його історіографія та методи дослідження.

Тема 1. Предмет і завдання курсу «Історія держави і права України», його історіографія та методи дослідження.

Поняття предмета «Історія держави і права України»

Як історико-правова наука історія держави і права України тісно пов'язана з історією України. На перший погляд, ці навчальні дисципліни дублюють одна одну. Однак кожна з них має свій предмет дослідження—чітко визначене коло явищ та закономірностей, що вивчаються. Історія держави і права вивчає розвиток лише таких суспільних явищ, як держава і право. Історія держави і права є юридичною наукою, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Історія державних і правових феноменів у даному курсі вивчається в певних рамках як часових, так і просторових. Часовими рамками є: момент виникнення державності й теперішній стан державної і правової системи; просторовими — територія, яку займала Україна протягом усього історичного часу. Традиційно підручники та навчальні посібники з історії держави і права України починаються з викладу історії державності та права на українських землях починаючи з давніх державних утворень на території Північного Причорномор'я. Однак у цьому питанні слід виходити передусім із фактів, які, за образним висловом Марка Блока, є повітрям для історика. З одного боку, нині нам не відомі факти, які б достовірно свідчили про участь автохтонного українського населення у формуванні державно-правових інститутів політичних утворень Північного Причорномор'я. З іншого боку, відомостей про державний і суспільний устрій, суд те процес, правову систему цього періоду небагато. Власне, історія державності та права українського народу починається з формування політичної організації Київської Русі. Хронологічно цей період охоплює другу половину V—XX ст.

Історія держави і права України вивчає факти і виявляє закономірності історичного розвитку. її перш за все цікавлять юридичні факти і політичні явища. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. До них належать, головним чином, органи влади, центрального та місцевого управління, юстиції. Організація і діяльність цих органів розглядається як окремо, так і в цілому, в системній єдності, оскільки важливо уявити загальну картину й обставини їхньої еволюції і взаємодії.

В історії права України головна увага приділяється утворенню національної правової системи, вивченню та аналізу джерел права, кодифікаціям. Форми їхні можуть бути різноманітними: правди, статути, грамоти, універсали, права і т. ін. У цьому курсі вивчається процес виникнення та еволюції різних галузей права (кримінального, цивільного, процесуального та ін.), зародження та розвиток окремих юридичних категорій (злочин, кара, право власності і т. ін.), аналізується зміст найбільш важливих юридичних норм.

У курсі історії держави і права України досліджуються взаємозв'язки державних структур (органів влади, судових органів, управління і т. ін.), правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства і т. ін.). Вивчення їх доводиться фактично до наших днів, до сучасної держави і права.

Історія держави і права України вивчає, зокрема, юридичний побут і правову культуру українського народу. Українська держава сформувалася за класичним зразком на основі племінних територіальних об'єднань. Законодавство виникло із звичаїв. Ці факти є початковими для вивчення процесу державо- і правоутворення України.

 

 

Періодизація курсу та її особливості.

Вивчаючи державу та право, необхідно враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але й нормативну поведінку, історичний досвід минулого. Державна влада повинна розглядатися як невід'ємна частина культури, що дозволить розкрити зв'язки влади і моралі, національного світогляду, символіки і т. ін.

Спираючись на цивілізаційний підхід та пам'ятаючи, що правознавця в історії перш за все цікавлять державно-правові форми, факти і явища, ми пропонуємо таку періодизацію курсу.

1. Державність та право Київської Русі (V— початок XIII ст.).

2. Галицько-Волинське князівство — продовження української державно? традиції (перша пол. XIII — друга пол. XIV ст.).

3. Українська державність та право в литовсько-руську добу (друга пол. XIV-друга пол. XVI ст.).

4. Українські землі піл владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.).

5. Українська держава та право в роки Визвольної війни (1648—1654 рр.).

6. Українська державність під іноземною зверхністю (друга пол. XVII — XVIII ст.).

7. Україна під імперською окупацією (XIX — початок XX ст.).

8. Відродження Української держави (березень 1917 —квітень 1918рр.)

9. Українська Гетьманська держава (квітень — листопад 1918 рр.)

