Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 11. Визвольна війна українського народу 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького та поширення державності Запорізької Січі в Україні.

Поиск
  1. Передумови і причини Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр., особливості її періодизації.

Національно-визвольна та соціально-політична боротьба українського народу була обумовлена його становищем та розвитком в Речі Посполитій. Безпосередні причини повстання, як їх бачили сучасники, узагальнені в літописі Самовидця: незадоволення своїм становищем козаків-випищиків, яких перетворювали на кріпаків і слуг; утиски і несправедливості, що їх терпіли позбавлені власного суду реєстровці з боку шляхтичів у ролі старшини; незадоволення селян, пригноблюваних шляхтою, старостами та євреями-орендарями; переслідування православ’я, поширення католицтва у Східній Україні після придушення повстань козацтва. До цього додавалося національне гноблення (мовна, культурна, освітня, релігійна дискримінація; полонізація української шляхти, ставлення до українців як до “хлопів”, людей другого сорту) та релігійні обмеження, нав’язування церковної унії, фактична ліквідація православної церкви на Волині і в Галичині, ярлик “схизматиків” (розкольників), з яким жили православні священники. Широке незадоволення викликали утиски українського міщанства, якому чинилися перешкоди в торгівлі, ремеслі, участі в міському самоуправлінні і ще тисячі й тисячі великих і малих кривд, яких зазнавали українські піддані польського короля.

Польсько-шляхетські панівні верстви (до них слід віднести й ополячених українських магнатів) “ нічого не забули і нічому не навчилися” з досвіду українських повстань 1630-х рр., і це зробило вибух народного обурення неминучим. Характеру національної революції йому надали передумови, що визріли в українському суспільстві на середину ХVII ст.:

1. Досягнутий важкою працею українського народу розвиток продуктивних сил, господарське освоєння нових південно-східних територій (Південна Київщина, Брацлавщина, Лівобережжя), утвердження там якісно нового типу господарства, заснованого на дрібній власності на землю та власній або вільнонайманій праці козака. Суперечності між цим, буржуазним за своєю суттю, господарським укладом і наступаючим фільварково-поміщицьким стало однією з провідних передумов революції, а Наддніпрянщина – її економічною базою та джерелом соціально-політичної активності.

2. Етнічне згуртування і зростання самосвідомості українського народу, в якій викристалізовуються національні інтереси, утверджується рішучість знищити польське панування. Особливе значення в цьому процесі мало духовно-культурне відродження кінця XVІ – першої половини XVІІ ст., що сприяло ідеологічному обгрунтуванню визвольної боротьби.

3. Станове оформлення козацтва, яке з 20-30-х рр. XVІІ ст. починає виступати як захисник загальнонаціональних інтересів і набуває досвіду взаємодії з селянством та міщанством.

4. Розвиток Запорозької Січі, що стала праобразом майбутньої козацької української держави.

5. Відродження в 1620-1630 –х рр. православної церкви, яка освятила боротьбу українців за визволення.

Розвиткові національно-визвольної війни сприяли також розкол у польському суспільстві – всевладдя шляхти і магнатів, слабкість королівської влади, та міжнародне становище. Сусідні Речі Посполитій держави – Кримське ханство, Угорщина, Швеція, Московське царство та Османська імперія були зацікавлені в її ослабленні. Всі вони кінець кінцем виявилися втягнутими в українсько-польський конфлікт.

Звільнення від влади шляхетської Польщі стало корінним питанням існування українського народу, відповідало інтересам широких верств суспільства: селянства, реєстрового і нереєстрового козацтва, міського населення, православного духовенства, української православної, головним чином дрібної, шляхти, - які і стали рушійними силами боротьби.

Найважливішу роль в революції відігравало козацтво. Нефеодальне за своєю суттю, воно виступило носієм нових соціально-економічних відносин, визначило політичну програму боротьби, було її керівником, основою для створення нової політичної еліти. Козацтво становило кістяк армії, чинило найпослідовніший і найорганізованіший опір спробам феодалізації суспільства, хто б їх не здійснював – власна старшина і шляхта чи польський і російський уряди.