10. Українська Народна Республіка часів Директорії (листопад 1918 — листопад 1920 рр.)

11. Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1923 рр.)

12. Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр.)

13. Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр.)

14. Держава і право України в період панування тоталітарного режиму (1929-1938 рр.)

15. Держава і право України в роки другої світової війни (1939— 1945 рр.)

16. Держава і право України в перші повоєнні роки і в період десталі-нізації (1945 — перша пол. 60-х рр.)

17. Держава і право України в період неототал ітарного режиму (середина 60-х — середина 80-х рр.)

18. Держава і право України періоду перебудови (1985—1991 рр.) 19.Держава і право України на сучасному етапі (1991—2005 рр.)

Як і будь-яка інша, ця періодизація курсу значною мірою умовна. Але в її рамках вдається розглянути головні державно-правові зміни і тенденції.

 

Методи пізнання історик-правових явищ.

 

Для більш глибокого пізнання історико-правових явищ історія держави і права України широко використовує методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять у площину реальності, стають працюючою теорією.

Так, порівняльно-історичний метод дає змогу виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, на різних територіях і в різні історичні епохи. Використання герменевтичного методу дає змогу розглядати в єдності такі важливі етапи пізнання, як "розуміння" і "роз'яснення". Важливими для дослідника є критичний метод і метод історичного аналізу.

Історія держави і права України використовує також діалектичний, формально-логічний, статистичний та деякі інші методи наукового пізнання. Вони детально вивчаються в курсі теорії держави і права.

порівняльно-історичний метод — дає змогу виявити загальні закономір­ності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи;

метод правової аналогії — найчастіше застосовується у разі, коли відомос­ті про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Запо­внити прогалини пізнання можна шляхом співставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

статистичний метод — стає в нагоді при дослідженні кількісних сторін іс­торичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники. Історія держави і права України використовує також формально-логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчальну дисципліну.

 

 

Принципи пізнання історико-правових явищ.

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі.

Історизм

Принцип історизму вимагає виявлення характеру закономірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного якісно визначеного ступеню їхнього розвитку до наступного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний ступінь на новому етапі історичного розвитку. Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

Принцип історизму потрібно відрізняти від принципу історицизму, обґрунтованого ще представниками баденської школи неокантіанства. Історицизм виходить з ідеї розумної необхідності, прагнення до виправдання зла і насильства як дієвих знарядь прогресу, витлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип історицизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він ґрунтується на розгляді дійсного, а не уявного, розвитку історії держави та права, тісно змикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку.

Об'єктивність

Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої представляє.

Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість, бо незалежно від того, з якою силою і принциповістю історик обстоює і захищає інтереси своєї соціальної чи національної групи, теоретично він повинен відображати весь спектр суперечностей, всю реальність державно-правового творення. Принцип об'єктивності змикається з принципом системності.

Системність

Історія держави і права України—системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розвитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна Й багатофакторна, кожна складова цієї системи є також система і потребує окремого вивчення. Це стосується держави в цілому, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін. Всі ці системи існують у тісному взаємозв'язку і взаємодії. Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного з цих факторів, уявлення про історію держави і права України буде неповним, якщо поза увагою залишаться зв'язки їхньої взаємодії і взаємо-обумовлень. Принцип системності забезпечує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

Пізнання історії держави і права показує, що вони як система не залишаються незмінними. Важливим методологічним принципом у цьому контексті є принцип розвитку.

Принцип розвитку

Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим у систему, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім відбувається перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступеням історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів.

Перше дає змогу осягти рушійні сили розвитку держави і права як рухомої системи, друге — виявити її форми.

Як бачимо, у даному випадку принцип розвитку тісно змикається з принципом історизму, згідно з вимогами якого держава і право мають розглядатись у закономірному русі, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їхнього існування.

Плюралізм

Йдеться про багатогранність у дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на одних сторонах чи властивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те ж у державі й у законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхнє походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розвитку державно-правових явищ історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про навколишню дійсність. Наприклад, наукові висновки про те, що державність Київської Русі виникла переважно внаслідок економічних змін, лише частково пояснюють причини Сформування.