Антифеодальна боротьба селянських мас забезпечила всеукраїнський масштаб революції. Метою селян було здобуття особистої свободи і вільної власності на землю. Активно підтримавши Б.Хмельницького, селянство рішуче і вперто відстоювало здобуті “вольності” протягом кількох десятиліть, разом з козацькою голотою складало крайню ліву, часом анархічну і найбільш непримиренну частину революційних сил.

Хоча малочисельне українське міщанство не мало в Україні такої значної ролі, як городяни в національних революціях на Заході Європи, його матеріальна й ідеологічна підтримка, а в окремі періоди і масова участь у збройній боротьбі сприяли розвиткові революційного руху. Особливо активним воно було в Західному регіоні.

З самого початку рух набув загальнонародного характеру і спрямовувався проти польського національно-релігійного гноблення, за “відокремлення Русі від Корони”. Згодом боротьба велася також проти спроб Росії, Кримського ханства, Туреччини підпорядкувати Україну своїм інтересам.

Невід’ємною складовою революції була соціальна боротьба, основний зміст якої полягав у ліквідації феодальної залежності та експлуатації у всіх їх формах, у прагненні особистої свободи і вільної власності. Найяскравішим проявом цього аспекту революції стала Селянська війна 1648-1652 рр., в результаті якої селянство й міщанство домоглися від українського уряду визнання своїх головних соціально-економічних прав.

Отже, боротьба мала національно-визвольний, релігійний, соціальний характер. Вже в її ході визначилось головне завдання – створення єдиної незалежної держави як гаранта збереження і розвитку завоювань народу. Все це, як і масштаби, форми боротьби, якісні зміни, що відбувалися в житті українського суспільства, дозволяє характеризувати події, які почалися в Україні 1648 р. як “Українську національну революцію”, а не просто “визвольну війну”. Саме так їх оцінюють провідні спеціалісти з даної проблеми вітчизняної історії В.А.Смолій та В.С.Степанков. Їх головні висновки покладені в основу цієї лекції.

У розвитку Української національної революції виділяються такі періоди:

І (лютий 1648 – серпень 1657 рр.) - характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Утворюється і фактично завойовує незалежність Українська держава, яка веде пошук союзників з метою повної перемоги над Польщею і воз’єднання в своїх межах всіх етнічних українських територій.

ІІ (вересень 1657 – січень 1667 рр.) – визначається загостренням соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну й розколола Українську державу на два гетьманства, юридичним закріпленням цього поділу Польщею та Московським царством і крахом надій на возз’єднання України з допомогою цих держав.

ІІІ (лютий 1667 – вересень 1676 рр.) - охоплює спроби національно-патріотичних сил об’єднати Українську державу і, разом з тим, характеризується посиленням іноземного втручання, кризою та поразкою революції.

Слід мати на увазі, що в залежності від визначення характеру подій, що відбувалися в Україні в середині XVII ст., від акцентування тих чи інших аспектів їх розвитку в підручниках з історії України та спеціальній літературі зустрічаються й інші трактування хронологічних меж (1648-1654; 1648-1657;1648-1660) та періодизація боротьби. Це є нормальним відображенням процесу вивчення та оцінки такого складного явища, як національна революція, сучасними істориками після тривалого періоду недостатньої уваги до даної наукової проблеми.

 

  1. «Пункти козацькі» 1649 р. Б. Хмельницького, їх зміст та мета розробки.

 