 

Великий князь

Ним міг бути тільки член родини Володимира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був "володеть и судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, замінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.

Боярська рада

Боярська рада, а спочатку—рада дружини князя, була невід'ємною частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. У своєму "Поученії..." Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями.

Віче

Являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З посиленням влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віча його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем "ряд". Зміст таких "рядів" до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як у Новгороді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На вічах голосів не підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні державні органи.

Органи управління

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Перш за все, розглянемо питання про відносини між Церквою та державою. Відповідь на нього дав Христос, коли сказав: "Царство моє не від світа цього". Або коли на запитання фарисеїв, чи платити данину кесареві, відповів: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові". Цим Христос поклав межу між Церквою і державою. Ці дві інституції мають різні завдання. Церква має, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обмежується територією, а Церква є вселенською. Нарешті, є різниця і в способі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку. Христос не заборонив платити данину кесареві, а апостол Павло писав: "Володар—Божий слуга тобі на добро. А чиниш ти зло, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо — Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритись не тільки через гнів, а Й через сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони слуги Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне всім, кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (посл. до Римлян, XIII, 4—7).

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі, є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єпископа. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною державною релігією. Християнство поширювалось в Україні з часів Андрія Первозваного. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх, без узгодження з київськими князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантійському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залежності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпископів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом Клима Смолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI—XII ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, уграми, поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних питаннях. Так, у XII ст. ірландські купці заснував и в Києві костьол св. Діви.

 

Пануючі верстви населення

Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів, що зберегли великі земельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утворили соціальний стан магнатів — своєрідну аристократію. Найбільше магнатів було на Волині. Це, зокрема, аристократичні роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів. Слід підкреслити, що на Київщині і на Брацлавщині таких сімейних кланів не було. Українські магнати не мали права займати державні посади. Вищі урядові посади зайняли литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя.

Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани і особи духовної належності.

Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли "подорожну" повинність, "путну" службу.

Найнижчий служивий стан складали "панцирні слуги", що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Городельська унія 1413 року ускладнила можливість попасти до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов'язково повинен був мати свій герб тощо.

Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані, а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству.

Селянство

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство.

На початку періоду серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, платили податок — "тягло", могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича, хоча насправді кара за це була меншою. Вільний міг виступати в суді як свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину. Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалися у село, а кілька сел — у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею.

У селах існували громади. їх очолював староста, при якому була громадська рада — "добрі люди". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з "добрими людьми" мав право суду на громадському вічі, яке мало назву "копа" (тому цей суд називали "копним"). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі.

З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запровадження господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році Великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставом на волоки". Відповідно до цього акта великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устава на волоки" звела нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни поділялися на три категорії.

1. Тяглові селяни, для яких визначалася панщина — спочатку 8—10 днів на рік, згодом 2—4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця.

Крім панщини, тяглові селяни виконували різні додаткові роботи ("ґвалти", "толоки") та сплачували державі податок, який в Україні називався "подимшина". Пани платили податок державі, який називався "стація", з населення, що відбувало на них панщину. З переданням прав на селян панам вони стали збирати "стації" щорічно: гусей, качок, курей, яйця, мед тощо. Селяни відбували також мостову, вартову й підводну повинності.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їх.

3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою, тощо із своєї власної землі. Ці селяни зустрічались там, де пани не потребували барщини на їхні землі. З ростом фільваркової системи вони поволі зникають.

Напіввільні селяни, або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.

До невільних селян належали колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали уланів.

Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. ця група селян злилася з селянами-кріпаками.

Окрему групу невільних селян становили "непохожі селяни", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив'язані до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об'єднали з вільними селянами.

Заходи, зумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі

Внаслідок формування фільваркової системи становище українського селянства значно погіршилось. Треба зауважити, що панщина поширювалась в різних районах України неоднаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Галичині і на Волині, наприклад, на початку XVII ст. панщина досягала 4—5 днів, тоді як на Київщині — 2—3 дні на тиждень. На Брацлавщині пан шина майже не застосовувалася.

Внаслідок Люблінської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею.

Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені бувай виконувати селяни, перейшли на особу.

Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави—в XVI ст. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валу а 1573 року запроваджували з волі пана" необмежену панщину в маєтках.

У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди.

За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.

Під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.

Міщанство

Поглиблення суспільного поділу праці, освоєння південних земель сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на Наддніпрянщині розбудовуються Канів, Черкаси, Пирятин, Лубни, Переяслав. Великими містами були Львів, Київ, Біла Церква, де проживало від 10 до 18 тис. мешканців. На землях України з'являються нові назви: Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин.

За правовим становищем всі міста ділилися на великокнязівські (королівські), приватновласницькі та церковні. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150—приватновласницькими, 10 — церковними.

Міщани великокнязівських (королівських) міст несли загальнодержавні повинності, а також ті, які встановлювали старости міст. Зокрема, вони повинні були виконувати будівельні, ремонтні роботи, постачати людей у військо, виробляти зброю та боєприпаси. Крім того, міщани платили окремий податок старості—десятину віл торгівлі. Були ще податки на користь Церкви.

У найбільш тяжкому становищі знаходились міщани приватновласницьких міст. Крім загальнодержавних податків, вони відбували панщину, платили натуральні, грошові та інші податки, які встановлювались власником міста. Міщани, котрі займались землеробством, сплачували грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості оброблюваної землі. Крім грошових виплат, жителі міст виконували натуральні повинності: хлібну, овечу, бджолину тощо. На міщан розповсюджувалась стація та натуральна повинність на утримання королівських військ.

Населення приватновласницьких міст не мало права без дозволу власника залишити місто і перейти в іншу верству. Власники міст всіляко намагались підпорядкувати їхню економіку інтересам фольварків, що значно гальмувало розвиток приватновласницьких міст. Державна адміністрація і приватні власники постійно втручались в життя міщан. Жителі міст шукали можливості послаблення залежності від держави та магнатів. Таку можливість давало право на самоврядування на підставі німецького (магдебурзького права).

Церковні міста були приписані до церков і монастирів. їх жителі виконували повинності на користь духовенства.

 

 

Збірники законів

У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чинних норм, з’являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, це Судебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий на провінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень меж земельних володінь, нападів на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об’єктом злочину були не тільки вільні люди, але й холопи. За окремі злочини передбачалася смертна кара.

По-друге, це Литовська метрика – збірник документів і матеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя і Пани-Ради.

 

1. Церквіцьький і Нешавських привілеї 1454р.:причини прийняття та їх політико-правове значення.

 

Застаріле законодавство конче потребувало внесення цілої низки коректив. Стара судова система і судочинство ускладнювали подальший процес розвитку Великого князівства Литовського, де влада магнатів зростала, а шляхта, бюргери і особливо селянство потерпали від їхнього свавілля, отже потреба створення нового судебника стала очевидною.

Напередодні нової війни проти Тевтонського ордену, у 1454 р., в Цереквіце король пожалував малопольській шляхті привілей, у якому пообіцяв не видавати нових законів і не скликати шляхетського ополчення без відома земських сеймиків. Той же привілей був пожалуваний у Нешаві і великопольській шляхті. Частина Нешавських статей обмежувала права магнатів, наприклад, одній особі було заборонено займати більше одної з високих посад, сановників відділили від міського судочинства. Загалом же Нешавські статути зміцнили владу феодалів над селянами і обмежили права міського населення. Отже, якщо раніше міщанин відповідав перед міським судом, то відповідно до статутів за окремими справами він переходив під юрисдикцію шляхетського суду.

Внаслідок таких правових змін вся шляхта отримала право впливати на законотворчу діяльність і брати участь в обговоренні найважливіших політичних питань.

 

1. Магдебурзьке та Холмське право на українських землях у 14-16 ст.

Спочатку магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок(1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Барташа Троїцького " Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiego". Ці книги відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел — збірників "Speculum Saxonum" ("Саксонське дзеркало") і "Вайхбільд".

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковеький підкреслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавникита магістратський писар, молодші — комісар або межувальник, городничий та возний.