У листопаді 1648 року Б. Хмельницький надіслав польському королю „Умови, послані у Варшаву з козацьким послом Хмельницьким-молодшим і ксьондзом Мокрським з ордену регулярних каноніків”. Гетьман вимагає, щоб на козацькій території не було польського війська, а також визначає низку свобод для козаків. Зокрема, щоб „завжди козаків було 12 тисяч і щоб чинним був той привілей, який одержали від святої пам’яті короля… Щоб не були під владою панів коронних гетьманів, а тільки під владою короля його милості і мали свого гетьмана, обраного козаками”. Польща ігнорувала прохання Б. Хмельницького, тому він розпочинає пошук союзників. У „Пунктах козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду” від 24 лютого 1649 року наголошується, що козаки залишаться підданими короля, якщо буде повернуто право грецькій вірі, київський воєвода буде з руського народу, київський митрополит матиме місце в сенаті. Як бачимо, головна причина національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького чітко визначається у його політичних документах. Вона полягає у прагненні звільнитися від національного поневолення з боку Польщі. Важливо, що практично питання про вихід України зі складу Речі Посполитої не ставиться. Йдеться про встановлення національно-територіальної автономії. Державницька програма Б. Хмельницького поставала на основі попередньої державницької традиції. В. Смолій та В. Степанков пишуть про „появу серед нової еліти, яка формувалася переважно з козацької старшини, лише елементів автономії для козацького регіону. Саме ідея автономності стає ядром політичної концепції Б. Хмельницького. О. Оглоблин розвинув ідею про те, що в тодішній суспільно-політичній думці формувалися дві концепції української держави. Перша грунтувалася на ідеї церковно-світського двовладдя. Друга – на ідеї козацько-гетьманського єдиновладдя. Дяк Григорій Кунаков надіслав до Москви документ, що був відправлений до Польщі – статті, які ніби хотів підписати Б. Хмельницький з Річчю Посполитою. Текст статей був опублікований в ІІІ томі збірника „Акты к истории Южной и Западной России” 1861 року в Санкт-Петербурзі. Цей документ проливає світло на політичну концепцію Б. Хмельницького, котра сформувалася на 1649 рік. Зі статей видно, що велика увага приділялася становищу православної церкви у межах Речі Посполитої. Наголошувалося, що за Дніпром волості, міста, села підпадають владі гетьмана і київського митрополита. Зазначається, що гетьман і король повинні радитися між собою в усіх питаннях. Важливо, що київський митрополит постає, згідно з документом, як співправитель гетьмана і глава всіх православних Речі Посполитої, що урівнюється у правах з главою католиків. Така концепція двовладдя гетьмана війська Запорозького та митрополита київського була спробою погодити дві концепції української державності, які існували ще до війни 1648 року – козацьку і шляхетсько-церковну, революційну і консервативну. Ця концепція не буде реалізована у практичному житті, але принцип врахування інтересів церкви у державній політиці завжди залишатиметься одним із визначальних у політичних позиціях Б. Хмельницького.

 

  1. Зборівський мирний договір – черговий етап в історії української державності.

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були:

1) збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, "де б не знаходилися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного";

2) реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис. осіб;

3) євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій території;

4) визнати козацьку територію, на якій би ніхто з іноземців не мав права і не наважувався брати податків;

5) Берестейська унія повинна бути скасована;

6) усі посади на козацькій території повинні бути надані особам не римської, а грецької віри;

7) усі сеймові ухвали, що урізають права і вольності Війська Запорозького, треба скасувати;

8) щоб духовенства римської віри в Києві не було.

8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отримала назву Зборівський договір. Цим документом межа козацько-української території визначалась по лінії: Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Користишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин —

Ромни. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. козаків, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію мав вирішити польський сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Частиною угоди слід вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту — привілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва.

Маємо підставу говорити про правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського.

Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдаватися до запобіжних заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок нових сутичок з Польщею.

Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляється від допомоги, яку пропонують турецький султан і молдавський господар Василь Лупул, і не випадково: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.

У березні 1651 р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі, де в бою загинув один з найкращих українських полководців — Нечай.

Хмельницький направляє основні сили свого війська проти поляків. Вирішальна битва сталась 28—30 червня 1651р. біля Берестечка. Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попали під обстріл польської артилерії і понесли значні втрати. До того ж це був час великого мусульманського свята — байраму, коли правовірним заборонялося воювати. Татарське військо залишило поле бою. Хмельницький догнав утікачів і почав умовляти їх повернутися. Тікаючи далі, хан захоплює із собою Хмельницького, залишивши військо без головнокомандувача. Поразка українців стала неминучою.

 

  1. Центральні та місцеві органи влади і управління в Україні-Гетьманщині в роки Визвольної війни.

 

Визвольна війна 1648—1654 рр. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель: Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Головними ознаками держави в їхньому класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарче життя; наявність особливої групи людей — апарату управління, який виконує різноманітні загально-соціальні функції, але в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади; єдина система податків і фінансів.

До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою.

У сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.

Розглянемо більш детально наявність перелічених ознак на прикладі української державності, яка відроджувалася вході Визвольної війни.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-20; просмотров: 295; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.102.43 (0.013 с.)